А трохи праворуч – будівля Купецьких зборів, що заступила свій крихітний, але найупорядкованіший у Місті сад, відвідувати який кілька разів на тиждень мав за святий обов'язок будь-який «правовірний киянин».

– Три дні тому, коли я була тут, – втоптала Маша любовну тему в сніг, – Купецькі збори тільки-но збудували.

– Три дні тому?

– Ну так, – 1884 року! А знаєш, чому їх звели тут? Це справжній анекдот! З Дніпра Хрещатиком нісся такий порив вітру, що дамам завжди здувало капелюшки. І Купецькими зборами заткнули дірку від протягу. Я читала, за радянських часів будівлю вирішили знести. Але київський поет Юрій Рибчинський пішов до мера й розповів йому цю історію. І таким чином зберіг Збори…

– О Боже! Машо! – Мир підскочив, як дитина. – Ти бачиш його? ТРАМВАЙ!

Знизу, Олександрівським узвозом видирався смішний маленький трамвайчик на сталевих гвинтоподібних ресорах.

– Ну так, зараз же 94-й, – зраділа студентка. – Він пішов іще в травні 1892-го. Київський трамвай був першим у Росії!

– Тобто їх більше ніде не було? – прийшов у захват Мирослав.

– Ніде. Тільки у нас, – з гордістю похвалилася його просвітителька так, ніби цей перший електромотор, що до них наближався, запустив не військовий інженер генерал Струве, а вона сама – причому власноруч! – Кияни дуже пишалися своїм трамваєм. Він був національним героєм! Трамвай першим зміг подолати крутизну київських гір. Ані омнібус, ані конка, ані локомобіль не впоралися… Спочатку генералу Струве теж не вірили. Інженери писали, що електрична конка – химера! Зрушувати вагони за допомогою електрики можна тільки на столиках, як іграшку.

– Він і схожий на іграшку. – Мир невідривно дивився на наївний вагончик, зроблений за американським зразком.

Повільно, але впевнено трамвайчик подолав один із найкрутіших підйомів і зупинився біля мереживної альтанки, що виявилася павільйоном для «панів пасажирів та публіки, яка зустрічала».

– Спочатку, – захопилася Маша, – кияни теж сприйняли трамвай за атракціон. – Він їздив лише від Царської до Контрактової площі – сюди-туди. Пізніше його провели по Хрещатику… І був такий випадок. Один чоловік катався на трамваї безкоштовно. Коли треба було купувати квиток, він давав кондуктору сто карбованців. А на сто карбованців тоді, тобто зараз, можна винайняти трикімнатну квартиру… На рік! Звісно, що решти йому дати ніхто не міг. Так він і їздив зі своєю сотенною місяць, поки кондуктору це не набридло. Він спеціально взяв у борг у когось гроші й таки розміня…

Але на «таки розміня…» Машин захоплений і, безумовно, захопливий анекдот був безжалісно перерваний.

Мир раптом рішуче схопив свою даму за плечі, розвернув, притис до себе. Трамвай зник із її поля зору, а просто перед нею з'явився фасад гостроверхої каплиці, покликаної нагадувати про дивовижний порятунок царя-визволителя Олександра II. Та ще вусань, який стояв за спиною Мира, з витягнутим ротом і переляканим обличчям.

Машині вуха увібрали страшенний крик, багатоголосий, єдиний, що заполонив усю площу.

Але дізнатися про причину сього публічного відчаю вона не змогла – Мир міцно стискав її обома руками, умовляючи:

– Не треба. Не обертайся. Тобі не варто дивитися…

У пана за його спиною рот набрав нормального вигляду, він вивудив із кишені пальта невелику записну книжечку й почав щось швидко писати.

А царя, який врятувався від замаху, все одно було вбито – розірвало бомбою терориста-народовольця Ігнатія.^[9]

– Убила… – виріс із багатоголосся виючий, народний голос. – Машина сатанинська людину вбила!

Виття злетіло над площею.

Маша обм'якла.

– Мире, – сказала вона, зачекавши. – Відпусти мене. Я не дивитимуся. Я зрозуміла: хтось потрапив під трамвай.

