Розділ третій

* * *

Психіатрична експертиза визнала її осудною. Медична комісія визнала її здоровою.

Ірена доклала всіх зусиль, аби скоріше забути подробиці огляду.

«Ви МОДЕЛЬ, – з посмішкою говорила вона лікарям і санітарам. – Нічого не можу з цим вдіяти. Вам прикро, але це так: ви – лише тіні інших людей. Ви – уявлення Анджея про те, якими мають бути люди… Вибачайте».

Її визнали симулянткою.

Призначений був день суду; Ірена насолоджувалася тимчасовим спокоєм. Її не турбували ні лікарі, ні адвокати, ні слідчий. Натягнувши до підборіддя сіру казенну ковдру, вона перечитувала нотатки в записнику і навіть спромоглася на нову: «Весь світ – лише тінь…»

Фраза вразила її своєю оригінальністю.

Думати про те, чому не спрацював канал, скоро набридло. Ну, не спрацював – і не спрацював. Звичайна річ. Можливо, щось подібне сталося з Анджеєм. Він потрапив під коток власної вигадки – не зміг зупинити ним же запущену круговерть…

Думати про те, Анджей мертвий чи імітував власну смерть, – вона уникала. Так чи інакше, скоро все з’ясується. Те, що Ірену чекає смертний вирок, ні у кого не викликало сумнівів; вона, в свою чергу, не сумнівалася, що Анджей (якщо він живий) ніколи не допустить такого повороту подій. Якщо моделятор живий – то тільки для того, щоб спостерігати за спійманою в пастку Іреною. Якщо це витончена помста (за що?!), то всього, що вже сталося з нею, достатньо для задоволення навіть дуже хворого самолюбства. І до споглядання її страти Анджей навряд чи дійде. (Хоча, знову ж таки, хто його знає…)

Імовірність того, що Анджей справді мертвий, Ірена в розрахунок не брала.

Зал суду зберігав сліди колишньої величі. Зі стелі сліпо дивилися облуплені барельєфи. За довгим столом сиділи люди в темному одязі, за чиїмись потилицями височіли високі спинки крісел, – Ірена подумала, що це по-своєму велично. Років сто тому, напевно, оксамит на підлокітниках мав зовсім свіжий вигляд…

У залі було повнісінько народу. Окремо сиділи батьки загиблих дітей – в їхній бік Ірена з самого початку вирішила не дивитися. То була її мертва зона; дуже скоро вона почала відчувати її, неначе клаптик власного тіла – онімілий і запалений. Її погляд притягувало до цих нерухомих людей, але жах подивитися їм у вічі був сильніший.

По всьому залу снували репортери. Ірена болісно мружилась од спалахів; репортери видавались їй голками, які снують крізь тишу і чиїсь нарікання, вони тягнуть за собою нитку майбутніх сенсаційних матеріалів…

Чи то в залі бракувало світла, чи то перед очима в Ірени стояла напівтемрява – але їй було важко розрізняти обличчя. А вона все виглядала, наполегливо виглядала, долаючи різь в очах…

Кого?

Анджея Кромара. Кого ж іще?…

Серед свідків були зовсім незнайомі люди і декотрі Іренині сусіди. Хлопченяті Вальку довелося підставити під ноги стілець – інакше його голова ледве підводилася над трибуною для свідків.

– Я бачив тітку…

– Це була пані Хміль?

Хлопчик ніяково всміхнувся.

Іренин адвокат неохоче підвів руку:

– Питання… Свідок Валентин Єльник УПЕВНЕНИЙ, що в той день на очі йому потрапила саме його сусідка, а не інша жінка, яка мешкала в тому ж будинку?

«Але ж питання з двійником ми так і не продумали», – подумки занепокоїлася Ірена. За час, проведений у бесідах із собою, вона звикла вважати себе таким собі ходячим консиліумом. «Ми продумали», «ми вирішили…»

– Свідкові Валентину Єльнику десять років, – сухо зауважив суддя. – Його свідчення можуть бути прийняті до уваги – проте повністю покладатися на них…

– А може, й інша тітка, – легко погодився Валько. – Темно було…

По залу пронісся гомін. Іренин адвокат зітхнув – йому вже поперек горла став увесь цей процес. Як будувати захист, якщо підзахисна з ідіотською впертістю відмовляється давати найпростіші відомості – про місце свого «відрядження»?! Процес було із самого початку програно. Адвокат нудився: удар по кар’єрі. На нього свідомо скинули безперспективну, брудну роботу, від якої відмовився навіть Упир…

Ірена закусила губу.

Посеред заповненого залу видніла порожнеча. У центрі плями сидів, закинувши ногу на ногу, випещений пан Семироль.

