Батько Артема отримав призначення на посаду зміщеного шефа. Цілий день батько провів у мовчанні, з округленими очима, з упаковкою заспокійливого під рукою, і тільки потім зрадів.

Скаргу матері не задовільнили. Вона зустріла цю звістку стоїчно, тільки губи її стали тоншими.

Артем прогуляв заняття в університеті і підстеріг брата на шкільному подвір’ї. У Кирила була розбита губа, він ішов, притискаючи до рота паперову серветку.

– Де вони?

Кирило похмуро подивився на нього знизу вгору. Він був на голову нижчий за однокласників, худорлявий і кволий – хоча абсолютно здоровий. Лікар казав – «генетичні особливості».

– Я виросту, Імператор дасть мені підданство, – сказав Кирило. – А вони все життя будуть гнити на Варті!

Артем так розгубився, що навіть перестав злитися.

– Чому «гнити»? Хто тобі таке наговорив, що на Варті люди «гниють»?

Брат обійшов його і пішов далі не озираючись і не відповідаючи.

Високо в небі над його головою висіла біла, підсвічена сонцем квітка «Метрополії».

– Він уявив себе кращим від інших! Він зізнався, тому в класі його не люблять!

Дівчина виглядала цілком дорослою, важко було повірити, що вони з Кирилом – однолітки.

– Що значить – зізнався? Він когось ображає? Га?

– Він так дивиться, ніби ми всі дурні. Ну то й що, він кращий учень у класі! Коли у нас буде екскурсія на «Метрополію», він не поїде з усіма!

– Це ж іще чому?

– Так вирішив клас! – відрізала дівчина. – Нехай зрозуміє: він не кращий за інших, а такий самий, як усі!

– Якщо такий самий, нехай і їде з усіма! – Артем підвищив голос. – І такі питання вирішує не клас, а імперські служби!

Він зрозумів, що кричить на молодшу дівчинку, ровесницю брата, а навколо вже зібрався натовп.

Екскурсії на «Метрополію» влаштовувалися за жеребом – зі ста класів їхав один. Можливо, дівчина фантазувала зараз, а може, й ні. Ймовірно, їхньому класу пощастило, їх приведуть зранку на космодром, умитих і підстрижених, посадять у човник, і вони на власні очі побачать імператорський корабель зсередини…

– Твоя правда – все люди однакові, – сказав він, знизивши голос, майже пошепки. – Тому Кирило поїде на екскурсію разом з усіма.

– Подивимося! – дівчисько зіщулилось.

Артем пішов, більше не слухаючи. На серці в нього лежав холодний слизький камінь.

* * *

Перестановки і призначення закінчилися. Прокуратура «Метрополії» в цілому схвалила вироки, винесені судами Варти за двадцять років, виявлені були дві чи три судові помилки. Крім того, Імператор помилував спеціальним указом кілька тисяч засуджених.

Устаткування, вироблене на Варті для «Метрополії», було доставлене на орбіту.

І нарешті, указом Імператора були оновлені коди виробничих ліній. Відразу після цього загальне напруження змінилося святом.

– А якби не оновили? – мати нервувала, бо її не слухали. – Чому нам не довіряють? Ми провадимо для них енергоємне і шкідливе виробництво! Ми – колонія, так було і є, але чому не дозволити нам самим управляти своїми виробничими лініями?

– Тому що лінії – власність Імперії, – сказав батько.

– Зрозуміло! Ми працюємо кожен день, отруюємо повітря своєї планети, щоб зробити для «Метрополії» оті божевільні агрегати! Ми ходимо по струнці, звітуємо про кожне сказане слово… Вони доять нас, вигрібають наші надра, п’ють нашу воду, забирають кращих людей… А у цих наших баранів немає ні на гріш гідності! Я вже не кажу про патріотизм! Біжать на «Метрополію», задерши хвости, і щасливі, що їх узяли!

– «Метрополія» доставляє нам технології, – тихо сказав батько. – Утім, ти сама знаєш.

Мати опустила голову.

– Знаю. Нас годують з руки. А якщо ми не будемо слухняні і ласкаві, нам відключать імперські блага, щоб ми переконалися, як нудно жити без їжі…

Артем мовчав. Півгодини тому він додивився кіно – випадковий фільм з нового імперського зібрання. Фільм був, як удар ломакою по маківці, він збивав з ніг давньою, глибинною, майже тваринною силою – при тому, що кіно було «з історії» і дія відбувалася серед молодих учених на Землі.

