– Він просто виключився, як прилад. Серце не вдалося запустити. Я підключила його до машини – серце, нирки, печінку… повністю. Коли його відвезли звідси в госпіталь, він був ще живий. Якщо можна так висловитися. Потім мені нічого не хотіли говорити, просто повідомили про смерть. І я нічого б не знала, якби не другий випадок. Ельза Себастянівна Лун, учителька японської. П’ятдесят років. Незаміжня. Мати п’ятьох дорослих дітей. Зі схильністю до гіпертонії. У минулому році – перелом ноги, травма отримана під час поїздки з учнями на гірськолижний курорт. Зрослося без ускладнень. Втратила свідомість серед білого дня, в парку, по дорозі від їдальні до навчального корпусу. Не впізнавала мене. Не впізнавала нікого. Я помістила її в реанімаційний модуль… Далі розповідати?
– Чому це сталося? Діагноз?
– Офіційно – гіпертонічний криз. Вона носила пластир, який контролював тиск і подавав сигнали щоразу, коли систолічний ледь-ледь перевищував сто сорок. Показання пластиру у мене фіксувалися на приладах, я все передала в госпіталь. Там був зубець, її тиск стрибнув до ста п’ятдесяти і одразу ж повернувся до норми хвилин за десять до того, як вона впала… Але сто п’ятдесят на дев’яносто – це ж не гіпертонічний криз!
– Тобто ви не згодні з офіційним діагнозом?
– А яка різниця, згодна я чи ні? Лука, спортивний організатор, сорок років. У цього зроду не було гіпертонії. Дівчата розповідали потім, що він ішов, наскакуючи на кущі. Я бачила потім зламані гілки. Бачила сліди. Він ішов, виляючи, як тяжко п’яний або повністю дезорієнтована людина. Першим відключився мозок… Не зовсім відключився, але був тяжко пошкоджений. Тіло якийсь час жило і рухалося за інерцією. А потім вимкнулося. Я, звичайно ж, помістила його в реанімаційний модуль. Але який сенс підтримувати життя тіла, якщо воно порожнє? Якщо душа вже вилетіла з нього невідомо куди?
Лікарка замовкла. Підліток на екрані змінив позу – прибрав ноги зі столика, повозився в кріслі, сів рівніше.
– При чому тут хлопчик? – запитав Олександр.
Лікар знизала плечима:
– А при чому тут хлопчик? Тільки при тому, що там, де він, помирають люди. Більше у нас немає нічого – ні даних, ні відомостей, тільки… почуття самозбереження.
– Думаю, вам вдасться переконати опікунську раду, – сказав Олександр.
Лікарка уважно на нього подивилася.
– Так, – відповіла сухувато. – Якщо ви хочете говорити з хлопчиком – будь ласка. Це ваша робота, врешті-решт, і ви знаєте про цю історію куди більше за мене… Тільки візьміть до уваги одну обставину.
– Себто?
– Померли ті, хто був важливий для Дениса. Хто був йому особливо цікавий.
– Бідолашний хлопчик… – пробурмотів Олександр.
– Так. Я теж йому цікава. Я ніколи з ним не розмовляю віч-на-віч. Можете мене зневажати. Можете написати рапорт.
– Я не збираюся…
– Дякую. Послуга за послугу: і ви йому будете цікаві. Ви, з вашою роботою, з вашим завданням. Особливо цікаві. Він допитливий.
– І що станеться зі мною, якщо я поговорю з цим хлопцем наодинці?
– Може, нічого. А може… Я, звичайно, розміщу вас у реанімаційний модуль у разі чого. Але результат – відомий.
Олександр усміхнувся. Лікарка теж подарувала йому слабку посмішку.
– Здрастуй, Денисе.
Хлопець обернувся.
Він справді виглядав на п’ятнадцять – незграбний, маслакуватий, абсолютно нормальний підліток. Він посміхнувся з природною ввічливістю, хотів був сказати: «Здра», – і раптом затнувся.
Це тривало дуже коротку мить. Хтось інший, не Олександр, не помітив би або не надав цьому значення. Але хлопець затнувся, побачивши його, і в очах промайнула… радість чи що? Подив? Непізнане відчуття. В цілому позитивне, але з ноткою тривоги.
– Здрастуйте, – сказав він наступної секунди, абсолютно так, як це мав сказати нормальний хлопець у такій ситуації. – Ви слідчий?
