– Де він зараз?

– Мені сказали, що він загинув, але я не вірю.

– У вас є підстави не вірити?

Ірена дивилася в його насторожені очі. Незворушний пан адвокат чомусь непокоївся; Ірена інтуїтивно відчула, що може це занепокоєння посилити.

– Є, – промовила вона, не уникаючи його погляду. – У мене є підстави. Бо якби Анджей помер – увесь ваш світ одразу ж накрився б мідним тазом.

Семироль трохи насупився. У куточках його рота проступили різкі складки:

– Виходить, ваш колишній чоловік – Творець? Ні багато ні мало?

Вона помовчала. Її халат раптом став обтяжувати її – чого вона сидить оце перед паном адвокатом в домашньому, недоречному вигляді…

– Я не думала про це, – зізналася вона нарешті. – Навряд чи доречно називати Анджея Творцем. Він створив не світ, а всього лише… МОДЕЛЬ. Саме оцю.

Зависла тиша. Семироль пройшовся по кімнаті, зупинився біля вікна, побарабанив пальцями по підвіконню:

– Але ж експертиза визнала вас повністю осудною, Ірено. Й у неї були на це свої підстави…

– Як довго ви збираєтеся мене тут тримати? – запитала вона втомлено.

Семироль підійшов. Зупинився навпроти, так близько, що міг би, простягнувши руку, торкнутися Ірениного чола.

– Відверто? Залежить од багатьох чинників. В основному, од вас, не від мене…

У двері вітальні постукали. Цей звук був настільки недоречним і несподіваним, що Ірена аж здригнулася.

– Заходь, – не підвищуючи голосу, сказав Семироль. І додав, звертаючись до Ірени: – Знайомтесь. Це мій управитель, Сіт.

* * *

Ірені не сподобалася присутність управителя.

Якщо, звичайно, доречно назвати «управителем» здоровезного дядька зі звичками професійного охоронця. Власне, чогось подібного слід було очікувати: хтось же мусить наглядати за черговою жертвою, в той час як пан Семироль відбирає собі клієнтів, вивчає матеріали кримінальних справ, виступає в суді… нагулює, коротше, потребу в теплій крівці…

Ірену пересмикнуло.

– Ви можете поки що книжки почитати, – байдуже-звично порекомендував управитель. Він сидів, розвалившись у кріслі, простягнувши ноги, заклавши зчеплені маслакуваті руки за коротко стрижену потилицю. Під «книжками» малася на увазі купа кишенькового чтива у зім’ятих дешевих обкладинках, імовірно, з їхньою допомогою заспокоювала нерви ціла низка жертв вампіра…

Як часто (задавалася питанням Ірена) пан адвокат відчуває свою «гемоглобінову потребу»? Судячи з того, що Семироль НЕ прокусив їй артерію при першій же можливості – від подібної спраги він особливо не страждає. Нагодилася жертва – викупив, тепер нагулює апетит…

– Вам, напевно, заборонено говорити зі мною? – запитала вона, неуважно перебираючи зачитані книжечки.

– Та ні, чому, – після паузи відгукнувся управитель. – Я просто… гм. Ну, якщо вам цікаво зі мною поговорити…

Ірена подивилася на нього уважніше. Просторі штани, довгий витягнутий светр із високим, під горло, коміром. Вуха щільно прилягають до круглої голови. Боксерська щелепа. Невизначеного кольору очі.

– У житті ви б на мене і не глянули, – сказав управитель із присмаком гіркоти.

– У житті?

Якусь хвилину Ірена була в полоні моторошної здогадки: Семироль убив її ще по дорозі! І зараз вона проживає свою вічність у потойбічному світі, змодельованому безумцем Анджеєм…

– У нормальному житті, – уточнив управитель.

Ірені знадобилася ще хвилина, перш ніж вона змогла силувано усміхнутись:

– Чесно кажучи, я воліла б… Щоби ми зустрілися за інших… менш екзотичних… обставин…

– Ви справді порішили отих трьох пацанів?

Деякий час Ірена мовчала, і впродовж паузи очі управителя робилися все колючішими. Головками цвяхів ховались під брови. «Сука!» – виразно читалося в цих очах.

– Я нікого не вбивала, – вичавила нарешті Ірена, тоскно розуміючи, що голос її звучить непереконливо. – Це не я…

– Типу – безпідставне обвинувачення?

Він не те щоб не вірив їй. Гірше – йому було абсолютно начхати. Справедливо її засудили чи ні – кінець один. Мабуть, управитель-охоронець без ліку перебачив таких ось без п’яти хвилин небіжчиків, чий термін життя визначається фізіологічними потребами пана Семироля…

– Саме помилково, – сказала вона відвертаючись. Управитель поплямкав губами – іронічно чи співчутливо, Ірена так і не зрозуміла.

Мовчання тривало вже десь півгодини; охоронець все так само втупився у стелю, а Ірена перебирала нікчемні книжечки, не помічаючи, що по кілька разів бере в руки одну і ту саму.

