Лорд-регент дивився на неї, не очима:

– І заради сестри та племінників ви підкинули цю річ імператору. Подивимося…

Він підійшов до прикутого Ольвіна. Той мовчав і, не відриваючись, дивився на Іріс. Лорд-регент приклав черепашку до його вуха.

Спливали секунди. Ольвін спершу часто задихав, потім трохи розслабився, глибоко вдихнув, облизав губи:

– Варіації для флейти і барабана.

Лорд-регент ривком відняв черепашку. Секунду повагавшись, почав слухати сам. Обличчя його під пов’язкою не мало виразу.

* * *

– Це не та черепашка, яку мені веліли підкинути! Зовні вона схожа, але всередині флейта і барабан. Це дійсно одна з тих, що я купила у Ольвіна. А ще одну черепашку мені передав чоловік на вулиці…

В її кімнаті панував розгром. Іріс говорила і нишпорила руками серед стружок у ящику.

– …Я подумала: якщо всередині замку є підглядач… покоївка, прислуга… На око ніхто не відрізнить ту черепашку від цієї. Вони люди, переконаються, що я виконала їхнє доручення, звільнять сестру і племінників… Ось вона.

Лорд-регент узяв черепашку. Потримав на долоні. Зняв пов’язку з обличчя; у нього були запалені нездорові очі:

– І що там, по-вашому?

– Звернення до імператора. Вони хочуть перетягнути його на свій бік.

І нагадати, хто вбив його батька, додала вона беззвучно.

– Тоді навіщо такі складнощі? – лорд-регент дивився на неї. – Чому ви просто не зробили, як вони наказали, і не підкинули імператору цю черепашку?

Іріс мовчала.

– Вам розв’язати язика?

– Я пожаліла… Ференца. Він дитина. Він переніс таке… і продовжує з цим жити. Я не хотіла, щоб він… знову через це проходив. Робив якийсь… жахливий вибір.

Лорд-регент підкинув рогату черепашку на долоні – і зловив:

– Йому доведеться зробити жахливий вибір, не раз і не двічі… Тому що він імператор, і це його обов’язок. А я сподівався…

Він на мить замовк. Саркастично скривився:

– Я сподівався, що темні часи минули назавжди і хлопчик тепер може грати на сопілці.

– Він здоровий? – у Іріс дедалі сильніше паморочилось у голові. – Просто скажіть, так чи ні!

– Він здоровий, – лорд-регент посміхнувся. – Але дуже злий, бо я його замкнув. А він хоче займатися музикою… і він любить вас.

Їй не сподобалася його інтонація.

– Я був такий радий, – сказав він повільно, – коли ви погодилися приїхати. Я бачив, який він був щасливий ці дні. Ви дуже багато йому дали, чого я дати ніколи не зможу. Я хотів би, щоб він був іншою людиною – не такою, як я. Для процвітаючої, мирної, доброї імперії потрібен мудрий і милосердний правитель, покровитель мистецтв. У мене зовсім немає музичного слуху… А музика ж вчить милосердя?

Іріс мовчала.

– По місту повзуть чутки, – сказав він з кривою посмішкою. – У палаці сум’яття. Базікають, що імператор чи то мертвий, чи то помирає. Бунтівники повірили, що їхній план спрацював, і піднімають повстання. А мені тільки того й треба.

– Який план?

– Ви хочете це послухати? – він простягнув їй черепашку на долоні. Іріс потягнулася до мушлі, не замислюючись, адже втрачати було нічого…

Лорд-регент відступив, відводячи руку:

– Дурепа! Там усередині болісна смерть, яку вони передали імператору вашими руками, ви – державна злочинниця, пані Іріс Май, винна у замаху на життя імператора. Варта!

Загуркотіли чоботи.

* * *

– Панове, я розкрив змову. На жаль, масштабну. На превеликий жаль…

У залі імператорської ради зібралися всі, кого Тереза давно знала: зневажала, цінувала, поважала, використовувала. Вісім чоловіків і чотири жінки сиділи за круглим столом-підковою: у кожного було постійне місце. Коли вони увійшли до зали, на столі перед кожним кріслом уже стояв келих із білим вином, а Ерно, теж із келихом, у невимушеній позі стояв біля порожнього трону.

