– Кров жертви, – відтворила Ковальова. – Килина. «AAA не розіллє, БД не піде…» Анна знайшла Ліру, а Ріку мало не розірвав ведмідь. Тієї ж зими брат Андрій ледве не помер. А якась людина таки потрапила під трамвай.
Перед її внутрішнім поглядом вимальовувався певний логічний ланцюжок. Перед поглядом не внутрішнім – вікно і чорний ворон за ним.
– Гаразд, – обірвала себе Маша, – підійдімо з іншого боку. Якщо Ліра й справді щось означала, чому, отримавши її в п'ять років, Анна не стала вундеркіндом? І почала писати справжні вірші, тільки коли виросла, у дев'ятнадцять-двадцять років, як усі нормальні люди?
– А до цього? – прояснив Мир.
– Писала наївні рядки, як усі нормальні діти та дівчата. Прочитавши її перші вірші, Микола Гумільов сказав: «А може, ти краще танцюватимеш? Ти гнучка».
– Тобто вірші були такі собі?
– І де поділася Ліра? Чому про неї немає жодних згадок?
– А чому б тобі не запитати про це в неї самої?
– У кого?
– У Анни Андріївни.
– Як?
– Просто підійти й запитати.
– Ну, це не так просто… – Маша знову пірнула у статтю. – До Киева Анна повернулася в сімнадцять років, у серпні 1906-го. На той час батьки її фактично розлучилися, батько витратив капітали дружини й залишився в Петербурзі. Мати переїхала жити до київської сестри. Анна вступила до старшого класу Фундуклеївської гімназії. Грошей не було, жили вони дуже бідно. В Києві Анна була близькою тільки зі своєю кузиною Марією Змунчиллою, з якою потім побрався її брат. А так була сама по собі, відособленою, гордовитою й відлюдькуватою. Як я до неї підійду?
– Так, – погодився Мир, – до гімназії тобі вже вступати запізно.
– Та й іспиту я жодного не складу, навіть з російської мови та словесності – я не вмію писати з буквами ять. Я вже не кажу про німецьку, французьку, логіку, латинь, Слово Боже…
Мир мовчки взяв журнал з її рук і став розглядати статтю.
– Бачу чудовий спосіб, – ткнув він пальцем.
– Який? – Машу заінтригували слова Мира.
– Скажу, якщо поцілуєш мене. Ну, Машо… Ну хоча б у щоку!
Маша машинально торкнулася долонею своєї щоки, і, мабуть, не відчувши в цьому дотику нічого жахливого, неохоче погодилася:
– Гаразд. Кажи.
– Зачитую! «Я не любила дореволюційний Київ. Місто вульгарних жінок, – зізналася Анна Ахматова. – Адже там було чимало багатіїв і цукрозаводчиків. Вони тисячі кидали на останні моди, вони та їхні дружини… Моя семипудова кузина, очікуючи на примірку у відомого кравця Швейцера, цілувала образок Миколая Угодника: „Зроби так, щоб добре сиділо"».
– Ну то й що? – спитала Маша, подумки відмовляючи Миру в поцілункові (навіть у нестрашну щоку!).
– Усе, що нам потрібно! Швейцер – відомий кравець. Ми легко з'ясуємо адресу будинку, де було ательє. Якщо я тебе правильно зрозумів, закляття само виведе нас на день і час, про який нам треба дізнатися. А модистки, перукарі, косметички – місця, де жінки найлегше сходяться між собою. Моя мати завжди знайомилася з кимось у манікюрші. Головне – відшукати у вашій шафі потрібний ключ!
– Непогано, – з острахом погодилася Маша, трохи спантеличена пропозицією Мира.
– А ти прочитала, – любовно проворкотів Мирослав, – що Микола Гумільов освідчився Ахматовій тут, у ресторані «Європейського» готелю? Можливо, за цим столом!
«Просто підійти і запитати…»
Просто сказати «підійти і запитати»!
Це Даша могла запросто підійти до першого-ліпшого, хто потрапив під руку, й заговорити з ним так, наче він – її рідна й улюблена тітка.
Мир міг – Мир, з його паралізуючою вродою, міг звабити будь-яку представницю протилежної статі іще до того, як підійде до неї і розтулить рота.
Але Мир, що не відмовлявся від знайомства з гімназисткою Горенко, детально пояснив проблематичність такого прожекту.
