Серія «Світи Марини та Сергія Дяченків» заснована у 2017 році

Переклад з російської І. М. Алексєєвої

Художник-ілюстратор Н. Є. Нікітін

Художник-оформлювач Н. С. Галавур

© І. М. Алексєєва, переклад українською, 2019

© Н. С. Галавур, художнє оформлення, 2019

© Н. Є. Нікітін, ілюстрації, 2019

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2017

Аптека^[1]

Що б ми робили, якби не аптека?! Нервували, хвилювалися і… хворіли. Шкода тільки, що найдієвіші ліки відпускаються за рецептом – щоб не ковтав їх кожен і будь-коли.

Ось, скажімо, Ангеліна Петрівна. У неї на роботі начальник був прискіпливий, повсякчас прискіпувавсь та організовував їй мобінг. Вона прийняла пігулку, щоб не нервувати, і начальника посунули, а на його місце висунули Ангеліну Петрівну. І вона тепер вдоволена, не нервує.

Або Вірочка. Галасливі сусіди за стіною не давали їй спати: то караоке влаштують серед ночі, то собака їхня виє. Вона прийняла півпігулки всього – й сусіди виїхали у довге відрядження, а їхня квартира залишилася порожня.

Петров посварився з тещею, ковтнув порошок – і теща сама прийшла миритися. У Юлі алергія на тополиний пух, прийняла антигістамінне – і всі тополі в їхньому районі спиляли.

Хоча іноді бувають і побічні ефекти: Діма Грищенко замордувався вже ремонтувати свою автівку. Прийняв пігулку від нервів – і автівку… викрали.

А мене повсякчас непокоїть світова економічна криза, свинячий грип і екологічна обстановка. Піду до лікаря, нехай призначить мені щось дієве.

Щоб спати спокійніше.

Баскетбол^[2]

– Це Сашко, – сказав той, хто стояв у Антона за лівим плечем.

Сашко був двометровим худорлявим хлопцем у жовтій вилинялій майці з цифрою «дев’ять» на животі.

– А це Людовик.

Людовик сидів на камінці у тіні паркану, що похитнувся. Окуляри в тоненькій гнутій оправі раз у раз зсовувались йому на ніс, і він час від часу закидав голову, щоб повернути їх на місце. Антон не міг відвести очей від цих окулярів – його ніби тягли за погляд, немов за ниточку. Людовик посміхнувся та підморгнув крізь каламутне скло, і від цієї посмішки і цього підморгування у Антона дрижаки пішли по шкірі.

– …А це м’яч.

Помаранчевий м’яч дзвінко підстрибнув, і Антон машинально спіймав його. Відчув пухирці на гумовій поверхні – знайомий дотик, що нагадав про щось добре. Щось із давнього славетного часу.

– Сашко у нас грає з Людовиком, а ти будеш грати зі мною. – Той, хто стояв за спиною у Антона, вийшов нарешті на світло. Підняв голову, мружачись подивився на небо:

– Ну й пекло сьогодні… Ну, пішли.

Він називався Мелом, був невисокий – у всякому разі, порівняно з Антоном і Сашком. Був одягнений у помаранчеву футболку з жовто-бірюзовим малюнком на грудях: натюрморт із двох груш і неприродно синьої сливи. Його джинси були підкочені до щиколоток і відкривали погляду величезні білі кросівки.

– А ось наше поле. Подобається?

Баскетбольний майданчик був повністю вкритий снігом. Сніг – шар завтовшки в палець – підтанув і застиг, і це було неприємно, бо зверху палило невидиме, але від цього не менш зле сонце. А сніг лежав.

– Ну от, хлопці, – Мел посміхнувся, від його посмішки Антон відчув чомусь спокій.

– Розминайтесь, пристрелюйтесь, а ми з Людовиком подивимось… Давай, Антоне, сміливіше.

Немає нічого більш дивного, ніж грати у баскетбол на спеченому снігу. Час від часу кросівки ковзали; довготелесий Сашко дозволив Антону трішки постукати м’ячем, пробігтися, кілька разів кинути зі штрафної в кільце – а потім вони стали у центрі, віч-на-віч.

Сашко взявся відбирати у Антона м’яч і майже відразу відібрав. І рвонув до кільця – Антон не встигав за ним; кидок – м’яч забився в сітці. Сашко посміхнувся нервово, потім озирнувся чогось на Людовика і Мела, що сиділи мовчки у тіні:

– Ану, давай ще…

Вони кружляли по майданчику, забувши про сніг під ногами й невидиме сонце над головою. Сашко був, напевне, професіонал; Антон був готовий перервати гру, опустити руки й здатися.

