Сенека вітає Луцилія!
(1) Я пишу тобі з садиби Сціпіона Африканського, де вшанував його мани і вівтар, який, здається мені, і є могилою великого чоловіка. Я переконую себе, що душа його повернулась в небо, звідки зійшла, – і не за те, що він командував чисельним військом (війська були і в шаленого Камбіза, для якого обернулося щастям саме шаленство), а за його надзвичайну скромність і вірність обов’язку, які, я вважаю, більше заслуговували захоплення в дні, коли він покинув батьківщину, ніж коли захищав її. Або Сціпіон, або свобода повинні були піти з Риму.
(2) І він сказав: «Я нічого не хочу змінювати ні в законах, ні в постановах; нехай всі громадяни будуть рівноправними. Користуйся моїми благими діяннями без мене, вітчизно! Завдяки мені стала ти вільною, завдяки мені всі побачать, що ти вільна! Якщо я став більшим, ніж тобі в користь, – я йду!»
(3) Як мені не захоплюватись цією величчю душі, з якою він вирушив в добровільне вигнання, позбавивши вітчизну тягаря? Бо справа дійшла до того, що або Сціпіон обмежив би свободу, або свобода – волю Сціпіона. І те, і інше було б безчестям – і він поступився місцем законам, а сам усамітнився в Літерні, – так само вигнавши себе на користь державі, як Ганнібал.
(4) Я побачив садибу, складену з прямокутних брил, стіну, яка оточує ліс, башти, зведені з обох сторін садиби як захисні укріплення, водосховище, викопане під усіма будівлями і посадками, так що запасу вистачило б хоч на ціле військо; бачив і лазню, тісну і темну, за звичаєм давніх: бо нашим предкам здавалось, що немає тепла без темряви. Великим задоволенням було для мене споглядати звичаї Сціпіона і наші звичаї.
(5) В цій тісняві гроза Карфагену, вождь, якому Рим зобов’язаний тим, що його було захоплено лиш один раз, омивав тіло, втомлене в сільських трудах, – бо він загартовував себе роботою і сам (таким був звичай в давнину), обробляв землю. Під цією убогою покрівлею він стояв, на цю дешеву підлогу ступав.
(6) Хто б нині витерпів таке життя? Будь-хто вважатиме себе убогим бідняком, якщо стіни навколо не блищать великими дорогоцінними колами, якщо олександрійський мармур не відтіняє нумідійські набірні плити, якщо їх не покриває всуціль старанно покладений і різнобарвний, як розпис, віск, якщо покрівля не зі скла, якщо фасійський камінь, раніше – рідкісна прикраса в якому-небудь храмі, не обрамляє басейни, в які ми занурюємо похуділе від рясного поту тіло, якщо вода ллється не зі срібних кранів.
(7) Та досі я говорив про труби для плебеїв, – а що коли я візьму лазні вільновідпущеників? Скільки там скульптур, скільки колон, які нічого не підтримують і поставлені для прикраси, щоб дорожчою була вартість! Скільки сходин, по яких з шумом збігає вода! Ми до того дійшли в марнотратстві, що не бажаємо ступати інакше як по коштовному камінню.
(8) В тутешній Сціпіоновій лазні крихітні, висічені в камені швидше щілини, ніж віконця, – зроблені для того, щоб пропускати світло не заважаючи неприступності стін. А тепер називають дірою для прусаків ту лазню, яка влаштована не так, щоб сонце цілий день світило в широчезні вікна, не так, щоб в ній можна було митися і засмагати відразу, щоб з ванної відкривався вид на поля і море. І ось ті лазні, на посвяту яких збігався захоплений натовп, переходять в число застарілих, тільки лиш розкіш, бажаючи сама себе переплюнути, придумає що-небудь нове.
(9) А раніше лазень було мало, і нічим їх не прикрашали: та й навіщо було прикрашати грошовий заклад, придуманий для користі, а не для задоволення? В них не підливали увесь час воду, не бігли свіжі струмені, наче з гарячого джерела; і не так було важливо, чи прозора вода, в якій змивали бруд.