– Я мушу назвати ім’я зрадника. Призначити імператорський суд і кару – на площі, в казані, за традицією. Але сьогоднішній зрадник зробив для імператора і для країни занадто багато. П’ять років тому, під час бунту, він був одним із тих, хто врятував імперію.

Навіть на дні океану ніколи не буває так тихо.

– З поваги до колишніх заслуг цю людину я не ганьбитиму судом і стратою. Перед кожним із вас стоїть келих… зараз ми вип’ємо разом. У келиху зрадника швидка отрута. Це легка смерть. Мій подарунок.

Знову непритомна тиша.

– Але, Ерно, – сказала Рея, найстаріший член ради, сива й округла, як морська черепаха. – Змова – це занадто серйозно! Особисто я хотіла б почути, у чому полягають звинувачення, який вигляд мають докази… врешті-решт, вислухати цю людину!

Він зняв пов’язку. Обвів співрозмовників червоними безсонними очима:

– Той, кого я маю на увазі, може зараз встати, зізнатись, і ви його вислухаєте. Отже?

Тиша. Вальтер, беззмінний воєначальник і командувач флоту, поклав важкі долоні обабіч свого келиха:

– Я сподіваюсь, Ерно, що ти не збожеволів.

– Ні. Після того як… зрадник нас покине, я надам вам і свідчення, і докази.

– А якщо ти помилився?! – знову подала голос Рея. – Чи не занадто пізно подавати докази – після смерті обвинуваченого?!

Тільки ці двоє не бояться говорити з ним, подумала Тереза. Решта мовчать, як ошпарені миші, й судорожно питають себе: а раптом це я винен? А раптом я завинив і сам того не знаю?!

– Нікчеми, – сказала вона вголос.

Усі погляди звернулися на неї. Вона встала, стискаючи в руці келих:

– Яка ж дорога вам шкура, статус, блага… але не ваша країна. Яку веде у прірву божевільний узурпатор!

– Тереза?! – видихнули одразу кілька осіб.

– Все, за що ми боролися п’ять років тому, за що загинув принц Міло і десятки тисяч людей, – усе це спущено у вигрібну яму! Я зрадник? Ні, ось зрадник, – вона подивилася лорду-регенту просто у вічі, на це потрібна була вся її сміливість, але боягузкою вона ніколи не була. – П’ять років тому в нас був шанс. Ви пам’ятаєте, якою ціною далася нам перемога? Громадянська війна, розруха, епідемія, голод… Ми перемогли бунтівників! Ми поклялися, що з руїн імперії постане нова могутня країна – республіка! Ми домовилися, що поділимо владу, ми, сильний уряд, при якому імператор – красива ширма… Чи не так?! Озирніться навколо. Де сильна республіка? Де наш уряд?!

У неї дерло в горлі, але вона відчувала натхнення. Щось схоже, напевно, відчуває Айріс Май, коли стоїть на сцені зі своєю сопілкою.

– Він диктатор! – вона підвищила голос. – Хто загрожував його владі – того він звинувачував у змові з бунтівниками і відправляв у казан! Він – імператор, а ви нікчеми! Члени імператорської ради?! Боязкі маріонетки!

Її рука здригнулася, вона мало не розхлюпала вино:

– Поверніть гідність, убийте його хто-небудь, заради своєї країни… Я поаплодую з того світу!

Вона притиснула келих до губ. Вино наповнило рот, холодне, солодкувате. Вона пила жадібно, сподіваючись, що кожен ковток буде останнім, побоюючись, що горло зведе судомою…

Ерно дивився на неї. Ніколи раніше вона не бачила в його очах стільки гіркоти.

Тереза впустила спорожнілий келих, він розлетівся на друзки, і знову зробилося тихо. Тереза тупо дивилася на осколки – і не відчувала нічого, окрім підступаючого остраху.

У цій тиші Ерно зробив ковток зі свого келиха:

– Пийте, панове. Вино гарне.

– Навіщо? – після паузи запитав Вальтер.

– Щоб ви почули її зізнання. Реє, у вас були запитання? Запитуйте.

– Ти обіцяв їй легку смерть, – повільно сказала Рея.

– А я обдурив, – він знизав плечима. Вийняв із кишені й поклав перед собою маленьку морську черепашку: – Тут дар, який Тереза, руками своїх підручних, послала імператору. Терезо, ти розуміла, що мене вбити не вдасться, й вирішила вбити дитину?

