ПСИХОЛОГІЯ, ЛОГІКА І ТЕОРІЯ ПІЗНАННЯ

Ідея і перцепція.
З епістемологічних досліджень над Декартом

Вступна ремарка

Істинність принципу Декартової теорії пізнання, вираженого в реченні «cogito ergo sum», полягає в тому, що в ньому стверджується не що інше як те, що сприймається ясно і виразно. Але не тільки це, а й усі інші пізнання згідно з Декартом є пізнаннями, тобто судженнями, які видаються з переконанням про їх істинність, власне, тому що в них визнається істинним тільки те, що сприймається ясно і виразно. якщо б ми обмежилися тільки тими судженнями, предмет яких сприймається ясно і виразно, ми б убереглися від будь-яких помилок.

Головну роль критерію істини в Декартовій теорії виконує принцип «clara et distincta perceptio». Із цим погоджуються усі без винятку сучасні дослідники філософії Декарта⁴⁰. Щоправда, спроби (зрештою досить рідкі) пояснення принципу «clara et distincta perceptio» різняться між собою з огляду на деталі, але щодо важливості ролі, яку він відіграє у філософії Декарта, панує повна згода.

Тим паче повинен дивувати той факт, що або вживання поруч з «clara et distincta perceptio» виразу «clara et distincta idea» не помічається, або обидва ці вирази ототожнюються. Перший підхід ми зустрічаємо у Коха («Die Psychologie des Descartes»)⁴¹ і На-торпа («Descartes Erkenntnistheorie»)⁴², а другий – у Больцано («Wissenschaftslehre»)⁴³ і Кноодта («De Cartesii sententia “cogito ergo sum”»)⁴⁴. Але ж уже Антуан Арно («Des vraies et fausses idées»)⁴⁵ відрізняв perceptio від idea, причому perceptio він визначав як акт уявлення, а idea – як зміст уявлення.

Завданням цієї праці є з'ясування відношення ясної та виразної перцепції до ясної і виразної ідеї і доповнення в такий спосіб попередніх досліджень.

Вимагає пояснення відсутність у праці певного аспекту. Йдеться про цілковите нехтування теологічної точки зору Декарта. Воно обґрунтовується тією обставиною, що Декарт, встановлюючи свій критерій, сам усунув, якщо можна так сказати, Бога. Його «regula generalis» є актуальною також тоді, коли Бог вводить людину в оману, або коли він взагалі не існує. Це легко помітити у способі, за допомогою якого Декарт доходить встановлення цієї «regula». Хід думок тут такий. Коли я уявляю собі, що я не маю ніякого тіла і ніяких відчуттів, і коли я припускаю, що уявлення тіл, протяжностей, руху тощо є якимось чином мною створювані, не вимагаючи при цьому існування поза мною жодних речей, які б викликали у мені ці уявлення, то тим самим я, як той, хто робить ці припущення і має ці уявлення, не буду усунутий зі світу. Але, можливо, я піддаюся якійсь ілюзії, коли заперечую існування згаданих речей, а себе самого вважаю існуючим? Можливо, я був введений в оману всемогутньою істотою? Але навіть якби я піддався таким ілюзіям, то все одно було б істиною те, що я, як той, хто піддався ілюзії, існую. Тим «я» є моє «cogitare» (в найширшому розумінні, як психічні явища загалом).

На чому ж засноване це моє, позбавлене будь-яких сумнівів, переконання? На тому, що те, що я стверджую, усвідомлюю ясно і виразно і що те, що я так ясно і виразно усвідомлюю, з необхідністю є істинним. На подібній основі ґрунтується й закид, до створення якого, здається, доклав зусиль сам Декарт, і який був підхоплений вже сучасниками філософа. Йдеться про те, що Декарт багато разів повторював, що якщо б його «régula» насправді не забезпечувала найвищого ступеня певності, то слід було б визнати, що Бог є ошуканцем. Але те, що Бог, однак, не є ошуканцем і що йому характерна цілковита чесність, Декарт стверджує знову ж таки на основі своєї «régula». Закид, нібито Декарт у своєму доведенні впав у порочне коло, останній відкидає за допомогою розрізнення безпосередньої і посередньої очевидності⁴⁶. Далі Декарт використовує чесність Бога у зв’язку з очевидністю пам’яті. Ця обставина робить вникання в згадану проблематику в нашій праці зайвою.

