Візит до Імператора^[5]

У призначений день «Метрополія» не з’явилася. Телескопи (скільки їх було) марно шукали в небі нову зірку.

Інформаційні служби поспішили запевнити – вісімдесят років тому було зафіксовано найбільше в історії запізнення імператорського корабля – тоді він спізнився на десять діб.

«Метрополію» чекали десять діб, і ще десять діб, і ще… Тридцять днів – за цей час обговорили всі версії і спрогнозували всі варіанти майбутнього. Дехто виявляв навіть оптимізм. У планетарній адміністрації народились раптові сепаратисти.

– Ми – громадяни Варти. Передовсім – планета, і тільки потім Імперія.

– Не варто чекати дива від Імператора! Ми живемо автономно, більш того – ми живемо суверенно, і давно пора привести юридичний статус у відповідність із цим фактом!

– Час починати роботу з протоколами. Треба самостійно оновити коди і жити далі – так, ніби «Метрополія» ніколи не прийде!

Уряд вагався. Протоколи і коди виробничих ліній вважалися особистою власністю Імператора. Ніхто не хотів ставити свій підпис під бунтарським наказом – зламати декодери, почати примусове оновлення. Час ішов; термін придатності програм закінчувався, як зазвичай, у кінці двадцятиріччя, під Новий рік.

* * *

Молодший брат Артема Кирило прийшов зі школи з підбитим оком і не зізнавався, що трапилося. Брехав, що налетів на двері, які чомусь не відкрилися автоматично. Мати повірила, а це означало, що вона несповна розуму.

Вечеряли мовчки. Батько був похмурий. Всередині у Артема звучала хуліганська пісенька «Лівий задній» (він завжди щось співав про себе, ще змалку. Це була дурна звичка, від якої важко позбутися). І зараз у голові само собою лунало хвацьке «Шльоп, смик, лівий задній, тиць, шмяк, тихше-тихше…»

– Ми суверенна планета, – мати порушила тишу і перервала нечутну пісеньку. – Рано чи пізно це мало статися.

Батько стиснув губи. Він працював у міністерстві харчового синтезу, був близький до галузевої адміністрації і раніше ніколи не базікав зайвого про свою роботу. У всякому разі, при дітях.

– Послухай, Любо. Під Новий рік застаріють усі коди. Без поновлення злетять паролі. Це означає, що лінія синтезу, наприклад, стане. Не знаю, як у енергетиків, а у нас просто зупиниться виробництво! Резервного харчу на складах вистачить на місяць, ні на день більше! Знаєш, що це означає? Голод!

– Припини, – сказала мати, і голос її затремтів. – Не верзи дурниць, будь ласка.

За столом знову зробилося тихо. Молодший брат сидів, спершись на руку, прикривши долонею пів обличчя; Кирило не слухав розмови, йому було плювати на швидкий кінець світу, він заново проживав те, що сталося сьогодні в школі. «Обов’язково розібратися», – нагадав собі Артем.

І знову мовчки заспівав – мимоволі, не замислюючись: «Кіс, зась, лівий задній, хвіст, зріст, по лобі кришкою…»

– Уряд не допустить, – мати заговорила знову, – і до того ж, у нас є кібернетики. У нас найкращі у Всесвіті кібернетики, ось хай вони і поміняють коди!

– Наказ на декодування – зрада Імператора.

– Якщо Імператор кинув нас напризволяще…

Мати замовкла. Ніколи і ніхто не говорив про Імператора в такому тоні.

– Імператор не може так із нами вчинити, – сказала мати, ніби бажаючи загладити необережні слова. – Це неможливо.

Усі знову замовкли. Матові лампи горіли під стелею, кліматичний бар’єр прикривав кімнату від холодного західного вітру, і жовто-зелені стебла декоративних в’юнків чіплялися за спинки стільців. Так або приблизно так сиділи зараз мільйони сімей у типових кімнатах із декоративними в’юнками, над типовими упаковками з синтезованою їжею, з типовим подивом на обличчях: що ж буде, якщо «Метрополія» не прийде…

Мати права, думав Артем. Ключі та коди від виробничих ліній повинні належати тим, хто на них працює. Зірки вибухають, астероїди падають; а якщо «Метрополія» не прийде до Нового року, лінії зупиняться…

Здається, вони з матір’ю подумали про одне й те ж саме – у всякому разі, одночасно підвели очі і подивилися з однаковим острахом. Артем тут же сказав перебільшено голосно:

– «Метрополія» прийде сьогодні або завтра! У нас в університеті всі так кажуть!

