Включаючи перший поверх Київських дворянських зборів, де мешкав сам предводитель дворянства й проводила дозвілля місцева аристократія.

Включаючи перший поверх будівлі Міської думи, яка примостилася поряд із «дворянами» і через яку Хрещатицько-Думська площа перестала бути площею, зрівнявшись з однойменною вулицею.

Включаючи перший поверх іще не знайомого Маші (знайомого лише за фото) збудованого 1886 року ренесансного палацу Київської біржі, що розташувався поряд із надто знайомим їй кафе Семадені, де вона їла морозиво з Мішею Врубелем, де він їй освідчився, де вона не встигла сказати йому «так»…

«Не треба про це думати. Кінець 94-го. Або самісінький початок 95 року. Грудень або січень».

Маша усміхнулася.

У 1894 році за спиною підковоподібної Думи на площі гастролював цирк «чудово дресированих людських бліх». За версією «Киевлянина», дамські блохи танцювали в парі кадриль, а чоловічі – майстерно фехтували.

А ще 1894 року в районі Хрещатицької площі збудували електростанцію. А у триповерховому «Гранд-отелі», що присусідився до Думи ліворуч, з дня на день запустять третій у Києві ліфт.

Й акурат у грудні 1894 року нащадки професора Меринга (чий маєток займав нині цілу гору від Хрещатика до верхівки Печерська) звернулися до міського управління з прожектом – організувати на їхній території чотири нові вулиці. Ольгинську. Нову. Миколаївську – на честь Миколи II. Та Мерингівську – на честь свого батька.^[8]

…ту саму Мерингівську, де десятиріччя по тому в будинку № 7 житиме Анна Ахматова.

А 1895 року ділянку біля Дворянських зборів орендували, щоб звести ще один триповерховий будинок, – цей будинок звели на останньому вільному шматочку тогочасної «абсолютної пустелі».

Відтоді Хрещатик змінювався тільки за рахунок відторгнених ним дерев'яних будівель.

– Ти уявляєш, – збуджено заговорила історичка, – за якихось десять років вулиця знову зміниться. Вона буде зовсім іншою – європейською! І ти знову її не впізнаєш. Ось цей будиночок, – повернулася вона, щоб показати залишений за їхніми спинами кам'яний палац з колонами в класичному стилі, що стояв на місці нинішнього Головпоштамту, – це поштова контора! Його знесуть. А він сорок років був єдиним кам'яним будинком Хрещатика! А там, – розвернулася вона до протилежного боку, – за три роки зведуть «Київський Париж» – Миколаївську вулицю, цирк, театр Соловцова, будинок Гінсбурга – найвищий у всій Росії!

– І це можна буде побачити? – зачаровано спитав Красавицький.

Він дивився на будівлю Думи, що віддалялася від них, увінчану чотирикутною вежею з круглим годинником, із золотим Архангелом Михаїлом на тонкому шпилі.

Архангел злетить зі шпиля у 19-му році.

Дума буде зруйнована 1941. І її лівий сусід – № 22, «Гранд-готель», згорить у 41-му. І правий сусід – № 18, Дворянські збори… І «Grand-Hotel National» – теж згорить. І біржа, декорована рідкісним коростишівським гранітом, – зійде у 41-му.

Усе згорить. Усе кане в Лету.

І від цього, і від того, що буде збудовано – європейського Хрещатика, – залишиться лише шість старих будинків.

– Я покажу тобі! – заприсягнулася Маша. Вона мотнула головою, намагаючись приструнити безладний ентузіазм – проводити екскурсії для одногрупника не входило до її планів.

«Але ж час все одно спинився!»

– Я покажу тобі Хрещатик Булгакова! Знав би ти, як я сама мрію його побачити.

Булгаков…

У грудні 1894 або січні 1895 року Булгаков іще нічого не написав. Не навчився писати.

Йому три роки.

Але він уже народився… ВІН Є!

І в його будинку горить лампа із зеленим абажуром і, як «завжди наприкінці грудня», пахне хвоєю…

Маша швидко торкнулася грудей, де під шубкою на мотузці висів ключ від будинку № 13 на Андріївському узвозі.