– Це не дитина, – сказала вона хрипко. – Це джерело твоєї влади. Це перешкода між проклятою, злиденною, жорстокою країною і нашою справжньою батьківщиною.

Вони дивилися на неї, ніби вперше бачили.

– Але гинуть же сотні дітей, – сказала вона, вдивляючись в їхні обличчя. – Просто сьогодні, від голоду, побоїв, від злиднів. Хто має захистити їх? Хто, якщо не ми?! Зрозумійте, це закон історії – той, хто стає у неї на шляху, помирає. Хто вбив свого кращого друга?! – вона знову подивилась Ерно у вічі й, здається, відчула слабину. – Ага, принц Міло був поганим володарем! І ти прибрав його, рятуючи імперію! А тепер заради порятунку батьківщини імператор мусить зникнути! Він останній у роду, на ньому перерветься династія! Кінець імператора – кінець регентства, кінець регента і його диктатури!

Вони відводили погляд. Нічого, подумала вона з раптовою надією. Я зародила в них сумніви. Я підштовхнула до дії, і моя справа не пропаде. Чим яскравішою буде моя кара, тим краще.

– Я готова йти в казан, Ерно Безокий, – вона вимовила вголос кличку, яку він ненавидів.

– Тоді бери, – він простягнув їй черепашку на долоні.

Вони зустрілись очима.

Давним-давно, багато життів тому, вона цілувала недосвідченого хлопчиська, а він не знав, як правильно цілуватися.

* * *

– Знаєте, Ольвіне… крик медузи не легенда, він існує насправді.

Ґрати їхніх камер були розділені вузьким коридором. Якби не Ольвін – Іріс би тут збожеволіла.

– Технічно це неможливо.

– Що неможливо технічно? Величезній медузі перетворитися на дівчину?!

– Записати у черепашку цей крик. Уявіть, ви налагоджуєте резонатор, нагріваєте розчин, додаєте солі… Даєте початок запису, камертоном. Медуза кричить, і… поясніть: хто потім помістить кристал у черепашку? Якщо ви вже померли?

– Не знаю, – зізналась Іріс.

Вони втратили лік дня і ночі. Їсти їм давали часто, багато, приносили сир, хліб, масло, овочі, але у Іріс зовсім пропав апетит. Ольвін їв: життя, схоже, не балувало його різносолами.

– Ольвіне?!

– Я тут…

Вона піднялася навшпиньки і простягнула руки крізь ґрати. Він зробив те ж саме. У центрі коридора, над кам’яним жолобом, над смердючими калюжами їхні руки торкнулися, дотяглися, вчепились одна в одну.

– Вони вас випустять, – сказала Іріс. – Усім зрозуміло, що ви ні при чому. Я… доб’юсь, я вимагатиму, щоб вас випустили!

Ґрати впивалися в плечі та груди.

– Дякую, – сказав Ольвін. – Але й так усе… непогано виходить. Сонце спалює квіти, але вони мали мужність пробитися. Вони пам’ятають, як цвісти. Я пам’ятаю, як уперше вас побачив… Мені не страшна будь-яка страта. А ви – ви не бійтеся! Вас вони, звичайно, відпустять, ви ж із континенту, за вас заступляться. Вони не зважаться вас зачепити.

– Тоді, – сказала Іріс, – вони просто зобов’язані випустити нас обох. Ми поїдемо… тут вам робити нічого. Я познайомлю вас із сестрою… і з племінниками. Ми зіграємо дуетом, зробимо запис…

Його крижані пальці почали зігріватися в її руках.

Вона хотіла іще щось сказати, але цієї миті в кінці коридора загуркотіли кроки.

* * *

– Пані Іріс Май. Чи вірно, що, піддавшись шантажу, ви прийняли з рук якоїсь людини черепашку із записом з наказом підкинути її імператору?

– Так.

– Чи усвідомлюєте ви, що взяли участь у змові, спрямованій проти імператора, і в замаху на його життя?

Судова процедура проходила дивно – у порожній залі або скоріше кімнаті. Чоловік, якого Іріс бачила вперше, ставив їй запитання, лорд-регент стояв біля вікна, спиною до допитувача й до Іріс, але тут же, біля дальньої стіни, на високому стільці сидів імператор і, здається, зовсім не заглиблювався у те, що відбувається.