– Я зроблю, як ти накажеш. Але зрозумій, початок XX – не початок XXI. Тут я можу познайомитися з будь-якою, сподобатися їй та протеревенити з нею годину… І це нормально – тут. А там моя спроба заговорити з незнайомою порядною дамою – вже зневага. А її відповідь – перший крок на панель! Там вихована сімнадцятирічна панночка, що прийшла з кузиною до модистки, й трьох слів не скаже із стороннім чоловіком. Тим паче, якщо він їй сподобається – зніяковіє, зашаріється і замовкне. А з моєю пикою – просто втече. Вирішить, що я лермонтовський Демон-спокусник, який з'явився перед нею, вигулькнувши чи то з пекла, чи то з кабака з поганою репутацією.
Мир був переконливим.
Але в Маші були свої аргументи:
– Я боюся! Я можу піти, підійти, познайомитися. Але я від страху й двох слів не складу докупи. Ти мене знаєш. Я не вмію розмовляти з незнайомими, я і зі знайомими не завжди…
Бесіда відбувалася дорогою додому.
Позаяк там, де час мав значення, він все одно стояв, наче пеньок, а там, де він минав, його було неміряно, назад Маша й Мир пройшли пішки Хрещатиком.
Постояли біля міської ялинки.
Зачекали, поки годинник на вежі Думи проб'є третю годину.
Якусь хвилину зацікавлено вивчали вітрину «ковбасних справ майстра», що влаштував різдвяну виставку ковбас різноманітних сортів, і дружно хихотіли, побачивши там свинячу голову у вінку з рожевих троянд і прикрашений фіалкою окіст.
Потім, зігнувшись, не менш як чверть години з виглядом справдешніх знавців роздивлялися табличку на цоколі будинку:
– покликану нагадувати мешканцям міста, до якої позначки дійшла вода цього дня. Майже до початку XX століття повені в долині Хрещатик траплялися майже постійно, і страшна труба водовідводу заковтувала невинних пішоходів, затягнутих водовертю…
– Слухай, а ходімо в кіно?
Маша округлила очі – так сучасно це прозвучало.
– Мире, – засміялася вона, – як ти складав іспити до того, як забрав мої шпори? Яке кіно? Його ще нема! Перший у світі кіносеанс братів Люм'єр відбудеться в Парижі в грудні 1895 року!
– А зараз який?…
– Наразі січень 1895 або грудень 1894.
– А ось і ні, – уперся одногрупник. – Кіно вже є. Перший кіноапарат винайшов одесит! Механік Тимченко. А його перший фільм показали 1894, тобто вже. Але в нашій державі винахід тупо послали. А там, у Парижі, патент на кіно віддали Люм'єрам.
– Серйозно? – здивувалася Маша. – Я й не знала.
Мира було реабілітовано!
– Проте, – примирливо посміхнулася вона, – в кіно ми все одно не потрапимо. Ми не в Одесі. Поки в нашому розпорядженні тільки сомнамбули, що віщують уві сні, та жінка з бородою – недорого, вхід 5 копійок… О Боже, дивись! – помітила Маша на протилежному боці інший магазин, з вивіскою:
– Солодкий король! – зрозумів її заклик Мирослав.
– Його онук, – виправила прискіплива Маша. – Один із…
Нащадок «короля» Балабуха А. вже не перший рік змагався за київський престол з іншим онуком – Балабухою М. Між ними тривала справжня газетна війна. Але Маша рішуче надавала перевагу онукові-«А» – рідному синові Балабухи-другого, найвідомішого з династії київських кондитерів-купців.
У його крамниці Мир, як і годилося чоловікові, відрахував 1 карбованець 25 копійок (несосвітенну ціну, зважаючи на те, що у не менш престижному, не «Європейському», ресторані за 16 копійок можна було отримати обід із двох страв!) і придбав для своєї дами дорогоцінну банку із золотою етикеткою і надписом «Київське варення».
– Прикрий мене, – гукнула дама, вибігаючи надвір.
Історичка жадібно зірвала кришку, крадійкувато озирнулася і, висунувши язика, обережно лизнула зацукровані фрукти.
Варення це, яке і зробило першого Балабуху «царською персоною», називалося «сухим», і рецепт його, нині втрачений, був історичною таємницею!
Ніхто не знав, хто його винайшов. Але всі знали: київське сухе варення можна купити лише тут, і з часів Катерини II з Петербурга до Києва направлялися спеціальні кондитерські експедиції, з метою закупки його для імператорського столу, царської сім'ї та двору.
1876 року в гості до «короля» Балабухи-другого заїжджав по варення сам нащадок престолу – італійський принц Умберто з дружиною-принцесою. А в 1883 іспанський інфант, що повертався з коронації Олександра III, спеціально заскочив до Києва, щоб купити на Хрещатику кілька пудів «київських цукатів».
