Лорд-регент запропонував їй руку, і вона не змогла відмовитися. Спираючись задерев’янілою долонею на його лікоть, проїхала вниз по сходах до внутрішнього двору, де від вітру затуляли стіни. Тут було тепло і тихо, у напівтемряві ледь чутно шелестіла вода.

– Спасибі, що ви погодилися приїхати. Імператор закоханий у вашу музику. Уроки сопілки – те, про що він давно мріє, тим більше від вас, адже ви його кумир… Він страшно самотній у свої дванадцять років, він приречений на владу – і самотність. Ви все ще тремтите?

– Я майже зігрілась.

– Ви вагались, отримавши запрошення. Вас напевно відраджували від поїздки. Що допомогло вам зважитися?

– Я…

Вона зрозуміла, що не знає, що сказати. Мріяла побачити Кам’яний Ліс? Слабка відповідь, мотивація роззяви, він може навіть образитися. Мріяла вчити імператора музики? Солодкава й нещира відповідь. Хотіла потішити своє марнославство? Єдина правдива відповідь, але вимовляти її вголос – безумство.

– Мені приємно, коли людям цікава моя музика. Інтерес молодого імператора… підкупив мене.

Він подивився на неї з повагою:

– Ви вмієте бути чесною, я дуже це ціную.

Акуратно вийняв пов’язку з внутрішньої кишені, зав’язав собі очі, повернув до Іріс сліпе обличчя:

– Ще раз: що вас турбує? Чого ви боїтеся… за кого ви боїтеся?

– Я… ні. Я просто…

Наступної миті Іріс жбурнули на підлогу – на гладенький полірований камінь, різко, грубо, вона придушено охнула, завмерла, скорчившись, інстинктивно прикриваючи голову. Її смикнули вгору, як ватяну ляльку, наступної миті вона виявила себе в ніші стіни, за колючим стовбуром присадкуватої пальми.

– Усе добре, – прошепотів лорд-регент їй на вухо. – Це замах. Не рухайтеся.

Із дерев’яної різьбленої балки стирчала стріла з курчачо-жовтим оперенням.

* * *

Прийом тривав, хоча людей стало наполовину менше. Офіціанти так само розносили напої та закуски. Капітан корабля, на якому прибула Іріс, був такий щасливий і п’яний, що не міг підвестися з оксамитової лави біля стіни.

Тереза зустріла Іріс чіпким поглядом:

– На вас лиця немає. Ви мене лякаєте… що сталося?!

Із бічних дверей виринув Алекс:

– Пані Терезо, лорд-регент просить вас піднятися до нього в кабінет просто зараз… Пані Айріс, я негайно проведу вас у ваші апартаменти.

* * *

У кімнаті Іріс виявила, що футляр із сопілкою пропав.

Вона занервувала. Облилася холодним потом. Викликала покоївку. Та показала їй футляр – у шафі на полиці, на почесному місці; покоївка вирішила навести лад, поки Іріс була на прийомі.

Іріс накричала на неї – негідно, грубо, верескливо. Покоївка почервоніла і пішла. Іріс переконалася, що сопілка абсолютно ціла і черепашки з записами теж на місці. Треба було повернути покоївку і вибачитися, натомість Іріс сіла на край ліжка й опустила руки.

Ще секунда, і замах обернувся б убивством при єдиному свідку. Той, що стріляв у лорда-регента, – як він пов’язаний із людьми, які тримають у заручниках Лору з хлопчаками?

Чи він стріляв зовсім не в лорда-регента?!

Думки ставали абсурднішими з кожною секундою, найкращим виходом було перестати думати взагалі. Іріс обняла футляр із сопілкою і застигла, скорчившись, на ліжку.

* * *

У двері загрюкали кулаками о другій годині ночі – час Кажана. Господар, у якого Ольвін винаймав кімнату, вискочив у самій сорочці, заздалегідь до смерті наляканий: він пережив бунт тут, у місті, і такий ось стукіт у двері означав для нього занадто багато.

На порозі стояли стражники в чорних мундирах палацової охорони. Господар повільно сповз по стіні: безліч разів він бачив це в нічних кошмарах.

– Майстер Ольвін тут живе?

Ольвін маячив на сходах поверхом вище. Господар, не в змозі видати ні звуку, підніс руку і ткнув пальцем: здав, не чинячи опору. Стражник подивився на Ольвіна знизу вгору: вони були ровесниками. Обидва провінціали. Стражник іще не знав, як тягти людину в казан, Ольвін уявлення не мав, що означає стукіт серед ночі.

– Поїдете з нами, – сказав стражник. – З усіма своїми штучками… з цими… з речами!