– Все не так, – сказала Іріс і змусила себе всміхнутися. – Так, мене намагалися втягнути у змову. Але я знайшла вихід, я обдурила шантажистів. Імператор… талановитий, він обов’язково навчиться грати на сопілці. Я б мріяла продовжувати уроки… якщо це можливо. Ференце, мені треба було все розповісти із самого початку, але я боялася за життя сестри та племінників. Я знайшла вихід! Я підмінила черепашку! Я приїду додому, побачу сестру живою та неушкодженою й тоді повернуся, ми знову почнемо займатися, попереду багато роботи…

– Імператор прийме рішення, – сказав допитувач. Лорд-регент дививсь у вікно і навіть не обернувся.

– Послухайте, – Іріс злякалася, що втратить голос і не встигне сказати головного. – У в’язниці сидить Ольвін, який не має до всього цього ніякого відношення. Він не винен! Ту черепашку мені передав зовсім інший чоловік! Ви мене чуєте чи ні?!

Хлопчик щось написав на аркуші паперу і віддав допитувачу. Той запитально подивився на лорда-регента: з таким же успіхом можна було питати поради у кам’яної статуї.

– Е, – допитувач підніс папірець до очей і тут же відсунув подалі. – Імператор виносить вирок… стратити як державну зрадницю.

Цієї миті лорд-регент нарешті обернувся, але на обличчі в нього була пов’язка, і прочитати його вираз було неможливо.

* * *

– Ольвіне?!

Камера навпроти була порожня.

– Куди ви його повели? Ви його випустили, так?!

Стражники пішли. Її голос лунав тюремним коридором, ніхто не відповідав. Іріс металася від стіни до стіни, силоміць змушуючи себе сподіватися: випустили. Випустили на свободу.

Потім надія померла, а Іріс вибилася з сил, опустилася на солом’яну підстилку і закрила обличчя руками.

У далекій темряві замерехтіли смолоскипи та застукали кроки. В Іріс волосся стало дибки: людей було багато. Значить, конвой, кати, вона не чекала, що страту призначать так швидко.

Люди зупинилися. Першим, біля самих ґрат, стояв імператор – кут його рота тягнувся донизу, очі запали, сховались, як під опущеним забралом. І він здавався дуже дорослим цієї миті, років вісімнадцять, не менше.

Іріс насилу підвелася.

– Ідіть геть, – сказав імператор, і ті, хто стояв за його спиною – стражники і камердинер, – зникли в темряві коридора.

– Імперія. Дорожча. За батька, – він стояв за ґратами і дивився їй у вічі. – Честь дорожча за життя. Ось чого навчив мене Ерно. Я б краще руку собі відрубав… ніж тебе засуджувати. Але заради імперії, згідно із законом, тебе треба стратити.

– Він тебе замучить, – сказала Іріс. – Він погана людина, жорстока… страшна. Як можна вірити тому, хто вбив твоїх батьків?!

– Він людина честі, – сказав імператор. – А ти з іншого світу. Я не зможу тобі пояснити.

* * *

Вона заснула на соломі, в уривчастім сні їй бачилася Лора і племінники. Вони гуляли зеленими схилами, і поруч був Ольвін – Іріс чула його голос, але ніяк не могла побачити, скільки не вертіла уві сні головою.

Коли з двох ворогуючих сторін обираєш середину – будь готовий дістати подвійний удар у відповідь. Я не врятувала їх, думала Іріс. Я не врятувала себе. Я погубила Ольвіна просто тому, що опинилася поруч. По заслузі ж мені.

Минуло сто років, а може, день. Знову з’явилися стражники – і цього разу точно за нею. Вона голосно й твердо попросила дати їй можливість причепуритися перед стратою: укласти волосся, вмитися, перевдягнутися.

– Не було наказу, – відгукнувся начальник варти.

Її повели довгим коридором, угору, у вузький двір, закритий з усіх боків. Небо вже світилось. Іріс схопила ковток повітря, що пахло морем. Колись вона мріяла пройти легендарним містом на світанку, білими вузькими вулицями серед мармуру та бірюзи, торкаючись іще холодних, але вже освітлених каменів…

Перед нею опустили підніжку тюремної карети. Екіпаж рушив. Вікна були наглухо закриті. Іріс намагалася згадати, скільки часу котиться карета від палацу до площі Правосуддя. П’ятнадцять хвилин, двадцять? Стільки ж часу звучить тема весни з «Пір року»…

Вона принюхалася: крізь щілини проникав запах багаття, дим від сирих дров. Неподалік збирався натовп – вона слухала голоси, тупіт ніг і коліс, дзвін. Іріс двома руками, як могла, пригладила волосся.