У якийсь момент лице Сашка опинилось дуже близько, Антон почув їдкий запах поту і плутані слова:

– Сачкуєш… Грай! Він же дивиться! Грай, сука!..

Антон озлився. Розкрив Сашка оманним рухом, нарешті відібрав м’яча, повів по льодовому полю, і з кожним ударом об білий спечений сніг до нього повертались і навички, і рефлекси, і радість Гри.

Він навіть встиг здивуватися.

Чужий подих за спиною; Антон крутнувся, обвів Сашка і кинув м’яч у кільце – так яблуко кладуть у кошик. Помаранчевий шар прослизнув у сітку, немов маслом намащений.

З боку глядачів долинули декілька оплесків. Антон озирнувся; Мел аплодував. Людовик посміхався, виблискуючи скельцями окулярів.

– Молодець, – сказав Сашко. Його волосся пасемцями прилипло до скронь. – Давай ще…

І вони грали ще. Сашко закинув два м’ячі, Антон три, причому один з них – майже з середини поля. І кожного разу, коли обличчя Сашка з’являлось поруч, Антон чув плутане:

– Грай… Не філонь…

Нарешті м’яч, відскочивши від коліна Сашка, покотився прямо під ноги глядачам. Людовик притримав його гостроносим черевиком, подивився на Мела, перевів погляд на Антона і Сашка, які зупинилися за п’ять кроків від них.

– Йдіть, хлопці, – сказав Мел. – Антоне, познайомся із командою.

Сашко пішов уперед, Антон слідом. Обійшли дерев’яний паркан; Антону було важко втриматися, щоб не обернутися до Мела з Людовиком, які так і сиділи у смугастій тіні нещільно пригнаних дошок.

Сашко облизнув губи:

– Ти… Гарно граєш. Тільки не сачкуй. Був тут один до тебе… Грай, коротше, лише у повну силу. Зрозумів?

– Та я й граю у повну, – сказав Антон. – Я тільки…

– Нікому не цікаво, – сказав Сашко. – Якщо тобі хоча б тут підфартило, так і відпрацьовуй… Ти майстер?

– Не встиг, – сказав Антон. – Кандидат.

– Мел нікого нижче майстра не бере, – сказав Сашко. – Ти, напевне, все ж таки дуже фартовий. Пруха тобі… Тільки не трусись. Тут ще непогано, якщо звикнеш.

Антон озирнувся. Поруч, метрах у десяти, двома тісними групками стояли хлопці – з тих, чиї голови пливуть над натовпом зазвичай. Четверо у жовтих майках і четверо – у зелених. Один, наголо стрижений, тримав у руках зелену майку.

– Привіт, – сказав стрижений. – Це твоя.

– Антон, – сказав той, простягуючи руку.

– Вова, – сказав стрижений.

У них у всіх були вологі долоні. І міцні, без задньої думки, потиски.

– Артур…

– Ігор…

– Костя…

Сашко кивнув своїм. І ті також підійшли знайомитися:

– Олег…

– Славко…

– Я також Славко…

– Діма…

Усі вони стояли, переминаючись з ноги на ногу. Дивились, як Антон стягує білу футболку, як вдягає зелену майку, що пахне… чим?

– Отже, гратимемо разом, – сказав Вова, й було видно, що йому ніяково.

– Еге ж, – сказав Антон.

– Ти за кого грав?

– За юнацький «Зеніт»…

– Як це – за юнацький?

– Так… Я кандидат… Майстра не встиг отримати…

Хлопці у зеленому перезирнулися.

– Він класно грає, – сказав Сашко. – Адже Мел його взяв.

– Ну так, – відразу погодився Вова. Як здалося Антону, з полегшенням.

– Пішли, – сказав Сашко. – Час уже.

Антону здалося, що пройшло усього дві хвилини з того моменту, як Людовик сказав: «Добре, хлопці, йдіть…»

І Людовик, і Мел сиділи на тому ж місті. У тіні паркану.

– Готові? – Мел посміхнувся. У нього була гарна, щира посмішка; Антону одразу відлягло, він несміливо усміхнувся у відповідь:

– Ми ж… а тренування? Комбінації?

– Ми будемо грати гравцями, а не комбінаціями, – суворо сказав Мел. – Я буду допомагати вам, Людовик – їм… Фолити не треба, жорстко грати не треба, свисток слухати треба, все інше – сам побачиш. – І Мел кивнув, даючи зрозуміти, що час балачок минув.

– Будеш грати зі мною у зв’язці в нападі, – пошепки сказав Вова.

– Але ж ми не тренувались, – заперечив Антон боязко.

Вова насупився:

– А ти роззуй очі й слідкуй за грою. Я піду в прохід й витягну твого захисника на себе, а потім віддам тобі пас за голову, і тоді ти заколочуй зверху.