– Я фахівець з різного роду нештатних ситуацій, – округло пояснив Олександр. – Адже ми раніше не бачилися, так?
– Ні. – Хлопець підняв кутики вуст. – Ви здалися мені схожим на одну людину.
– На кого?
– На мого батька. – Голос хлопця не здригнувся. – Хоча я пам’ятаю його набагато молодшим. Вам близько сорока. А татові, коли він помер, ще й тридцяти не було.
Олександр розгубився на цілу секунду. Дуже не хотілося вимовляти традиційне «співчуваю», але нічого кращого придумати не виходило.
– Тобі непросто довелося.
– Так, мені вже говорили, – він пом’якшив зухвалість посмішкою. – Ви вірите, що троє викладачів померли через мене?
Дивлячись в його безтурботні сіро-блакитні очі, Олександр розгубився вдруге. Він раптом згадав жінку-лікаря, яка не хотіла зустрічатися з цим хлопцем віч-на-віч.
– Я не оперую чутками. Тільки фактами. І, зрозуміло, не збираюся звинувачувати тебе в тому, чого ти не робив…
Його язик вимовляв слова, за смисловим навантаженням схожі на хропіння. Олександр дивився в очі хлопця. Той дивився і посміхався у відповідь.
Волосся на потилиці у Олександра піднялося дибки. Те, чого не виміряти приладами – чуття, – змусило серце забитися швидше, і сигнал небезпеки майнув по шкірі, як вітер по рівнині.
– Дуже цікаво, що тепер зі мною буде, – тихо сказав хлопчик. – Начебто я ні в чому не винен… Але я в ізоляторі. Мене тепер назавжди ізолюють? Щоб я жив усе життя за ґратами, як прожив перші роки?
Олександр насилу відвів очі. Кімната була більша, Олександр стояв тепер спиною до камери, а Денис – лицем. Щоправда, можливо, тут не одна камера… У вікно билася муха. Страшна історія, моторошна – ось так прожити все ж-життя, як самотній ж-жук на віконному склі…
– Ні, – сказав Олександр і закашлявся, бо голос раптом сів. – Ти ж не хочеш самотності? Тобі пропонували дистанційне навчання, ти відмовився. Тобі пропонували програму адаптації, але ти захотів у нормальну школу…
Денис кивнув:
– Я хотів поспілкуватися з різними людьми. Це ж природно?
Олександр відчував його погляд щокою.
– Що трапилося там, в експедиції? Ти знаєш?
– Мене багато разів запитували. Я все розповів. Ви ж читали мої звіти?
– Згідно із законом, – уточнив Олександр, – потрібна дуже вагома причина, щоб замкнути підлітка проти його бажання. Але якщо всюди, де ти з’явишся, будуть вмирати люди…
– Але чому вони будуть вмирати? З якої причини? – В голосі хлопця почувся втомлений подив. – До чого тут я?!
«Ось і я не знаю».
Денис перетнув кімнату. Взяв волейбольний м’яч, що закотився у куток, підкинув на руці.
– Ви граєте у волейбол?
– Ні. Тільки раніше, в юності…
М’яч ударився об стіну, обшиту деревом.
– У кімнаті краще не грати, – винувато сказав Денис.
М’яч вдарився ще раз, косо відскочив від декоративного керамічного світильника і з силою вдарив у щось крихке над вхідними дверима. Посипалися крихітні скалки.
– Камера, – сказав Денис розгублено. – От так халепа… Я камеру випадково розбив…
Олександр майже проти волі подивився йому в очі.
– Ви нікому не сказали в комісії, що знали мого батька, – сказав Денис.
– Звідки ти… звідки ти взяв?
– А матір ви бачили всього лише раз. Але вона добре вас запам’ятала.
– Тобі розповідали? Про мене?!
– З вас все й почалося, – сказав Денис. – Батька відрахували із загону. Він знайшов інший спосіб повернутися в експедицію. Він одружився з мамою. Яка була кепським інженером. Але ідеально підходила на роль матері, особливо в поєднанні з моїм татусем у ролі батька…
– І він все це тобі розповів?!
– Зізнайтеся, Олександре. Що ви зробили, аби батька відрахували із загону претендентів?
– Нічого. Правда.
– Шкода, якщо так.
Хлопчисько раптом посміхнувся дивною посмішкою. М’язи його обличчя затремтіли. Олександр мимоволі позадкував до дверей.