– Ну як? – Мир чесно намагався затулити Машу від перехожих.
– Не знаю, – невпевнено сказала вона. – Я взагалі солодке не дуже люблю. Але я так мріяла його скуштувати! Я стільки читала про нього… А ти? Про що мріяв ти?
– Я? – Красавицький на мить замислився. Схопив Машу за руку й потягнув її на парний бік. – Це, – довідався він, вказуючи на споруду на розі, – ріг Хрещатика й Прорізної?
– Ну так…
Мир задоволено кивнув і голосно спитав, звертаючись до перехожих:
– Ви знаєте, хто такий Паніковський? Панове, ви часом не знаєте, ким був Паніковський до революції?
– А де ж наш будинок? – спитав Мир.
– А його ще не збудували! – весело відповіла Маша. – Його зведуть лише в 1898, через чотири роки.
Зайшовши вгору Прорізною («прорізаною» до Хрещатика крізь давні вали Ярослава, що оточували Золоті ворота), вони дійшли до Яр Вала, 1, де не було ще ані коралового будинку-замку, ні навіть натяку на таке.
Причому десь посередині «прорізаної» їхній шлях несподівано зійшовся з рухом вусатого власника загадкової книжки – Маша й впізнала його тільки тоді, коли, зрівнявшись із залишками Золотих воріт, той зупинився, знову вийняв свою книжечку й почав писати.
– Цікаво, що він записує? – сказала студентка, якій у XIX столітті було цікаво геть усе, але особливо те, що підпадало під статтю «збіг». – Ти помітив, ми на нього вже вдруге натикаємося? Він був на площі, коли людину задавив трамвай. Він стояв за твоєю спиною. І теж щось писав. Хто він такий?
– Детектив, – припустив Мир.
– Або журналіст.
– Зара' дізнаємося! – хвацько пообіцяв Красавицький. – Підкинь-но мені два-три слова й кілька фраз найсмішніших. На кшталт бельведера.
– Ну-у… – Маша скосила очі. – Бонтонно – це класно. Реприманд – вимова. Прифрантилася. Незручнозносний. Можливо, я маячню несу. Ви весь – чарівність…
– А звертатися як?
– Люб'язний, милостивий пане, батечку.
– Зійде!
Не довго роздумуючи, Мир підскочив до пана з вусами і, з ентузіазмом піднявши до неба обидві руки, заторохтів безперервною скоромовкою:
– О! Доброго дня, люб'язний! Здрастуйте! Ви ж мене пам'ятаєте! Я – Красавицький! Ну, згадали! – зрадів він ствердно, ігноруючи здивоване обличчя вусаня. – Бачу, згадали! А ви, батечку, прифрантилися. Бонтонно! І все пишете, пишете…
– Так, пишу, – погодився вусань, що стурбовано вдивлявся в Мира.
– Чи не цей дивовижний бельведер викликав у вас натхнення? – окреслив Мир півколо рукою. – Краса невимовна. Київ – прекрасний! Чи я маячню несу? – грайливо перепитав він.
«Нісенітниця, – підтвердила Маша. – Я ж тобі казала. Бельведер – це вивищення, вежа, гора з альтанкою».
– Та ні, не бельведер… – Пан пошукав очима щось подібне, що підтвердило б застосування італійського слова. Але не знайшов.
Не було Вежі Києвиць у відьмацькому гостроверхому ковпаку.
Не було на розі Володимирської та Прорізної п'ятиповерхового будинку з вежею в округлій царській шапці.
Не було, куди не поглянь, у Києві-Златоглаві жодної висоти, окрім сотень золотих бань, сотень церков!
– Анекдот один мучить, швидше жахливий, ніж прекрасний. – Судячи з повільності слів вусаня, відповідаючи, він марно намагався пригадати красеня-ентузіаста в циліндрі, що накинувся на нього. – Нині, о першій після полудня, на Царській у мене на очах трамвай людину вбив. Машина пекельна…
– Вибачте мій реприманд, – перебив Красавицький, – але якщо трамвай – «пекельна машина», то сатана – слюсар-сантехнік! – Судячи з насмішкуватості у словах Мирослава, він – сатаніст XIX століття – за всього бажання не міг пов'язати поняття «пекло» з маленьким допотопним трамвайчиком.