– А ви… давно тут служите?

Управитель звів брови:

– Служу?

– Ну, працюєте… у… тут?

– Сьомий рік, – відгукнувся крем’язень по деякій паузі. І додав із несподіваною задумою: – Ну так, сьомий рік уже… Ну й час… шпарить.

Ірена помовчала.

Управителю можна було дати на вигляд не більше тридцяти. Цікаво, що змусило молодика свого часу вибрати таку… незвичну роботу? Мабуть, гроші. Семироль навряд чи скупиться…

– Господарство величеньке… Ви ж тут не самі? Хтось іще тут працює?

Управитель зітхнув і поглянув на Ірену так, ніби питання було йому нестерпно нудне.

– Кажуть, звідси не можна втекти? – недбало запитала Ірена, коли відповіді на попереднє запитання не почула.

Управитель нарешті розчепив руки. Обережно погладив масивне коліно:

– Ні-і. Ніяк не можна. Вірно кажуть.

* * *

Товариство здорованя вже втомило Ірену, однак поява Семироля тим більше не принесла радості.

Пан адвокат повернувся не сам. Разом із ним з’явився маленький щуплавий чоловічок, який, судячи з напруженого верткого погляду, почувався не в своїй тарілці. Перед появою обох вона почула звук машини, що під’їхала (отже, щуплий гість прибув із великого світу. Із-за перевалу).

– Ірено, познайомтеся… Це пан Столь… Його ім’я вам нічого не говорить, але він – експерт регіональної гуманітарної комісії. Ви хотіли поговорити з кимось про вашу справу? Зараз у вас є така можливість… Ходімо, Сіте.

Управитель-охоронець нарешті вибрався зі свого крісла. Несхвально зиркнув на розсипані книжечки. Запобігливо пропустив поперед себе Семироля.

Двері зачинилися.

Пан Столь потер долоні і відразу нагадав цим пана Петера. Тільки якщо Петер був опасистий і тлустий, то Столь здавався таким собі опудалом, яке полишило рідне місто у пошуках пригод.

– Радий вітати вас, пані Ірено…

Вона проковтнула слину.

Про «регіональну гуманітарну комісію» вона чула вперше. У зичливість Семироля вірити не випадало. Але ж ось він стоїть – конкретний чоловік, що заради неї прибув із-за перевалу, і якщо притиснутись обличчям до вікна, можна розгледіти його машину біля воріт…

Вона помовчала. Приїжджий м’явся, збираючись із думками.

– Так уже раді? – мовила вона іронічно.

Той короткозоро закліпав почервонілими від вітру очима. Ймовірно, гуманітарна комісія не користується якимось особливим авторитетом. Експерти з поважних організацій поводяться інакше… Ірена згадала пихатих експертів, чиї підозріливі погляди проводжали її, коли вона йшла в МОДЕЛЬ.

– Пані Хміль, я знайомий із рішенням суду… З усіма матеріалами у вашій справі. З даними судмедекспертизи… З вашими свідченнями… Картина видається, хм… дивна… Я хотів би ще раз докладно почути від вас…

Вона набрала в груди повітря.

Їй потрібно подумати. Хоча б десять хвилин, щоб зібратися з думками…

Але часу не було, і тому вона почала описувати. Ще раз. Детально.

На двадцятій хвилині її розповіді Столь насупився. На обличчі його, перед тим млявому і розгубленому, проступили ознаки суворості:

– Пані Хміль… Не варто ухилятися від відповіді на одне з найважливіших питань: де ви були десять місяців поспіль? Поки творилися всі ці злодіяння? Пан Семироль говорив мені, що у вас є своя версія – дуже оригінальна…

Ірена скривилася:

– Неприємно грати роль божевільної… проте… мені нікуди відступати. Так, упродовж усих цих десяти місяців існування МОДЕЛІ я перебувала… в іншому світі. У світі, що послугував для МОДЕЛІ прообразом. В реальному світі. Я вийшла на пагорб (із вашої точки зору – нізвідки), спустилася до свого дому. Він був порожній, але сліди чужої присутності…

– Вибачте, пані Хміль. Отже, ви існуєте в двох світах одночасно?

Вона помовчала. Її співрозмовник вовтузився в кріслі, на місці управителя Сіта (крісло, зручне для здорованя, виявилося надміру для худої сідниці пана Столя).

– Ні, – сказала вона виважено. – Зараз – тільки тут. А вони там, у зовнішньому світі, чекають – не дочекаються, – вона глузливо посміхнулася.

– Он як? Цікаво, – Столь кивнув. – Якщо можна, детальніше… Про той, інший світ. Ким ви там були? Хто були ваші родичі та друзі… й кого з них ви, може, зустріли тут?

Ірена зітхнула. Закинула ногу за ногу (з іншого боку, що їй втрачати?…).