Імперські фільми, тексти, розважальні та пізнавальні видовища, хлинули з орбіти, на деякий час паралізувавши роботу і навчання. Все, що було створено в «Метрополії» за двадцять років – картини, одяг, музика, о5брази, смаки, танці, запахи, ідеї, анекдоти, – дісталося народові Варти безоплатно, без обмежень.

І тут же все, що було написано, придумано, складено і знято на Варті за останні двадцять років, померкло і загубилося. Двадцять років тут намагалися дотягтися до імперського рівня – копіювали відоме і намагалися знайти свій шлях. І майже скопіювали, і майже знайшли – і все разом знецінилось подарунками «Метрополії», як линялий плюш у порівнянні зі шкурою живого леопарда.

А ще вечірки, фестивалі, спортивні змагання та відкриті лекції для бажаючих – на будь-які теми, в живому виконанні фахівців. Посланці висаджувалися кожен день, стрибали на Варту зі своїх човників – піддані Його Імператорської Величності, вони були на півголови вище місцевих і виділялися в натовпі, навіть якщо мовчали.

– Коли вже все закінчиться? – з тугою сказала мати. – Коли нарешті вони заберуться з орбіти, щоб можна було спокійно дивитися в небо… На мене тисне ця штука, увесь час здається, що він дивиться вниз, а у вас такого немає?

Дивлячись, як вона нервує, Артем відчував себе зужитим і дрібним, як старовинний гвинтик з різьбленням.

– А мені подобається, – пробурмотів батько. – Мені подобається дивитися на «Метрополію». Хоч щось красиве, нестандартне в житті…

– Нестандартне! – мати повернула голову, і від виразу її очей батько напружився.

– Люба, ну, що ти…

– Ілле, ти розумієш, що зараз літає у нас над головою? Ти розумієш, хто на нас дивиться? Може, саме в цю секунду!

Артем здригнувся. «Вечір на рейді», який грав у його голові, на півтактові змінився хвацьким «Лівим заднім», і це був кепський знак.

– Імператор, – прошепотіла мати. – Як вони не бояться бути там, на борту, кожного дня – в одному просторі поруч із цим… Дихати одним повітрям… Я б і на поріг не ступила, знаючи, що він усередині.

– Ким би не був Імператор, – пробурмотів батько, – ми бачили від нього тільки хороше, правда?

Решту вечора провели в мовчанні.

* * *

– …Твоя однокласниця каже – ти зазнався. Що це означає?

– Що вона дурепа.

– Кире, – сказав Артем. – Ми живемо на Варті, живемо серед людей. Ти можеш скільки завгодно мріяти про підданство…

– Я не мрію, – сказав Кирило. – Якби мені було вісімнадцять, я вже отримав би імперський паспорт… І я його отримаю!

– Що вона базікала щодо екскурсії на «Метрополію»?

– Сьогодні була екскурсія.

– Як! А…

– Я не їздив.

– Чому? Вони не мали права тебе не пустити!

– Я не збираюся з ними сперечатися. Мені плювати на їхні жалюгідні екскурсії. Через двадцять років я буду підданим Імператора!

Після цих слів Кирило відвернувся до стіни, і розмова стала неможливою.

* * *

Досі тільки вони двоє з усієї групи не заявляли на підданство. Але тепер Ванесса зламалася.

– Я хочу жити, як вони, – зізналася вона пошепки в університетському парку, стискаючи і розтискаючи гострі кулачки. – Щосили, повнокровно, насичено… на розрив. Заради ідеї чи заради науки, або… все одно. Робити щось найкраще, серед найталановитіших…

– Ти уяви, яка у них конкуренція, – сказав Артем. – Вони там усі – найкращі. Уявляєш, як треба зі шкіри геть пнутися, щоб чогось серед них досягти!

В зеніті пливла «Метрополія», освітлена низьким сонцем.

– Подай заяву, – сказала Ванесса, і її губи блищали, ніби намазані медом. – Мені здається, у тебе є шанс.

– Чому?

– Ти… щось у тобі є. Ти, може, і не найкращий студент потоку, але ти… особливий.

– Я?

– А ще у них є спеціальна програма для молодих сімейних пар, – прошепотіла Ванесса і потяглася до Артема солодкими губами. – Значить, двох відповідних візьмуть легше, ніж когось одного…

Артем відсторонився. Йому подобалася Ванесса, але зведення їх відносин у ранг «сімейних» здалося йому недоречним поспіхом.

