– Ерно купує для мене у торговців – через посередників, на континенті, вони й гадки не мають, кому продають, – він розсміявся. – От би здивувались, якби дізналися! Вони ж вважають нас людоїдами, всерйоз пишуть, що лорд-регент садист і вбивця, яка вже тут музика… Нічого, через кілька років налагодиться зовнішня політика, тоді я зможу поїхати з візитом на континент і зайти у «Грот», це знаменитий магазин. У них є все – майстри, майстерні, лабораторії, у них кращі записи, справжні…

Він раптом нагадав Іріс старшого племінника. Подібність була миттєвою, але такою сильною, що Іріс захотілося обійняти хлопця і розтріпати на маківці волосся. І тут же вона згадала, що той хлопчик у біді, а цей на порозі величезної влади.

Імператор відволікся від мрій, заговорив знову, швидко, азартно:

– …А в нас у Кам’яному Лісі є один… чоловік, він уміє вирощувати співучі кристали. Божевільний хлопець, навіть не розуміє, як у нього убого все виходить, і продає свої записи таким же простакам… У мене є… де ж? А, ось, є його черепашка, саморобка. Дурниця, звичайно, але для колекції треба. Хочете послухати?

Вона доклала до вуха гладку коричневу черепашку. Шум моря, удар камертона…

Народна мелодія, «Колискова в час Кота». Ксилофон і дзвіночки. Запис не ідеальний. Виконання аматорське, але щире і дуже незвичайне. Іріс не втрималась і дослухала до кінця, а імператор не перебивав її – терпляче чекав.

– Здорово, – сказала Іріс. – Можна… мені взяти це з собою, щоб прослухати ще раз, пізніше?

– Звісно, беріть! А ось іще записи, а ось іще… Беріть скільки хочете! А то, окрім мене, це ніхто не слухає, Ерно плювати на музику…

Він замовк, і в його очах щось миттєво змінилося:

– Мій батько грав на арфі. Чесно кажучи… це він почав збирати колекцію, коли був трохи старший, ніж я тепер. Іще він грав на лютні, на ксилофоні…

Стало тихо.

– Співчуваю, – сказала Іріс. – Я знаю, що він загинув під час бунту.

Імператор задумливо кивнув:

– Так, і мама теж. Вона прекрасно співала. Якби хтось здогадався… зміг… помістити її голос у черепашку, ми могли б і зараз її слухати.

Він знову замовк. Не знаючи, що сказати, Іріс узяла сопілку, і в кімнаті зазвучала тема зими – тема тепла і співчуття.

* * *

Черепашка горлала хрипким людським голосом, крик не припинявся, поки Тереза не відняла черепашку від вуха:

– Чому я мушу це слухати?

– Даремно ти перервалася, – сказав він сухо. – Доведеться починати спочатку і витрачати час.

Із кам’яним обличчям вона знову приклала черепашку до вуха. Шум моря, звук срібного камертона… пауза… крик.

Вона мигцем подивилася на Ерно, той стежив за її реакцією. Іноді, коли він дивився на неї, ось як зараз, крізь його безпристрасне хиже обличчя проступало інше, обличчя хлопчака, з яким вона цілувалася під гуркіт водоспаду – страшенно давно. Вічність тому. І дуже недоречний, зайвий спогад.

Крик обірвався. Черепашка захрипіла й заговорила, швидко і ледь розбірливо:

– Я промахнувся, але інші тебе вб’ють. Ти здохнеш за те, що зробив із моєю провінцією… Адже вони вже здалися! Вони здались, а ти що з ними зробив?! Тепер їхні діти ростуть німі, вони оніміли від жаху! Тобі кінець. Це змова, велика, це павутина, в якій ти муха. Але якщо візьмеш когось живим, як мене, – він не знатиме нічого! Нічого, нічого! Нічого!

Знову крик. Пауза. Звук срібного камертона. Далекий шум моря.

