Вчитель у лікарні

Мати з казкою

Мати

Синочку, тобі зараз – десять літ.
Голубчику, в тебе плеврит.
Лікарі сказали: надвір ані-ні!
Берись за книжку, тихо лежи мені!

Вчитель

А хлопці гасають на лижах,
На льоду вже ковзанка готова.

Мати

Ти вилежиш трохи – і гайда.

Вчитель

А може, не вилежу, мамо,
Так груди болять, в голові – безнадія!

Мати

Надійся, синочку, надійся.
Без надій людина – тривожна.

Вчитель

А казочку, матусю, можна?

Мати

А розповім. Без казки не можна.
По сухому безводному степу
Іде подорожній.
Іде мандрівник, а степ безконечний,
А в людини снаги вже нема,
А сонце пече, а спрага випалює губи,
Подорожній ледве проводить
По губах язиком пересохлим,
Пісок на губах, вітер в очах.
Раптом далеко попереду
Темна пляма забовваніла.
Стрепенувсь мандрівник —
А може, це ліс, а там джерело?
Ні, це марево манить.

Вчитель

Мамо, а що таке марево?

Мати

Омана така, привижається…
Іде подорожній, ледь шкарбає,
Аж раптом Орел з’явився на небі,
Шугає широкими, позирає зіркими.
Бачить баклагу з водою в мандрівника,
Метляється на плечах у Людини.
Чутливий Орел, чує він: булькає
В баклазі вода.
– Людино, чому не тамуєш ти спраги? —
Орел аж дивується звисока,
– Ти ж падаєш від утоми, диваче? —
Відповідає Людина Орлові:
– Орле, справді, я ледве вже нипаю,
Останні вже сили кладу на дорогу.
Та коли ж доторкнусь до баклаги,
То вип’ю всю воду до краплі —
Не лишиться й краплі надії.
Орле, справді, я ледве вже йду,
Немає снаги в мене, Орле,
Мною рухає тільки надія.
Випив би воду – не лишив би надії…
Ось тобі, сину, казочка,
А мені бубликів в’язочка… Спи!

Вчитель

Мамо, а надія – вона така сильна?

Мати

Найсильніша з усього, мій сину, надія!..
Надійся, що перележиш
І помандруєш до школи… Тож спи!

Вчитель

Мамо, мені вже за п’ятдесят,
У мене вже діти, в дітей моїх – діти,
Не знаю, чи виживу, – в школі у мене
Ти всюди дихаєш. Все з матері:
Світ починається з матері:
Все банальне, усе найпростіше —
Мабуть, найдошкульніше в досвіді.
Скажи мені правду, матусю.
Казку мені повідай – я написав
Більше тисячі казок, та казка твоя
Світиться сонечком, мої ж лише – місячні,
Розкажи мені казку про старість, матусю!..

Мати

Я розповім тобі казку… на старість.
Летів ворон з теплих сторон.
Пташат своїх ніс під крилами.
І запитав ворон одне пташа:
– А чи будеш ти батька носити,
Коли батько постаріє?
– Буду, таточку, буду! – збрехало пташа.
Кинув ворон його об камінь.
Запитав ворон друге пташа:
– А чи будеш так батька носити,
Коли батько постаріє?
– Буду, таточку, буду! – збрехало пташа.
Кинув ворон і друге пташа об камінь.
Запитав ворон третє пташа:
– А чи будеш так батька носити,
Коли батько постаріє?
– Буду носити, батьку, буду,
Та тільки… своїх дітей! —
І поніс ворон третє пташа в гніздо,
Правду почувши від нього…
Не мати, не батько – вінець, а дитина.

Вчитель

Спасибі, мамо, за казку…

Мати

Дитиною будеш для мене навіки!

Дружина з хлібом

Дружина вносить хліб на рушнику і магнітофон в палату. Вчитель поволі встає, обличчя його розквітає усмішкою, але слабість пересилює його – він знову лягає.

Дружина

Лежи. Це четвертий клас,
Мар’янин. Не тільки, бач, відсвяткували,
Але й для тебе випекли —
Посвята ось яка на короваї,
Як на весілля вистарались!