– У чому його звинувачують?! – придушено пискнув господар. Не розраховуючи на відповідь, так, із доброти душевної. Він по-своєму любив постояльця і дбав про нього, як про рідного сина.

* * *

– Це ти, значить, фаршируєш черепашки музикою, як пироги сиром?

– Так, – сказав Ольвін.

Чотири місяці тому його вже викликали до палацу, щоправда, не посеред ночі. Не цей офіцер, а інший, але в такій же тісній канцелярській кімнаті вимагав від нього «таємниці» – як поміщати музику всередину порожніх черепашок. Ольвін чесно все показав і розповів. Той офіцер нічого не зрозумів – і не дивно: ремесла5 навчаються роками, якщо є талант. Офіцер пригрозив в’язницею, конфіскував резонатор – вартістю, як вулиця у провінції Руді Пагорби, і рідкістю, як величезний алмаз. Конфіскував розчини, співучу сіль, черепашки, срібний камертон. Майже місяць Ольвін жив надголодь, тягаючи на ринку мішки з рибою. Потім йому несподівано повернули все цілим і неушкодженим, а за дві черепашки запропонували гроші, хорошу ціну. Черепашки були – колекційні записи Іріс Май, «Пори року». Ольвін не хотів би їх продавати, але, з огляду на обставини, сперечатися не було про що.

І ось тепер перед ним стояв інший офіцер, раз у раз витираючи блідий спітнілий лоб:

– Ти можеш вкласти туди будь-які звуки? Крики чайок? Собачий гавкіт?

– Так.

– Людське мовлення?

– Так, – Ольвін здивувався, навіщо б так бездарно використовувати таку красиву і складну оболонку. Слова, на відміну від музики, легко записати на папері.

– Тоді швидко, швидко… готуй свої каганці!

Ольвін не сперечався. Розбуди його посеред ночі, як, власне, і сталося, – він завжди готовий приготувати розчин, встановити резонатор, триногу, пальник…

– Ти пояснюй, що робиш! Не удавай із себе розумника, обдурити мене не вдасться!

Велика неприємність у палаці, подумав Ольвін, ця людина налякана і зла. Добре б усе скінчилось, як минулого разу, хоч би мені дозволили піти по-доброму.

– Ось посудина ідеальної форми, я називаю її резонатор, стінки влаштовані так, щоб ловити звук і передавати коливання розчину співучої солі. Ось зародок кристала, поки він росте – звук зберігається в його гранях. Тепер я розігріваю розчин і додаю солі: щоб кристал ріс, насичений розчин має остигати. Вміщую розігрітий розчин у посудину, обережно… а всередину, на тонкій нитці, вміщую зародок. Що ви хочете, щоб я записав?

– Мовлення. Я буду говорити, а ти…

Ольвін кивнув:

– Все готово. Один, два…

– Не командуй! – у розпачі гаркнув офіцер. – Тут я рахую! Один, два, почали!

Ольвін дзвякнув камертоном, у канцелярському приміщенні поплив срібний дзвін. Офіцер роззявив рота. По його очах було ясно, що бідоласі на думку не спадає жодного слова, жодного рядка, жодного судження.

– Хай славиться у віках Кам’яний Ліс! – гаркнув офіцер. – Хай світить сонце над десятьма провінціями та столицею! Хай буде імператор на троні, як сонце в чистому небі, хай не закриють хмари гніву світлий лик його! Хай згинуть кляті бунтівники, чиї імена забуто, а діяння проклято!

Його голос гучно лунав у напівпорожній канцелярській кімнаті. Поверхня соляного розчину в резонаторі ледь помітно вібрувала. Там, усередині, ріс кристал співучої солі, його найтонші грані повторювали і записували хрипке горлання, несамовиті заклинання, прокляття і славослів’я, що не мали сили. Велике диво – записувати звук, думав Ольвін із гіркотою.

Офіцер виснажився. Махнув рукою – все, мовляв. Ольвін дзвякнув камертоном, завершуючи запис. Потім витягнув нитку з розчину – кристал вийшов зовсім маленький.

– Це можна слухати?!

– Ні, – сказав Ольвін. – Поки що ні.

Відповідних черепашок залишилося всього три, йому страшенно не хотілося віддавати їх злим і нещасним людям – палацовим стражникам. Згнітивши серце, він узяв зі столу черепашку; момент заселення кристала – найскладніший, треба відчувати оболонку зсередини, розуміти її душу, сполучати з душею записаної музики. Але музики ж немає – тільки відчайдушний злісний крик. Як пояснити мушлі, що це і є її доля?