§ 1. Різні розуміння критерію

Формулювання, за допомогою яких Декарт виражає свою «regula generalis», не узгоджуються між собою. Ось найважливіші способи вираження, якими послуговується Декарт:

a) Illud omne est verum, quod valde clare et distincte percipio⁴⁷;

b) Omne id, quod valde dilucide et distincte percipio, verum est⁴⁸;

c) Probatur, ea omnia, quae clare et distincte percipimus, vera esse⁴⁹;

d) Scio, me in illis, quae perspicue intelligo, falli non posse⁵⁰;

e) Quamdiu aliquid valde clare et distincte percipio, non possum non credere verum esse;

f) Illa omnia, quae clare et distincte percipio necessario sunt vera⁵¹;

g) Nihil potest clare et distincte percipi, quod non sit tale, quale parcipiatur, hoc est, quod non sit verum⁵².

У цих та інших, подібних до них, формулюваннях «regula generalis» легко можна розпізнати різні способи вираження однієї й тієї самої думки. Адже вважання «dilucide» рівнозначним з «clare» не повинно разити більше, ніж правомірне, на думку самого Декарта, ототожнення «perspicuitas» з «claritas»⁵³.

Відсутність визначення «distincte» у формулюванні (d) не повинно вводити нас в оману, оскільки Декарт наголошує на тому, що для дійсності цієї «regula» недостатньо самої ясності і що вона мусить йти в парі з виразністІ⁵⁴.

Коли Декарт один раз говорить про «valde clare», а другий – тільки про «clare parcipere», то ця обставина не повинна породжувати жодних домислів на тему ступеня ясності й зумовленої ним більшої чи меншої певності, оскільки Декарт вимагає повної ясності від усіх перцепцій, які мають постачати достовірне знання⁵⁵. Найбільше труднощів створює вживання виразів «concipere» і «intelligere» поруч із «реrсіреrе». У латинській термінології, на котру Декарт спирається майже без винятку, існує чітке розрізнення між «intelligere», «соnсіреrе» і «реrсіреrе». Незважаючи на це, слід абстрагуватися від цієї різниці, беручи до уваги у праці лише термін «регсіреге». Це належить зробити, по-перше, тому, що смисл згаданих трьох виразів у критерії може бути тільки один, а, по-друге, тому, що Декарт у переважній кількості випадків використовує вираз «реrсіреrе».

§ 2. Вид і предмет перцепції

Перцепція є або «perceptio sensu», або «perceptio intellectu». Тільки останнє має стосунок до критерію істини⁵⁶. Що ми пізнаємо «ab intellectu»? Декарт встановлює критерій на основі ясної і виразної перцепції свого мислення. Розгляньмо детальніше, що означає, що я пізнаю своє мислення? Це означає, що я сприймаю те, що мислю, що моє мислення є, існує. Те, що є пізнаним ясно і виразно, з мовного погляду є реченням, а з психологічного – судженням. Сам Декарт в одному зі своїх листів до Мерсена писав, що тим, що повинно було б бути пізнаним ясно і виразно, є, наприклад, те, що «щось не могло б не існувати» або «існування тієї чи іншої речі є можливим»⁵⁷. Із цим узгоджується інший пункт вчення Декарта, згідно з яким істина і хиба можуть міститися тільки у судженні⁵⁸. Отже, якщо йдеться про критерій істини, то ми повинні мати справу зі судженням. Декарт мовить також про ясне й виразне судження⁵⁹. У такому разі, можливо, вираз «clara et distincta perception» є іншою, напевно не найвдалішою, формою виразу «clarum et distinctum iudicium»? Цим питанням я займуся у наступному параграфі.