– Камера розбилася, – сказав Денис. – Але у вас із собою пристрій. Щоденник. Ви усе записуєте.
– Це моя робота.
– А лікар нізащо не зайде. Вона боїться зі мною зустрічатися.
– Ти фантазуєш…
– Батько був вашим другом. Кращим другом. До однієї розмови. Вночі, під час дощу. Ви йшли пішки до станції. Пам’ятаєте?
– Він що, і про розмову розповів тобі? З огляду на те, що тобі було вісім, коли він помер?!
– Так, – Денис трохи примружився. – Думаю, в пам’ять про людину, яка була вашим другом, ви могли б не переслідувати мене? Тим більше за те, чого я не робив?
– Дурниці. Як я можу тебе переслідувати? Я слідчий…
– З правом вагомого слова, – Денис міцно заплющив очі. Дивно – він був схожий у цю мить на кота, що грівся на сонці.
– Ти дуже… вдався в батька, – сказав Олександр. – Ти так на нього схожий, що я повірив би в переселення душ…
Денис підкинув м’яча і знову зловив:
– Шкода. Повторюєте, що ви нічого не зробили, аби батька прибрали із загону? А він-бо був упевнений, що це ви. Для нього в цьому був сенс – протистояння, суперництво. Але якщо ви нічого не зробили – тож він даремно зарахував собі перемогу над вами?
– Я передчував, що експедиція погано закінчиться, – повільно зізнався Олександр.
– Погано – для кого? Їхні портрети – в залі слави космонавтики. Їх імена вчать у школі. Так для кого погано закінчилася ця експедиція?
– Для тебе…
– Для мене, – Денис стукнув м’ячем об стіну, – ще нічого не закінчилося. Я сподіваюся.
Олександр зачекав, сунув руку за пазуху і витяг з внутрішньої кишені куртки чорний циліндр щоденника на петельці. Поклав на стіл.
– Це жест довіри? – Денис підвів брови неприємним дорослим жестом.
Олександр мовчав.
Денис похитав головою. Взяв зі столу щоденник. Покрутив у пальцях. Спалахнуло червоне кільце, розгорнулася в повітрі панель керування.
– Не можу звикнути до цих штук, – пробурмотів Денис і відключив запис. Червоне кільце згасло, відключений щоденник вже не був схожий на тліючу сигару.
– Більше ніхто не помре, – сказав Денис. – Хлопчисько утнув дурню. Він жадібний. Він хотів більшого…
Олександр прикусив язика.
– Я вигадую казки, – Денис розкрутив м’яч на пальці, як глобус на осі, всі його рухи були разюче точні і розраховані. – Я складаю казки і розповідаю собі. Адже це не ознака божевілля? Я самотній хлопчина з непростою долею. Казки ні до чого не зобов’язують і нічого не означають. Це просто фантазіі. Я фантазую про те, як маленький хлопчик став пірамідкою. Пластмасовою пірамідкою, на яку так приємно нанизувати кольорові кільця. І він нанизав на себе дядька Толю, потім тата. А тоді Кріса, потім Єву. Затим і їх усіх. Забрав собі. Жадібний хлопчина – хотів іграшок. До моменту посадки у нього було тринадцять історій життя, тринадцять докладних пам’ятей про все. Тринадцять схованок умінь і навичок, з яких його особистий стрижень – найбільш слабкий. Але й найбільш живучий. Чіпкий. Матір він хотів залишити назовні, але вона здогадалася про все. Вона була нещасна і сумувала без тата. Тому неньку я теж забрав собі. Я фантазую про те, як славно було б забирати з собою людей і жити з ними. Я дуже хотів би забрати й тебе, але це підозріло. Імператор Смерть… Не можна так скупитися. Але я їх усіх люблю. Вони – мої громадяни. Я їх імператор.
– Ти справді божевільний, – прошепотів Олександр.
– Так, – Денис кинув м’яча і зловив біля самої підлоги. – Але я не загрозливий. У мене схильність до фантазування. На самоті я розважаю сам себе.
М’яч знову закрутився у нього на пальці, і шви на темно-червоній волейбольній шкірі миготіли, ніби материки чужої планети.
– Кольорові кільця, – сказав Олександр. – Пірамідка. Братське кладовище…
– Але, може, вони живі? – Денис лагідно на нього покосував. – Га? Може, вони дивляться на тебе моїми очима? Перші громадяни великої імперії, які подолали трагічну невідповідність духу і тіла?