Якщо я зараз зіпсую запис, подумав Ольвін, мене вб’ють на місці.

Потрапивши в самісінький центр завитка, кристал стає серцем черепашки. Вийняти його і вмістити новий уже неможливо. За роки учнівства Ольвін погубив сотні кристалів, намагаючись вкласти їх у мушлю, навіть майстер може помилитись, а руки, як на зло, тремтять…

Він видихнув крізь зціплені зуби. Доклав черепашку до вуха: спів моря, далекий вітер, срібний дзвін камертона…

– Хай славиться у віках Кам’яний Ліс! – гаркнула черепашка. Треба ж, яким точним вийшов запис. А з музикою, буває, б’єшся-б’єшся, а виходить плаский, різкий, а то й фальшивий звук.

– Все, – Ольвін віддав черепашку офіцерові. – Я можу бути вільним?

* * *

Він приготувався чекати в канцелярії до ранку, але відповідь прийшла набагато раніше. За десять хвилин офіцер повернувся з п’ятьма стражниками:

– Беріть оце. Оце все! Палиці, пляшки, пальник, триногу… Склянка якщо поб’ється, відповідаєш головою! І оцю скриньку бери…

Стражники в десять рук схопили майно Ольвіна і, мало не стикаючись у дверях, миттю винесли з кімнати. Ольвін стиснув кулаки: від несправедливості хотілося битись.

– Це мої речі!

– А ти теж іди, геть, геть, швидко!

Ольвін остаточно перестав розуміти, що відбувається.

Стояла глупа ніч, до світанку було далеко, але по всьому замку металися вогні. Чужі руки в рукавичках стискали посуд, що до нього Ольвін боявся зайвий раз доторкнутися, такий він був крихкий. Офіцер замикав процесію, гнав Ольвіна перед собою, підштовхував у спину – повз пости, повз приміщення варти, крізь переляканий шепіт слуг. Завилися нескінченні сходи – вниз. Стражники гуркотіли чобітьми та лаялися тихо і брудно. Ольвін щомиті чекав, що пролунає дзвін битого скла, але жоден зі змилених носіїв так нічого і не впустив на крутих сходинках.

Шлях закінчивсь у кімнаті з ґратчастими вікнами. Це була, без сумніву, тюремна камера, причому з найгірших, з вмурованими у стіну сталевими кільцями та ланцюгами, з ледь помітними у темряві огидними пристосуваннями. Прикутий за розкинуті руки, біля стіни сопів стражник. Чи чоловік в одязі стражника. Мундир на ньому був розірваний, обличчя закривавлене. Ольвін глянув на нього, відвів очі й вирішив більше не дивитися.

Стражники, квапливо уклонившись комусь у темному кутку, розставляли речі Ольвіна – як попало. Ольвін не поспішав їх поправляти. В його становищі чим менше вдієш – тим менше зробиш помилок.

Один жест людини в темному кутку – і в камері залишилися тільки прикутий стражник, Ольвін і той, хто віддавав накази. Ольвін кліпнув; обличчя людини в тіні було майже повністю закрите чорною пов’язкою, вільними залишалися тільки підборіддя та губи:

– Я хочу зберегти допит, так щоб його можна було почути заново у будь-який момент.

Ольвін кивнув. Поправив триногу, підготував пальник, дбайливо встановив посудину. Витягнув із найтоншого конверта зародок кристала на нитці. Людина з кутка спостерігала за ним – не очима. Від цього сліпого погляду хотілося сховатись, як від крижаного протягу.

– Спотворення реальності, – пробурмотів чоловік у кутку, звертаючись сам до себе. – Побутова магія. Немає законів природи, щоб вкладати звук у черепашки.

– Музику, – сказав Ольвін.

– Що?

– Музику, а не звук! – Ольвін випростав спину. – Закони природи – закони гармонії. Музика – гармонія у чистому вигляді. Повітря тремтить, сповнене гармонії. Кристал росте, народжуючи новий всесвіт. Немає спотворення реальності! Це природа… це природніше, нормальніше, ніж…

Він затнувся. Чоловік із зав’язаними очима уважно його слухав:

– Ніж що?

– Ніж ваші допити, – сказав Ольвін хрипко. – Ніж усе це… чим займаються люди.

Знову стало тихо. Хрипко дихав бранець під стіною.

– Ти провінціал, і я знаю, звідки, – сказав чоловік із зав’язаними очима. – Руді Пагорби, чи не так? У вашій провінції не було ні різанини, ні страт. Ти, звісно, можеш розповідати мені про гармонію…

Він зняв пов’язку з обличчя. Ольвін упізнав його, і йому стало зле. Він нагрубив лорду-регенту, який до того ж не гребує спускатися у підвали для тортур.