– Ми дуже спокійно жили… – зловісно пробурмотів батько.

Мати стиснула губи. Відтоді як півроку тому вона не пройшла атестацію і була звільнена з адміністративної посади в своєму департаменті, вона майже не бувала веселою, хоча батько і намагався покращити їй життя, як міг.

– Зараз вони не підпишуть такий наказ, – батько торкнувся панелі, і упаковка з недоїденою вечерею пішла в утилізатор, – будуть ховатися одне за одного, лаятися і перекладати відповідальність… Але коли лінії стануть, коли не буде води, тепла і світла, тоді вони все-таки накажуть розкрити декодери, ось тут-то і з’ясується, що наші кібернетики ні хріна, вибачте, не тямлять в імперських кодах! Адже для того, щоб оновлювати імперські коди, треба бути імперським програмістом, а не…

– Вибач! – різко сказала мати. – Це підлабузництво перед «Метрополією».

Батько подивився на неї, але нічого не сказав.

Кирило зітхнув і відсунув майже повну упаковку з вечерею.

– Ось ми зараз не доїдаємо, – сказав батько. – Залишаємо їжу на столі. Розбестилися… А уявіть, як нам доведеться вирощувати їжу в землі, як дикунам. Вбивати тварин і істи їх…

Кирило нарешті вийшов із задуми й аж поперхнувся.

– Як – убивати тварин?

– Заради їжі!

Мати зблідла і вийшла з-за столу, не сказавши ні слова. Слідом за нею, скориставшись нагодою, підвівся й Кирило. Артем наздогнав його на порозі спальні.

– Хто тебе вдарив? Покажеш мені його!

– Це моя справа, – з гідністю сказав Кирило. І додав з несподіваними сльозами в голосі: – А якщо тварин убивати – то й і взагалі…

У цей момент екран в їдальні помутнів і сам собою ввімкнувся, як бувало тільки в разі екстрених, найважливіших всепланетних повідомлень. На екрані з’явився п’ятирічний Кирило – так був запрограмований канал, щоб маленький Кир повідомляв сім’ї найважливіші новини.

– Увага! – заговорив малюк на екрані. – Інфо-маційна служба пе-едає екст-ене повідомлення… – звук «р» не давався п’ятирічному дикторові, як не вмів його вимовляти п’ятирічний Кирило. – Міжпланетне судно Його Імпе-ато-ської Величності «Мет-ополія» вийшло з підп-осто-у в оз-ахунковій точці. Увійдіть у ме-ежу, щоб знати більше, – і замовк, щиро посміхаючись з екрану.

* * *

Через кілька днів «Метрополію» можна було розрізнити на небі неозброєним оком.

Ще через два тижні вона вийшла на орбіту. Жоден запис, картинка, голограма не передавали того, що бачили зараз люди з Варти – вночі і вдень в небі висіла біла квітка. Змінюючись, повертаючись, розпускаючи і складаючи пелюстки, вона була схожа то на орхідею, виліплену зі снігу, то на медузу, виткану з диму. Артем вивчав пристрій імператорського корабля в школі, як і всі жителі Варти, і в класі його запевняли, що корабель Імператора спроектований і побудований прагматично, лаконічно і функціонально, без схильності до зовнішніх ефектів.

Тепер Артем засумнівався в цьому.

Нехай жодна мембрана або поверхня «Метрополії» не були створені для прикрас. Нехай усе, що здавалося пелюстками і листям, було включене в структуру, слугувало для розподілу енергії, формування внутрішніх теплових потоків та інших численних потреб. Але як же була вражена людина, коли вперше побачила «Метрополію» в небі своєї планети!

Діти ходили, задерши голови, спотикаючись і наскакуючи одне на одного. Дорослі намагалися триматися з гідністю, але це не завжди вдавалося. На пласких дахах, в рекреаційних зонах масово натягали гамаки – люди годинами, вдивлялися на «Метрополію». Старі люди казали: «Треба надивитися. Хтозна, чи побачимо наступного разу…»

З інформаційних мереж прийшло коротке звернення Імператора до підданих Варти. Імператор привітав усіх, особливо молодих, які вперше побачили прибуття «Метрополії», висловлював задоволення загальним розвитком планети – жодна виробнича лінія не втрачена за двадцять років, екологічна рівновага дотримується ідеально, чисельність населення стабільна, охорона здоров’я на висоті, – а також, завершуючи свою промову, запропонував усім жителям Варти, які хочуть бути підданими «Метрополії», подавати заявки на розгляд.

