«За відо…, здобутими з гідних довіри дже… якийсь успішний юри… виклав за засуджену Хміль кругленьку суму в…»

Ірена протерла очі. У таку суму складно повірити! (Ймовірно, винен жирний оселедець.)

«…Міські… потирають ру… тому що питання фінансування… традиційно гострі… нові робочі місця… допомоги… благоустрій… Однак, пам’ятаючи про покарання за тяжкі злочи… забува… якщо страта винного має сенс, то передача права на страту в приватні руки…»

«Передача права на страту в приватні руки».

Анджею, агов! Ти мене чуєш?…

Пане Петере! Що ж ви брехали?!

«Ви увійдете в світ… імовірно, він у точності відповідає нашому, хіба що деяка розбіжність у часі…»

Що ж. Відповідає. Цілком.

«Це був би перелом вашої письменницької кар’єри. Не кажучи вже про незабутні враження… Уявіть собі, що вам запропонували злітати в космос. Невже ви відмовилися б?!»

«Відмовилася б», – сказала Ірена вголос.

Величезний клапоть такої важливої для неї статті був обірваний разом із усією шпальтою. Їй так і не судилося дізнатись, які саме аргументи наводить кореспондент на осуд порочної практики – передачі смертників «у приватні руки…»

Вона гатила у двері спершу кулаками, потім ногою. Нарешті, відчинилося віконце.

– Скажіть, будь ласка, – попросила вона, намагаючись, щоб голос її звучав якомога дружелюбніше. – Кого тут називають вампірами?

– Я не маю права з вами розмовляти…

Віконце зачинилося. Кроки віддалялися.

* * *

Наступного ранку вона оголосила голодівку, вимагаючи відомостей про свою подальшу долю. Коли? Яким чином? За яким законом, до дідька!

Уже вдень вона, зголоднівши, скасувала акцію протесту і з’їла належний обід. Але якісь чиновницькі коліщатка закрутилися: ввечері до Ірени в камеру з’явилася якась офіційна особа й ознайомила її з підшивкою документів.

Усі вони мали позначку «копія» і відсортовані були в хронологічному порядку. Ось Ірену заарештували… Іде слідство… Відбувся суд…

Останній папірець був найменший, скромний і лаконічний. Ірені довелося напружувати очі, розбираючи мікроскопічний шрифт: ордер… згідно із законодавством, пункт такий-то… передачу прав… пану Яну Семиролю як приватному представнику правосуддя… із зобов’язанням виконати вирок протягом трьох місяців…

Офіційна особа пішла, а Ірена все ще стояла посеред камери, насупивши брови і ворушачи губами.

Через кілька хвилин ноги її підкосилися…

* * *

Прийшли не на світанку, як велить традиція, а після сніданку. Ірена здивовано розглядала похмурих конвоїрів, тюремного лікаря і двох офіційних осіб – один вже знайомий, другий ще ні. Обидвоє здавались однаково сірими – під колір формених піджаків.

Лікар виміряв їй тиск і заглянув у горло. Цікаво, подумала Ірена відсторонено, а якби була у неї ангіна?…

Лікар розписався на сірім папірці.

Хтось із офіційних осіб – вона не розібрала, хто – ще раз ознайомив її з вмістом маленького непоказного документа. При цьому особа, розбираючи мікроскопічні літери, дратувалася так само, як перед цим Ірена:

– «…І здійснити передачу прав, пов’язаних із виконанням правосуддя, пану Яну Семиролю як приватному представнику правосуддя… Разом із зобов’язанням виконати вирок протягом трьох місяців…»

Значить, не сьогодні, відчужено подумала Ірена.

Трохи повагавшись, їй накинули на плечі ватяну зашмольгану куфайку. Холодно. Наприкінці листопада вести на смерть в одній тюремній робі – нелюдяно…

Коридор був довгий, як шланг. У тюремному дворі на них чекав фургончик.