І ніхто не сідав поруч із ним. Два крісла праворуч були порожні, і два ліворуч теж, і перед ним, і за його спиною… У той час як у проході скрипіли приставними стільцями, переступали з ноги ногу ті, кому не вистачило місць…

Ірена співчутливо глянула на свого адвоката.

Не можна так демонстративно розписуватись у власному безсиллі. Як асенізатор, який задер підборіддя серед купи лайна: ви хотіли бачити, як я спітнів, займаючись ЦИМ?! Дзуськи, я навіть і не спробую!..

І все ж таки. Чому опинитися поряд із Яном Семиролем не наважуються навіть до всього звичні репортери?…

У дальньому кутку залу сиділа її кафедра в повному складі. На чолі з Карателькою. Ірена й раніше ледве розрізняла обличчя – але відчувала погляди…

Ближче до кінця слухання її колеги почали по одному підводитись і виходити. І це вразило її більше, ніж сповнені ненависті обличчя осиротілих родичів. Більше, ніж байдужість адвоката. Чи натиск молодого агресивного прокурора.

Сильніше, ніж напружена порожнеча навколо Семироля.

Вони несправжні, говорила вона собі. Ті, справжні, залишилися в зовнішньому світі… І вони ніколи б не повірили, що я…

Останнім вийшов професор східної літератури. Блідий, розгублений – утім, Ірена насилу розрізняла його поверх безлічі голів…

Оголосили перерву до завтра.

Ірену запхали з її клітки в тісну кімнатку з голими стінами та плюшевою канапою, а поруч опинився спітнілий і злий адвокат. І тоді вона безхитрісно запитала у нього: чому поруч із Семиролем ніхто не сів?…

Адвокат замислився. І кисло сказав, що подасть протест.

Ірені стало смішно. Що ж, до чистенького пана з прізвиськом Упир в судовому порядку будуть підсаджувати сусідів?…

Ніч вона провела, дивлячись у стелю.

А назавтра адвокат дійсно почав із протесту:

– Захист вимагає видалити з залу пана Семироля, оскільки він присутній тут не з професійного, а із зовсім іншого, корисливого і антигуманного інтересу… Своєю присутністю пан Семироль чинить моральний тиск на суд і гнітюче діє на обвинувачену!

– Він іще й не так подіє, – досить голосно сказала жінка в темній хустці, можливо, мати одного із загиблих хлопчиків.

У залі заремствували.

– Протест відхилено, – нервово повідомив суддя. – Слухання відкрите, і немає такого закону, за яким пан Семироль не має права бути присутнім на ньому, подібно до будь-якого громадянина… В противному разі мова йтиме про дискримінацію…

Суддя осікся і пожував губами, мовби шкодуючи про сказане. Закінчив тоном нижче:

– …Дискримінацію за… фізіологічною ознакою.

У залі зробилося тихо.

– Багатий упирем не вважається, – глузливо сказав хтось в цій тиші.

Вільний простір навколо пана Семироля збільшився ще на кілька стільців – утім, він і вухом не повів.

«Багатий упирем не вважається…»

Ірена все ще переживала відступництво рідної кафедри. Саме відступництво, бо повірити – в такому разі означає зрадити… «Багатий упирем не вважається». Щось їй нагадала ця фраза… Щось давно читане…

– І, нарешті, визнання самої обвинувачуваної, від якого вона згодом відмовилася…

Нарікання в залі.

– Відмовившись визнати власну провину… обтяживши тим самим…

Вона перестала слухати.

Бо всі втомились і хочуть їсти. Адже, незважаючи на всю сенсаційність справи, слухання на завтра скоріше за все не відкладатимуть – занадто все ясно… Усім хочеться фіналу, результату…

Що ж. Тепер вона зі знанням справи зможе писати детективи. Видавець залишиться задоволений…

Вона криво посміхнулася. Забула зателефонувати літагенту. Можливо, всередині МОДЕЛІ у видавців інші запити?

Навряд…

Вона зустрілася з поглядом пана Семироля.

І мимоволі здригнулася.

Він вже не був схожий на Анджея. Але… Чому він так дивиться?!

Нібито відчувши її раптовий страх, Семироль відвів очі.

«Багатий упирем не вважається».

Успішний адвокат із прізвиськом Упир.

«…присутній тут не з професійного, а зовсім з іншого – корисливого й антигуманного інтересу…»

Про це треба подумати. Безумовно треба…

– Підсудна Хміль! Ваше останнє слово!

Вона підвелася раніше, ніж зрозуміла, чого від неї хочуть. І з хвилину простояла стовпом у напруженій тиші.

Власне, про що говорити?

«Ваш світ – МОДЕЛЬ»?

«Всі ви – плід фантазії одного божевільного чоловіка»?

