Розділ шостий, якому згадується невідомий вусань

…і під штахетину Патріаршої алеї викинуло на укіс бруківки круглий темний предмет. Скотившись з цього укосу, він заскакав бруківкою Бронної.

Це була відрізана голова Берліоза.

Михайло Булгаков. «Майстер і Маргарита»

– Машо, він буквально кинувся під цей трамвай. Трамвай був невинний, – казав Мир.

Він давно відпустив її плечі. Але Маша так і стояла, уткнувшись носом у його комір.

– Якийсь дивний у нас день, так? Суцільні трагедії. Не так, то так… – Мир ніби вибачався перед нею.

– Може, це якраз і було те, що мені належить знати? – сказала Маша безбарвно.

Їй було дивно й порожньо.

«Те» чи не «те» – вона не бачила цього.

Не бачила смерті, тому не могла повірити в неї. У сухому викладі Мира нещасний випадок, позбавлений якихось живописних деталей, не відрізнявся від абстрактно-безкровної книжкової історії.

«Якась людина буквально кинулася під трамвай», – от і все, що він сказав їй.

І Маша дуже намагалася пожаліти «людину», але не могла.

Або, можливо, боялася, що, пожалівши її, зруйнує ідеалістичну красу свого XIX століття?

Тому й не оберталася – боялася.

– Машо, ми тут уже двадцять хвилин стоїмо, – сказав Мир. – Ти зовсім змерзла. Цікаво, тут десь можна випити кави?

– Та хоч там, – не дивлячись, показала йому Ковальова у бік «Європейського» готелю.

Триповерховий готель, роботи архітектора Беретті-батька, розташований на місці музею В. Леніна, однозначно пасував площі більше, ніж музей.

– Там є ресторан.

– Так давай, у нас же купа грошей! – розохотився Мир.

На пачку сотенних «катеринок», прихоплених із собою зі щедрої схованки, можна було не тільки випити й закусити, але й з шиком прожити в «Європейському» рік-другий.

– Вірно, – закивала Маша, – не додому ж іти.

Під домом вона мала на увазі століття XXI й одразу збадьорилася, відшукавши логічне обгрунтування бажаній відстрочці: незважаючи на трамвайний епізод, додому не хотілося відчайдушно.

– Мені треба подумати, – переконала вона себе, – скласти все воєдино. А думати на морозі…

– Правильно мислиш. Ходімо.

Вони попрямували Царською площею.

Винний трамвай досі ще стояв у гирлі узвозу, що пов'язував Хрещатик з Подолом. Опустілий вагончик оточував натовп роззяв.

Те, що він оточував, Маша не могла роздивитися, але по душі неприємно шкрябонула котяча лапа.

– А може, не варто? – зам'ялася вона біля дверей. – Негарно якось.

– Ну, Машо! – ображено проскімлив Красавицький.

– Гаразд, – зітхнула вона. – Тільки пам'ятай, замовлення робитиму я. Ти не повинен говорити ані слова. Інакше всі відразу зрозуміють, що ти не звідси.

– У зоопарку ніхто нічого не зрозумів!

– Ти там і не говорив, ти геройствував. Досить тобі було сказати «зоопарк»…

– Все одно, – переконано сказав Мирослав, – замовлення повинен робити чоловік. І думаю, що офіціант мене чудово зрозуміє. Навіть якщо я йому скажу: «Хлопче, давай, зроби мені круто!»

– Він запитає, що тобі зробити «круто». Яйце круто чи…

– Не запитає! Б'ємося на поцілунок?

– Ні. – Маша цнотливо набундючилася. Проте настрій у неї несподівано покращився.

Вони безперешкодно пройшли холом і ввійшли до залу ресторану, що пишався своїми дорогими гардинами й вишуканими меблями, порцеляновим посудом і столовим сріблом, переповненого людьми з нагоди низки зимових свят.

«Постійними відвідувачами «Європейського» була місцева й заїжджа знать» – Маша вклякла на місці.

Мир звично махнув рукою офіціантові й, хвацько підморгнувши своїй дамі, яка миттю змертвіла від очікування неминучого конфузу, вимовив:

– Так, хлопче, давай, зроби мені круто? Зрозумів? – і зневажливо сунув тому сотенну.

– Цієї ж хвилини, ваша ясновельможносте! – істерично вискнув лакей, хоча нічого ясновельможно-княжого в Мирі не спостерігалося.

До речі, за сотенні чайові Мир міг претендувати і на «вашу високість».

– Будь ласка, не турбуйтеся! Все буде якнайкраще. Влаштуємо вас найчудовішим чином. Пройдіть за цей столик, якщо вашій милості буде завгодно. Просимо. Дуже просимо! Найчудовіший за красою бельведер.

Стіл стояв трохи на віддалі від інших і явно вважався найкращим. Певне, мову грошей люди розуміли за всіх часів, незалежно від ступеня недорікуватості тих, хто їх витрачав.

– Та за «катеринку» він би зрозумів тебе на мові тумбо-юмбо, – весело обурилася Маша, умостившись за стіл з бельведером. – У «Європейському» обід з п'яти страв за таблоїдом «без зайвого» коштував… Тобто зараз коштує карбованець. Один карбованець! А ти йому дав сто на чай! Збожеволіти можна!

– Вірно, – погодився Мир Красавицький, – сто карбованців у 1894 році, як сто доларів у 1994, означають: усе має бути на найвищому рівні.

– Ти мене обдурив!

– Аж ніяк. Я довів тобі, що міг би чудово тут жити.

– Тебе все одно вважали б диваком.

– А я б їм сказав, що я з Америки!

– Тоді так, – посміхнулася Маша й неочікувано спіймала себе на дивному.

В її душі знову панували мир і спокій, – і винний у цьому був Мир.

Поруч із ним вона відчувала себе захищеною. Він огортав її турботою. Заражав оптимізмом до розгадки, – розумів її, вибиту з колії, краще, ніж вона сама.

Він змушує її посміхатися!

– До речі, що таке бельведер? Звучить непристойно, щось середнє між біде й бюстгальтером, – видав її кавалер.

– Чудовий вид. – Маша кивнула підборіддям у бік вікна, біля якого розташував їх офіціант. – Хоча, взагалі, так називається місце на підвищенні, з якого відкривається вид…

– А ти ніколи не замислювалася над тим, щоб залишитися тут жити? – спитав він, несподівано дивним чином озвучивши її потаємні думки.

Маша опустила погляд у завіконня – у захоплюючий за красою belvedere на засніжену Царську площу, недіючий зимовий фонтан «Іван», білу гору Царського саду, винний або ні в чому не винний трамвай. Але трамвай не псував казку.

«Людина загинула…

Мені належить це знати?»

«Святки. Різдво. Новий рік. Потім Богоявления».

– Весь час, – пристрасно зізналася вона Красавицькому. – Я думаю про це весь час, що я тут.

– Не хочеться назад, так?

– Так.

– І мені теж не хочеться, – сказав Мир. – Мені подобається тут. Лише година, а я вже став героем.

– І я… Тобто я тут зовсім не така, як там. Наче тут така, як треба.

– Ну так що, залишаємося?

– Ти серйозно? – прозондувала вона Мира очима.

– А чому ні? – смикнув плечем той. – Сама подумай, хто я такий там? Убивця. Сатаніст. Хто там ти? Післязавтра ти можеш перестати бути Києвицею. Чи, ще гірше, загинеш під час поєдинку…

«Або ж гірше за все – виживу й повернуся додому, до мами.

…а місяців за чотири все одно доведеться зізнатися, що я чекаю на дитину.

Як вона кричатиме… як вона кричатиме!

А я навіть не зможу нічого пояснити. Адже сказати, що його батько – Михайло Олександрович Врубель, все одно, що… що…»

– А тут нас ніхто не знає, – продовжував зваблювати Мирослав, – ми можемо зійти за сімейну пару. Зійти, а не побратися, – попередив він відмову. – Приміром, на полиці у вашій Вежі лежить пачок триста грошей, не менше. У пачці двадцять купюр – сотенними та п'ятисотенними. За найнаймінімальнішими підрахунками, це… – Він поворушив губами, рахуючи. – Понад півмільйона. З такими грішми в ХIХ столітті можна так розвернутися!

– Вони не тільки мої, – злякалася спокуси Маша, – вони Катині й Дашині.

– Машо, – весело кинув він докір нікчемній Машиній відмазці, – на хріна їм папірці? У наш час це навіть не раритет, а так – симпатичне сміття.

Він мав рацію!

І спокуса, що вже якось нею оволоділа, знову підкотила до горла.

Залишитися тут… забувши про Суд між Небом і Землею, який вони напевно програють, забувши без відповіді: «Що робити? Куди йти? Як пояснити матері?» Залишитися тут, де вона не буде вагітною двадцятидворічною студенткою, на яку, пам'ятаючи дивний уклін Василиси й Марківни, в інституті завжди косо поглядатимуть, з пильним нерозумінням, з лихим перешіптуванням. Не буде зацькованою власною матір'ю матір'ю-одиначкою, нездатною навіть розбірливо озвучити ім'я батька.

Але тут, тут, тут – у 1894-у або -5 році – батько її дитини іще живий!

І ще не одружений! Ще за два роки він не одружиться!

Усвідомлення цього накотилося на Машу полум'ям.

Вона заніміла, намагаючись припинити тремтіння в руках, подолати непереборність бажання, що поглинуло її, з криком підхопитися з-за стола, забрати в Мира всі гроші й бігти-бігти-бігти, їхати туди, де він – живий!

Звісно, зараз, у 1894-у або -5 році, вона навряд чи зможе пояснити Міші Врубелю, як їй удалося завагітніти від нього – у 1884-у. Але він пригадає її! Він пам'ятав її все життя. Він кохав її! Він, по-дитячому щирий, добрий, безкінечно схильний до самопожертви, візьме її і з «чужою» дитиною! Він обвінчається з нею…

Тому що тут…

«Як я не подумала раніше? Тут…»

Тут, у 1894-у або -5, вона – не Києвиця! А отже, може увійти до свого найулюбленішого, Найпрекраснішого у світі Володимирського собору, забувши про свою «нехорошість», неприкаяність, проклятість…

Забувши про тата? Про Мира? Порушивши обіцянку, яку дала йому? Адже вона не-Києвиця, не зможе його розворожити, а вийшовши заміж за Мішу, не зможе бути з ним.

Забувши про Місто? Київ, якому загрожує небезпека?

Ні.

Ні…

«Може, потім?»

– Стоп! – відігнала вона спокусу з полегшенням. – Як жити? Ми ж в'їдемо в революцію. А це все, кінець. Київ горів десять днів, людей убивали тільки за те, що в них пенсне на носі. А потім Перша світова війна, Друга світова, голодомор 33-го року…

– Так, – сказав Мир. – Я й забув. Але ми можемо виїхати до Парижа.

– Ні.

До Парижа Маша не хотіла і тому вийняла з ридикюля журнал «Ренесанс», зрадівши, що його паперова, стилізована під ретро обкладинка ідеально відповідає місцю й часу.

Отже: «До Царського саду з його пишними клумбами…»

Мир замовк, терпляче перечікуючи, поки Маша прочитає статтю.

…Мабуть, у саду виступав мандрівний цирк або звіринець, тому що з Анєю та її сестричкою Рікою (Іриною) сталася дивна пригода. Вони потрапили до загородки з ведмедем.

У вухах пролунало протяжне вороняче каркання. Жіночий крик: «Зробіть же що-небудь!»

– Усе за найвищим розрядом! – перекрив його догідливий тенор. – Найкращі страви а 1а carte! Будь ласка, ваша ясновельможносте, філейчики з дроздів. Диво які смачні!

Карамельний лакей дивився на Мира з таким обожнюванням, наче був безнадійно закоханий у нього останні двадцять п'ять років.

«Жах оточуючих. Ми дали слово бонні приховати подію від мами», – так згадувала про це Анна Андріївна.

«Цікаво. Отже…»

– Перепели по-генуезьки, прошу-с! І, спеціально для чарівної дами, яйця-кокотт з шампіньйонним пюре. Воістину чудові!

Дама зробила спробу вдячно вклонитися і примітила нараз іще одну даму, за столиком віддалік. Дамочка дивилася на Машу з прожерливою заздрістю. Хоча навряд чи прожерливість стосувалася шампіньйонів, швидше – невимовно вродливого Мира.

«Чому він закоханий у мене?»

– Горілка «Шустовська», «Смирновська», «Московська особлива», коньяк «Відбірний».

– Змилуйтеся, я з дамою, – пробасив Мирослав.

– Є вина. Закордонні: бордоські, італійські…

Якось Л. К. Чуковська зауважила: «Київ – ось веселе, ясне місто, й старовина його не страшна».

«Так, це вірно. Але я не любила дореволюційного Києва. Місто вульгарних жінок», – зізналася Анна Ахматова…

І цим зізнанням вмить налаштувала Машу проти себе.

Ковальова підвела обурений погляд на лакея (що відразу ретирувався).

«Не любити Київ! Хай зараз… Але дореволюційний!»

Звинуватила поглядом яйця-кокотт (що лежали на спеціальній підставці, з виїмками у формі яєць і ручкою у формі голоногої богині).

«Вона б іще сказала, Київ – не Пітер! Та хто вона така?!»

Відвернулася до вікна й таки знайшла там підтримку, в особі Інституту шляхетних дівчат, що вивищувався на горі.

У меню якого яйця іменувалися «курячий фрукт», щоб приховати від шляхетних вихованок неблаговидне походження цього предмета. І в шляхетних стінах якого дівиця Анна Горенко ніколи не навчалася, що дало студентці змогу звинуватити її в поганому вихованні.

«Теж мені аристократка! Дочка інженера. Курсисточка».

– Розтягайчики з трюфелями-с! Дуже непогані.

Але на «розтягайчиках з трюфелями» Ахматовій пробачили:

«Київський Врубель. Богородиця з шаленими очима в Кирилівській церкві. Дні, сповнені такою гармонією, яка, минувши, так до мене і не повернулася» – останній з «київських» записів Анни Ахматової.

Маша не розуміючи струснула головою.

«Не любила Київ» не в'язалося зі «сповненими гармонією днями».

Любов до Мішиних картин – з поганим вихованням.

 
И в Киевском храме Премудрости Бога,
Припав к Солее, я тебе поклялась…
 

Києвиця відклала журнал.

Поки вона переживала свої суперечливі стосунки з майбутньою Першою поетесою Росії, Мир встиг остаточно акліматизуватися в Минулому, перекуштував п'ять закордонних вин – «Віно Санто», «Лакримо Крісті», «Болгатур», «Мальвазія», «Кахетинське» – і вибрав останнє.

– Чи не бажаєте скуштувати, мадемуазель Ковальова? – зустрів він її погляд. – Після трудів праведних.

Трудівниця ковтнула слину.

Стіл окупувала неймовірна кількість наїдків, назви яких Маша, вигодувана картоплею й кашею, обожнювала лише за творами класиків.

Прямо перед нею стояла стерлядь у сріблястій каструльці, перекладена трюфелями.

Києвиця нерішуче доторкнулася до срібної виделки.

– Та їж, Машо, їж, куди поспішати – час все одно спинився! – розвіяв її сумніви Мир. – їж і розповідай, що надумати зволила.

– Про Ліру більше ані слова… – (Наступні п'ятнадцять хвилин Маша мовчала, наслідуючи правило: я німий, поки я їм.) – Але ти мав рацію. – (Розтягайчики були невимовно смачними!) – Окрім дідуся Еразма Івановича, що служив у канцелярії генерал-губернатора Бібікова, в Ахматової купа зав'язок на Києві. Тут їй освідчився Микола Гумільов. Тут, у Києві, вона з ним обвінчалася в церкві Миколи Марлікійського. У Києві мешкала її рідна тітка та велика кількість кузин. До Києва, після розлучення з чоловіком – батьком Анни, переїхала жити її мати. І жила тут досить тривалий час, з тією самою дочкою Ією, яка народилася в Києві взимку 1894… точніше, оцієї зими, – кивнула вона на вікно.

На забитий зимовий фонтан «Іван» опустився чорний ворон.

– А ще оцієї зими, – Ковальова з тривогою дивилася на зиму, помічену чорною крапкою, – у Києві улюблений брат Анни захворів на дифтерит. Тоді це була небезпечна хвороба, він дивом уник смерті. А коли виріс, одружився з однією з київських кузин.

– І який з цього висновок? – спитав Мирослав.

– Ще не знаю. Поки що нам достовірно відомо одне: Ахматова справді знайшла в Царському саду брошку – це не байка. І щойно вона її знайшла, вона та її сестра Ріка мало не потрапили до ведмежих лап.

– Її сестра мало не потрапила до ведмежих лап. – Мир відсунув тарілку. – Я був там, – нагадав він. – Я бачив його очі. Вони були дуже… цілеспрямованими. Ведмедю я був не потрібний. Йому потрібна була тільки вона, ця мала. Вона, а не Анна.

– Тобто ти хочеш сказати, справа в Ріці? Але що в ній особливого? – Ковальова розгорнула журнал, але не знайшла там нічого подібного до пояснення. – Ріка – не киянка. Не знайшла Ліру. Не торкалася до неї… Щоправда, дуже хотіла доторкнутися, волала: «Дай, дай!» Може, вона так намагалася забрати брошку в сестри, тому що Ліра призначалася їй? Ріка мала стати поетесою?

– Ні, – трохи похмуро заперечив Мирослав, – гадаю я, Ріці призначався лише ведмідь. Він дивився на неї такими очима… – Мирові очі заволокло темрявою. – Такими очима дивляться, коли мають намір убити. Ні. Коли мусиш убити, – виправив себе він.

– Для кого мусиш?

– Для того, хто тобі наказав. Як наказувала мені Килина, коли їй потрібна була кров. Жертва!