Сани зі свистом проминули Царську площу.

Проїхали повз низенький особнячок з колонами (вже викуплений 1894 року відомим російським співаком Слав'янським, уже призначений ним під знос)…

«Як шкода», – щиро поспівчувала особнячку Маша.

…обігнули забитий на зиму фонтан «Іван», альтанку з дерев'яно-різьбленим мереживом даху й пригальмували біля прилеглої до Царського саду «залізної» каплиці, встановленої на пам'ять про дивовижний порятунок царя Олександра II, на честь якого Європейська площа й дістала 1886 року титул – Царської.

Машин нехитрий план цілком себе виправдав. Їм навіть довелося почекати, поки вже знайома bonne підвела двох піших дівчаток до непримітного входу.

Колись Царський сад був величним і величезним та займав дві гори над Дніпром.

Перший сад був влаштований тут царем Петром Олексійовичем, що намірився завести в Києві-граді плантації виноградників, плодових та шовковичних дерев для виробництва шовку.

Пізніше дочка Петра, яка не наслідувала господарської жилки батька, наказала розбити на місці економічного – сад у французькому стилі. На верхньому майданчику першим архітектором імперії Бартоломео Растреллі був збудований царський палац. За генерал-губернатора Милорадовича там влаштовували бали й редути. Грали оркестри, у палатах подавали шампанське, у небі сяяв феєрверк, і нічні гуляння тривали до ранку.

Потім палацову частину парку огородили від жителів міста. І палац, що пустував в очікуванні найясніших осіб, і парк, що належав до нього, стали схожі на чарівне царство сплячої красуні.

Середина Царського зробилася окремим – комерційним садом Шато-де-Флер.

З іншого боку солодкий шматочок саду відкусив ще один платний – Купецький – сад (за вхід до нього питали аж 50 копійок!)

А залишену в розпорядженні киян занедбану безкоштовну ділянку називали Царським садом лише за звичкою. Його нетрі були подібними до лісу, а терасу над Дніпром жителі міста вважали проклятим місцем. Про неї ходили страшні легенди.

«До Царського саду з його пишними клумбами…» – затремтів рядок.

«Про що думав автор статті?» – хмикнула Маша.

Узимку 1894–1895, яку родина Горенко провела в Києві, тут, звісно ж, не було ніяких клумб.

Не було їх і влітку…

І саме 1894 року геолог Тутковський описував глибину безкоштовного саду словами, якими живопишуть звичайно Лисі Гори:

«Тераса ця має дуже дикий і непривітний вигляд; вона вся вкрита безформними буграми, між якими знайшли притулок багнисті болітця, що ніколи не висихають…»

Причому похмурість сих садових легенд виявилася більш живучою, ніж царська й подальша радянська влада – як би не називали сад – Царським, Пролетарським, Першотравневим чи Марийським, – від віку й до сьогодні терасу із «Зеленим театром» кияни вважають шостою, неофіційною Лисою Горою.

Але Міша Булгаков любив цей сад!

І описував його інакше.

І нині, з нагоди Святок, у нижній, обжитій, частині Царського саду народу було багато. І там, і тут походжали торговці з копійчаними харчами, тітки з гарячими пиріжками, збитенники з напоями «щоб зігрітися».

Жвава, святкова – публіка, яка тут гуляла, здавалася списаною з різдвяної листівки.

Маша накинула оком на вродливу даму – дама була така гарна, що здавалася ляльковою! Біла шубка, біла муфточка, прикрашена «торочкою» з помпончиків. До її хутряної, вигнутої півмісяцем, шапочки було приколото букет штучних конвалій.

«Досить витріщатися. Ти прийшла заради Анни!» – осмикнула Києвиця Машу-історика.

Двійко дівчаток, що вже доволі замерзли, плелися зимовою доріжкою.

Старша й молодша.

«Хто з них Анна Ахматова?»

Маша й Мир ішли слідом, – кавалер галантно ніс пальці супутниці на лікті своєї руки.