– І куди ви мене повезете? – запитала Ірена з істеричним смішком.

Їй не відповіли.

Вона зробила крок усередину залізної клітки – двері за її спиною зачинилися. На підлозі, витоптаній сотнями ніг, лежав блідий квадратик світла – все, що залишилося від сонячного листопадового дня.

Машина рушила.

Ірена коліньми стала на лаву – ніби дитина в метро. Наблизила обличчя до віконця за щільними ґратами.

За брудним клітчастим склом миготіли тіні. Ірена не могла впізнати жодної знайомої деталі – ніби за час, проведений у в’язниці, місто остаточно скинуло упізнавані прикмети. Скинуло маску, постало в усій своїй ворожій відчуженості.

Вона втомилася дивитись. Стала на лаву ногами – добре, що машина йшла м’яко, і ні вибоїни, ні різкі зупинки ув’язнену не турбували.

…У вампірів – ікла. Вампіри сплять у трунах. Коли Ірені було років чотирнадцять, вона переглянула всі наявні фільми про вампірів…

Закляклою рукою полізла за пазуху. Тюремна роба не мала кишень – але Ірена примудрилася влаштувати в її складках закапелок. Недарма в останні дні вона так завзято просила на обід гостренького – ось вони, кілька відвойованих часникових зубочків…

Ірена примружила очі – пан Семироль стояв перед нею як живий. Чи посміхався він під час тієї їхньої зустрічі? І якщо посміхався, то оголював при цьому ясна?…

У неї немає при собі жодної срібної дрібнички. І осиковий кілок, зрозуміло, в камері смертників добути ніде…

Зараз чи згодом?

Згодом. Вона акуратно сховала часникові зубочки. Закусила губу.

Іноді вампірами називають (у переносному значенні) користолюбців, негідників, зажерливих банкірів. А що, коли Упир – всього лише прізвисько користолюбця?…

«Приватний представник правосуддя». Приватний кат, точніше кажучи. Цікава практика… Одна річ – коли страчують на площі. Зовсім інша – коли торгують ордерами на страту, ніби мисливськими ліцензіями…

Анджею, це твій задум? Чи все ж таки помилка, побічний ефект, цеглинка, що випала зі свого гнізда і спричинила за собою дивний обвал? Змінивши тим самим всю структуру МОДЕЛІ?…

Машину трусонуло. Ірена вхопилася за жорсткий край лави; місто залишилося позаду. Вони їдуть близько півгодини – власне, куди?

Вона виглянула знову – і на цей раз видимість виявилася трохи кращою. Вона навіть примружилася від низького листопадового сонця, що пробилося крізь шар пилу на тюремному склі.

Гори. Машина повзла гірською дорогою – але не звичною, у вигинах зелених пагорбів із туманом над вузькими річками. Ці гори нагадували скорше давню їхню поїздку на турбазу – високі, уривчасті, лисі, позбавлені рослинності, холодні й недосяжні…

Вона протерла очі. Ну не було скелястих хребтів у її передмісті! Не мусило бути… Це неправильні гори, поза МОДЕЛЛЮ тут зовсім інша місцевість!.. Але цікаво: чи існує межа, територіальна межа МОДЕЛІ?

Вона жваво уявила собі, як машина перетинає невидиму межу і вихоплюється з вигаданого Анджеєм світу – просто в натовп зневірених, схудлих в очікуванні експертів, ув обійми цієї безвідповідальної сволоти – пана Петера…

Чи припускав пан Петер, що події можуть повернутися ТАК? Не припускав – значить, некомпетентний. Припускав, але вирішив ризикнути? Тоді мерзотник. Гад…

Машина сповільнила хід. Зупинилася.

Ірена відчула, як терпнуть руки. І ноги перетворюються на два ватних байдужих мішки.

Уже?!