– Якщо соляний кристал покласти у порожню черепашку, він не співатиме – він випаде назовні, – сухо сказав регент. – Подивися на себе: ти маг, а не хімік.

Розумніше було б промовчати у відповідь. Але Ольвін вже не міг зупинитися:

– У різних розчинів різні властивості, щоб зрозуміти це, не обов’язково бути хіміком. Співуча сіль називається так, тому що…

Бранець гучно випорожнився собі в штани. Поверх застарілих запахів кімната наповнилася новим смородом. У Ольвіна слова застрягли в горлі. Він силкувався і не міг зрозуміти, як в одній і тій же реальності можуть існувати «Пори року» Іріс Май і обгиджена людина в очікуванні тортур.

– Гармонія світу, – сказав лорд-регент із кривою посмішкою.

Він встав, двома кроками наблизився до Ольвіна, взяв п’ятірнею за потилицю і примусив подивитися на прикутого:

– Що ти бачиш? Мішок із лайном? А от і ні, це гідна людина… славний воїн. Хоробро бився під час бунту, захищав імператора. Ветеран битви на Палаючому Піку. А потім продався ворогам і став зрадником. Ось обличчя твоєї гармонії. Відчуваєш, як вона пахне?

Ольвіна знудило на кам’яну підлогу.

– Та ти романтик, – лорд-регент обтрусився від бризок. – Почнемо!

* * *

Натикаючись на одвірки, він ледве знайшов вихід із камери. Стражники у коридорі подивилися на Ольвіна – і чомусь запропонували йому води.

Скільки тривав допит? Стільки ж приблизно звучать дві перші частини «Пір року». Хоча від такого порівняння Ольвін відчував фізичний біль.

Він повернувся до камери, коли його покликали, – увійшов, дихаючи ротом. Чоловік біля стіни висів нерухомо на своїх ланцюгах. Крізь тонкі стінки посудини було видно кристал у прозорому розчині – найніжнішого опалового кольору, то як небо, а то як мед.

Ні про що не думаючи, він витягнув запис допиту і перемістив його в кращу черепашку – велику, з білим гирлом і рельєфною спіраллю. Колись Ольвін мріяв, як поїде на континент, знайде там Іріс Май і вкладе її пісню ось у цю черепашку.

Потім його відвезли додому. Ольвін вимився холодною водою, не чекаючи, поки господар нагріє ванну. Впав у ліжко і проспав до вечора.

Увечері господар, радіючи, показав йому доставлені з палацу речі: все повернули! Сіль, склянки для розчинів, триногу, пальник, камертон – і резонуючу посудину, порожню, суху і чисту.

Ольвін криво посміхнувся, піднявся сходами до своєї кімнати, під самісінький дах. Поставив на підлогу посеред кімнати резонатор, отриманий у спадок від учителя, вартістю, як вулиця в рідній провінції, і рідкістю, як величезний алмаз.

Взяв молоток із коробки з інструментами. Примірявся.

Резонатор не винен. Але після того, що прозвучало у підземній камері, тут не може бути музики.

Ніколи.

* * *

За сніданком Іріс принесли лист у конверті з уже знайомою печаткою. Цього разу почерк був не каліграфічний, не писарський, але великий і цілком розбірливий.

«Прийміть іще раз мої вибачення, – писав лорд-регент. – Турбуватися нема про що, стрільця знешкоджено. Я не нагадую, що обговорювати тему замаху не слід ні з ким, особливо з імператором, – не нагадую, бо впевнений у вашій розсудливості».

За кілька секунд текст на папері став танути, поки не зник зовсім.

* * *

Кімната була наповнена світлом: одинадцята ранку, час Коня, ясний сонячний день. За вікнами стояло море, внизу котилися білі вали, беззвучно, далеко. Біля стіни височів стелаж із черепашками; ніде, ні в кого Іріс не бачила такої колекції. У неї самої ніколи не було стільки музичних записів.

Вона обережно взяла одну, найбільшу. Доклала черепашку до вуха. Звук моря. Тихий дзвін… І могутній вступ: тема весни і радості з «Пір року». Іріс відчула, як розпливаються в усмішці сухі губи.

Де і коли було зроблено запис? Вона не могла згадати, її виступи записували багато разів. Але, судячи зі звучання, вона була щаслива того дня. Це щастя тепер лилось їй у вухо.