– Мені важливо, що ти про це думаєш, – сказав Ерно.

– Це маячня, – коли їй було страшно, робилися холодними руки, а права долоня ставала і зовсім як лід. – Такій величезній змові нізвідки взятися. Немає… опори, ти ж усе вичистив. Усіх. Поруч тільки вірні. Цей чоловік, можливо, і не брехав, але він сам обманювався.

– Як ти вважаєш, – запитав він задумливо, – каральний похід на Щасливий Острів був непотрібним звірством – чи стратегічно виправданим актом залякування, який у результаті врятував багато життів?

Вона мовчки пораділа, що він дивиться на неї без пов’язки на очах.

– Він був виправданим звірством… Ерно… Навіщо ти записав допит?

– Щоб ти його потім почула.

– Навіщо?!

– Бо мені важливо, чи дійдеш ти того ж висновку, що і я.

Вона підібралася; його манера всіх навколо випробовувати і перевіряти дратувала багатьох, але вже її він міг би позбавити цих екзаменів.

– Цей чоловік… не мав шансів тебе вбити. Стріла летить занадто довго. Або змовники тебе зовсім не знають… а це навряд. Або тебе не збиралися вбивати.

– Тоді чого вони хотіли? – він усміхнувся краєчками губ. У неї заболіло серце: ця усмішка будила заборонені спогади. І знову недоречно.

– Відвернути увагу, – просто сказала Тереза. – Я не розумію, від чого, і це мене турбує.

– Не «від чого», – пробурмотів він. – Від кого… Дякую, Терезо. Ти мені дуже допомогла.

* * *

Після обіду Алекс повіз її на екскурсію по місту, з обов’язковим візитом в ювелірний квартал. Хоч як намагалась Іріс відкрутитися, м’яка наполегливість Алекса не залишала їй шансів. Простіше було б домовитися з припливом на океанському узбережжі:

– Це справа нашої честі, пані Айріс. Варто вам побачити усі ці камінці зблизька – і ви тут же забудете, що не носите прикрас!

Я ні на секунду не відійду від провідника, – твердо сказала собі Іріс. У тих людей, хоч ким би вони були, не буде шансу ще раз зі мною зв’язатися.

– …Зверніть увагу, це справжній музей! Голубчику, відкрий-но для нас іще оту вітрину…

У величезному магазині, окрім прикажчика, Алекса, Іріс і стражника біля дверей, нікого не було. Спалахували камінці, текли застиглими струмочками золото і срібло, Алекс майже силою змушував Іріс приміряти то один набір, то другий, то третій. Щоразу із дзеркала на Іріс дивилася нова жінка; врешті-решт вона захопилася цією грою, навіть виявила слабку ініціативу, вказавши на намисто, яке їй чимось сподобалося. Не минуло й секунди, як намисто було упаковано в різьблену шкатулку:

– Не здумайте сперечатися, пані Айріс! Лорд-регент зніме з мене голову, якщо ви не приймете подарунка! До речі, на завтрашній музичний вечір, де ви гратимете, – ви ж не відмовитеся надіти обновку? Вона приголомшливо личить вам!

Ні про який музичний вечір її ніхто не попереджав. Дізнавшись про це, Алекс зробив великі очі:

– Це формене неподобство, вам мусили надіслати запрошення! У нас є ще кілька годин до часу Свині, що б ви хотіли побачити в місті?

Він набрид їй зі своєю безцеремонністю і нав’язливою опікою.

– Я хочу побачити чоловіка, який наповнює черепашки музикою. Він іще тримає магазин, як я зрозуміла.

– Черепашки? – Алекс на мить забарився. – Гм… Це не магазин, це крамничка на нижньому базарі, не надто вдале місце. Там повно сміття і голодранців.

– Їдьмо, – сказала Іріс.