«Я – людина з іншого світу, як ви можете мене судити»?

Вона глибоко зітхнула – і подивилася в той куток зали, де сиділи родичі жертв.

Її пересмикнуло, але вона знайшла в собі сили заговорити:

– Я…

Скам’янілі обличчя. Ненавидні очі. Зовсім недоречно – спогад про ті фотографії, що підсовував їй слідчий, ті страшні фотографії…

– Я не винна… Це не я! Слово честі!..

Її голос потонув у збуреному гулі.

Тільки родичі мовчали і дивилися.

Чи повірять?

Ні.

* * *

Її засудили до смертного вироку. У світі, змодельованому правдолюбцем Анджеєм, це виявилося річчю звичайною. Жінка? Ну то й що? Серійна вбивця, яку визнали осудною…

Її перевели в окрему камеру і видали спеціальний одяг. Їй не було страшно – її мучила тупа, здивована огида.

Власне, як далеко все це може зайти?

Ніколи в житті, ні за які вигоди вона не погодилася б писати тюремно-судові хроніки. Хоч як би наполягав літагент…

Їй запропонували подати прохання про помилування.

– Кого просити, про що? – запитала вона здивовано. – Вас немає… ви тіні… ви МОДЕЛЬ, ясно вам?

Її залишили у спокої. Кілька днів вона провела в тупому заціпенінні, а потім схаменулась і зажадала правди про свою долю: коли?!

Їй відповіли ухильно.

Вона попросила принести їй газети за останній тиждень – й, отримавши цілу купу різноманітної преси, відчула шок.

Усі газети – від «Вечірнього міста» і до найменшої бульварної газетки – присвятили її справі хоч рядок, хоч врізку. Вона впізнавала себе на фотографіях – на одних одразу ж, на інших ледве-ледве. Чи то хист фотографа мав значення, чи то момент, в який спрацювала камера – але здавалося, що в одній і тій самій клітці послідовно сиділи кілька різних жінок: одна демонічно вродлива, з вишкіреним хижим осміхом, інша – маніячка з одутлою пикою, третя – сонна, четверта заплакана…

Ірена дістала гребінець – пластмасовий, із хисткими зубцями. Все, що мало тверді або гострі грані (зокрема й дзеркальце), у неї вилучили ще в ході психіатричної експертизи…

Вона розчесалася, дивлячись на власну тінь. Потерла щоки. Акуратно підправила брови. Зрештою, якщо Анджей спостерігає за нею…

Що за маячня! Анджей НЕ безтілесний дух, він не вміє перевтілюватися в інших людей, він мертвий, урешті-решт… Ідеться про МОДЕЛІ реального світу, а зовсім не про фантастичний роман (блискучими перспективами якого спокушав її колись пан Петер)…

Найзухваліші газети помістили поряд із її фотографією викрадені у слідства знімки з місць злочинів. Найрозважливіші – прижиттєві фотографії загиблих хлопчиків. В обох варіантах ефект вийшов убивчий.

Ірена ухопилася за волосся, сколошкавши новостворений фасад. Ідіоти! Справжня ж маніячка на волі!.. Як там говорив пан Упир: «Вам було би на руку, щоб убивства поновилися…»

Маніячка, якщо у неї є в голові хоч крапля розуму, дочекається Ірениної кари. І тільки тоді…

«Яка ж бо ти сволота…» – сказала Ірена, звертаючись до невидимого Анджея.

Серед газет не було одностайності. Дехто з репортерів засумнівався, що жінка, яка сиділа за ґратами в залі суду, дійсно могла вчинити всі згадані злочини. Втім, навіть цей сумнів був удаваний, штучний, використаний, щоб підкреслити індивідуальність підходу її автора…

А потім її погляд зупинився на невеликій скромній врізці у тій-таки, колись улюбленій нею «Вечірці»:

«Анонс!.. За відомостями, отриманими з достовірних джерел, процедура страти Ірени Хміль буде передоручена якійсь приватній гемоглобінозалежній особі. Читайте завтра у «Вечірньому місті»: чи має право суспільство передавати своїх смертників вампірам?…»

Ірена проковтнула в’язку слину.

Анджею… Ти що?! З глузду з’їхав? Чи це я з глузду з’їхала? Може, газети марять?…

Вона лягла на тапчан, звично натягнула ковдру й занурилася в сон, як у рятувальну шлюпку.

* * *

…Вона не знала, з чим це можна порівняти. До знайомства з Анджеєм у неї не було ніякого чуттєвого досвіду – поцілунки в темному кінотеатрі не беруться до уваги, а духовий оркестр під вікнами Івоніки – тим більше. Недомовки в бесідах із подругами, любовні романи та модні фільми – ось узагалі-то всі Іренині на той період джерела…

Сказати: «він винахідливий» – означало не сказати нічого.

