Залишені квіти

Вірш Володимира Івасюка

Музика Валерія Громцева

 
Вже пізня ніч. Одинокий лист, гнаний вітром, пролітає повз мене. Він більше сюди не повернеться. Не повернусь, мабуть, і я. Бо навіщо? Моє кохання – як той жовтий лист. Він може впасти тільки до твоїх ніг…
 
 
Не знаю я, чи знов сюди прийду,
Та залишаю замість себе
Ті квіти, що знайшла в саду
Для тебе, для тебе.
 
 
А, може, завтра ти пройдеш ось тут,
Де вітер пелюстки колише.
Так знай, що щастя своє тут
Залишив, залишив я.
 
 
Дійсно. Можливо, завтра ти пройдеш біля місця наших зустрічей. Можливо, побачиш мій останній дарунок нашому коханню. І якщо вітер не розвіяв ті квіти, Не чіпай їх – вони мертві. Нехай вони лежать, Викликаючи хвилинки суму у закоханих, що проходять поруч…
 
 
Не знаю я, чи знов сюди прийду,
Та залишаю замість себе
Ті квіти, що знайшов в саду
Для тебе, для тебе.
А може, завтра ти пройдеш ось тут,
Де вітер пелюстки колише.
Так знай, що щастя своє тут
Залишив, залишив я.
 

«Залишені квіти» народилися влітку 1969 року. На все життя пам’ятним став цей день для Валерія Громцева: «Ми з Володею Івасюком узяли з собою гітару і пішли на пляж, на берег Прута. З нами була й моя майбутня дружина Людмила. Від романтичного кохання я написав таку ж романтичну мелодію і хотів її показати Івасюкові. Узяв гітару і почав награвати написану мелодію. Володя миттєво вловив мій задум і швидко накидав слова: «Не знаю я, чи знов сюди прийду, Та залишаю замість себе Ті квіти, що знайшов в саду Для тебе, для тебе я…»

За півгодини приспів був готовий. Але замість звичайних римованих куплетів Івасюк запропонував несподіваний хід – речитатив під ліричну мелодію – і пообіцяв його написати. Таке наспівне декламування, на думку Володі, мало гарно лягти на ніжну мелодію. Чи не щодня я наполегливо цікавився чи, бува, ще не готовий текст. На що Володя відповідав: «Старий, тут поспішати не можна. Написати таке – не менш важко, ніж вірш». Івасюк працював чотири місяці. Варто сказати, що звертання «Старий» було властиве Володі, і казав він його лише найближчим і найвірнішим друзям.

Хоч ми й однолітки, ледь не від початку нашої дружби, а нам було тоді по 20 років, Івасюк неодмінно звертався до мене саме так – до «старого» чи старшого від себе на 16 днів.

Скільки разів Володя переробляв текст – невідомо, бо чорнові варіанти завжди знищував. І ось одного дня він приніс довершений пісенний вірш під назвою «Залишені квіти». Уперше цю пісню виконав ансамбль «Карпати», а точніше – один із наших солістів – Леонід Пашенько.

Нині не збагну, як так трапилося, що Володя погодився написати текст до моєї пісні. Усі знають Володю як обдарованого композитора, але він також мав Божий дар і до пісенного слова. Чи тоді був такий гарний день, чи я так влучно сказав йому потрібні й підбадьорливі слова, чи щось інше. Але так сталося. І слава Богові за це.

«Залишені квіти» звучали на всіх концертах ансамблю «Карпати», проте всесоюзну популярність пісня отримала з голосу Василя Зінкевича. Він заспівав її у супроводі «Смерічки» Левка Дутковського у музичному фільмі «Червона рута» в серпні 1971 року. А незабаром пісню взяла до свого репертуару й Софія Ротару.

Під час відкриття у Чернівцях вулиці імені Анатолія Євдокименка Соня запросила музиканта – трубача, який зіграв «Залишені квіти» – улюблену пісню свого чоловіка. Наш хіт дуже йому подобався, адже в концертах дружини вступ до нього на трубі грав саме він.