Голоси ззовні. Людська тінь на секунду заступила сонце; Ірена прилипла до вікна, стискаючи в спітнілому кулаку свою останню надію – часникові зубці…

Хтось, здається, водій, смішно дріботячи, потупцяв до самотнього дерева на узбіччі. Став у відповідній позі, завмер, ніби тушканчик…

Ірена, подумки сплюнувши, відірвалася від вікна. «Технічна зупинка».

А може?…

І вона забарабанила в стінку кабіни:

– Гей! Чуєте?! Випустіть мене ненадовго! Мені треба…

Похмурі обличчя. Бурчання. Їм теж не по собі – неприємно, бачте, везти куди слід смертника, особливо якщо смертник – жінка…

Так. Імовірно, моделюючи ці гори, Анджей звірявся з кращими видовищними альбомами… Утім, що вона знає про процес моделювання? Будиночки, складені із сірникових коробок, давно вже залишилися в минулому…

Примружившись, вона роззирнулася.

Так. Втрачати їй нічого. Праворуч стіна, ліворуч провалля. Круте, але не стрімке. Можна зламати шию… а можна і не зламати.

Охоронців двоє. Водій – третій. У кожного при боці – важка кобура.

Але чи не краще куля, ніж чиїсь заслинені ікла?!

– Швидко, – сплюнув крізь зуби один із охоронців.

Вона зробила здивовані очі:

– Отут? Дайте хоч за кущик відійти…

– Я тобі відійду… – сказав інший, похмурий і червонопикий. – Тут, на дорозі…

Вона ображено звела брови і зробила крок у напрямку до провалля.

– Стояти!!

Вона зупинилася.

У принципі, слід заголитись і присісти, сподіваючись, що охоронці відвернуться хоча б рефлекторно.

Ірена уявила собі, як кидається у провалля, підхоплюючи на ходу арештантські штани, що спадають…

Скривилася, як від кислого. З огидою озирнулася на охоронців:

– Хай вам біс… Їдьмо! Я передумала.

* * *

Ще через годину машина зупинилася знову. Ірена на той час поринула в тоскне заціпеніння – дорога в’юнилася, як черв’як на риболовецькому гачку, і доводилося боротись із підступною нудотою.

Ще одна «технічна зупинка»?…

Голоси ззовні.

Вона насилу підвелася з лави. Потягнулася було до вікна – але тут двері відчинилися, впускаючи в задуху фургона крижаний струмінь вистояного гірського повітря.

Ірена примружилася, хоча сонце стояло не так високо і світило з іншого боку.

– Виходьте…

Охоронець звернувся до неї на «ви», і по шкірі її продер мороз. Вона не встигла озирнутись, як на зап’ястях у неї клацнули наручники.

Тут уже лежав сніг. І шмагав колючим батогом вітер.

Тюремний фургончик ніс до носа стояв з якоюсь машиною. Висока, з широкими рифленими шинами, із прожектором на даху – добряча машина, відразу видно – всюдихід…

– …Розпишіться.

Ірена не відразу впізнала адвоката Яна Семироля. Замість елеґантного костюма на ньому була спортивна куртка та брезентові камуфляжні штани, а на голові – лижна шапочка із зображенням жовтої усміхненої миші.

– …Розпишіться тут…

Адвокат поклав на коліно картонну теку, витягнув із кишені ручку, що блиснула на сонці золотим пером, і підмахнув по черзі два комплекти документів.

Ірена відчувала на своєму плечі лапу червономордого охоронця. Скоріше за все, той мав досвід у таких процедурах – перед обличчям «приватного представника правосуддя» засуджені, мабуть, робили відчайдушні спроби втечі…

Ірена обережно піднесла до обличчя відразу обидві руки. Розтулила пропахлу часником долоню. Злизала три теплі зубочки. Зціпила зуби, не відчуваючи посилення печії, обережно почала жувати.

Огидний запах…

Ян Семироль акуратно сховав ручку – і тільки тоді глянув на Ірену.