У сусідній кімнаті кашлянув стражник, й Іріс стямилася. Повернула черепашку на місце. Мигцем глянувши на двері, приклала до вуха другу, потім третю, четверту; всередині звучали струни та мідь і багатоголосий величезний хор. Тут зібрано колекцію музики, можливо, найкращу в світі, але імператор побажав учитися на морській сопілці, а не на флейті й не на лютні, та захотів, аби його вчила Іріс Май.

У хлопчика хороший смак; вона аж почервоніла від самовдоволення, осмикнула себе, перевела подих і відкрила футляр із інструментом.

Морська сопілка важка в навчанні, але в неї прекрасний голос. Походить із моря, як усі ці черепашки на стелажі, але ці, маленькі, зберігають музику. А сопілка, теж черепашка, тільки величезна, – сопілка здатна її створювати.

Химерна спіраль, зсередини піщано-біла, зовні кармінова із сірими та сизими вкрапленнями. Кістяний мундштук. Ряд отворів уздовж завитка – великих і малих. Щоразу, коли Іріс дивилася на це чудо, її обличчя ставало на мить дурнувато-мрійливим. Щоразу вона запитувала себе: хто з нас справжній музикант – я чи моя сопілка?

У ту ж секунду вона згадала про Лору з дітьми і перестала всміхатися. Чи добре з ними поводяться, чи не погрожують, чи не залякують? І найголовніше – як я зможу їм допомогти?!

Вона торкнулася губами кістяного мундштука, пальці лягли на отвори. Сопілка зазвучала; це не був ідеальний звук, у ньому чулося нерівне дихання, напруження та страх, але це була її музика. І, як завжди, музика надала їй сил. Можливо, не всі шляхи до порятунку закриті.

Регент пише, що стрільця «знешкоджено». Убито? Значить, варта не дала йому втекти… Але подумайте, вбивця в самому серці палацу, поряд із покоями імператора – це, мабуть, і є та сама зрада, якої лорд-регент весь час боїться. Ще б якась частка секунди…

Вона опустилася на октаву нижче. Частка секунди там, на балконі, й Іріс усе б виклала регенту, зізналася, що вона шпигун мимоволі, що вона на гачку. Доля її після такого визнання була б незавидна, але головне – Лора з дітьми напевно загинули б. Можливо, стрілець, з’явившись так вчасно, мимоволі врятував їх усіх?

Чи надовго цей порятунок?

Я мушу придумати план, аби негайно покинути Кам’яний Ліс, розмірковувала Іріс. Сісти на пароплав і…

І це погубить сестру.

У сусідній кімнаті гримнули алебардою по підлозі, Іріс перервала гру на середині такту. Відчинилися різьблені двері. Імператор ступив до кімнати – за його спиною маячили стражники. Слідом за імператором увійшов лорд-регент, без пов’язки на обличчі, й безшумно зачинив за собою двері.

Вона чекала побачити маленького хлопчика, «чудесну дитину», закохану в музику. Перед нею стояв підліток, який мав вигляд п’ятнадцятирічного, блідий, із коротким чорним волоссям, із великим ротом і важким поглядом дуже темних очей. Обличчя його було помітно асиметричним – і від того страшливим.

Іріс, забарившись, низько опустила голову, зображуючи уклін. Невідомо, чи помітив імператор її замішання, але лорд-регент зауважив напевно.

Іріс не підводила очей, забувши настанови місцевого етикету, не знаючи, що говорити, куди дивитися, чи слід їй першою вітати імператора, чи, навпаки, не розкривати рота, поки до неї не звернуться. Пауза затягувалася, ставала непристойною, і…

– Це ваша сопілка?

У нього змінився голос. Несподівано тонкі ноти видали хвилювання. Він дивився на інструмент у руках Іріс, і його бліде обличчя перетворилося: загорілись очі. Асиметричні губи розтягнулися у невпевненій усмішці. Іріс зрозуміла: він маленький. Дитинячий навіть для своїх дванадцяти – в тілі майже дорослого юнака.

– Це сопілка, на якій ви граєте «Пори року»?!

– Так, ось вона, – Іріс раптом відчула себе абсолютно природно. – Можете потримати. Тільки обережно.

Імператор узяв інструмент, як батько приймає первістка. Завмер, розглядаючи, обмацуючи, нічого навколо не помічаючи, ніби впавши у транс.

Іріс підвела очі – й зустрілася з поглядом лорда-регента. Той усміхався.

* * *

– Тут найкраща музика з усього світу! Я думав, що чув усе на світі, але три місяці тому Ерно, тобто лорд-регент, роздобув для мене «Пори року», всі п’ять частин!

– Вражаюча якість запису, – сказала вона щиро. – Як вам удалося зібрати таку колекцію?