Попереду плили два однакових капори – вони не бачили облич. Маша мимоволі завважила чудову поставу старшої – у свої п'ять-шість років панночка чесно тримала спину.

«У Києві Анна вперше побувала в п'ятирічному…»

«Старша – Анна!»

– Ой, – скрикнула старша. – Брошка.

Присівши навпочіпки, вона поколупалася в снігу. Випросталася, роздивляючись знахідку.

На гілку чорного дерева сів чорний ворон.

– Це Ліра, – пояснила вихованці бонна, стоячи коло панночки. – Можливо, Анно, ви станете поетом.

– Поетом?

Маша занепокоїлася – на точнісінько такого ворона перекидався, за необхідності, Київський Демон, що був обертихою жіночої статі!

Але й без Демона «точнісінько таких» ворон у Києві водилося вдосталь.

– Поети пишуть вірші, – сказала бонна.

– А-а-а. – Дівчинка дивилася на свою, невидиму для Маші, долоню. – Гарна.

Ворон каркнув.

– Покажи, покажи, – підбігла молодша сестра. – Дай мені! Дай! Дай!

Анна швидко стисла руку в кулак. І скрикнула. Брошка вколола її.

– Дай мені! – Мала намагалася розімкнути кулак старшої сестри.

– Поводься пристойно, Ріко, – приструнила її бонна.

– Ні, – розковерзувалася молодша. – Нехай віддасть мені! Дай! Дай! Дай!

– Анно, віддайте мені Ліру, – дійшла соломонового рішення наставниця. – Так буде краще.

– Ні! – Сірий капор різко хитнув головою. – Вона – моя!

– Віддайте! – вже суворіше мовила наставниця.

– Ні.

– Я вам наказую!

– Ні!

Анна побігла.

– Дай! – Ріка помчала за нею.

– Поверніться негайно!

Анна звернула з доріжки.

Молодша сестра наслідувала приклад старшої.

Старша оступилася, впала на сніг… І щезла з виду.

– Анно! Ріко, ні!!! – Бонна бігла до урвища.

Маша вчепилася в руку напарника.

Але відразу ж відштовхнула її, підібрала довгу спідницю – її ботики поспішали, утопаючи в снігу.

– Я з тобою, – присівши, пересуваючись смішними маленькими кроками, мала силкувалася спуститися з гори.

Не втрималася…

– О! Ні! – Бонна не встигла її підхопити.

– Ні! – вигукнула Маша.

Ріка котилася до урвища.

Анна була вже аж унизу, і там, де вона була, до небезпечного, майже прямовисного схилу примикала загородка з ведмедем.

– Звіринець! – Бонна притисла руки до грудей.

– Зоопарк. Мире, там зоопарк! – закричала Маша, забувши про всі притаманні XIX століттю слова.

Забувши про те, що в XXI столітті в шафі круглої Вежі стоїть книга «Анна Ахматова. Вибране» – прямий доказ, що Анєчка Горенко аж ніяк не помре п'ятирічною, врятується, підросте й таки стане поетом!

Ріка з криком злетіла з гори.

Знизу ахнуло – відвідувачі звіринця припали до ґрат.

Ведмідь, величезний і бурий, встав, попрямував до дівчаток.

– О Боже. О Боже. О Боже! – несамовито закричав жіночий голос. – Зробіть же що-небудь! Хто-небудь…

Нагорі голос здавався глухим.

Анна, яка зверху здавалася зовсім крихітною (безнадійно-беззахисною), намагалася видертися назад.

Дарма! Якби по горі, подібній до стіни, можна було піднятися нагору, ведмідь давно б уже втік з вольєра.

Звір ішов до Анни.

Вона стала навколішки. Пальтечко задерлося. Маша побачила бурі панчохи на підв'язках, подумала неважливе: «Як їй не холодно?»

Їй не могло бути холодно. Їй було страшно!

– Зробіть… хто-небудь! Він же її!.. – не спинявся жіночий голос за ґратами.

Видершись на невеликий пагорбок, Анна втислася в земляну, вкриту намерзлою кригою стіну.

Ведмідь підскочив.

Анна заплющила очі.

– А-а-а, – пролунало.

