А Вчитель вже далеко-далеко. Десь він там, в окупованій Варшаві, де в маленькій кімнаті сидить за столом Януш Корчак. Польський педагог не дивується, коли поруч себе бачить Вчителя у формі радянського офіцера. Постріли і вибухи – притулок Корчака ось-ось мають відправити в Треблінку. Януш Корчак поспішає закінчити свої записи. В кімнаті стоїть зелений прапор, прапор дитинства, прапор Корчака.
Сину мій, невже я можу
Все це отак залишити?
Ви не можете бути убитим.
Ось документи.
Ось перепустка на двох осіб —
На техніка і слюсаря водопроводу.
Треба вийти із гетто вам, саме вам —
Ви не можете бути убитим.
Чого ви на мене так дивитесь,
Наче я пропоную вам?..
Я не можу прийняти цю пропозицію.
Хто полишить свою дитину
В нещасті, у горі, у небезпеці?
А тут двісті дітей.
Як залишити їх самих
В запломбованому вагоні
Чи в газовій камері?
Чи можна це все пережити?
Але ж усе буде знищено!
Всі будуть знищені – як же не використати
Можливості вас врятувати?!
Хто ж буде нести
Зелений прапор дитинства?
Зелений прапор поблідне,
Коли я зважусь на цей крок.
Ви знаєте, у мене є надія
У безнадії, хоч вона й остання.
От вчора. Поливаю квіти.
Моя лисина у вікні —
Така прекрасна ціль.
У вартового гвинтівка,
Чому він стоїть і дивиться?
Нема наказу?
А може, знаєте, що —
Може, ще вчора
Він був сільським учителем?..
Вчитель прусської школи?
Та він ще вчора
Вибивав із майбутніх есесівців,
Табірних вартових і катів,
Усе людське,
Тікайте, учителю…
Не можу дітей залишити
Наодинці з вогнем.
Тільки разом!
Сенс є в тому, що ви прийшли.
Ви заберете усі мої записи
І зелений мій прапор,
Щоб він не згорів.
Все на світі – з дитини.
І в дитині – кінець.
Одного разу я довго сидів у полі,
Слухав, як жайворонки співають.
Серце жайворонка, як серце дитини, —
Доводить себе до виснаження
І відразу ж відходить.
Скільки із того, що може дитина,
Ми, дорослі, навіки втрачаємо:
Силу і цільність чуттів,
Особливе сприйняття природи й краси.
Кожна дитина вперезана райдугою,
В дорослого райдуга – сіра.
Яке щастя для людства,
Що ми, дорослі, не маємо сили
Скорити дітей нашому впливові,
Дидактичним замахам нашим.
Діти думають серцем – не розумом.
Тому так важко знаходити
Нам спільну мову із ними —
Ми ж об’їлися з вами розумом,
Тому немає мистецтва складнішого,
Як вміти з ними говорити.
Дорослі, занурені в свою суєту,
Дорослі, занурені в кішло своїх турбот,
Ми не помічаємо дітей,
Як не помічали раніше жінку,
Як не помічали раніш кріпака,
Як не помічали народів пригноблених.
Бути добрим, не добреньким,
Бути в мудрості добрим —
Це найважче на світі покликання.
Особливий талант – дитині.
Нескінченне терпіння – дитині.
Пожертвувати життя – для дитини.
Дорослі, знайте: сонце – з душ дитячих,
Які в Освенцімі, в Треблінці, і в Хатині,
У Кортелісах, в Орадурі, в Лідіце
Пішли на дим, а сонцем стали, сонцем…
Ми спалені в печах фашистських,
Щоб бути безсмертними.
Смертному можна ламати
Душу і кості, а спаленому
Дим не можна переламати.
І не можна перетрощити
Непримиренності на примирення,
Чистоту у спаленого
Важко облити лестощами,
Прозорість душі неможливо
Затьмарити димом у спаленого,
Вірність дитинству у спаленого
Не можна зламати у зраду.
Щаслива людина! Кожну
Можна спалити лиш раз.
Спробуй вдруге спалити мене, кате.
Віртуозність твоя нікчемна.
Я волаю – дишуть вуста вогнем:
Добра в тисячу раз більше, ніж зла.
Добро сильне, добро безсмертне.
Я прошу вас – візьміть мій прапор.
Вчитель бере зелений прапор Януша Корчака. Януш Корчак виходить.
Спершу вели школу медсестер,
Потім аптеки, а потім
Дитячий притулок Корчака.
Стояла жахлива спекота.
Дітей з інтернатів посадовили
На самім кінці майдану, біля стіни.
Всі надіялись в безнадії —
Сьогодні їх ще вдасться врятувати,
Приберегти від смерті до наступного дня.
Смерте, не будь ненажерою!
Соломинка для потопальника.
На соломинці – зелений прапор.