Поринувши в екстаз, він моделював то язичницьке жертвоприношення, то негритянський обряд ініціації, то інтимне життя глибоководних риб. Не можна сказати, щоб Ірені все це однаково подобалось, проте і дискомфорту вона нібито не відчувала. Він був як добрий актор у ролі лиходія – зал тремтить, а на тілі жертви – ні подряпини…

Коли був просто в хорошому настрої, то огортав її своєю ніжністю, немов махровим рушником.

А коли впадав у задуму, то забував про неї, навіть лежачи в постелі бік о бік.

Одного разу вони кохались під акомпанемент симфонічної поеми, яка звучала із динаміків музичного центру. Звучала багата прелюдія, завіса піднялась, і дійство обіцяло бути колоритним і пишним. Аж раптом диригент, що лежав згори в екстазі, раптово про щось задумався. Вона сприйняла його задуму як драматургічну паузу і деякий час очікувала нового повороту сюжету. Проте Анджей уже солодко спав, забувши оголосити антракт…

Вона слухала його рівне дихання, потім обережно вивільнилась і вимкнула музику. Він проспав до ранку. Ірена сиділа на кухні, пила чай і дивилася на своє відображення в темному вікні – поки не розвиднилося…

Якось, повертаючись додому, вона виявила в кімнаті… дамочку. Молоду, але не юну, одягнену в усе синє – коротке пальто, сині колготки, сині черевички, капелюшок із яскраво-синім пером…

– Ви Ірена? – У дамочки були сині очі, підведені світло-синім олівцем.

– Так, Ірена…

– Я – Люсія… Не дивуйтеся. Ви, звичайно, можете мене прогнати… Але вам же не байдужа доля Анджея?

Ірена мовчки розглядала біло-рожеве обличчя в синьому обрамленні.

– Анджей… Річ у тім, Ірено… Ви – його дружина… Я розумію, вам важко жити поруч із геніальним художником, композитором, письменником… Їм потрібні неординарні особистості. Жінки, які могли б зрозуміти їх, пожертвувати, якщо хочете, своєю індивідуальністю, стати віддзеркаленням, тінню…

– Ви – його коханка? – увірвала пафос Ірена.

Дамочка зітхнула:

– Я… його друг… Чого, на жаль, з вами не трапилось. Ви не змогли стати другом власного чоловіка…

– Це він вам сказав?

– Ні, але це ж одразу помітно… Ірено, зрозумійте… Талант Анджея – занадто велика цінність, аби розмінювати його на банальне сімейне життя. Ви будете з ним нещасливі… адже ви його не розумієте, не цінуєте. Він буде нещасливий із вами… Вам краще… розлучитися. Генію не потрібна дружина – йому потрібен друг, однодумець… нянька…

– Треба подумати, – зітхнула Ірена.

І вийшла, залишивши дамочку з розкритим ротом. (Очевидно, та ще не встигла все висловити.)

Увечері повернувся Анджей – неуважливий і мрійливий.

– Приходила твоя… шанувальниця, – сказала Ірена після вечері, коли говорити, взагалі-то, не було про що.

– Яка? – відгукнувся Анджей замислено.

– Синя…

– А-а-а… І що?

Ірена подумала.

– Вона вважає, що я недостатньо з тобою няньчуся…

– А ти вважаєш – достатньо?

Ірена зітхнула:

– Знаєш, моє оповідання надрукували… У збірці…

– Покажеш?

– Як схочеш… Анджею, як ти гадаєш, тобі потрібна інша дружина?

Тепер замислився він. Що було дивно (бо у нього, на відміну від Ірени, реакція була миттєва, яка іноді випереджала події).

– Не знаю, чи потрібна мені дружина… Але ТИ мені потрібна, Ірено. Конкретно – саме ти.

* * *

«Чи має право суспільство про… сво… смертників вамп…»

Газета була за позавчорашнє число. Ірена довго домагалася саме цієї газети (в якийсь момент їй спало на думку, що охоронці приховують факти, не бажаючи травмувати її, Іренину, психіку).

Куди там! Вони, виявляється, просто загортали оселедець. І коли Ірена отримала нарешті потрібну газету, половини сторінок не було, а ті, що залишилися, смерділи рибою, і частина тексту розпливлася під масними плямами…

(Друкарська фарба шкідлива, особливо якщо ковтати її разом із їжею… Охоронці, вочевидь, ніякого уявлення не мали про правила гігієни.)

Ірена перевела подих. Чомусь згадався Анджей, який сидів тоді на чільному місці за імпровізованим студентським столом. «До речі, а що ви думаєте про смертну кару?»

Зовсім недоречний жарт.