Людовик стулив губи й свиснув. М’яч злетів; команда Людовика рвонула в атаку сильно і злагоджено. Антон розгубився на мить – Вова штовхнув його в спину, крикнув щось нецензурне, тоді Антона немов ввімкнули: він побачив м’яч, що бив у наст під широкою долонею хлопця з цифрою «п’ять» на жовтій майці, потім побачив Сашка, який очікував на передачу, а потім побачив усю гру – коліщатка та шестерні, готові зачепитися одне за одне, і ось механізм команди суперників починає рухатися, і ось уже Сашко атакує кільце, що захищають, здається, Костя з Ігорем…

Кидок зірвався. Костя перехопив м’яч, віддав передачу Ігорю, а той Артуру; Антона перекривав захисник з номером «шість» на майці, його ім’я Антон не пам’ятав. Слід було позбавитися опіки якомога швидше; Вова чекав на пас, й Артур віддав йому пас, але Сашко – це був Сашко! – вистрибнув і перехопив м’яч, і рвонув до кільця, танцюючи, обводячи захисників, віддав пас комусь зі своїх і отримав передачу у відповідь, знову вистрибнув…

Бічним зором Антон бачив, як Мел змахнув рукою. Круглий камінь завбільшки з куряче яйце вдарив Сашка у потилицю; м’яч відскочив від кільця. Сашко впав, викинув уперед довгі маслакуваті руки.

– Нуль-нуль, – спокійно сказав Мел.

Антон уже був поруч із Сашком і бачив, як очі, що закотилися, вже повернулися на місце. Антон простягнув руку, але Сашко піднявся без його допомоги, хоча і з труднощами. Випростався, носком кросівка відкинув камінь з поля. Обережно помацав потилицю.

– Не стій! – роздратовано кинув Антону. – Грай…

Антон здивовано повернувся до Мела.

– Грай, Антошо, – лагідно промовив той. – Нічого страшного.

Антон озирався, шукаючи погляди товаришів по команді. Дехто відвертався. Дехто посміхався.

М’яч знову був у грі. Команда супротивників майже відразу провела вдалу комбінацію, вивівши на кидок одного із Славків, але той промазав.

Гра є гра; крізь потрясіння та крізь дзвін у вухах до Антона потроху поверталось відчуття поля, м’яча, команди. Він починав розуміти Вову, подумки добудовувати переможну комбінацію; він уплутався у боротьбу за м’яч, відібрав та віддав точну передачу Кості, одержав передачу у відповідь і в той же момент віддав м’яча Вові. Вова знову пішов у прорив, йому вдалося-таки потягти за собою Антонового захисника, Антон відкрився, Вова віддав пас, і Антон уперше з початку гри відчув справжній кураж. Рвонув, щоб заколотити м’яча зверху…

Він устиг побачити, що м’яч у кільці. І тієї ж миті – з запізненням – прийшов біль; із Антонового плеча стирчав маленький дротик, подібний до кравецької голки з голівкою, одягненою в шовкову перуку.

Долаючи темряву перед очима, Антон вирвав голку. Крові було небагато, і вона миттю запеклась.

Хтось аплодував. М’яч, котрий щойно був у кільці, закотився за поле.

– Два-нуль, – сказав Мел задоволено. – Блискуче, Тошо.

Антон розгублено озирнувся.

– Грай, – швидко сказав Вова.

Антон здивовано подивився на Мела.

– Годі пам’ятати про цю подряпину, – сказав Мел. – Ти ж закинув! Ми ведемо два-нуль. Давай закріпимо перевагу?

Гра почалася знову, але Антон уже не розумів її. Був спостерігачем. Бачив, як «жовті» рвуться до кільця, який запеклий спротив чинять «зелені»; бачив, як Вова кричить на Ігоря. Бачив, як Олег атакує, вистрибує на лінії штрафних для кидка – але замість того, щоб атакувати кільце, дає красивий пас Сашкові, який до цього часу вже звільнився від опіки. Сашко злетів над кільцем – і в цю мить залізна кулька, підшипник від якогось величезного колеса, вдарила його у скроню.

М’яч прокотився по ободу кільця – але всередину так і не потрапив, звалився зовні; хтось – Людовик! – розчаровано вилаявся.

– Як і раніше, два-нуль, – повідомив Мел із задоволенням.

Сашко піднявся із підмерзлого снігу. Сліпо озирнувся. Ковзнув поглядом по Антону, але не побачив його.

– І знову м’яч у грі, – сказав Мел. – Що з тобою, Тошо?

Антон мовчав. Дивився, як Сашко бреде по майданчику – як і раніше, наосліп. Так, начебто перед очима у нього досі темно.