(10) Але, праві боги, як приємно увійти в ці темні лазні, під простим дахом, знаючи, що там наводив власноручно порядок будучи еділом Катон, чи Фабій Максім чи один з Корнеліїв! Тому що навіть найблагородніші мужі за обов’язком еділів заходили в місця, куди допускався народ, і вимагали охайності і корисної для здоров’я теплоти – не тієї, що придумали тепер, наче як на пожежі, так що впору живцем мити там викритого в злочині раба. Тепер я не бачу різниці, топиться лазня чи горить.
(11) А дехто нині назвав би Сціпіона селюком за те, що його парильня не підсвічувалась сонцем крізь дзеркальні вікна, що він не пікся на яскравому світлі і не чекав, поки звариться в лазні. От нещасний чоловік! Та він жити не вміє! Миється не процідженою водою, частіше всього каламутною і, в сильні дощі, ледь не болотяною! І було для нього зовсім не важливо, чим митися: бо він приходив змити піт, а не притирання.
(12) Що, по-твоєму, сказали б нині? – «Я не заздрю Сціпіонові: він і справді жив у засланні, якщо так мився». – А коли б ти знав, що він і мився не кожного дня! Бо ті, хто зберіг перекази про стародавні звичаї Міста, говорять, що руки й ноги, які забруднюються в роботі, мили щоденно, а все тіло – раз на вісім днів. – Тут хто-небудь скаже: «Ясне діло, якими вони були брудними! Чим від них пахло, по-твоєму?» – Солдатською службою, працею, мужем! Коли придумали чисті лазні, люди стали бруднішими.
(13) Коли Горацій Флакк має намір описати людину мерзенну і всім відому своєю зніженістю, що він говорить?
Пахтить духами Букілл…
А покажи Букілла тепер: та він здасться смердючим, як козел, і стане на місце того Горгонія, якого Горацій протиставляє Букіллу! Тепер мало душитися – треба робити це по два-три рази на день, щоб аромат не розвіявся. Чи не дивно, що такі люди похваляються ним, наче своїм власним запахом?
(14) Якщо все це здається тобі занадто сумним, звинувачуй садибу, в якій дізнався я від Егіала, працелюбного батька родини (він тепер володіє тутешньою землею), що пересаджувати можна і старі дерева. Це необхідно знати нам, старим, бо ми, коли саджаємо оливи, то напевне що для інших. А я бачив, як він восени пересадив цілий сад три- і чотирирічних дерев, незадоволений його плодами.
(15) Вона і тебе осінить, бо
Повільний ріст її, тінь вона дає далеким нащадкам,
як говорить наш Вергілій, який старання прикладав не для того, щоб сказати правдивіше, а для того, щоб красивіше, і хотів не навчати землеробів, а давати задоволення читачам.
(16) Не кажучи про друге, перепишу тобі те, в чому мені якраз сьогодні довелось його викрити:
Боби висівають весною, і тебе, мідійко, тоді ж
Пухкі борозни чекають. Що не рік, і про просо турботи…
(17) Чи одночасно їх садять і чи весною сіють і те і інше, можеш судити ось по чому. Я пишу тобі сьогоднішнього листа у червні, скоро наступить липень; і в один і той же день я бачив збирачів бобів і сіячів проса.
Та повертаюсь до пересадки олив. Я бачив два способи. Стовбури великих дерев, підрізавши гілки і залишивши їх не більше ніж на фут, він переносив разом з кореневищем, причому корені знімав, не чіпаючи лиш той вузол, з якого вони звисають. Умочивши його в гній, дерево опускають в яму, а потім не просто засипають її землею, а й прибивають її і утоптують.
(18) За його словами, немає нічого кориснішого, ніж це утоптування: воно стає на шляху холоду й вітру, а окрім того, стовбур менше розхитується, так що корені, які з нього проростають, можуть витягнутися і закріпитися в ґрунті, бо інакше їх обриває навіть легке розхитування, поки вони м’які, як віск, і тримаються не міцно. Перш ніж закопати дерево, він з нього знімає трохи кори: бо звідусіль, де оголена деревина, йдуть, за його словами, нові корені. Із землі стовбур не повинен стирчати більше ніж на три-чотири фути: тоді він одягнеться гілками з самого низу, і більша частина його не буде, як у старих олив, сухою і заскорузлою.
