Зелене поле без кінця-краю. Десь вдалині пасуться коні. Ластівки миготять тут і там. На полі заленому – круглий стіл. За столом сидять Песталоцці, Сковорода, Корчак, Макаренко. Встає Макаренко.
Сьогодні по порядку чергування століть
Я – головуючий і доповідач.
Верховний Педагогічний Суд
Сьогодні розглядає таке питання:
Справа директора Павлищанської школи.
Але стривайте!
Там все мене стосується. От штука!
Отож мені і справді неетично
Вести засідання. Колего Корчак!
Я прошу вас – візьміть на себе
Цю місію…
Корчак забирає папку зі справою до себе.
Отож, шановне товариство,
Тут звинувачують колегу нашого:
Вчення Макаренка про колектив
Він підривав і підриває
Словами й дією – словоприкладством,
Він не вчитель – проповідник-пастор.
Він зводить педагогіку до проповіді,
Носій моралі християнської, не менше.
Він вводить в педагогіку поняття темне,
Що зветься людяністю…
Як, як? Що, людяність —
Це вже поняття темне?
Я бачу брудні пальці на папері,
Брудна душа, мабуть, у пашквілянта.
Колего, прошу не перебивати.
Нам важко розібратися відразу.
Покличем зараз ми його.
Колего Макаренко, все ж вам
Найближчі ці питання, отож прошу
Уважно вислухати. Що ж до мене,
То знаю я колегу, серцем знаю,
Він посилавсь на мене часто —
І стежив я за ним з симпатією.
Скажу одне: учитель передовсім
Повинен бути добрим, а без цього
Ні к бісу не годяться всі теорії.
Багато з нас – було, і є, чи ж буде! —
Своє невміння спілкуватись з дітьми
Нахабно хочуть замінить наказами.
А наш колега, той же прагне серцем
Прийти до серця – вірити дитині.
З повагою, так, з повагою до дитини.
Виходить, що без цього ні до чого
Всі набундючені слова.
Тож прошу, Вчителю.
Входить Вчитель. Входить Хор, він розділений на двоє – одна частина в чорному з різками, друга в білому з павиним пір’ям: Чорний хор і Білий хор.
Найясніша в нас мета:
М’якість, ніжність, чистота.
Принесуть найбільшу користь
Строгість, жорсткість і суворість.
Потім Білий і Чорний хори об’єднуються спільно:
– Пеленати в пелюшки?
– Ставити навколішки?
– А шмагать чи потурати,
Як не можна дати ради?!
– Чи карати, чи без кари?
– Та карають лиш нездари,
А всі здібні вчителі
Не виховують на злі,
Бо не виростить покара
Буйнокрилого Ікара!
– Заохочення – мій стимул!
– Як захочу, то ростиму,
Не захочу, хоч ви трісніть,
Словеса всі ваші – прісні!..
Найясніша в нас мета:
М’якість, ніжність, чистота.
Принесуть найбільшу користь
Строгість, жорсткість і суворість.
Слово Вчителю.
Одні – за м’якість, інші – за суворість,
Я – за вимогливість при ніжності душі.
Мене колега тяжко звинуватив.
Вважає він, що я відходжу
Од вірного тлумачення питань
І класовості, і гуманності.
Мене колега тяжко звинуватив.
Мені колега дорікає в тому,
Що я навдивовижку однобічний:
Геть відмітаю начебто вимогливість
І наголошую я тільки на повазі —
У цьому сенс і мудрість дорікання?!
Та досі я не можу зрозуміти,
Чому це доброта і ласка до дітей
Учено оголошується так:
Абстрактний гуманізм – і не інакше,
Ось цього я не можу зрозуміти.
І вразив мене дивовижний дух
Якоїсь підозріливості лютої
До кожної дитини, так, до кожної,
Дух недовір’я до людини вразив —
Мене завжди недовірки вражають.
І здивував ще погляд опонента,
Що лиш покаранням живі ми й будем жити,
Покарання – це доконечна штука,
Покарання – це люта необхідність,
Покаранню – осанна і осанна!