– Що з тобою, Антоне? Йде гра…

– Але я так не можу, – сказав Антон.

Людовик посміхнувся. Стрімко закинув голову, повертаючи окулярчики на місце. Струсонув довгим тьмяним волоссям.

Мел підвів брови:

– А через «не можу»? Як тобі мама в дитинстві говорила, коли ти відмовлявся від каші?

Слово «мама» було, як скрип заліза по склу. Антон смикнувся; Мел лагідно посміхався та дивився йому в очі.

Тоді Антону – знову – закортіло сховатися. І від цього погляду, і від слова «мама», і від усього. Він підібрав м’яч; десь усередині його міцніло знання, що сховатися можливо тільки у грі. Йому так закортіло закинути помаранчеву кулю в кільце – бажання було такої сили, як іноді хочеться почухати сверблячий комариний укус.

Вперед! Стукіт м’яча по мерзлому снігу. Вова зрозумів його тієї ж миті – він чудово розігрує, Вова. Передача, ще передача, оманливий рух; ривок, обведення, стрибок…

Щось вдарило Антона ззаду. Він спіткнувся і впав, розтягнувшись на снігу; він не відчував тіла й не міг бачити своєї спини, але звідкись знав, що прямо із середини її стирчить зараз рукоятка важкого метального ножа, що це кінець, що це несправедливо, підло, але ж жорстока гра нарешті завершена…

– Чотири-нуль, – почув здалеку і зверху.

– Це тільки початок, – почув у відповідь.

– Добрий початок… Ти бачиш, Лю, я був правий.

– Продовжуємо…

– Продовжуємо…

– …ємо…

Антон прикрив очі, чекаючи, поки настирливе відлуння у вухах не стихне зовсім. Поки не запанує остаточна тиша.

– Чого ти розлігся? – Носок черевика несильно тицьнув його під ребра. – Піднімайся…

І Антон відчув, як зі спини у нього – вжжик! – із зусиллям висмикнули ніж.

– Піднімайся-піднімайся. Давай…

Його взяли за майку і потягли вгору; він зрозумів, що знову може рухати руками і ногами. Що спина глухо болить, неначе по ній вдарили зопалу держаком лопати. Був такий випадок колись у селі, сусід дуже образився на обдерте деревце вишні та…

Село? Сусід?

Він устав навкарачки. Потім сів навпочіпки; Людовик стояв поруч, витирав ніж об штанину, глузливі, але не злі очі виблискували з-під тьмяного скла окулярів:

– Вдало Мел тебе підібрав… Упертий ти. Граєм далі?

– Зараз? – тихо спитав Антон. І сам почув, яке жалібне вийшло питання.

– Ну що, може, нехай відпочине? – долинув звідкись здалеку голос Мела.

Антон через силу випростався.

– Гаразд, – посміхнувся Людовик. – Ідіть, хлопці, в душову.

* * *

Стіни душової було облицьовано білими кахлями. Подекуди замість кахляних квадратів, що випали, темніли порожні бетонні чотирикутники; на стелі набрякали важкі краплі, а із душа – пластмасового розпилювача на довгій нікельованій трубі – широким віялом хльостала гаряча, дуже гаряча вода. Антон намагався прикрутити вентиль – марно; температура води не регулювалась.

Хлопці стояли, закинувши голови, підставивши лоби під обпалюючі потоки. Зараз на них не було футболок, і Антон не міг розрізнити, де свої, а де чужі. Де гравці Мела, а де – Людовика.

Душова була простора. Кранів вистачало на всіх. Випадково чи ні – Антон вибрав собі душ напроти кабінки Сашка.

Серед усіх цих хлопців Сашко – суперник – був йому найближчий. Можливо, саме тому, що він був першим, кого Антон зустрів?

– Ставай під струмінь відразу, – сказав Сашко, дивлячись, як Антон намагається остудити воду в долонях. – Звикнеш. Це все ж таки не окріп.

– Невже? – непевно запитав Антон.

– Послухай, – сказав Сашко. – Йди відразу під душ.

Антон послухався. У першу хвилину було нестерпно, але потім – дуже швидко – він дійсно звик. Тільки морщився.

– Ти – чому? – запитав Сашко, дивлячись на сиру стелю. Щоки його були дуже бліді для людини, яка стояла під гарячою водою.

Антон вирішив промовчати.

– Я в армії, – сказав Сашко. – Мене ці козли… Ні, не важливо. Коротше кажучи, я в армії, а ти? Також?

– Я в армії не був, – сказав Антон. – Я в інститут…

– Так ти на гражданці? – здивувався Сашко. – А чому?

Антон зробив вигляд, що не чує.