* * *

Підсвічений низьким сонцем корабель «Метрополія» був палево-рожевим, як найцінніший сорт дерева. На вулиці Другої Столиці запала ніч; хтось зустрічав її в окулярах для кіно, хтось працював, хтось читав. Хтось кохався, хтось ридав над ввічливою відмовою: «Ваша кандидатура уважно розглянута імперською службою імміграції. На жаль, в даний момент Імперія не має можливості прийняти вас у число підданих Його Імператорської Величності»…

Артем ішов вузькою міською стежкою. Підошви його черевиків, розпізнавши покриття як «пішохідне», витончились, утворюючи ілюзію ходьби босоніж.

– Газон, – сказав він уголос і відчув траву під ногами. Раніше його туфлі були налаштовані на голосову команду «Трава», але в університеті йому пояснили, що на молодіжному жаргоні це звучить як непристойна лайка.

Технологія «суголосного взуття» прийшла на Варту з орбіти двадцять років тому. Якби не імперські програмісти і біохіміки, Артем крокував би зараз бетонною смугою, завантаженою колісним транспортом, і на ногах у нього були б гумові шльопанці…

Утім, хто сказав, що людина в гумових шльопанцях не може бути щасливою?

Артем сів на плетену лаву і витягнув ноги. У проміжках між гіллям засвічувалися вікна – люди поверталися з роботи. Або прокидалися після денного сну. Чи просто гнали від себе темряву, хоча відтоді, як над планетою зависла «Метрополія», ночі стали відчутно світліші…

Вікна, вікна, вікна… Виліплюють один за одним житлові модулі. На планеті не так багато територій, де можна розміститися з комфортом на полюсах вічної криги. Між ними – величезні простори океанів. Рівнини, де вітер згризає камінь за кілька хвилин. І кілька оазисів, де тулиться мільярд населення, де ростуть жовто-зелені декоративні ліани, де опріснюють океанську воду, де дивляться в небо…

Пискнув комунікатор у нього в кишені. Це була, звичайно, Ванесса. Можливо, Артем повівся з нею надто… холодно?

– Покажи лист, – сказав він після секундного вагання.

Відкрився текстовий фрагмент.

«Шановний Артеме Прозоров! Служба протоколу Його Імператорської Величності повідомляє Вам, що ви запрошені на аудієнцію завтра, об одинадцятій ранку за часом Другої Столиці. Вам слід прибути до державного космопорту, центральна стійка, до дев’ятої ранку. Форма одягу – ділова.

Примітка: якщо ви відмовитеся від аудієнції Його Імператорської Величності з релігійних, моральних чи інших міркувань – до вас і вашої сім’ї не будуть застосовані санкції або репресивні заходи».

Підошви його ніг стали крижаними. Холодний вітер, простягнувшись над землею, обдурив «розумні» туфлі і вистудив п’яти так, немов Артем справді був босоніж.

Він знову перечитав повідомлення. З полегшенням зрозумів – це жарт. Безглуздий розіграш.

Ще через кілька секунд, коли планетарна мережа підтвердила справжність зворотної адреси, йому захотілося стати давнім гвинтиком з різьбленням і забитися під плетену лавку.

* * *

Імператор не людина. Цього ніколи не приховували.

Імператор – надлюдська сутність, побудована на основі багатьох особистостей. Імператор – держава в державі, Імперія всередині імперії. Це все, що слід було знати людям Варти і, напевно, інших колоній теж.

– Це дивно, – повторив батько, незвично розгублений. – Може, щось на зразок загального збору? Може, імперські служби збирають сотню людей, наприклад, за жеребом, і показують Імператору, немов зріз суспільства…

Він на секунду замислився – і повеселішав, ніби знайшовши ґрунт під ногами.

– А ось це схоже на правду! Так… у мої молоді роки збирали найкращих студентів планети на зліт, і перед нами виступали міністри, наприклад. Це було загалом безглуздо, проте цікаво, створювало такий собі творчий настрій… Можливо… Зараз ідуть екскурсії, ти знаєш, екскурсії на «Метрополію», і теж за жеребом…

Він помовчав секунду і нервово озирнувся на двері.

– Тьомо… Думаю, мама засмутиться, якщо дізнається.

– Ти пропонуєш їй не говорити?

– Ні. Вирішуй сам. Але якщо вона дізнається – засмутиться, це точно. І вона… буде проти.

– А ти б на моєму місці як вчинив?

Батько замислився. Думки його, як зазвичай, легко читалися на обличчі. «Якби я тільки був на твоєму місці, – думав батько, – я не міг би заснути від щастя. Я так мріяв потрапити на екскурсію і хоч раз побачити «Метрополію» зсередини. Ті, хто там були, вважають її найкращим спогадом в житті…»