Я – не картяр. Та й істина – не карта,
Їх не знайдеш в колоді раз у раз.
Та й козир теж – це не щаслива вдача,
А це врожай кривавого труда,
Безкраїй піт і крихточка натхнення.
Теорія без практики безсила.
Теорія могутня тільки в практиці.
Та й практика без бази наукової
Стає лише незграбним ремісництвом.
Ці два крила – безсилі поодинці.
Я виссав оцю істину не з пальця:
Дітей радянських, наше майбуття
Виховувати можна лиш добром,
Лиш ласкою і зовсім без покарань.
Я істину цю виплекав у муках.
Ось клас веду, наприклад, десять літ, —
І абсолютно жодного покарання.
І стали вони справжніми людьми.
Вже стали. Стануть. В цьому певен.
Некарані – тому й не будуть карні!
Цього досягнуто, як кажуть у народі,
Горбом – трудами, роздумами,
Не тільки з книгами в руках, не тільки!
Але й дитячими гарячими руками
В моїх обох, в моїх обох руках…
Схоплюється Песталоцці.
Я з ранку до вечора був серед них.
Все прекрасне для тіла їхнього
І для їхнього духу
Йшло до них з моїх рук…
Моя рука лежала в їх руці,
Мої очі дивились в їхні очі,
Мої сльози текли разом з їх сльозами,
Моя посмішка сонцем сходила
За їх ранковою посмішкою.
Вони були поза світом, поза Станцою,
Вони були зі мною – я був з ними.
Нічого в мене не було —
Ні хати, ні друзів, ні прислуги,
Лише вони були…
Колего, я за вас таки, за вас!
Я чув, як кепкував з вас пашквілянт:
Тримаючи в руках скрипку,
Людина не здатна сподіяти лихе, —
Так каже старовинна мудрість наша,
Сковорода так мовить.
Справжня краса і зло – несумісні.
Я тридцять літ блукав
Майданами і торжищами світу,
Я виніс істину, як пташку, на руках:
Я восхотів Сократом на Русі
Служити – і служив учителем.
Нема достойнішої справи, ніж оця.
Сопілку, флейту, скрипку замість різки.
Світ ловив мене, та не спіймав.
Я ж світу не ловив, але спіймав
Добром своїм. Ніколи і ніде
Добро не можна прищепити силою.
Воно тоді відразу роги виставить.
То будуть роги зла…
Тож я за вас, земляче!
Колего, ви сідайте.
Ви бачите, за вас усі, за вас.
Чи ви, Макаренко, щось маєте супроти!
Вчитель сідає до столу. Зводиться Макаренко.
У мене є одне запитання.
Скажіть, колего і земляче мій,
Чи правда, що ви проти мого принципу
В комуністичнім вихованні:
Повага, та поєднана з вимогливістю?
Коли формулював я другий
Важливий принцип виховання,
Свідомо я не повторив за вами:
«Повага, та поєднана з вимогливістю».
У чому річ, ви скажете?
Я це зробив ось із яких мотивів.
Переконався я не раз, не два
В такій «залежності математичній» —
Коли ви десять раз над вихованцем
Вжили свою безмежну владу,
Аби йому довірою й любов’ю
Повагу до людини прищепити,
То можете один-єдиний раз
Вже щось заборонити вихованцю.
Отож – на десять слів гарячих
Одне холодне, але теж тактовне.
На практиці ж виходить навпаки,
Що десять раз кричать мов навіжені,
І тільки раз по-людськи заговорять.
«Діяльність повинна бути моєю,
Захоплювати мене,
Виходити з моєї душі», —
Колись Ушинський казав.
У Вашій формулі:
«Повага, що поєднана з вимогливістю»,
Багато з педагогів зрозуміли
Лише примат вимогливості.
Навчитись легше вимагати, ніж поважати.
Те, що легше всім,
Те і сприймається всіма
І розуміється само собою.
Чи мав я право
На таку зухвалість?
Не тільки мали право,
Просто – мусили. Ваш досвід – ваше право.