* * *

Не так уже й багато сміття, у будь-якому порту більше буде. А людей справді багато, хоча торговий день вже закінчувався, багато крамничок зачинялись. Іріс насторожено озиралася – вона вже пошкодувала про своє рішення. У цій штовханині може ховатися хто завгодно, за нею можуть стежити, це простіше простого – вона вирізняється серед натовпу. Добре, що є супроводжуючі – Алекс, кучер, охоронець. Іріс намагалася не відставати від них ні на крок, та вони й самі не дозволили б.

– Де ж? Десь тут, – бурмотів собі під ніс Алекс. – Ця крамничка куди поділася? А, ось… ось, пані!

Іріс побачила акуратну маленьку крамничку. На дерев’яній дошці над входом була намальована морська черепашка, і нижче криво приклеєно рукописне оголошення: «Розпродую крамницю. Все по двадцять монет». Жінка-городянка і дівчинка років п’ятнадцяти пошепки сперечалися біля входу:

– …у тебе вже є співуча черепашка!

– Але мені ж мало однієї! Ну давай же зайдемо, там є «Танці восьминога»…

– Не здумай слухати цю погань! Будь-яка музика – трата часу, грошей, розпуста, безсоромність, що вона дає порядній жінці?! Ні-ні, ходімо, й не проси…

Вона потягла дівчинку геть від прилавка. Іріс, провівши їх поглядом, зробила крок, другий до входу…

Відтіснивши її і навіть не помітивши цього, до крамниці увійшли двоє чоловіків. Алекс подивився на Іріс із тривогою: хіба вона не бачить, що місце невідповідне? Залишатися тут – значить наражатися на обрáзи, і що накажете робити?! Іріс заспокоїла його поглядом і ввійшла слідом за безцеремонними візитерами.

– Ольвіне! – з порога крикнув перший, високий і неосяжний. – Я знайшов покупця, візьме все оптом.

– Сто монет, – сказав другий, щуплий і швидкий як батіг. – Просто зараз.

– Твоє, – сказав крамар. – Забирай.

Високий, блідий, дуже молодий, але з погаслими очима, він стояв над столом, на якому горою лежали черепашки, – тут не менше півсотні, подумала Іріс. За найнижчою ціною – не менш як тисячу монет.

– Ні, я це куплю, – вона не впізнала свого голосу.

Зробилося тихо. У тісній крамничці на неї дивилися четверо чоловіків: Алекс, що проковтнув язика. Обидва покупці – як на говорячу вошу. І крамар – поглядом людини, яка щойно отямилася від важкого кошмару.

– Я купую всі записи, – сказала вона, інтонацією нагадавши всім і собі, що вона – вільна мешканка континенту, якій ніхто не сміє наказувати. – Дві тисячі за все. Пане Алексе…

Вона обернулася до провідника, той витріщив очі:

– Але…

– Ви хотіли зробити мені подарунок? Оце він і є. Видайте гроші господареві, а мені, будь ласка, упакуйте черепашки…

Вона знову подивилася на крамаря. Той стояв і дивився, вона не змогла витлумачити цей погляд і розгубилася.

Чуже життя, чужі звичаї. Вона втрутилася в хід подій, нічого до пуття не розуміючи, навіщо вона це зробила? Навіщо нарешті їй купа кустарних черепашок із народними піснями?!

– Що ти мені голову морочиш, – сказав щуплий покупець, розвернувся і вийшов. Другий поспішив за ним усією своєю тілесною масою і мало не вибив одвірок:

– Та зажди… Це казна-що… Ми так не домовлялися…

Крамар стояв нерухомо і зачудовано дивився на Іріс.

– Так пакуйте ж черепашки, – вона починала нервуватися. – Пане Алексе, оплата готова?

– Для вас безкоштовно, – хрипко сказав крамар. – Пані Іріс Май.

* * *

Іріс Май, жива, непристойно юна, сиділа в його крамниці, одну за одною прикладала черепашки до вух, ставила Ольвіну запитання і сяяла очима, слухаючи і дивуючись.