В оригіналі пісня розрахована на чоловіче виконання. Ротару переробила текст по – своєму, тому й вигадала іншу назву – ”Жовтий лист”».

Зоряна ніч

Вірш Анатолія Кос-Анатольського

Музика Анатолія Кос-Анатольського

 
Зоряна ніч кличе мене, Зоряна ніч поки мине, –
Тисяча дум, Тисяча мрій Серце бентежить моє.
В зоряну ніч кличу тебе: Гей, озовись! Де ти є, де?
З тисячі дум Вижени сум, Що моє серце гніте.
 
 
Приспів:
 
 
З тисяччю мрій не пропадем, Разом з тих мрій казку спрядем!
В зоряну ніч Ми віч – на – віч Щастя в тій казці знайдем.
 
 
Чуєш молю, кличу тебе: Гей, озовись! Де ти є, де?
Вкинь до тих мрій Промінь надій, Щастя моє золоте!
 
 
Приспів.
 
 
Зоряна ніч кличе мене, Зоряна ніч поки мине, –
Тисяча дум, Тисяча мрій Серце бентежить моє.
В зоряну ніч кличу тебе: Гей, озовись! Де ти є, де?
З тисячі дум Вижени сум, Що моє серце гніте.
 
 
Приспів.
 
 
Чуєш молю, кличу тебе: Гей, озовись! Де ти є, де?
Вкинь до тих мрій Промінь надій, Щастя моє золоте!
 
 
Приспів.
 
 
Чуєш молю, кличу тебе: Гей, озовись! Де ти є, де?
Вкинь до тих мрій Промінь надій,
Щастя моє золоте! Щастя моє золоте!
Зоряна ніч… кличе мене Щастя моє золоте!
 

Один з яскравих, самобутніх і активних композиторів, один з родоначальників української естради Анатолій Кос – Анатольський своє натхнення постійно шукав і знаходив у вирі життя, в людських долях, у народній пісні, класичних надбаннях. Він завжди пам’ятав про життєствердну силу багатовікових традицій. І учнів своїх закликав берегти їх, адже в них запорука єдності поколінь, роз’єднаних часом, зв’язок з минулим і водночас із майбутнім. Що встиг зробити із задуманого колись? Якось сам порахував: майже 500 музичних творів, сто критичних статей з питань музики, літератури, культурно – громадського життя.

Овдовівши в 1961 році, композитор через шість років одружився вдруге. Молода дружина Надія Опришко – Кос народила йому двох синів – Анатолія та Адріана. Разом прожили майже 17 щасливих років. Коли одружилися, музичному корифею було 58, його молодій дружині – 22.

«Різниця в 36 літ мене ніколи не лякала. Анатоль мав дуже багато чару, завжди залишався молодий душею. Завжди стрункий, підтягнутий, вишуканий, з інтелігентним вихованням і шляхетними манерами, – визнає Надія Кос. – Як більшість тодішніх освічених галичан, Анатоль перфектно знав кілька мов – німецьку, польську, англійську, французьку, італійську, грецьку, латину. Одруження окрилило його, знову народжувалися прекрасні мелодії, які ставали класикою української культури. І справді, таких пісень було дуже багато. «Зоряна ніч», «Серпневі ночі», «Чому ти місяченьку, жмуриш око» …Воно все кипіло і бурлило в ньому і рвалося на волю. І вірші, і мелодії. Мабуть, закономірно, що найкраще йому вдавалися пісні на власні вірші. Писав переважно вночі, до третьої–четвертої години. А потім неодмінно просив мене: «Слухай, слухай…» Творча робота надзвичайно виснажлива. Я це добре знала. Тому хукала і дмухала на нього.