Вантажили без перерви,
А місця лишалося й лишалося,
Наче бездонні були ці вагони.
Шугали нагайки над натовпами.
Бийте, бийте, довше бийте дорослих,
Поволі, жінко, поволі, мужчино,
Поволі, старий дідугане, поволі,
Кожен дорослий – задуши по секунді,
Затримай дітям ще день.
І раптом наказ – вивести інтернат.
Ні, цього видовища я не забуду!
Це не був звичайний марш до вагонів —
Це був організований німий протест
Супроти оргій бандитизму.
Це був похід, якого не було
За всі віки, за всі тисячоліття!
О, як у Корчака світилося чоло!
І як в дітей світилося лахміття!
Всі діти йшли четвірками. Вони
Були добром у цьому злі розпуки.
Йшов з ними вчитель з поглядом ясним,
Йшов Корчак, взявши двох дітей за руки!
А поліцаї стали струнко й честь
Віддали – навіщо честь безчесним!
Пилюка люта била з перехресть,
Був цей похід безсмертним і воскресним.
Гестапівці спитали: «Хто він? хто?» —
«Людина», – кинув Корчак охоронцю.
Як сонце не спинилось в подих той!
Як треба було зупинитись сонцю!
На другий день в Треблінці вони всі
Пішли у сонце з Корчаком за руки.
Ми пізнаєм їх в зірці, і в росі,
І в дереві – як в прапорі розлуки.
В історії людини не було б
Нічого людського без цих людей високих.
Хай нам ясніє його дивний лоб!
Я крок його в дитячих чую кроках.
Знамено зеленаве б’є в траві,
Вихоплюється клекотом над нами.
Дитинство – це найкращий в світі світ,
Тож не прощайтесь з його снами.
Вчитель бачить, як Хор чорних марищ з білими свастиками наступає на нього, намагаючись забрати зелений прапор дитинства. Вчитель зриває прапор з древка і ховає його на грудях. Кулеметна черга – Вчитель падає. Чорні марища кидаються до нього, та коли вони виривають прапор, це вже інший прапор, наскрізь просякнутий кров’ю – червоний прапор Вчителя. Знамено вогненним птахом виривається з рук чорних марищ – вони щезають. Вчитель помирає…
Що за зелений прапор? І навіщо?
Та й Вчитель наш не був тоді в Варшаві,
Все вигадки.
Не так. Не все, що відбулось,
Те дійсне. І не все,
Чого і не привиділось нікому,
Недійсне. А зелений прапор —
Дитинства символ, юності, надії.
Всі діти світу відають про це
З «Короля Матіуша Першого».
А наш радянський Вчитель
Узяв той прапор – він зробивсь червоним
В огні всіх битов людства за дитину.
Діють: Лікар, Дружина, Син Бляхи-Мухи з матір’ю.
От операції кінець. За чверть години
Все стало ясно – що я вам казав!
Жахнутись тільки можна – та й по всьому!
Покійник, правда, жахів не любив.
Та вистачило б тут на п’ять смертей.
На п’ять мужчин дістало б здоровенних.
А він в собі носив цих п’ять смертей.
І жив за десятьох, жив десятьма життями.
Одним життям він жив.
Осколок біля серця – це одне. Та не один
Там був отой розпроклятий осколок,
Їх три було!
І кожного задосить Піддубного звалити.
А він же був як пух, ходив навшпиньках.
Кишечника гангрена – теж вам смерть.
І ще одна – це рак печінки…
Одмучився. Все разом на одного —
Всі смерті разом на одне життя.
Тут тіні було б досить. Але спробуй,
Було, скажи йому, що хворий він,
Як буде цілий день дивитись хмарно
І погляду постійно уникати.
Хвороба – це найбільша із образ,
Яку йому завдати було можна.
Для себе він здоровий був – і все.
Таким хотів і людям видаватись.
Він мене цим і затуманював.
Дивнющий чоловік! Яка ж бо сила духу!
Та, що казати, медицина
Тут запізнилась років десь на десять,
А то й на двадцять…
Він був фактично вбитий на війні.
Та тридцять літ ще від життя узяв
Лиш велетенською напруженістю духу.
Такий живий він був у ці роки,
Яким ніхто уже не зможе бути.
Дружина плаче.
О сльози, сльози – чи ви легші слів?
Я моторошність чую – в чім я винен,
А винен страшно. Як же можна
Одну людину із п’ятьма смертями
Лишати наодинці…
Заходить жінка з хлопчиком літ десяти.
Пробачте, ви до кого?
Та я до Вчителя. Мені сказали —
Він тут лежить. Хоч це й незручно!
Та їхала я звіддаля із Петриком.
Петрусю, поздоровкайся!
Ну, здрастуйте, чого там…
Я – Бляшкевич Шура Минівна.