Вона набрала повітря в груди і заговорила.

* * *

Під кінець другої години бесіди пан Столь, із розумінням киваючи, обережно поцікавився:

– А скажіть-но, пані Хміль… Ви пам’ятаєте, коли у вас встановився… менструальний цикл?

Ірена вмовкла.

Те, що гуманітарну комісію цікавлять різноманітні питання, вона вже збагнула. Але це вже переходить усілякі межі…

– Бачите, це має значення для розгорнутого погляду на проблему…

– На проблему моєї вини?

Співрозмовник часто закліпав запаленими повіками без вій. У нього, схоже, розвивалося щось на кшталт кон’юнктивіту, і він усе частіше прикладав до очей свою білу, складену вчетверо хустинку.

– Зокрема… Не дивуйтеся, мої інтереси дещо специфічні…

Ірена вмовкла. Надія, що зародилася проти її волі, – що її нарешті ПОЧУЮТЬ – танула блискавично.

– Гм… пані Хміль. У ваших інтересах бути якомога відвертішою… Гаразд. Поговорімо про Анджея, вашого чоловіка. Ви розійшлися. Які були причини вашого розриву?

Ірена мовчала.

– Гм… Можливо, корінь ваших суперечностей був у несумісності… е-е-е… чисто фізіологічній? Як складалося ваше інтимне життя?

Ірена мовчала.

Тепер навіть найвідчайдушніша її істерика оберталася натомість тупим, непробивним мовчанням.

* * *

А вночі, натягнувши ковдру до самого підборіддя, вона зрозуміла, нарешті, чого хотів од неї цей миршавий Столь.

Згодом, у кабінеті Семироля, він казатиме, боязко відвертаючись од прискіпливого погляду пана адвоката: «В тому, що це не шизофренія, я переконаний. Реактивний психоз – можливо. Але це не ядерні… симптоми. Я абсолютно згоден із даними експертизи. Ні, це не шизофренія…»

Або ні. Скоріше, він скаже щось на кшталт: «Нічого не можу зрозуміти. За всіма ознаками, вона здорова – але оте стійке марення… Отак одразу, без тривалого спостереження, без перебігу динаміки… Нічого не можу сказати».

Ірена зітхнула. Можливо, справжні лікарі висловлюються інакше, й її мізерні знання про психіатрів слабко збігаються з дійсністю…

«У вас є совість? – подумки запитала вона у щуплавого Столя. – Совість… хоча б лікарська? Скільки вам заплатили за те, щоб ви поцікавилися психічним здоров’ям людини, призначеної… на забій?»

У величезному будинку стояла тиша. Міцно замкнені двері, за непробивними шибами панує темрява.

Ірена згадала занепокоєння в очах Семироля.

НАВІЩО йому її психічне здоров’я? Чи вампір не може насититись божевільними?

Вона сіла на ліжку.

Вампір… Давай мізкуй. Що вона читала? Срібні кулі… Омела… Часник… Безглуздя… Стоп. Формула крові змінюється в зв’язку з психічними захворюваннями… Вона читала про це! Давно. Щось. Розповідь чи статтю – не важливо…

Вона засміялася. Обіперлася на подушки. Ось воно!

Вона – БОЖЕВІЛЬНА… І не годиться в їжу… Її кров небезпечна для здоров’я вампіра. Вона – неїстівна…

Яке щастя…

* * *

Вранці вона снідала в товаристві управителя Сіта; совалася, м’ялась і нарешті звернулася до здорованя з проханням:

– А чи не можна… переселити мене в іншу кімнату? Сьогодні знову… відчинявся люк… ну, посеред кімнати. Приходив юнак із білим обличчям, – переселіть мене, він не дає мені спати…

Управитель-охоронець довго і пильно її вивчав. Потім вибачився, вибрався з-за столу і поплентався у сусідню кімнату (Ірена чула, як він розмовляв з кимось по телефону).

Як вона й сподівалася, розділити з нею трапезу незабаром з’явився сам «гуманітарний експерт». Очі пана Столя сльозилися дужче (цікаво, скільки платить йому Семироль за поставлений Ірені діагноз?).

Вона перевела подих. Спокійно…

– Ви кепсько спали, пані Хміль?

Вона скривилася. Провела по очах тильною стороною долоні:

– На жаль. Відчинявся люк… у підлозі.

Психіатр кліпнув повіками.

– Він заважав мені спати! – вигукнула Ірена збуджено. – Прийшов і стояв над ліжком… Молодий хлопець із білим обличчям…

Очі гуманітарного експерта зробились як дві залізні кнопки в обрамленні запалених повік. Вони свердлили її – але вона не відвела погляду.

* * *

Він мучив її запитаннями ще поспіль годину. Ірена відповідала. Брехала і плутала відчайно; часом їй здавалося, що вона переграє і каже зайве – але вона знала, що зніяковіти хоч на мить – означає провалити всю гру.