Олександр мовчав.
– Невже ти ніколи не згадував Владика? – м’яко запитав Денис. – Який, щоб довести щось тобі… і собі також, певна річ, полетів у експедицію не так як біолог, а як самець?
– Замовкни!
– Він простив тебе. Я простив тебе, Сашку-черепашко. І не дивись на мене, як Еля Дімінуендо на дохлу жабу.
М’яч дзвінко вдарив об підлогу. Олександр довго чув відлуння удару. Хоч луни бути не могло.
– Хочеш приєднатися до нас? Стати громадянином імперії? – Голос Дениса став густим і в’язким.
– Ні!
– Свобода? Братерство? Глибоке взаєморозуміння в колективі таких різних, але таких гідних особистостей? Злиття…
– Ні!
– Перехід на інший якісний рівень! Інший спосіб існування, що відкриває…
– Заткнись!
– Даремно. Дуже скоро вільний прийом у громадянство буде закритий. Тільки найдостойніші. А ти – просто пересічний хлопчина, Сашку, яким був, таким і залишився. А тепер піди і скажи їм, що трагедії в школі – не більше, ніж ланцюг випадковостей. У мене був гіпертонічний криз, у Луки – давня травма голови, про яку ніхто не знав. Реально була така травма – я ще в школі з коня впав. А той випав із вікна… Єлизар випав з вікна, цим усе пояснюється. Просто запаморочилось перед очима. Нехай мене переведуть в іншу школу, якщо ці мене не хочуть… Більше смертей не буде. Адже не можуть випадковості тривати вічно.
І він кинув Олександрові м’яч.
– Він розбив камеру м’ячем! Сказав би – будь ласка, я б її відключила!
Жінка-лікар нервувала і пильно дивилася на Олександра. Неначе боялася, що зараз він почне ходити, натикаючись на стіни…
– Про що ви говорили?
– Я поставив йому всі запитання, які хотів, – сказав Олександр. – Я зв’яжуся, за мною надішлють транспорт…
– Ви їдете?
– Я закінчив.
– Ви отримали відповідь?
Він твердо подивився їй в очі:
– Ланцюг випадковостей, нічого більше. Фатальних, звичайно. Або доведеться повірити в неймовірні речі. Які зруйнують наше уявлення про світ. А ми ж цього не хочемо?
– Ви мене питаєте? – Лікарка прийшла в замішання.
– Себе, – зізнався він. – Але в будь-якому разі цей хлопчик більше не буде тут учитися. Спасибі, ви мені дуже допомогли, до побачення…
– М’яча-бо залиште, – тихо сказала жінка-лікар.
Він вийшов з будівлі ізолятора в парк і пішов до берега, іноді натикаючись на кущі. Але свідомість його була ясна. Він просто бачив перед собою не шкільний парк з його квітами і метеликами, а бетонну дорогу, залиту дощем, і двох молодих людей, що йдуть до станції, де через півгодини мала з’явитись електричка. Значить, з мене все почалося, думав він.
Прізвище Елі було Рене. Дімінуендо її прозвали за ледве чутний, тремтливий голос. Де вона зараз? Крихітний маркер, точковий спогад, що не має значення ні для кого, крім двох учасників. Еля Дімінуендо, яка бажає неодмінно поховати жабу за обрядом якоїсь екзотичної секти, а жаба в кінці кінців ожила і тихенько сховалася під витяжку кондиціонера…
Вони багато пили того вечора. На зворотному шляху меланхолія перетворилася в злість. Десятихвилинної прогулянки вистачило, щоб пояснити Владику, чому його ніхто не візьме в експедицію. Не те що в довгий рейс – але навіть у ліс за грибами. Всього кілька прикладів з життя – ким був Владик, як він з’явився, як з ним поводилися. Чого він вартий. Напевно, це було занадто. Потім зробилося соромно. Але каяття запізнилося – Владик закусив повіддя, між ним і Сашком-черепашкою навіки постала скляна стіна.
Значить, з мене все почалося?
На злітний майданчик біля берега опускався вертоліт. Олександр відвернув обличчя від вітру. Ланцюг випадковостей, сказав він собі суворо. Більше не повториться.
І закинув непотрібний щоденник у море.
О проекте
О подписке