(19) А ось другий спосіб посадки: сильні пагони з м’якою корою, які бувають зазвичай на молодих деревах, він висаджував таким же чином. Ці ростуть повільніше, проте не бувають ні зморщеними, ні кволими, тому що мають походження від саджанців.
(20) Я бачив ще, як він пересаджував до другого дерева багаторічну лозу: у неї, якщо можливо, треба підібрати навіть найтонші корінці, а потім розіслати її, не жаліючи довжини, щоб вона і з стеблини пустила корені. Я бачив лози, пересаджені не тільки в лютому, але й в кінці березня, вони вже обхоплюють нові в’язи і видираються вгору.
(21) Але всім цим, так би мовити, деревам з товстим стовбуром, треба, за його словами, допомагати водою з підземного сховища; якщо вона допоможе, значить, дощ нам підвладний.
Більше нічому я тебе навчати не збираюсь, щоб не зробити з тебе суперника собі самому, як наш Егіал зробив з мене свого суперника.
Бувай здоровий.
Сенека вітає Луцилія!
(1) Я зазнав невдачі ще до того, як встиг зійти на корабель. Як все сталося, я не пишу, щоб ти не здумав і це додати до стоїчних парадоксів, – втім, я доведу тобі, якщо захочеш (і навіть якщо не захочеш), що жоден з них не винен і не такий дивний, як здається на перший погляд. Ця поїздка мені показала, як багато у нас зайвого і як легко було б на свій розсуд позбутися речей, відсутність яких ми і не відчуємо, коли їх забирає необхідність.
(2) У супроводі небагатьох рабів, які вмістилися в одному візку, без усіляких речей, окрім тих, що на нас, ми з Максімом вже два дні живемо блаженним життям. Матрац лежить на землі, я – на матраці. Один дорожній плащ замінює простирадло, другий – ковдру.
(3) Сніданок наш такий, що від нього нічого забрати, він готується п’ять хвилин і не обходиться без сухих смокв, як без вощених табличок. Якщо є хліб – вони мені замість закуски, якщо немає, – замість хліба. З ними у мене кожного дня новий рік, а щасливим і благополучним я роблю його сам, благими помислами і незмінною високістю духу, який тоді буває вищим над усе, коли, відкинувши чуже, отримує спокій через відсутність страху, отримує багатство через відсутність бажань.
(4) Візок, в якому я їду, дуже грубий. Мули бредуть і тільки тим і доводять, що живі; погонич босий, і не через спеку. Ледве примушую я себе погодитись, щоб люди вважали цей візок моїм: ще вперта в мені збочена звичка соромитись того, що правильне. Варто нам зустріти мандрівника із супроводом, я мимоволі червонію, якщо він має вигляд чистіший. Ось і доказ того, що те, що я схвалюю ще не закріпилося в мені непохитно. Хто соромиться убогого візка, той буде хизуватися розкішшю.
(5) Поки що успіхи мої невеликі: я не насмілююсь на очах у всіх задовольнятися малим, і досі мене турбують думки проїжджих. А треба підняти голос проти думок всього роду людського: «Ви безумні, ви помиляєтесь! Ви захоплюєтесь зайвим і нікого не цінуєте за його справжні надбання! Зайде справа про майно тих, кому ви збираєтесь дати в борг чи надати послугу (бо ви і послуги записуєте в боргову книгу), – тут ви, старанні рахівники, берете на облік кожну статтю».
(6) «Володіння у нього обширні, та багато боргів; дім у нього прекрасний, та обставлений за чужий рахунок; ніхто так швидко не виведе напоказ челядь пишнішу, але позик він не повертає, а якщо розрахується з кредиторами, у самого не залишиться».
(7) Ти вважаєш його багатієм, тому що і в дорозі у нього з собою золотий посуд, тому що він оре у всіх провінціях, тому що книга з термінами позик у нього товста, а землі під самим містом так багато, що, якби мав він стільки навіть у пустельній Апулії, йому б всеодно заздрили. Ти все назвав, – а він бідний. – «Чому?» – Тому що має борги… – «Багато?» – Все. По-твоєму, є різниця, отримав він у борг від людини чи від фортуни?