Вчитель

А то що в тебе, в вузлику?

Дружина

А це, бач, кожна із дівчаток
Тобі хотіла щось своє спекти,
Із хліба свого власного.
Яке ж бо вдатне пшеничне тісто!
Дивися: жайворонок, ластівка, шпачок,
Снігур, сорока, соловейко.
До тебе в вирій прилетіли
Дитячі душі, тож видужуй швидше!

Вчитель

Та видужаю. Чую вже: ось-ось
Зведусь на ноги. Просто ж божевілля!
І треба так на вересень злягти.

Дружина розставляє на підвіконні нехитре дитяче птаство.

Дай мені хліба понюхати!
Я пам’ятаю, коли хліб пекли,
Коли я біг ще хлопчиком до школи,
Я чув завжди по запаху із комина,
Який у хаті хліб печеться:
Пшеничний, житній чи ячмінь із житом.
Не знаю кращого на світі запаху.
Цей запах мертвого зведе на ноги.

Дружина тримає хліб і одвертає голову, сльози душать її, але вона стримується.

Дружина

Усе твоє тобі і принесли.

Вчитель

Чого ж воно – моє?

Дружина

Тому, що ти у школу нам приніс
І перший хліб, і першу казку.

Вчитель

Воно лежало просто на дорозі.
Нагнись і підійми —
І я нагнувся. Не я нагнувся б,
Хтось би інший зробив це.
Згадай-но Рильського Максима:
«Не кидайсь хлібом, він святий!»
Вчитель вмикає магнітофон.

Дружина

Це – Ніна Віща. Голосок який!

Магнітофон

В тиші ночі на полі
Не раз ми чули дивну мелодію —
Щойно ж скосили пшеницю!
Що це за дивні звуки?
Може, це невидимка-сопілка?
Може, пташка нічна невідома?
Ні, це добра фантастична істота —
Маленький хлопчик з вінком
Із колосся пшеничного.
Він на сопілочці все виграє
Дітям на радість, журі – на досаду.
А зветься він – Сонцеколос.
Сонцеколос – дитя Сонця палкого
І родючої Землі-матері.
Там, де шумить пшениця,
Там зводиться Сонцеколос.
Збирають врожай – він в солому
Ховається, ледь кучері видно.
Пісня радісна і смутна в нього.
Пора іти в Землю, до матері,
Знову чекати в землі до весни,
Коли батько Сонце руку подасть —
І знову він вискочить, і заспіває,
І пшениця зазеленіє од співу,
І чим краще він гратиме,
Тим врожай буде золотіший…

Дружина

А цей впізнаєш голосок?

Вчитель

Та це ж Юрко Сьохін. Чи вгадав?

Дружина

Він.

Магнітофон

«Як іволга пролетіла крізь райдугу».
Іволга була колись-то
Сіренькою собі пташкою,
А тепер яке в неї гарне
Пір’я різнобарвне —
Жовте і синє, зелене й оранжеве.
Де ж вона всього надбала,
Пташка сіренька? А ось як було.
Одного похмурого дня
Почула сіра пташка іволга,
Як грім гримить десь за лісами.
Бачить сіра пташка іволга,
Як чорна хмара суне-суниться.
Злякалась сіра пташка іволга,
Сховалася поміж гілок,
Чекає – не дочекається,
Поки дощ відшумить.
Раптом бачить сіра пташка іволга,
Як від хмари до річки напнулась
Дивна різнокольорова смуга —
Райдуга-дуга, веселочка.
Дивиться – не надивується
Сіра пташка іволга на райдугу,
Їй захотілось до смерті
Бути такою ж прекрасною.
Стрепенулась сіра пташка іволга,
Сірі крильцята розправила,
Прямо в райдугу полетіла.
Як серце маленьке тривожно б’ється
У маленької сірої пташки!
Бажання стати красивою
Сильніше від страху.
Крізь райдугу іволга пролетіла —
Стала дивно красивою.
З тих пір, коли глянеш на іволгу,
Згадаєш райдугу – золоту дугу!