Катя стояла, склавши руки на грудях, і дивилася на сімейний портрет у чорній рамці.

Коли б тут була Даша (що встигла перегорнути не тільки «Таємниці Зодіаку», а й брошуру «Мова жестів»), вона б не стрималася зауважити, що складені Катині руки означають: Катя «закрита».

Коли б тут була Маша, вона б не стрималася додати: хоч би як були розміщені руки, Катя «закрита» завжди.

Але ані Маші, ані Даші тут не було, й пихато-прохолодний голос присутньої вимовив:

– Авжеж, не чекала я на тебе. Нещодавно подумала, а чи прийде вона до мене на похорон? І вирішила: чого їй ходити, коли вона і за життя… Скільки ми не бачилися?

– Двадцять років, – сказала Дображанська. – А з тіткою Чарною – шістнадцять.

– Ніколи тобі не пробачу, як ти з тіткою Чарночкою повелася, – похмуро запевнила її друга тітка. – Це після того, як вона тебе виростила!

Тітка Чарночка й присутня тут тітка Тата були сестрами Катиної матері.

У тринадцять, втративши обох батьків, Катя опинилася під опікою згаданої Чарни, і досить було згадати це, як перед очима в неї з'являлася тарілка з цвітною капустою, яку тітка змушувала їсти й яку вона, Катя, хоч як намагалася, з'їсти не могла – організм уперто випльовував шматки капусти назад.

Тортури цвітною капустою тривали три роки – у шістнадцять Катерина втекла…

– …а ти її з дому вижила. На вулицю вигнала.

– З мого дому, – сказала Дображанська, не відводячи погляду від чоловіка й жінки, заведених у траурну рамку. – І не на вулицю. Вона повернулася до себе.

– Казала Чарночці, – пробурчала Тата, – якби ти Катину квартиру приватизувала…

Катя обернулася.

Подивилася на тітку – шістдесятирічну, худорляву, з довгою зморшкуватою шиєю, прикрашеною ниткою зеленого пластмасового намиста.

Подивилася без роздратування, з відстороненою цікавістю – Катя пам'ятала це намисто з тринадцяти років. А обличчя тітки забула – довге, з великим носом і невеликими, розумними, глибоко посадженими очима.

«Цікаво, – подумала Катя, – в молодості вона була вродливою?»

– Я не з тих, кого можна викинути під паркан, – сухо пояснила племінниця. – Це була квартира батьків. А тітка Чарночка – дурна. Ким треба було бути, щоб переїхати й удати, що так і було. Вона що, справді, думала, що я їй подарую?

– Могла б собі й іншу купити, – відбила тітка. – Ти ж тепер багатійка.

– Багатійка. – Катя підійшла до столу, вкритого запорошеною оксамитовою скатертиною, торкнулася її рукою – вона пам'ятала цю скатертину. А тітку наче вперше бачила. – А тоді була сиротою. Але дурною я не була вже тоді.

– Вона тебе виховала!

– Вона мені всі нерви вимотала, – скривилася Дображанська. – Дістала своїми курячими мізками, міщанством своїм. Я мовчу про її дітей. Ненавиджу той час. Мало того, що мама з татом загинули, так я ще до тітки Чарни потрапила.

Попалася…

«Щоб не залишати сироту без нагляду», тітка перебралася з чоловікової «гостинки» до двокімнатної Катиної «сталінки», прихопивши його самого, безліч квіткових вазонів і двох синів – віком трьох та семи років.

Хлопчиків оселили в Катиній кімнаті.

– І вона ще вимагала, щоб я за ними безлад прибирала, – сказала Катя. – Носи їм підтирала. Ви не уявляєте, з яким задоволенням я викинула їх з дому. Ні, люди таки ідіоти. Її навіть не хвилювало, що я три роки живу в гуртожитку. Вона вважала: все так, як має бути – справедливо й правильно. Якщо їй у моїй квартирі добре, отже, і в цілому все чудово. Цікаво, – спитала вона, – я відтоді ненавиджу людей?

– Тітка Чарночка ніколи тобі не подарує, – заприсяглася друга тітка.