Звичайно, він пам’ятав походження кожної черепашки: щось купував і вимінював, щось записував сам. Він розповідав їй, як цілодобово чекав у порту і хвилювався, що посередник купив не те, розбив товар при вантаженні або втік із грошима. Як розшукував музикантів і платив їм: хтось грав на свищику посеред базару, хтось на арфі в салоні для знаті. Він показав їй особливий трюк: дві черепашки з однією мелодією; якщо прикласти їх одночасно до вух, буде чутно об’ємний звук.

Вона слухала. Він дивився на неї, і йому здавалося, що він бачить дивний, небувалий, прекрасний сон.

Її супутники були незадоволені, особливо товстун в оксамитовій куртці. Той кілька разів заглядав до крамниці, все наполегливіше даючи зрозуміти, що візит затягнувся. Іріс не звертала на товстуна ніякої уваги.

– …Ксилофон і дзвіночки? Я вже чула схожий запис. Хто виконавець?

– Я.

– Ви музикант?!

Він мало не провалився під землю. Іріс Май поглядала на нього, здивована й зраділа, і питала у нього, ремісника, простака і крамаря: «Ви музикант?»

– Я аматор, – Ольвін прочистив горло. – Розумієте… Музики на світі набагато менше, ніж порожніх черепашок. Коли це усвідомлюєш… нічого іншого не залишається, як заново її створювати… музику, я маю на увазі. Вже як вийде, з чого вмієш.

– Мені дуже подобається ваше виконання, – вона дивилася чесними бузковими очима, він був вражений, який же у них незвичайний колір. – Інструменти прості, мелодія теж, але ви музикант. Це чутно з декількох тактів, і не сперечайтеся, я професіонал.

Вона забрала черепашку від вуха, простягнула Ольвіну, ніби запрошуючи його в свідки. Черепашка була тепла, вона зберігала тепло шкіри Іріс Май і її запах.

– Що з вами? – вона всміхалася.

Обережно і повільно, ніби боячись, що мана зникне, Ольвін притиснув черепашку до вуха. Ніколи знайома мелодія не звучала для нього з такою силою; в пісні, яку він колись вигадав і зіграв, тепер відкрився щемливий смуток і така ніжність, що Ольвін тремтів усе дужче.

Іріс Май дивилася на нього вже без усмішки. В її очах було здивування.

– У нашій провінції, – сказав він ледь чутно, – квіти на пагорбах розпускаються один раз, навесні. У них білі, сині, бузкові пелюстки та пухнасте жовте серце. Вони цвітуть, і закохані гуляють на пагорбах ночами, нічого не помічаючи, окрім зірок і квітів. Усього через кілька днів сонце випалює землю до попелу, до бурого пилу. Я хотів зберегти… спробувати… зробити хоч щось для цих квітів. Зіграти їх.

Тепер в її очах з’явилися сльози. Ольвін похолов:

– Я вас образив?!

– А ви… можете замкнути двері? – запитала вона тремтячим голосом.

Натикаючись на стільці, він пройшов до дверей, відсунув фіранку. З зусиллям піднявши дерев’яну стулку, поставив в отвір, засунув засув:

– Так?

Вона кивнула:

– Я просто не хотіла… щоб Алекс знову сюди з’явився і нас перервав.

– Чому ви плачете?

– Не знаю, – вона всміхнулася крізь сльози. – Дайте мені ще що-небудь послухати з вашого. Тільки ксилофон, чи є щось іще?

– Є дерев’яна дудка. Зараз…

Він наспіх приклав до вуха черепашку, аби переконатися, що не помилився. Так, це була мелодія, яку він придумав колись у корчмі й пам’ятав, як веселилася публіка. Йому аплодували, корчмар намагався найняти його музикантом на кожен вечір…

Іріс слухала. Ольвін дивився, затамувавши подих, як рожевіють її губи. Як у такт пісні здіймаються й опадають груди. Там, у завитку черепашки, співала, повискувала, заливалася дудка – зухвала, метка, бігла по краю фальші, ніколи не скочуючись за грань. Життя, веселощі, смак жіночих губ, солодкість, гіркота – все змішалося…

Він встав. Перетнув кімнату. Тепер його й Іріс Май розділяли кілька кроків, а вона слухала дудку, щоки розчервонілися…

– Відійдіть!