Але звір раптом, ніби в роздумах, помотав головою. Постояв і пішов геть.

До маленької Ріки.

Тепер він ішов інакше – повільно, наче у його наближенні, у погляді спідлоба, у кожному косолапому кроці кожної з чотирьох його лап був якийсь церемоніальний і таємничий смисл.

Прилиплі до ґрат кавалери в картузах, котелках і формених шапках, дами в капелюшках і хустках заклякли, – незрозуміле, що стало невідворотним, промальовувалося в обрисах гори, в білосніжності снігу, що кришився з неба байдужою манкою, у протяжному крикливому карканні чорного ворона.

– Ні! Ні! Ні! – зім'яв тишу Машин страх.

Невідомий сміливець у штанах з лампасами видерся на ґрати.

Але його героїчний вчинок виявився запізнілим.

Хтось високий, у темному пальті вже зіскочив з гори, підхопив на руки дворічну Ріку.

– Забирайся! – безстрашно й грізно гримнув він на ведмедя.

Клишоногий заричав, вищирив жовту пащеку. Вдарив лапою.

Але Мир – це був саме він – вивернувся від удару так швидко, що Маша лише закліпала очима.

– Біжи до мене! – Мир крутнувся до Анни.

Та не змусила чекати на себе – вона мчала до рятівника. Той схопив її на ходу, рвонув до огорожі. Герой у штанах з лампасами, якому так і не довелося показати своє геройство, сидів на огорожі, – він і прийняв врятованих дівчаток Горенко.

Мир феєрично перемахнув через огорожу.

І його зустріли аплодисментами.

– Мире, ти – герой! Справжній герой!

– Облиш. Їх усе одно врятували б. Ти читала в статті: у Ахматової померла сестра Ія. А це – Ріка. Просто ти так злякалась, і я подумав: краще витягти їх, щоб ти не страждала.

– Мире, ти такий молодець! Ти не побоявся!

– Мені нема чого боятися, – сказав він. – Окрім того, що ти мене колись проженеш.

– Я тебе ніколи не прожену!

– Обіцяєш?

Він запитав це так серйозно, що в Ковальової запекло під грудьми.

Його «обіцяєш?» було важким, наче скрижаль, на якій видав свої перші закони Господь.

І Маша у захваті поквапилася прикусити язика.

– Обіцяєш? – наполегливо повторив Красавицький.

«Що сказати?» – занило з переляку.

Сказати «ні» після «я тебе ніколи» було нелогічно й підло.

Сказавши «так», вона дасть навіки обіцянку: жити з Миром – не в любові, так у радості й горі…

До смерті!

Але Ковальова не збиралася брати платонічний шлюб на Царській площі зразка 1894 або -5 року.

– Чого ти мовчиш?

«Чому він кохає мене? Він мав мене розлюбити! Щось не так було з Дашиною Присухою…»

– Мире, – трохи похмуро промовила вона, вивчаючи носи темних ботиків, – я обіцяю, що знайду спосіб тебе розпресувати.

– Тобто?

– Розворожити. Я знайду Відсуху.

– А якщо не знайдеш?

Із секунду Маша переминалася з ноги на ногу.

Потім:

– Тоді я шукатиму її до смерті. Я не покину тебе доти, поки не зможу тобі зарадити! Обіцяю, – вона страшно заприсяглася.

– Згода! – Він страшенно зрадів. Закрутив головою. – Як тут все ж таки чудово. І повітря таке нереальне. Як у селі! Логічно, машин же нема. Навколо суцільні сади. Не можу повірити, що я – в Києві. Усе таке маленьке – я почуваюся Гулівером. І лисе. Тобто так мало будинків, лише дерева…

Києвиця кивнула.

За їхніми спинами ховався сад квітів – Шато-де-Флер.

Ліворуч, на горі, жив своїм життям, оточений власним садом, Інститут шляхетних дівчат.

Попереду Машин погляд, затьмарений неабиякою обіцянкою, тішить (ще не закритий безглуздо-потворною музейною махиною імені Леніна) царствено-білий сад «Володимирська гірка».