Це мій синок – Петрусь Бляшкевич.
Нам обіцяв Учитель
Прийняти його в школу. Ми з Полісся.
Так нам велів наш батько – його татко.
Тож ми до Вчителя.
Я пам’ятаю
Розмову цю про Петрика, й листи
Від батька пам’ятаю. Все гаразд!
Тож їдьте у Павлищани, щось підшукаємо
Для вас, здається, Шуро Минівно…
Я кухаркою можу, санітаркою.
Що скажете, що скаже Вчитель,
Його ж мій Савка поважає так,
До смерті прямо. Каже, прямо спродайсь
І на Павлищани.
Ми спродалися з Петриком – і гайда.
Тут дочекаємось і Савки, батька нашого.
Спасибі вам, спасибі, ми пішли.
То завтра можна в школу Петрику?
Приходьте завтра. Можна… Можна…
Ой, вибачте! Чи щось не так сказала?
Я прошу вас – ідіть. Сідайте на автобус.
Он там зупинка, за універмагом.
Даруйте, люди добрі! Петрику, скажи…
Ну, до побачення, чого там…
Виходять.
Що ж, друже мій, ідіть.
Вас Петрики чекають.
Чого б то їх з Полісся принесло,
Чого – відомо, але саме зараз…
А нині, лікарю, друге вересня.
А вересень без нього вже пішов,
І скільки буде вереснів без нього.
Хоч будуть всі наповнені лиш ним,
Цим вересневим птахом. Він же в вересні
І народився, і пішов у вирій…
Знову – Учена Установа. Та ж декорація. На стінах портрети Крупської, Макаренка, і… Вчителя. Спочатку: Вальтер, Мар’яна, потім – Відвідувач з Хору, потім – Суханов.
Дуже рідкісні люди
Мешкають відразу на двох планетах:
На планеті дітей
І планеті дорослих.
Звичайно, той,
Хто надто захоплений
Планетою юних істот,
Здається інопланетянином,
Диваком здитинілим.
Тому ж бо Мещерського
Не атакуй занадто!
Ні, мушу сказати йому:
Ви, Мещерський, прискорили смерть!
Багато честі для нього
Присутнім бути при житті його і смерті.
Думане мовленим мусить буть!
Так з Песталоцці було, пам’ятаєш?
Замучив своїх помічників.
Учителі ховались від нього.
Будували собі курені в лісі,
Аби усамітнитись.
А от ми з тобою у курені…
Вченому… а він сюди проник
Портретом…
Заходить Відвідувач з Хору.
Ви не знаєте, де Суханов?
А ми до нього… і до Мещерського.
Мещерський? А хто це такий?
Ага, пригадую, це той,
Що критикував колись був
Директора із Павлищан. Тільки і слави!..
Де ж це Суханов?
Відвідувач виходить.
От тобі і маєш!
Заходить Суханов.
Так от, Вальтере,
Завтра від’їзд ваш. Дуже прикро.
Що все так збіглося – скрутилось.
Суханов дивиться на Мар’яну. Не без жарту.
Не маю сумніву, що все ж
Приїхали ви недаремно.
А де колега ваш – Мещерський?
Йому я маю два-три слова
Сказати – дуже вже горять
В мені оті слова!
Я знаю їх, оті слова!
Я їх сказав йому за вас.
Коли дізнався я про смерть,
Я переконаний був і сказав
Йому, що він – убивця.
Тепер жалкую…
Жалкуєте? За чим?
Оцей горе-вчений, заздрістю битий,
Цей мікро-Сальєрі, гадаєте ви,
З забаганками вбити Моцарта?…
Та в Мещерського мозкові звивини
Всі – під лінійку прямлені,
Він просто чесно критикував,
В чеснотах своїх недолугий…
А ви для цього лиш приїхали,
Аби з Мещерським поквитатись?!
Не вартий він такої честі…
У вас все розмежовано комп’ютером,
А у мені горить ще крихта серця…
Тож серце… Вальтеру лишіть!
Даруйте. Я пішов.
Бо ж непереливки
Мені будуть. Салют! Я не прощаюсь!
Суханов виходить.
Мар’яно, рідна, а він має рацію,
Лиши мені, тільки не крихту – серце!
То як же буде в нас? Я їду!
Може, й ти наважишся?
Не зустрічав… ріднішої на світі!
Аби до істини прийти такої,
Багато… рідних треба було мати.
Я, Вальтере, люблю тебе, напевно.
Щось моторошне є у цій любові.
Коли згадаю тільки, як він марив,
Як Вірою була я Сулимою,
А ти для нього… батьком був твоїм.
Ти лиховісності не чуєш в цьому?!
Я з переляку навіть і сказала
Тоді тобі: ти поцілуй мене!
Вальтер цілує Мар’яну.
О проекте
О подписке