Під цим поглядом охоронець зняв руку з Ірениного плеча. Довго не міг витягнути ключі – кільце зачепилося за дірку в кишені…

Наручники розімкнулися, вивільняючи Ірені зап’ястя.

Семироль скупо посміхнувся.

Дуже гладенька шкіра. Чисто поголені щоки. Доглянутий випещений пан.

– Куфайку нам треба забрати… – сказав водій, дивлячись у сніг.

Ірена ворухнула плечима. Ватяна зношена куфайка зсунулась на дорогу. Майже впала – та хтось із охоронців спритно її підхопив.

– Боязкі відморозки, – сказала Ірена, ні до кого конкретно не звертаючись. – Баби…

– Їдьмо, – нервово сказав водій.

Усі троє, як по команді, шаснули в кабіну. Наче їх підганяли канчуком.

Тюремний фургон смикнувся – занадто різко, ледь не потрапивши колісьми у провалля. Розвернувся, викидаючи з-під коліс брудний сніг і рінь; задимів вихлопами, кілька разів підстрибнув на вибоїнах і зник за поворотом…

– У мене в машині обігрівач, – сказав Семироль.

Ірена не повернула голови.

Гори аж надто гарні. Доречний антураж до фільму жахів.

– Ви чуєте? Холодно. Сідайте в машину.

«А чи не кинутися з обриву?» – мляво подумала Ірена.

– Сідайте ж бо.

Вона нарешті підійшла до відчинених навстіж дверцят. Не відчуваючи ніг. Вибралася на сидіння, підтягла коліна до підборіддя.

Семироль сів за кермо. Увімкнув приймач; із далекої далини тоненьким голоском запищала знайома співачка.

Бляха-муха… Ірена навіть не забула її ім’я. Ім’я ЗВІДТИ – зі справжнього, незмодельованого світу…

Семироль розвертав машину.

От би було круто, якби всюдихід не втримався на вузькій дорозі, загуркотів по камінню вниз і розсипався на мальовничому засніженому схилі…

Вона згадала про часник.

Від ретельно збережених зубочків залишився тільки неприємний присмак у роті. Коли ж бо, з якого переляку вона проковтнула свою останню надію?!

– Пристебніть ремінь…

– Що?…

– Пристебніть ремінь, це ж гори…

Її руки діяли окремо від голови. Клац…

Тепер широка стрічка ременя прив’язувала її до крісла.

– Вам усе ще холодно?

Вона зрозуміла, що тремтить. Цокоче зубами із загрозою прикусити язик.

– Обігрівач гріє добряче, – Семироль посміхнувся. – Мені вже жарко…

На лобі у нього справді виступив піт. Жорстке волосся, звільнене з-під лижної шапочки, стояло сторчма.

– Нам їхати десь із півгодини… Розслабтеся. Подивіться, які гарні гори…

– Несправжні, – сказала Ірена байдуже. – Модель.

– Але ж гарна модель, правда?

Вона швидко зиркнула на нього. Машина в горах… Руки, що легко лежать на кермі…

– Анджей? – запитала вона пошепки, сама собі не вірячи. – Анджей?!

Як усе до дідька на нього схоже… Довести її до божевілля – а потім з’явитися нізвідки, раптово – неймовірно!.. Позирнути з чужої личини…

– Анджею, я чекала чогось схожого… Але НАВІЩО?!

По щоках у неї вже кілька хвилин безупинно котилися сльози.

Семироль пригальмував. Машина сіпнулась і стала; Ірена переривчасто зітхнула під поглядом карих очей, які викликали заціпеніння.

– Анджею… Ти з глузду з’їхав?! Тюрма… Ти знаєш?! Як це… експертиза… що вони зі мною… адже все, як насправді. Занадто схоже… на дійсність. Суд… Як ти міг додуматися?! Маніячка… чому маніячка? Ти божевільний!.. Ти – сволота!.. Якщо мститися… за що?! У нас… усе тоді відбувалося правдиво… але з тобою неможливо жити, ти божевільний… Анджею!! Але було ж і хороше… стільки хорошого було, за що ж ти так… чому?… обіцяв, що пам’ятатимеш… краще б забув… Гад! Ненавиджу!..