Вчитель вимикає магнітофон, потім говорить:

Вчитель

Був і я маленькою сірою пташкою,
Аж поки дітей не пізнав, як райдугу,
Коли є щось в мені і доброго – все від дітей!
Від найяскравішої райдуги людства.
Ти знаєш, скоро буде тридцять п’ять літ,
Як я вчителюю… Поранення,
Осколки біля серця;
Всі суперечки, всі бої мої —
Яка нікчемна і мала біда моя
Поряд з великим щастям – бути з дітьми!

Мар’яна i Вальтер з любов’ю

Вчитель

Ну що, знайшли, за чим приїхали?

Вальтер

Знайшов щось більше.
Шукав я правду – істину знайшов.

Вчитель

(жартівливо)

Ця істина – красива, наче казка.
Вона – з Кімнати Казки.
І на щоках у істини – дві ямочки,

Мар’яна знічується. Вальтер теж.

Вальтер

Я не жартую, Вчителю.
Перебування тут, у Павлищанах,
Мене переконало ось у чому.
Даруйте, мені все-таки здавалось,
Що вашій всеохоплюючій системі
Бракує трохи… твердості.

Вчитель

Хотіли симбіозу ви?

Вальтер

Тепер я просто переконаний,
Що жорсткість неможливо вводити
В стосунки вчителя й дітей.

Вчитель

Так, саме так. Я радий,
Що ви самі прийшли до цього висновку
З допомогою Януша Корчака і… Мар’яни.

Вальтер

З вашою допомогою, Вчителю.

Вчитель

Жорсткість – це страшна бацила!
У неї величезні інерційні сили.
Вона саморозкручується – немає впину.
І жорсткість в масці вимогливості
Розмножується міріадами.
І найпростіша логіка завершується:
Жорсткість жорстокістю стає…

Вчитель дивиться, як заплітаються водне пальці Мар’яни і Вальтера. Він намагається стріпнути видіння, що все настирливіше заполонює його, але годі. Перед Вчителем не Вальтер і Мар’яна, а Віра Сулима і гестапівець Функе. Віра – з мотузком на шиї, гестапівець в кашкеті з орлом.

Що за прокляття! Ти чого прийшов,
Ти знов прийшов до мене, кате мій.
Ти кажеш – вбив мене осколками своїми,
Ти кажеш – вже не виживу, проклятий.
Я, Функе, я забрав у тебе сина,
Ніколи він уже твоїм не буде,
Дорога йому інша – не твоя.

Мар’яна і Вальтер розплітають руки.

Мар’яна

Він марить.
Поцілуй мене, Вальтере! Тут, при ньому.

Вальтер цілує Мар’яну.

Тепер пішли. Хай заспокоїться.

Виходять. Входять Дружина і лікар. Вчитель марить.

Вчитель

Мене ти переслідуєш повсюди,
Гер Функе, ти розставив щупальці на мене
То там то тут. Але щоб зашморгом
Обняти Віру, потім цілуватись.
І де я? Хто я? І чому я тут?
Я прошу тебе, Віро, ні, не треба…

Лікар

Він справді марить. Віро! Віро!

Дружина

Це марення занадто дійсне, лікарю.
Ви розумієте – розкрию таємницю
Вам, другу нашому. Ви Віру Сулиму
Знали? Чули?

Лікар

Не знав, а чув. Це дружина його перша?

Дружина

Він любив її колись. Її повісили
Недолюдки ці в час війни. І от
Коли прийшла Мар’яна в школу,
А вона, кажуть, схожа на ту Віру,
Я запримітила своїм жіночим оком,
Що він…

Лікар

Що – закохався?

Дружина

Ні, не те. Складніше. Він ставиться до неї,
Як до доньки. Ніжно. Щиро. Славно,
Їй – двадцять. П’ятдесят йому. Ви що?
Але коли з’являвся хто із хлопців,
Крутився коло неї, бо ж красуня,
Йому стає відразу якось зле,
Підвищується дратівливість зразу.