– Зрозуміло, – незворушно сказала Катя. – Вона ж ідіотка. Тому я прийшла не до неї, а до вас. Мені треба дещо дізнатися про мою родину.

На синій оксамит скатертини лягло десять новеньких зеленуватих купюр.

– Тут тисяча доларів, – Катя показала на скатертину. – Це за годину інформації. Ви розповідаєте все, що знаєте, і відповідаєте на мої запитання. Тільки без усіляких вкраплень у вигляді докорів, – попередила вона. – За кожний докір вираховуватиму десять баксів.

Тут мій читач неодмінно запідозрить Катю в нерозумній і некрасивій зарозумілості хазяйки життя, якій здалося, що за гроші можна купити все.

Але, насмілюся запевнити, підозри ці безпідставні. Катерина Михайлівна Дображанська чудово знала, що саме у світі продається, а що не виставлено на продаж. Так само як і те, що її тітка Тата не належить до другої категорії.

– Тільки, будь ласка, – на диво людяно попросила вона, – без образ. Ви розумна жінка, тітко Тато, завжди були розумною. Ви розумієте, я могла б і не пропонувати вам гроші. Проте вони вам потрібні. А мені треба, щоб розмова була ближче до діла. Тому я пропоную вам угоду.

– А якщо ми розмовлятимемо понад годину? – запитала тітка зі смішком, зміст якого важко було визначити.

– Друга година – друга тисяча.

Тітка помацала зелене намисто.

Помацала поглядом вродливу Катю й несподівано повеселішала:

– Я Чарночці завжди казала: не той характер у дівки, щоб твій номер пройшов. Що ти собі думаєш, сіла дівці на голову з двома шмаркачами й чекаєш, що вона тобі за це подякує? А коли ти пішла з дому, сказала їй: «Пригадай моє слово, вона ще повернеться. Мало не здасться!» Але Чарна завжди була куркою. Якщо вже ти вирішила прибрати до рук чужу квартиру, так дій розумно. А не одною рукою чуже хапати, а другою уявляти себе благодійницею…

Катя, погоджуючись, кивнула, не ставши уточнювати, що «уявляти щось другою рукою» – досить проблематично.

У цілому метафора була живописною.

– Але Чарночка й справді вважала, що якщо вона прожила там шість років, то квартира начебто її… Та ми з нею і не спілкуємося майже. Побачимося, відразу сваримося. Й через тебе в тому числі. Чарна вважає, якщо ти багата, мусиш нам допомагати.

– Ви теж так вважаєте, вірно?

Тітка почала перебирати потерті намистинки.

Різонула:

– У Чарни в голові комунізм! Багаті мають ділитися з бідними, тому що повинні. Рідні мають допомагати одне одному… з тієї самої причини. Тільки ніхто нікому нічого в цьому світі не винний, особливо якщо йому в борг дулю давали. Я Чарночці ще тоді сказала: «Мабуть, Катя в мене вдалася». Я теж дурною зроду не була. Краще б я тебе виховувала.

– Гадаю, – серйозно сказала Катя, – це справді було б краще для всіх.

Вона підійшла до вікна.

Була чи ні тітка Тата колись красунею, за свої шістдесят вона встигла поховати трьох небідних чоловіків і доживала свій вік у будинку на парному боці Хрещатика, з вікон якого проглядала Європейська площа, Кінна у дівоцтві, Царська у заміжжі; філармонія, що колись була Купецьким клубом; і гора Саду, який змінив чимало прізвищ та можновладців…

«Як він тепер називається? – скривилася Катя. – Не пам'ятаю. Хрещатицький? Міський? Та байдуже…»

Хоч би як його називали тепер, у Дображанської не було ніякого бажання привітатися з ним цієї миті.

– Тільки у мене тоді були інші інтереси, – зітхнула тітка. – Гаразд, що ти хотіла дізнатися? Про батьків?

Катя помовчала.

– Як вони загинули?

– Хто знає, – сказала тітка, – вони ж на човні каталися. Що в них там сталося, одному Богу відомо. Чи то дно діряве було, чи то перекинулися. Мама твоя плавати не вміла. Батько, мабуть, намагався її врятувати… Але не зміг.