Але що трамвай, якщо в цьому (або наступному) 1895 році селянин мало не забив до смерті дрючком велосипедиста, щиро прийнявши його за чорта, а велосипед – за пекельну машину! Хоча велосипед, на відміну від трамвая, нікого не вбивав…
– Дозвольте вам заперечити, – образився пан. – У кишені жертви було знайдено записку дуже цікавого змісту, що має пряме відношення до чортівні. Мені дозволили переписати її.
– Дозвольте поцікавитися? – Мир уже безцеремонно тягнув руки до записки.
Маша б теж хотіла поцікавитися.
Хотіла так сильно, що навіть стала навшпиньки, хоча зрозуміло – наблизити до бажаного це її ніяк не могло.
– Забобони. Неосвіченість. Темнота, – охарактеризував своє ставлення до прочитаного Мир Красавицький. – Та що я! – не дав він вусаню вставити слово. – Скажіть мені, незручнозносному, де витвір ваш читати? Толстой ви наш! Чекатимемо-с із нетерпінням! Ви весь – чарівність! То де? Де?
– У «Киевлянине», якщо завгодно. Матиму за честь. Пробачте, поспішаю. – Пан закрив книжку і, коротко кивнувши настирному франту, квапливо пішов геть.
– Виходить, таки журналіст. – Мир повернувся до Маші. – Ну, як я його?
– Ти швидко навчаєшся, – похвалила вона.
– На, бери. Я знав, що тобі захочеться прочитати. – Красавицький протягував їй записку.
– Ти вкрав у нього?! – обімліла студентка.
– Спритно?!
– Але негарно, – присоромила його Ковальова.
Однак розгорнула й жадібно прочитала:
На острові Кияні, на морі Окияні стоїть дуб-стародуб.
На тому дубі-стародубі лежить ліжко тесове.
На тому ліжку лежить перина пухова.
На тій перині лежить змія-Катерина та дві сестри її…
Зміе-Катерино та дві сестри її, зберіть усіх своїх зміїв та змій. Їх тринадцять сестер, їх тринадцять братів: залеглі, підпічні, шпаринні, дворові, підгорожні, подорожні, лісові, садові, яку я не згадаю, нагадайте собі самі, найлютіша – голківниця переяра. Зберіть їх та спитайте, котра з них пожартувала, свою отруту пустила хрещеному тілу Вітчизни-Русі.
Я вас прошу, зміє Катерино та дві сестри її, вийміть свою отруту з хрещеного тіла Русі! Якщо ж ви не допоможете, отруту свою не виймете, жалітимуся янголу архангелу небесному, грізному, з точеною пікою, з гартованим мечем. Він вас поб'є, він вас спалить, попіл ваш в океан-море винесе, виведе все плем 'я та рід.
Ось вам одне відмовляння. Сто їх тринадцять відмовлянь вам.
Машу пересмикнуло так, наче її тіло пронизав електричний розряд, що засяяв над Хрещатиком у 1892.
«Змія-Катерина…»
«К+2»! «Змія-Катерина та дві сестри її»!
«AAA не розіллє…»
– Щось сталося? – негайно занепокоївся Мир.
– Я не розумію зв'язку…
Маша не бачила жодного зв'язку між Катею, дивним замовлянням (що аж ніяк не вписувалося в історію Анни й Ліри) та Анною Ахматовою (яка в трамвайній історії участі зовсім не брала).
– І таки він є, – сказала студентка. – Знаєш, – додала вона після паузи, – я тут подумала… Перший у Росії трамвай – погодок Булгакова. Булгаков народився у травні 1891-го, трамвай пішов у травні 1892-го. Але трамвай, як і людина, народився не тоді, коли почав ходити. Перший досвід з експлуатації вагона електричного трамвая на Олександрівському узвозі було проведено у 1891! Вони – ровесники. Вони народилися одночасно. І обидва народилися в Києві. Може, не випадково роман «Майстер і Маргарита» починається з трамвая? Адже там трамвай теж виконує функцію «пекельної машини»… Це не стосується справи Ахматової, це я так, – швидко виправдалася вона.
Мир подивився на неї з дивною уважністю.
– Машо, я не хотів тебе засмучувати, – сказав він. – Але, можливо, це важливо. Тоді я маю тобі не брехати. До речі, я й не набрехав. Там загинула жінка.
– Жінка?
– Так. Під тим трамваєм загинула жінка. Вона переводила через дорогу дівчинку років шести… Але ти не хвилюйся. Дівчинка відскочила в останню мить. Вона залишилася жива. Але це не все, – із запинкою вимовив він. – Тій жінці відрізало голову.
– Як Берліозу!
Ці слова Маша й Мир вимовили одночасно.
О проекте
О подписке