Лікар

Та це ж звичайна арифметика…

Дружина

Ні, ні! Мені ж бо краще знати.
Вірнішого знайти на світі важче,
Він ставиться до неї як до пам’яті,
І хоче пам’ять коло себе мати.
Чи так сказала а чи ні – не знаю.
Та надто він весь зболений, попечений.
Заснув, здається. Вийдемо.

Виходять.

Горпина з косою

Вчитель

(марить)

О лицар аспірину! Ти вже тут…
О лицар седуксену! Ти вже встав!..
Він встав ще позавчора.
Досі «вчора» триває в нього.
Завтра буде аж післязавтра.
А сьогодні, учора й завтра —
Для мене лиш сьогодні.
І так – десятки літ!
Я – син його. Так, так!
У цих краях він був – Функе.
Ось я на фото, бачите?
Оце сестра. Це мама. А це він.
Він зараз там. На Заході.
Живий. Мене він кличе,
Манить раз у раз.
Це вам здається? Надто неймовірно.
Це в вас провина – батькова, жива,
Така пекуча і така пімстлива…
Я вчу дітей любові
І ненависті – теж… теж учу.

Велосипед підкочує до вікна палати. На багажнику – пучок скошеної трави. Підходить до розчиненого вікна жінка з косою, вона нахиляється над Вчителем, грюкає косою об одвірок, той підводиться, говорить оторопіло до Горпини, шкільної прибиральниці:

Ти – Смерть. Ти вже прийшла.
І справді ти з косою, як в казках.
А я гадав, як всі гадають люди,
Що ти така лише в казках дитячих.
А я ж не встиг, нічого ще не встиг!

Горпина

Що – я така страшна уже, як Смерть?
Та я не Смерть, я просто собі баба.
Хіба мене ви не впізнали, Вчителю?
Та я ж уборщиця із школи вашої —
Я Родіона Жлуктяка Горпина.
У мого батька
Було чотирнадцятеро дітей,
Всі – вчителі, і я була учителькою.
Мого батька спалили у хаті.
– Виходь, йому казали, – виходь!
– Згорю у хаті, не піду
Під ваші смердючі кулі! —
Кричав, коли горів:
– Кари катам! Кари! —
Мене ж стерилізували у концтаборі.
Я вся, як бачите, тремчу, я хвора.
Я не могла вже в школі працювати
Учителькою, і я впросилася
До вас у школу, щоб і ви не знали, —
Бути прибиральницею. Жити не могла
Без школи, без дітей, без цього крику,
Який для мене в світі найболючіший
І найсолодший. Було дитя у мене!
Ховалась я три дні у плавнях,
І молока у мене не було
У грудях – я ревно плакала,
Сльози падали на груди,
Дитя ковтало солоні сльози, засинало.
Дитя убили. І мене убили.
Тож перед вами – лиш тінь моя!
І тінь моя не дасть йому Мар’яни.
Оцьому німчикові, цій породі клятій,
Її забрала я з притулку, виховала,
Їй матір’ю я стала, хоч я й тінь,
І тінь моя не дасть йому Мар’яни.
Я прошу, заступіться!

Вчитель

Смерте, я ж не воїн у чистому полі,
Я був воїном у сорок другому,
Я поранений був під Ржевом —
Чому ж ти тоді не прийшла з косою?
Смерте, я не воїн у чистому полі,
Могла ти прийти в сорок восьмому,
Коли конав я од хвороб і немочі
І все тебе вичікував навшпиньках,
Неначе рідну матір, душу рідну.
Чому ж тоді ти не прийшла з косою?
Смерте, чому, коли мені розвиднилось,
Коли став дещо знати, дещо тямити
І знаю ключик од душі дитячої,
Чому мені косою брязкотиш?!

Горпина

А може б, я була
Учителькою кращою, як ти,
І все знайшла б, що не знайшов ти —
Дітей вмивала б краще, —
А мушу прибиральницею гнутись.
А ти мене, учительку колишню.
Ще й, прости боже, Смертею зовеш?!