Ольвін відсахнувся. Вона дивилася на нього люто, щоки горіли. Черепашка недбало лягла на стіл до решти:

– Це не музика. Це цирк на потіху юрбі.

Вона мигцем подивилася на замкнені двері; у цьому погляді виявилося щось, від чого в Ольвіна зробилося кисло в роті. Він задкував доти, поки не наткнувся спиною на стіну:

– Але… це такий жанр…

Вона мовчала. Ольвін прокляв власну дурість.

– Такий жанр, – повторив він безнадійно. – Вибачте, це було нетактовно з мого боку.

У замкнені двері забарабанили:

– Пані Айріс?!

Ольвін заплющив очі. Зараз вона холодно попрощається й піде. От і все.

– Зачекайте трохи, – підвищивши голос, відповіла вона.

– Але…

– Зачекайте! – повторила вона владно.

Ольвін знову подивився на неї. Іріс Май думала про своє, розглядала щілинисту дерев’яну стелю і черепашки на столі. Пауза затягувалася.

– З духовими у вас не виходить, – сказала вона задумливо. – При тому, що техніка майстерна. Ви не пробували струнні?

– У мене дуже короткі пальці.

Вона встала, перетнула кімнату, зупинилася навпроти:

– Покажіть.

Він розчепірив п’ятірню.

– Звичайні пальці. Вам пішла б мандоліна. Навчіться грати тремоло, це цілком у вашому характері…

Здається, вона іронізувала.

– Я пробував, у мене не вийшло, – сказав він із важким серцем.

– Пробували? – її бузкові очі трохи потемніли. – Можливо, залишилися записи?

– Ні, – відповів він твердо.

Вона зсунула брови:

– Просто не хочете мені показувати, чи не так?

– Не хочу.

– Не довіряєте?

Він мовчав.

– Ну гаразд, – вона зіщулилася, ніби від холоду. – Давайте тоді, напевно… Упаковувати покупки, а то мій супровідник – він же збожеволіє. Одімкніть, будь ласка, двері…

Він ступив до виходу й обернувся через плече:

– Це довгий запис.

– Ви ж продали мені всі свої черепашки, – сказала вона прохолодно. – Я послухаю на дозвіллі.

– А цей не продав.

– Он як?

Він зціпив зуби. Підчепив лезом ножа дошку в кутку, вийняв зі схованки черепашку, тьмяну зовні, з чорним глянцевим гирлом:

– Не продається. Даю послухати один раз.

Вона глузливо посміхнулась – і прийняла черепашку з його рук.

* * *

Коли пролунали перші такти, їй захотілося забрати черепашку від вуха і висміяти його… Або дати ляпаса. Ніхто не сміє перегравати «Пори року» Іріс Май!

Але вона слухала далі. Й далі. І ще. Він відкривав для неї те, що вона побачила колись і забула. Захопившись, вів мелодію вбік, можливо, в пагорби, залиті квітами, але щоразу дбайливо повертав на місце.

Десь тарабанили в двері, Алекс благав відімкнути, вона кричала, не віднімаючи черепашки від вуха, щоб її чекали. Чекали. Чекали.

Пір року, як відомо, п’ять. Зима, весна, літо, осінь і тлін – час між осінню та зимою, коли старе життя закінчено, а нове ще не настало. Іріс слухала музику тепла і співчуття, надії й радості, задоволення і спокою, музику невиразної тривоги – і музику смерті з надією на воскресіння. Вона слухала із заплющеними очима. Слухала, кусаючи губи. Слухала, дивлячись на Ольвіна: той сидів навпроти, блідий і нерухомий, як шматок мармуру.