«Зоряна ніч» написана улітку 1965 року. Вона – чи не перша, яку присвятив мені. Тоді мешкала у Стрию, Анатоль – у Львові. Ми обумовилися зустрітися у курортному Гребенові, що в шести кілометрах від районного центру Сколе. І треба було так статися, що я того дня приїхати не змогла. Якраз починався наш романтичний період кохання. Звісно, що попередити Анатоля не могла, не було тоді таких засобів. Він залишився сам, було йому одиноко, сумно, тривожно на душі. Щоб не впасти у ще більший відчай, узяв аркуш паперу, ручку і під враженнями того зоряного вечора, під впливом думок, переживань, почуттів, емоцій почав писати: «Зоряна ніч кличе мене, Зоряна ніч поки мине, – Тисяча дум, Тисяча мрій Серце бентежить моє…»

Так народжувалася «Зоряна ніч». Я все – таки приїхала наступного дня. Ми сиділи на терасі, щасливий Анатоль дав мені не тільки текст, а й мелодію нового твору. Це було душевно і зворушливо.

Першою заспівала я. Для Анатоля. Пізніше виспівало «Зоряну ніч» тріо Мирослава Скорика «Чарівна скрипка», згодом шедевр з неї зробили сестри Байко, а невдовзі вона потрапила до репертуару київського вокального ансамблю «Мрія» Ігоря Поклада.

Тепер же думаю, що було б, коли приїхала до Гребенова вчасно? Не було би цієї милої, ніжної та душевної «Зоряної ночі»! На все воля Господня. І на такі пісні також…»

Канни зів’яли

Вірш Федора Піговича

Музика Ру слана Іщука

 
Речитатив: Канни – квіти багряні,
Квіти кохання дарую тобі, Моя кохана…
 
 
Лелеки покинули гнізда,
Тумани лягли в далині…
Чому ти, кохана, так пізно
Вернулась до мене вві сні.
 
 
Приспів:
 
 
Канни зів’яли, канни мої,
Квіти багряні, кохання, жалю.
Канни зів’яли, канни мої,
Квіти багряні, кохання, жалю.
 
 
Коли вечори багряніли,
Мов каннів червоних вогні,
Тобі дарував я несміло
Квіток пелюстки чарівні.
 
 
Приспів.
 
 
До пізньої осені канни
На клумбах багряних цвітуть.
Вони в мої мрії, кохана,
Тривоги й надії вплетуть.
 
 
Приспів.
 
 
Речитатив: Канни – квіти багряні,
Квіти кохання дарую тобі,
Моя навіки забута кохана… Канни…
 

Учас радянської масової «філармонізації» (на початку 1970–х) прикарпатські «Опришки» були єдиним в Радянському Союзі студентським колективом, який записав свій міньйон на Всесоюзній фірмі грамзапису «Мелодія», а вже через рік – платівку досить рідкісного формату – «гранд». Доки запис перебував у Москві в очікуванні своєї черги виходу в світ, канадці з Торонто зуміли видати свій диск – гігант – «Канни – квіти кохання». Тоді це вважалося чимось дивовижним і таким, що суперечило радянській моралі. «Опришкам» проблем і без того вистачало, сама лише назва (надто смілива для радянських часів!) чого вартувала.

На жаль, вік студентських ансамблів недовгий… Той час нині згадується, наче ковток свіжого гірського повітря, яким легше дихається і яке вселяє надію на кращий завтрашній день. І нині, як і тоді, на галицьких весіллях звучать «Канни», які в першій десятці чи навіть п’ятірці народних супершлягерів.

Після першого курсу, в 1968 році, юний композитор Руслан Іщук приїхав на літні канікули додому (якраз навчався на музично-педагогічному факультеті Івано-Франківського педагогічного інституту), в Почаїв, що в Тернопільській області. Зайшов до Будинку культури, де випадково зустрів директора Федора Піговича. Раніше він, працюючи директором Будинку піонерів, жив на квартирі у Іщуковій сім’ї. Федір Павлович писав досить непогані вірші.

«Один із них показав мені, – розповідає Руслан Іщук. – Відразу заворожила назва «Канни – квіти кохання». Інколи плутають дві різні назви – «канни» і «кали». Канни – одні з останніх осінніх декоративних квітів, цвітуть червоно. Кали – білі. Сіли ми з поетом за піаніно, і я відразу написав вступ і приспів. Так усе звучить і досі.