Семироль дивився на неї, і погляд його мінився. Все ширше розплющувалися очі, з пильних ставали враженими; Ірені здавалося, що випещене обличчя адвоката ось-ось почне розлазитись, випускаючи з-під маски глузливу фізіономію її колишнього чоловіка.

– Анджею… Ця скотина Петер обіцяв мені… ПІВГОДИНИ!! Тільки півгодини і цілковиту безпеку… Ви з ним у змові? Чи ти його обдурив? Анджею… Годі. Ти вже… познущався з мене досхочу. Ти перейшов усі можливі межі… З мене досить твоєї живолупної моделі! Я хочу в наш нормальний світ!!

Вона захлиналася риданням. Семироль дивився, й очі його ставали все похмурішими:

– Ви мене з кимось плутаєте, пані Ірено.

Вона замовкла. Закусила губу, намагаючись зупинити дику істерику.

Сонце, червоне, як розпечена жарівня, опускалося все нижче. Під поривами вітру розгойдувалась автомобільна радіоантена, і здавалося, що машина невдоволено ворушить єдиним вусом.

Семироль мовчав – важко і похмуро.

– Вражаюча МОДЕЛЬ, – мовила Ірена, ніби виправдовуючись. – Ти ж визнав це, вірно?

Семироль мовчав.

– Анджею…

Його тонкі губи ледь здригнулися:

– Мене звуть Ян.

Запала мовчанка. Така довга, що сонце майже встигло сховатись за зубчастим небокраєм.

Шелестів, огинаючи машину, вітер. Зимний протяг пробирався в щілини.

– Ти прикидаєшся, Анджею, – пошепки сказала Ірена, відчайно усвідомлюючи свою помилку, але все ще не бажаючи розлучатися з щойно примарною надією.

– Ні… Я не прикидаюся. Не знаю, що вам привиділось, – але я всього лише Ян Семироль…

Якийсь час вона розглядала його пещене чуже обличчя. Потім з відчайною силою вломилася в дверцята; дорога їй була одна – в прірву, й Ірена рвалася, прагнучи опинитися на дні кам’яного урвища.

Дверцята не піддались. Ірена даремно торсала хромовану ручку.

– Але ж, пані Хміль!.. ви так добре трималися… Потерпіть іще трохи – зараз приїдемо…

Машина рушила.

Вона обм’якла, дозволяючи ременю безпеки повернути себе у крісло.

– Зараз приїдемо, заспокойтеся, поговоримо… Ви любите часник? У мене в холодильнику на цей випадок є часниковий соус…

Він замовк, не відриваючи очей від дороги. Дорога була ще та: для гонок на виживання, для випробування на міцність нервів…

– Я їх не вбивала… – сказала Ірена хрипко. – Але ж я їх не вбивала! Я нікого в житті не вбивала… Я б своїми руками… цю вбивцю… задушила…

– Я не можу говорити, бо за кермом…

– Ви теж ВІРИТЕ, що я вбивця?!

– Я за кермом…

– Ви ж юрист! Ви адвокат, ви мусите…

Машина покотилася вниз – схил ставав усе крутішим.

За поворотом відкрився ліс. Дерева заполонили невелике узлісся – закритий з усіх боків притулок.

Гніздо.

Дорога стала рівніша і ширша. Показалася вирубка.

– У мене тут маленька ферма, – пояснив Семироль, під’їжджаючи до широких залізних воріт. – Вам сподобається…

Гребені гір висвітлювало призахідне сонце.

Ірена підвела очі і раптом упізнала – мальовничий пейзаж, який колись прикрашав стіну їхньої з Анджеєм спальні…