§ 3. Perceptio та iudicium

Згідно з Декартом судження полягає у ствердженні або запереченні⁶⁰. Від усіх інших психічних явищ воно різниться тим, що тільки судження може бути місцем для істини і хиби⁶¹. Передусім судження належить до ідей⁶², тобто до уявлень⁶³. Що у судженні є ствердженим або запереченим? Декарт відповідає на це питання однозначно: «Можна було б, – пише він, – розглянути різні види уявлень, які містять сукупність багатьох атрибутів, наприклад, сутність трикутника, чотирикутника або якоїсь іншої геометричної фігури. Подібно й сутність свідомості, тіла, а насамперед – сутність Бога, найдосконалішої істоти. Тоді ми б помітили, що все те, що пізнаємо як таке, що в них міститься, можна про них сказати істинно»⁶⁴. В одному з листів Декарта, в якому він пише на тему абстракції, ми читаємо: «Коли я розглядаю певну фігуру, не думаючи ані про матеріал, з якого вона складається, ані про її розміри, то я утворюю в думках абстракцію. Пізніше можу легко її розпізнати через дослідження, чи моє уявлення такої фігури часом не походить від якогось іншого уявлення, яке в мене було вже раніше, і не є пов’язаним з останнім так, що це перше уявлення можна мати без другого, але при цьому жодне з них не повинно суперечити іншому. Я ясно бачу, що уявлення фігури є пов’язаним з уявленням протяжності і субстанції у такий спосіб, що неможливо уявляти собі якусь фігуру і при цьому бути переконаним, що вона не має жодної протяжності […]. Уявлення протяжної субстанції певної конкретної форми утворює цілісність (est compléta), оскільки я можу мати уявлення цієї субстанції саме для себе, а все інше, уявлення чого можу мати, я можу у субстанції заперечити»⁶⁵. Отже, «affirmare» і «negare» полягають у тому, що про якусь річ щось стверджується або заперечується; отож, у протяжній субстанції можна заперечити мислення, але не форму, а у Бозі – протяжність, але не існування.

Наторп помиляється, коли в згаданій праці твердить, що «судження означає для Декарта тільки поєднання уявлень, а не аналіз одного змісту уявлення відповідно до різних способів бачення цього змісту». Цьому погляду суперечить зацитований фрагмент 64, в якому щось стверджується про певне уявлення (без здійснення жодного поєднання уявлень), і робиться це також за допомогою аналізу одного змісту уявлення. Тим незрозумі-лішим твердження Наторпа видається тоді, коли його порівняти з наведеною ним самим на 1-й сторінці його праці цитатою, в якій виразно сказано, що неясно, яким чином одне поняття міститься в іншому. Там, де Наторп змушений визнати, що згідно з вченням самого Декарта судження «тіло є протяжним» слід назвати аналітичним, він з метою порятунку своєї теорії пише, що «аналітичне судження не відіграє у Декарта жодної ролі; не виражаючи жодного суттєвого зв’язку між уявленнями, воно, по суті, не є судженням»⁶⁶.

Тут Наторп повинен був би спочатку пояснити, що він розуміє під «суттєвим» і «несуттєвим» зв’язком, а також довести те, що згідно з Декартом «предметом судження завжди є поєднання понять»⁶⁷. Тим часом сам Декарт зазначає, що предметом судження є ідеї і що форма (ймовірно, саме її має на увазі Наторп, коли в цьому контексті мовить про предмет) судження полягає у ствердженні або запереченні (дивись далі).