* * *

Вона забрала від вуха черепашку. На шкірі залишився червонуватий відбиток.

Ольвін укотре прокляв себе: не треба було дозволяти їй це почути. Простіше розпороти собі живіт і викласти кишки на загальний огляд.

– Ольвіне, – сказала вона. – Я хотіла б зіграти з вами дуетом.

– Що?!

Йому захотілося зловити цю хвилину в резонатор, виростити кристал, вкласти в черепашку і зберегти назавжди.

– Ви не просто музикант. Ви… я схиляюся.

Вона встала, і він підхопився теж. Вона зробила крок до нього:

– Де ваші інструменти? Резонатор, розчин, кристали? Давайте зіграємо дует і запишемо його… скажімо, завтра? Я привезу сопілку, а ви приготуйте все для запису. Еге ж? Що з вами?!

– Я не можу, – сказав Ольвін.

Йому здалося, що з найвищої вершини він летить у найглибшу холодну яму.

– Вибачте, але… я більше не можу записувати музику.

Вона розглядала його, тривожно, зі співчуттям:

– У вас щось трапилось? Чому ви розпродали крамницю? Вибачте, що я не здогадалася спитати одразу.

– Ні, нічого, – він силувано всміхнувся. – Резонатор… він розбивсь, а новий я вже не дістану. Значить, прийшов час щось змінити в житті… Вибачте, але я теж не здогадався запитати одразу: а як ви взагалі опинилися в Кам’яному Лісі?! До нас зазвичай ніхто не їздить…

Вона забарилася на частку секунди:

– Делікатне запитання, але, ймовірно, це не таємниця: імператор захотів, щоб я дала йому кілька уроків. Я приїхала на запрошення лорда-регента.

* * *

У нього застигло обличчя. Просто-таки за кілька секунд перетворилося на дерев’яну маску. Іріс злякалася:

– Вам зле?!

– Нічого, – сказав він хрипко. – Значить, ці люди з вами – слуги лорда-регента?

Вона кивнула, вже розуміючи, що в чомусь помилилась, і болісно намагаючись зрозуміти, чи можна щось виправити.

– Вам краще піти, – сказав він глухо. – Я зараз спакую черепашки.

Він відімкнув двері, відсунув фіранку. Рухаючись повільно, як у товщі води, поставив ящик на стіл посеред кімнати: ящик був повний пакувальної стружки.

– Ольвіне, – вона все ще шукала вихід. – Поясніть. Ви так ненавидите лорда-регента?! Але я ж не служу йому, я викладаю музику дитині!

– Ви… належите іншому світу, – він болісно підбирав слова. – Тут Кам’яний Ліс. Ви приїхали – і поїдете…

Напевно, у неї теж змінилось обличчя, позаяк він оцінив її реакцію і заговорив швидше:

– Я вам дуже вдячний, пані Іріс. За те, що ви слухали… і назвали мене музикантом. І запропонували зіграти дуетом. Але… Знаєте, в наших краях у рибалок є байка про величезну медузу, здатну прибирати подобу дівчини і заманювати хлопців – у прибої біля порожніх берегів. Хлопці тягнуться обіймати її, а вона кричить їм у вухо одне тільки слово. Тоді вони проживають сто років мук за одну секунду і вмирають.

– Яка… моторошна і мерзенна легенда.

– Дехто вважає, що це правда. Але… Розумієте, я не можу ненавидіти лорда-регента. Він для мене – неможлива в нашому світі річ, ніби як… крик медузи. Тому я обманюю себе, я переконую себе, що його немає… або він далеко. Якщо ви приїхали на його запрошення – і вас теж немає. Я вас не бачу. Я вас не слухав. Я вас не зустрічав.

Він говорив, а руки його рухались, упаковуючи черепашки в ящик серед полотна і стружок. Алекс знову з’явився в дверях і був цього разу налаштований рішуче: