Про апріорні науки, або раціональні (дедуктивні), і апостеріорні науки, або емпіричні (індуктивні)

Поділ наук можна здійснити за допомогою різних підходів, або за допомогою різних так званих засад поділу. Наприклад, Френсіс Бекон поділяє науки на ті, які спираються на пам’ять, на уяву і на розум, беручи за основу поділу здатності психіки, що на них, на його думку, спираються науки. Згідно з іншими підходами науки поділяються на теоретичні і практичні, або на теоретичні і нормативні; далі – на науки гуманітарні і природничі тощо. З методологічного погляду науки поділяються на індуктивні та дедуктивні, з епістемологічного – на апріорні, або раціональні, тобто які спираються на розум і розумування, й апостеріорні, або емпіричні, які спираються на досвід і спостереження, причому зазвичай апріорні науки ототожнюються з дедуктивними науками, тоді як апостеріорні – з індуктивними.

Таке розрізнення апріорних (раціональних) і апостеріорних (емпіричних) наук, а також ототожнення цих двох видів наук з науками дедуктивними та індуктивними здобуло собі загалом певне право в теорії наук. Але тільки загалом, бо не бракує теоретиків науки, котрі дотримуються іншого погляду. Наприклад, Джон Стюарт Міл стверджував та обґрунтовував, що «всі дедуктивні науки є повністю індуктивними», що «способи розвитку дедуктивних наук є всуціль індуктивні і що їхніми першими засадами є узагальнення, які походять із досвіду»; а кажучи, зокрема, про математику, він зауважує, що «передумовами, з яких виводяться всі інші твердження цієї науки, є, всупереч усім позірно протилежним поглядам, досвід та спостереження, тобто, що вони ґрунтуються на очевидності наших чуттів»³¹.

Читаючи наведене, можна легко виробити такий погляд, що не існує різниці між апріорними та апостеріорними, дедуктивними та індуктивними науками. Але цей погляд, який має багато прихильників, ґрунтується на затиранні певних понять, на не досить чіткому визначенні наук як першого, так і другого виду і на непорозуміннях, які виникають на основі цього. Усунення цих непорозумінь водночас усуває підставу самого погляду.

Закид у неточності визначення понять апріорної та апостеріорної науки стосується, власне, наведених визначень. Що ж у такому разі мають на увазі, коли говорять, що деякі науки спираються на розум і розумування, а інші – на досвід і спостереження? У цьому разі «спиратися» – це все ж таки образне висловлювання, вжите у переносному значенні. яке ж його справжнє, точне значення? І далі, про що йдеться, коли стверджується, що наука на щось «спирається»? Аджє наука – це не проста річ; до її складу входять – не кажучи вже про чинники формального характеру – поняття і судження (твердження). Тож що має спиратися в апостеріорних науках на досвід, а в апріорних науках – незалежних від досвіду – на розум? Поняття чи судження, чи одні й другі?

Розрізнення понять, незалежних від досвіду, і понять, які спираються на досвід, тобто таких, що черпаються з досвіду, – добре відоме. Декарт називає перші, наприклад, поняття Бога, субстанції, «вродженими» поняттями, другі ж, оскільки вони походять безпосередньо з досвіду, – «набутими» поняттями, або, оскільки ми створюємо їх на основі матеріалу, який походить з досвіду, «створеними» поняттями. Крім того, відомо, що Кант визнає існування понять чистого розуму, апріорних понять, наприклад понять причинності, реальності, а також емпіричних понять, створених абстрагуванням від досвіду. Алє це розрізнення понять, незалежних від досвіду, і понять, які походять із нього, є у своїй основі неважливим для розрізнення апріорних і апостеріорних наук. Можна не визнавати першого розрізнення, а друге – визнавати, як це робить, наприклад, Г’юм. Цей філософ переконаний, що, аналізуючи «найбільш складне чи абстрактне [wzniosie] поняття, ми завжди можемо розкласти його на прості ідеї, які відтворюють якесь попереднє відчуття або враження. Навіть такі ідеї, які, позірно, нічого спільного з цим не мають, після детальнішого аналізу, виявляються такими, що виникли у той самий спосіб». Отож, поняття, які одразу ж здаються нам безсумнівно апріорними, тобто незалежними від досвіду, виникають лише завдяки нашій здатності «поєднання, перетворення, збільшення і зменшення матеріалу, який постачають нам чуття і досвід». Одним словом, «увесь матеріал мислення походить або зі зовнішніх, або із внутрішніх вражень»³². Тоді для Г’юма не існує різниці між незалежними від досвіду поняттями і поняттями, які походять із нього, однак там само, кажучи про твердження «геометрії, алгебри та арифметики», він вважає, що «твердження цього виду можна розкрити за допомогою активності думки, незалежно від будь-яких предметів, які існують у всесвіті. Навіть якби кіл або трикутників не існувало у світі, то й тоді б істини, доведені ще Евклідом, не втратили б ані на мить своєї певності та сили переконання»³³. Отже, згідно з Г’юмом, існують науки, які не спираються на досвід, і цим наукам, предметом яких є «відношення між ідеями», він протиставляє інші, предметами яких є факти і які, власне, й спираються на досвід.

Отож, Г’юм, визнаючи різницю між апріорними й апостеріорними науками, водночас вказує, що в цьому розрізненні йдеться не про поняття, а про твердження (судження), які поруч із поняттями є другим неформальним складником наук. Бо про математичні теореми він каже, що їх можна довести самою лише активністю думки, незалежно від будь-якого досвіду, а самим лише розмірковуванням. І тут ніхто не може заперечити Г’юмові. Адже насправді математик через розумування висновує з дефініцій, аксіом і постулатів багато суджень, зовсім не покликаючись на досвід, і тим самим доводить, що існує сфера наукових досліджень, в яких судження одержують незалежним від досвіду шляхом.

Тоді спадає на думку визначення апріорних наук, згідно з яким це мали би бути науки, що доводять свої твердження або ж доходять до істинних суджень у спосіб, незалежний від досвіду, самим лише розумуванням; тоді протилежними до них були б апостеріорні науки, що доводять свої твердження чи доходять до істинних суджень через досвід.

Однак і цими визначеннями не можна задовольнитися. Адже, оминувши ту обставину, що як у науках першого виду, так і в науках другого дуже часто важливі істини відкриваються ані за допомогою розумування, ані за допомогою досвіду, а за допомогою – як зазвичай кажуть – геніальної інтуїції, не можна також забувати, що апостеріорні, або емпіричні науки, які згідно з наведеним визначенням мали б виводити свої істинні судження з досвіду, часто доводять свої твердження і доходять до своїх істинних суджень через розумування, а не досвід! Кожен астроном, кожен фізик може навести багато прикладів; достатньо тут згадати про класичний приклад Ле Вер’є, який у 1846 році за допомогою самого розумування дійшов до цілої низки істинних суджень про існування невідомої до того часу планети, про її масу, траєкторію і навіть про положення, яке вона займе 1 січня 1847 року! І навпаки: історія математики й поведінка математиків переконує, що у сфері цієї науки, яка повинна доводити свої істини лише через розумування, вони часто доводяться через дослід, спостереження, випробування. Знову ж таки, достатньо, замість багатьох інших, вказати на класичний приклад Архімеда, який дійшов до твердження, яке стосується розмірів частини поверхні параболи у той спосіб, що приготував відповідні шматки бляхи різних розмірів, які мали форму частини параболи, а пізніше визначив – зважуючи ці шматки бляхи – відношення розмірів поверхні окремих частин параболи на основі відношення їхньої ваги. Чи можна діяти більш емпірично?

Отже, тут і там, як у науках математичних, які вважають найвищим розквітом знання, здобутого зусиллям чистої думки, не спотвореної досвідом і зіткненням із чуттєвою реальністю, так і в науках, що їх без жодного сумніву відносять до емпіричних наук, які пишаються тим, що найскрупульозніше спостерігають і ґрунтуються лише на досвіді, – тут і там доводяться твердження і досягаються істинні судження через розумування або досвід. Тому різниця між апріорними, чи раціональними, та емпіричними, чи апостеріорними, науками повинна полягати у чомусь іншому.

Справді, тут йдеться про щось інше. Наведені факти з історії наук, які нагадують, що в математичних науках деколи відкриваються нові істини за допомогою емпірії, а в емпіричних науках – самого лише розумування, завжди мали свій епілог. Бо не достатньо дійти до нових та істинних суджень, виявити не відому досі істину, треба їх також обґрунтувати, треба довести, що ці нові твердження, чи судження, є істинними або принаймні настільки правдоподібними, що їх можна прийняти, доки не буде сформульовано інших, правдоподібніших. Ось чому твердження Ле Вер’є про нову планету вимагали підтвердження за допомогою астрономічного спостереження; якби ж висновки, яких дійшов цей астроном за допомогою самого розумування, не дістали підтвердження досвідом, вони взагалі б не стали частиною астрономії. І навпаки: Архімед аж ніяк не задовольнився емпіричним відкриттям формули [wzoru] обчислення частини поверхні параболи, а виводив цю формулу далі через саме розумування з визначення параболи та аксіом. Без такого доведення, яке, власне, не ґрунтується на досвіді, згадана формула ніколи не була б визнана у сфері математики. Отож, існує цілком виразна різниця між науками: одні з них узалежнюють визнання нових суджень, які мають увійти до їхнього складу – отриманих будь-яким шляхом – від розумування, яке здійснюється без впливу досвіду, інші ж узалежнюють його саме від досвіду; для одних останньою безапеляційною інстанцією у вирішенні питання, чи якесь судження слід прийняти чи відкинути, є сукупність дефініцій, аксіом, постулатів, які є вихідним пунктом для розумування, для інших такою інстанцією є досвід, який стверджує факти.

Отже, не спосіб виявлення, відкриття істин, не шлях, яким науки доходять до нових тверджень, але спосіб їх обґрунтування є основою для поділу наук на апріорні, чи раціональні, й апостеріорні, чи емпіричні. Коли говорять, що перші з них є незалежними від досвіду, а другі – спираються на нього, то мають на увазі, що перші з них, розмірковуючи, чи певні судження належить прийняти чи відхилити, зовсім не зважають на досвід, тоді як другі до нього звертаються. Тож замість того, аби казати, що перші з них є незалежними від досвіду, а другі – залежними від нього, треба було б казати, що перші обґрунтовують свої твердження, не покликаючись на досвід, а другі – покликаючись на нього.

Для розрізнення наук апріорних та апостеріорних у зазначений спосіб відкидаються сумніви, які схиляють деяких авторів до переконання, що розрізнення цих двох видів наук є необґрунтованим. Джерелом цих сумнівів – як про це вже йшлося – є те, що враховується лише або виникнення понять, якими користується наука, або спосіб виникнення суджень, які входять до складу наук, але не береться до уваги спосіб, в який науки обґрунтовують свої судження. Однак лише про цей спосіб обґрунтування суджень у такому розрізненні наук і йдеться.