Декарт також пояснює, яким чином він доходить до судження з психологічної точки зору. У «Notae ad programma quoddam» він пише так: «Оскільки я помітив, що, окрім перцепції, яка є передумовою судження, для створення форми останнього необхідне ще ствердження або заперечення, і оскільки далі я помітив, що часто, навіть тоді, коли ми усвідомлюємо собі певну річ, вираження визнання слушності щодо неї залежить від нашого рішення, тому теж до самого акту судження, який полягає винятково у слушності, тобто є підтвердженням або запереченням, я віднісся не як до перцепції інтелекту, а як до детермінації волі»⁶⁸. Подібно виглядає справа й у IV-й «Медитації»: «Придивляючись далі до себе ближче і досліджуючи, якими є мої власні помилки (які вже самі доводять мою певну недосконалість), я відкриваю, що вони залежать він взаємодії двох причин: від моєї здатності до пізнання і здатності до вибирання (a facultate aligendi) чи свободи рішення (ad arbitri libertate), тобто від інтелекту і водночас від волі. Адже за допомогою самого інтелекту я пізнаю тільки ті ідеї, про які можу видати судження, тому теж в інтелекті, взятому в такому розумінні, не може виникнути жодної помилки у властивому значенні цього слова»⁶⁹.

На підставі зазначеного неможливо ототожнювати судження і перцепцію. Згідно з виразним свідченням Декарта перцепція є тільки передумовою судження⁷⁰. Для того, щоб утворилося судження, згідно з Декартом потрібні чотири речі: ідеї, перцепція, вибір волі, підтвердження або заперечення. Волю детермінує або ясність і виразність перцепції, або віра, об’явлена Божою благодаттю⁷¹ (хоча Декарт вживає вираз «perception» в подвійному розумінні, немає сумнівів щодо того, що він означає у критерії⁷²).

§ 4. Ідея і перцепція

Перцепція означає сприйняття

Якщо перцепція не належить до класу афектів, принаймні в тому розумінні, в якому вираз «perception» вжитий в критерії істини, і якщо її не можна зачислити до одного класу зі судженням (бо тоді повинні були б існувати істинні і хибні перцепції, тобто такі, які мають ознаки, котрі Декарт резервує винятково для суджень), то ще залишається можливість віднести перцепцію до класу ідей⁷³. Ідея у Декарта означає уявлення, він називає її «tamquam imago rei»⁷⁴, а також «res ipsa cogitata, quatenus est objective in intellectu»⁷⁵. Коли, отже, ідея є тотожною з уявленням, то згідно з Арно напрошується розуміння перцепції як акту уявлення. Але і це не вдається, якщо потрібно погодитися, що існують змісти уявлень, які даються за допомогою відчуттів⁷⁶, тоді як у Декарта уявлювання є дією душі, а не відчуттів.

Може тоді перцепція є рівнозначною з уявленням як змістом уявлення? Цьому суперечить вже сама граматична форма виразу «перцепція», який означає певну дію. Але, що ще важливіше, цьому поглядові суперечить також така обставина: якщо б ідея і перцепція означали те саме, то їх роль у процесі судження була б однаковою. Але насправді усе навпаки. Ідеї є основою судження, вони є предметом, про який щось стверджується чи заперечується, а перцепція є тим, що схиляє волю до судження; вживаючи визначення самого Декарта: ідея є «materia», а перцепція – «ratio», судження⁷⁷.

Якщо перцепція не є ані афектом, ані судженням, ані ідеєю, то вона не належить до жодного з цих трьох основних класів, які охоплюють собою усі психічні явища і які Декарт перелічує в третій «Медитації». Тому також Брентано говорить про гібридний характер перцепції у Декарта⁷⁸, оскільки вона усе-таки є психічним явищем. Те, що перцепцію не вдається віднести до жодного з цих трьох класів, можна пояснити тільки припущенням, що Декарт не розпізнав її суті. Отже, що означає «перципувати»? Чи, можливо, Декарт замість «percipere» вживав інші вирази, які у відповідному контексті означали б те саме, але залишали б менше місця для непорозумінь? І дійсно, Декарт у тому самому контексті і значенні, в яких він послуговується терміном «percipere» вживає слова «animadvertere», «apprehendere» i «deprehendere»⁷⁹