– А це, – Катя повернулася до портрета, – моя бабуся? І дід?

– Прапрабабуся й прапрадід.

– Яка вона некрасива…

Некрасивість прапрабабки мала фамільні риси, передані і її далекому нащадку – тітці. Ті самі маленькі гострі оченята, низькі брови, масивний ніс, що відкарбувалися на обличчі сестри Катиної матері.

– Так і мати твоя красунею не була, – жваво зауважила родичка. – її фотографії хоч у тебе є?

– Ні. Тітка Чарночка, виїжджаючи, все забрала.

– Я тобі дам… І тато твій Аленом Делоном не був. І я не була, й Чарна. Ніхто не знає, в кого ти така вдалася. У нас в роду ніхто вродою не засліплював. Але, що цікаво, ніхто через це не потерпав. У матері твоєї, ще до того, як вона одружилася з твоїм батьком, відбою не було від кавалерів. І в мене. І навіть у Чарночки. Віриш, до мене й зараз один дідок сватається. А в молодості, так поготів… Пам'ятаю, подружка у мене була в інституті, Ася Мусіна – така гарненька! А закохувалися хлопці всі не в неї, а в мене. Проходу не давали. Тому за це на курсі мене відьмою звали.

– Відьмою?

Тітка не могла побачити, як напружилися Катині риси, якими чіпкими, пристрасними стали її очі – родичка виймала з шафи велику дерев'яну коробку зі старим крученим замочком-гачком.

– Відьмою, відьмою… – поклала вона вагомий скарб на оксамитовий стіл. Підняла кришку. – Воно й зрозуміло. Реально, ні з лиця ні з росту, – самокритично визнала вона, – а чоловіки липнуть, наче мухи.

Тітка витягла з півметрового короба кримську шкатулку, обліплену різнокольоровими мушлями, зазирнула всередину.

Катя взяла з купи старих паперів поштову листівку.

Царська площа:

«Європейський» готель, перекреслений довгим балконом. Наївний, дореволюційний трамвай. Фонтан «Іван», окреслений клумбою…

Але «Іван» і Катя були не відрекомендовані. «Європейський» знесли в 1947. А філармонія (єдина старожилка площі, що пережила століття завдяки поетові) – до кадру не потрапила.

І Катя не впізнала Київ.

Вона перевернула листівку.

Замість привітань і вітань там стояло одне, непоясниме число:

13311294

Катя поглянула на адресу.

Анні Михайлівні, пані Строговій, cm. Ворожба (Півд. – Зах. залізн), Покровська вул., власний будинок.

– прочитала вона вишуканий дореволюційний почерк.

– Хто така Анна Михайлівна Строгова? – спитала Дображанська.

– Та прабабка твоя, та, що на портреті. Дивися… – Тітка вийняла з кримської шкатулки стару брошку. – Бачиш, вона на ній сфотографована? Можна сказати, родинна реліквія.

Катя подивилася на некрасиву Анну Михайлівну.

Голова пращурки, увінчана великою хутряною шапкою а-ля «батько Махно», сиділа на масивній шиї, прикрашеній брошкою.

Праправнучка простягнула руку і прийняла камею зі слонової кістки.

– Саме з неї, прапрабабки нашої, усі негаразди й почалися, – повідала тітка. – Коли батьки твої загинули, я Чарночці так і сказала: «Наша родина точно проклята».

– Проклята? – зацікавилася Катерина.

– А як ще це назвати? – озвалася тітка. – Прабабка твоя під час Першої світової війни загинула зовсім молодою. І мама наша – твоя баба Іра – молодою загинула під час Великої Вітчизняної. Ми з Чарночкою й твоєю мамою сиротами росли. А прапрабабка Анна ще до революції під трамвай потрапила. Про неї навіть у газетах писали. Зараз знайду, у мене десь збереглося… Вона була першою жінкою в Росії, яку задавив трамвай!

– Дивно це, – сказала Катя.

Вона дивилася на свою долоню, відчуваючи, як тіло обсипає колючими мурахами.

Вирізаний на кості жіночий профіль був їй добре знайомий.