Промова Імператора прийшла з корабля в текстовому вигляді. Державні агентства так і транслювали її – летючим рядком. Аудіали вкладали текст у вуста робота з низьким чоловічим голосом. Сім’я Прозорова почула промову Імператора у виконанні віртуального малюка Кирила.

– Про запізнення – ані слова, – сказала мати.

– Імператор не запізнюється, – відгукнувся батько; пафос у його голосі був із відтінком іронії, але не сарказму. – Імператор затримується… Мій шеф замкнувся у відділі і п’є…

– Чому так?

– Встиг наламати дров. Невдалі рішення, нецільове використання, любив пожити… А головне – він метушився, поки чекали «Метрополію», вів, як я розумію, нелояльне листування, а зараз усі файли пішли нагору.

– А ти? – напружено запитала мати. – У тебе, сподіваюся, все чисто?

Батько знизав плечима.

Кирило сидів, прикриваючи рукою половину обличчя. Матері він пояснив, що спіткнувся на сходах, і та не стала розбиратися. Не на часі думати про синці, коли файли пішли нагору!

Усі документи. Всі виробничі, ділові, адміністративні матеріали, все листування, крім приватного (а злі язики стверджували, що і приватне теж). Мати сподівалася, що імператорська служба зайнятості зацікавиться її скаргою на несправедливе звільнення. «Метрополія» висіла над Вартою, щомиті обробляючи колосальні обсяги інформації, і всі на планеті чекали рішення Імператора щодо великих, середніх і дрібних справ, а ті, що були наділені владою, ще й тремтіли…

Це були довгі години, час очікування справедливості. Тим, хто злетів високо, страшно було впасти під Його Імператорським поглядом, а іншим, кому не вистачало з неба зірок, кортіло бачити чуже падіння.

Артем вирішував завдання з векторної алгебри і співав про себе «Ранкову елегію», яку склав майже повністю. Він подумував записати її і навіть, може, показати Ванессі.

– …Ти мені скажеш нарешті, хто тебе б’є? Один, чи їх багато?

– Це моя справа.

– Покажи мені його! Сказати старшому братові – це нормально. Це не донос, ти не ябеда. Гадів, що зарвалися, треба провчити!

Кирило посміхнувся кутиками рота. Він був найупертіший з Прозорових – найупертіший в родині, де поступливих не було.

* * *

– Ти заявляв на підданство? – запитав батько, коли вони опинилися удвох за накритим до вечері столом.

– Ні, – Артем здивувався.

– Не бреши мені.

– Па, я не заявляв на підданство, – сказав Артем щиро.

– І не збирався?

Артем помовчав. На його курсі отих, що не подали заяву, було двоє зі ста – він і Ванесса.

– Люди пробують себе, – сказав він обережно. – Це пригода. Ясно ж, що з мільярда жителів Варти отримають підданство, якщо й отримають, десь півсотні людей. Тому ніякої відповідальності – подаєш заяву і чекаєш, лоскочеш нерви пару тижнів, поки тобі не скинуть на пошту ввічливу відмову.

– Але ти не подавав. Чому?

– Та нащо мені здалася ота «Метрополія»?

– А я подавав, – сказав батько з викликом. – Коли мені було стільки років, скільки тобі, я подав заявку. Усе було так, як ти сказав: два тижні хвилювання і ввічлива відмова… А потім «Метрополія» зникла. Знаєш… це були нелегкі дні.

– Тату, – сказав Артем. – Ти хоч розумієш, що якби ти отримав тоді підданство «Метрополії», – не було б ні мене, ні Кирила, ні… ні мами в твоєму житті!

Батько кивнув і розтягнув губи.

– Ти молодець. Я був дурніший у свої вісімнадцять років.

Артему здалося, що батько хоче сказати щось іще, але в кімнату увійшла мати, і розмова змінилася.

* * *

Нервове напруження на планеті досягло піку, коли Імператор нарешті оголосив своє рішення. Головний адміністратор Варти був звільнений разом із п’ятьма міністрами. Дев’ять осіб потрапили під імперський суд. На звільнені місця були призначені нові люди – деякі закономірно, інші – несподівано для всіх. Міністром енергетики стала жінка з «Метрополії» – це був, мабуть, найкарколомніший з кадрових трюків.