Карета повернула і прискорила хід. Це що ж, вони возитимуть її колами, поки кат як слід закип’ятить казан?!

– Та швидше вже! – вона вдарила кулаками в стінку. – Скільки можна?!

Карета котила щодуху. Скрипіли ресори. Гуркіт каменів під колесами змінився шурхотом піску. Ще через вічність карета уповільнила хід: Іріс осіла на підлогу.

Відчинилися дверцята. Зовні не було ні площі, ні натовпу, а тільки маленька бухта серед скель. Дув вітер із моря, шелестіли хвилі, було зовсім світло. Біля причалу стояв човен.

На кормі горою височів багаж. Поруч сидів Ольвін – Іріс протерла очі. Так, це був він. Іріс завмерла, раптом злякавшись, що все навколо – передсмертне видіння.

Човен небезпечно захитався – Ольвін схопився, побачивши Іріс. Ймовірно, думка про передсмертне видіння прийшла йому теж. Він рвонувся до неї, але човняр, масивний і кремезний, опустив йому руку на плече й змусив сісти.

Тюремна карета викотилася з бухти, за нею пішли стражники. Залишилися вражений Ольвін у човні, Іріс, незворушний човняр і лорд-регент – він стояв на краю причалу, дивлячись на морський горизонт. Його обличчя було вільним від пов’язки:

– Ваша сестра та її діти здорові. Повернулися додому.

Іріс заплющила очі. Хвилі розбивались об палі причалу. Раз, два, три…

– Вас із Ольвіном відвезуть у порт і посадять на корабель. У човні багаж. У гаманці плата за уроки. В ящику черепашки, у футлярі сопілка. Що-небудь іще?

Вона мовчала.

– Іріс, ви мене чуєте?

– Дивно, – сказала вона. – Ви вимовляєте моє ім’я… правильно. Тільки ви… і Ольвін.

– Чесно кажучи, – сказав він, помовчавши, – я волів би зустрітися з вами за інших обставин. В іншій… реальності. Шкода.

Він кивнув, вказуючи на човен:

– Вже час.

– Будь ласка, скажіть Ференцу, що я не померла.

– Навпаки. Нехай знає, що вас стратили.

– Це… немилосердно.

– Звісно. Музика нікого не робить милосердним, я помилявсь, і це на краще. Імперії потрібен такий правитель – саме такий. Заради нашої батьківщини, заради Кам’яного Лісу; він же у вас закохався, Іріс. І він вами пожертвував. Я пишаюся собою як вихователем.

– Та щоб ти здох.

– Прийнято. Але не завтра. Він дуже молодий, його треба багато чого навчити.

Вона зробила крок і оступилася. Він моментально опинився поруч. Зловив і не дозволив упасти. Підтримав і повів до човна:

– Із руїн постануть нові міста. На вулиці вийдуть гідні щасливі люди. Кам’яний Ліс процвітатиме, тому що для імператора обов’язок вищий за кохання. Я хотів для нього іншої долі… але обов’язок вищий.

– Не вийдуть гідні й щасливі, – сказала Іріс. – Не буде ні гідності, ні щастя, поки у вас у центрі міста прокопчений казан!

– А це ми подивимося, – сказав він майже безтурботно.

Човен розгойдувавсь. Ольвін стояв, балансуючи, піднісши руки, готовий зловити Іріс.

Вона повисла на лікті лорда-регента:

– Звідки ви знаєте, що сестра і діти…

– Повірте, їм більше нічого не загрожує, – він допоміг їй спуститись у човен. Ольвін, із розгубленим винуватим обличчям, підхопив Іріс і обійняв, допоміг сісти, накинув на плечі ковдру.

– Ерно, – сказала вона й нарешті заплакала. – Будьте прокляті. Я не хочу жити у світі, де існує крик медузи.

– Іншого світу не існує, – сказав він глухо. – Щасливої дороги.