(8) Чи важливо, що мули у нього вгодовані і всі однієї масті? Що візок увесь в різьбленні? Що «крилоногі скакуни
В пістрявих всі чепраках і в пурпурних попонах візерункових;
Дзвінко бринять у коней золоті підвіски під грудьми,
В золоті збруя у всіх і в зубах вудила золоті?»
Від цього не стане кращим ні господар, ні мул.
(9) Марк Катон Цензор (його життя значило для держави не менше, аніж життя Сціпіона: один вів війну з нашими ворогами, другий – з нашими звичаями) їздив на мерині, та ще в’ючив його навхрест мішками, щоб возити з собою пожитки. Як би я хотів, щоб він зустрів по дорозі кого-небудь з наших красунчиків, що женуть перед собою скороходів, нумідійців і стовп пилюки! Без сумніву, він видається витонченішим Катона, і супроводу у нього більше; та серед всієї цієї розкоші наш пестун не може вирішити, чи взятися йому до меча чи до рогатини.
(10) Яким же славним був час, коли полководець-тріумфатор, колишній цензор, більше того – Катон задовольнявся однією конячиною, та й ту ділив з в’юками, що звисали по обидва боки. – І хіба ти б не віддав перевагу перед усіма вгодованими рисаками і скакунами одній тій конячці, якій стер спину сам Катон?»
(11) Та я бачу, предмет цей безкінечний, якщо тільки я сам не покладу йому край. Припиняю говорити про все те, що він, без сумніву, вгадував у майбутньому і бачив таким, яким воно й стало тепер, і що називав «клопотом». А тепер я хочу навести тобі декілька – зовсім небагато! – умовиводів, які стосуються доброчинності; з їхньою допомогою наші відстоюють думку, що її однієї досить для блаженного життя.
(12) «Усіляке благо і саме добре, і робить нас гарними; так те гарне, що є в музичному мистецтві, робить людину музикантом. Випадкове не робить нас гарними, а значить, і саме воно не благо». – Перипатетики на це відповідають, що наше перше положення неправильне. «Від того, що саме по собі гарне, не стають неодмінно гарними. В музиці бувають гарні і флейта, і струна, і усіляке знаряддя, пристосування, щоб на ньому грати; та жодне з них не робить людину музикантом».
(13) На це ми відповімо: ви не розумієте нашого посилання: «те гарне, що є в музиці». Ми маємо на увазі не те, що оснащує музиканта, а те, що його створює, ти ж береш начиння, необхідне для мистецтва, а не саме мистецтво. Якщо в самому музичному мистецтві є щось гарне, воно неодмінно зробить людину музикантом.
(14) Я розтлумачу це ще ясніше. Про гарне в музичному мистецтві можна говорити двояко, маючи на увазі і те, що допомагає роботі музиканта, і те, що допомагає самому мистецтву. Для роботи потрібні знаряддя і флейти, і органи, і струнні, які не стосуються самого мистецтва. Бо можна бути музикантом і без них, хоч, мабуть, і не можна застосувати своє мистецтво. Та для людини цієї подвійності немає: одне й те ж є благо і для неї самої, і для життя.
(15) «Що може дістатися на долю людині мерзенній і безсоромній, не є благом; багатства дістаються і звідникові, і ланісті, значить, багатство не є благом». – «Ваше положення не вірне, – скажуть нам, – бо і в граматиці, і в мистецтві лікаря, і в ремеслі керманича гарне дістається інколи, як ми бачимо, людям досить непримітним».
(16) Але ці мистецтва нікому не обіцяють велич духу, вони не прагнуть у вись, не гребують випадковим. А доброчинність піднімає людину над усім, що дороге смертним, і ні так званих благ, ні так званих бід вона не прагне і не боїться. Хелідон, один з улюбленців Клеопатри, володів величезними багатствами. Нещодавно Натал, людина з язиком таким же брехливим, як і нечистим (жінки очищувалися прямо йому в рот), сам був спадкоємцем багатьох і залишив багатьом спадок. Що ж, гроші зробили його нечистим, чи він осквернив гроші, які потрапляють деяким людям, наче золото у вигрібну яму?
О проекте
О подписке