Швидко збігли канікули, я поїхав до Івано – Франківська і аж через місяць згадав про «Канни». По пам’яті відтворив пісню й відразу ж включив до репертуару ансамблю «Росинка» Христини Михайлюк. Коли з’явилися «Опришки», то ми не мали виступу, де б вона не звучала по кілька разів.

Після запису в Києві наші пісні вийшли і на гігантах на всіх тодішніх заводах «Мелодії» в Союзі. Усе йшло добре, але мене якось викликали в один цікавий кабінет в інституті, де сиділи гості у темних костюмах. Показали велику платівку із написом на обкладинці «Канни – квіти кохання», яку випустили в Канаді. Я, втішений, вигукнув: «Даю двадцятьп’ятку!» На що ті суворо накивали: «Маладой чєлавєк, тєбє самому пахнєт двадцять пять лєт!..» Почали розпитувати, яким чином запис потрапив у капіталістичну країну. Коли усе з’ясували, я резюмував: «Дізнавайтеся самі, бо мені також цікаво, як то сталося».

«Хлопці» дізналися… У Києві на радіо УКХ (ультракоротких хвилях) працювала радіожурналістка Діана Маковій, яка вела передачі на Америку, де вона «прокрутила» «Опришків». Канадці з Торонто зметикували і попросили офіційний запис. Через три дні платівку розтиражували. Канадці видали її скоріше від «Мелодії».

Згодом з’явилася і аудіокасета «Опришків». Повторне видання платівки зробили у Нью – Йорку в 1979 році».

Квіти ромена

Вірш Бориса Демкова

Музика Владислава Толмачова

 
Вітер в горах заснув, Ліг сосні на рамена.
Вечір зорі в росі Розгубив золоті.
Я для тебе зірву Синє листя ромена –
Найчарівніше зілля землі.
 
 
Приспів:
 
 
Ти на мене чекай
На хрещатій дорозі,
Збережи назавжди
Щире серце мені.
Я тобі принесу
В голоснім передгроззі
Щонайкращі квітки запашні.
 
 
І у кожнім листку Нерозгадана тайна,
Найтепліші слова У пелюстках звучать.
Ніжну квітку ромена Чародійною здавна
Називають гуцули з Карпат.
 
 
Приспів.
 
 
А якщо не прийдеш – Вітер, наче сирена,
Буде плакати сам, Сам – один уві млі,
І зів’яне в журбі Cинє листя ромена –
Найчарівніше листя землі.
 
 
Приспів.
 

Спекотного літнього дня далекого 1964 року студент Тернопільського музичного училища Владислав Толмачов від’їжджав на канікули до райцентру Чорткова, де жили його батьки (народився хлопець у родині військовослужбовця, перші шкільні шість років навчався у паралельних класах однієї з чортківських шкіл з Ігорем Покладом, батько якого також служив у військовому містечку). На платформі автостанції місцевий поет Борис Демків, який прийшов проводжати юного композитора, дав йому кілька аркушів паперу: «Це вірші. Будеш мати час – почитай, може, щось вибереш для пісні». Лише рушив автобус, Владислав переглянув написане і виокремив для себе вірш «Квіти ромена». Від обласного центру до Чорткова усього 70 кілометрів, але цього часу (як виявилося) цілком достатньо, щоб написати пісню. І не просто пісню – шлягер!

«Тоді ж проходив конкурс на кращу пісню самодіяльних авторів, – ділився своїми спогадами Борис Демків. – Переможців очікувала одна перша премія, дві – другі, три – треті і п’ятнадцять заохочувальних. Ми з Владиславом були згідні і на заохочувальну розміром в 15 карбованців, за які студент міг тоді місяць прожити. У конкурсі ми зазнали фіаско – її ніхто навіть не згадав… І тут, на щастя, на гастролі до Тернополя приїхала Валя Купріна. Шанс такий прогавити було б гріхом. Ми запропонували їй цю пісню. Минув рік, аж поки я не почув її по радіо…»