Я бачу, ми в одному казані
Кипіли з вами – це найголовніше,
В огні любові до дітей,
І не абстрактної, а дійової,
Мене ж ви знаєте, як шпетили вони,
Оті, що за дітей, оті, що й вам дошкуляють.
Мені колись казала одна дама:
– Та ви, Макаренко, солдат – не педагог.
Я вірю в те, що ви – полковник царський.
І взагалі, не розумію досі,
Чому так з вами носяться?
Я б взагалі вас до дітей
І на поріг би не пускала!.. —
Хай згинуть заздрісники-пасквілянти!
Тож вашу руку, Вчителю!
Вчитель і Макаренко потискують один одному руки.
Усі великі педагоги, всі,
Всі як один без винятку,
Всі проголошують одні і ті ж
Гуманні істини.
Століття за століттями
Борня іде, одна і та ж, здавалося б:
Та кожному – своя доба.
Та кожному – свої обставини.
І кожен знов до істин повертається,
Старі знов проголошує новими.
Що істина не старіє – відомо,
Лише нових підтверджень потребує.
Доба нова – доба комуністична
Вчить, що добро – до зла непримиренність.
Реальний гуманізм життя нового
У наших творах сонцем палахкоче.
Тож знов доводь і не соромсь повторів,
Лаштуй у лави свіжі аргументи,
Доскіпуйся в старому по-новому,
Щоб істина та істинна була.
Було всім важко.
Хто й коли сказав
Що має бути легко вчителю?!
Тож чисть старі джерела і нові
Тримай тоді, коли вода жива в них.
Болять майбутнім, школо, твої груди —
Нехай святиться твій простий поріг!
Це вчителі, найкращі наші люди,
Готують старт для всіх крутих доріг.
Так, Вчителю, вже істина ця сива,
Хай все в книжках – хіба ж в книжках усе?!
Бо неповторність людська, як росина,
Всеможне сонце в крихточці несе.
Плекає педагог майбутність долі —
Яких за десять, за п’ятнадцять літ
Несе в собі всі долі ясночолі,
Які лиш потім світлом йдуть у світ.
Їм світ несе з майбутніми законами,
Він, педагог, їм еталонить все
І пальцями своїми ніжнотонними
Плекає неповторний їх хосен.
Світ клекотить. Земля йде по орбіті.
А ти зімпровізуй їм свій секрет,
А в цьому, у яснім дитячім світі,
Годинник на п’ятнадцять літ вперед.
Неси, як пташку, мрію їм безсонну,
Щодня їм поклювати дай зерна
І в корінці впізнай шумливу крону,
Щоб в небі вкорінилася вона.
Це вчителі, найкращі наші люди,
Плекають нас для всіх крутих доріг.
Болять майбутнім, школо, твої груди —
Нехай святиться твій простий поріг!
1977
Марина Турчин, скульпторка, 40 років.
Іван Савицький, архітектор, мистецтвознавець, 60 років.
Наталка, робітниця, 20 років.
Петро, шофер, 25 років.
Баба Степанида, свекруха Марини, 80 років.
Хор, який діє тільки в місячному інтермеццо, розділений на дві половини: чоловічу і жіночу.
Марина йде з букетом сон-трави до машини, де її вже очікує Іван Іванович Савицький. Його машина поблизу. Марина займає позицію, з якої важко було б її зрушити кількома натівськими бригадами, а все ж Іван Іванович Савицький наступає.
Марино Іванівно, сто разів перепрошую…
Досить одного разу. В чому справа?
Справа в тому, Марино Іванівно,
Що гіршої справи бути не може!
Я розумію, ваша втеча із Києва,
Намагання сховатись у волинську майстерню,
І тут – на тобі! – остогидлий Савицький
Стовбичить надовбом на дорозі!
Справа в тому, Марино Іванівно…
Який ви нудний, Савицький! Що сталось
У Києві, чом ви такий захеканий?
І чом так довго-довго про таке коротке?
Я ще не приїхав – ви вже встигли образити.
Та сталось не в Києві – сталося тут.
І треба ж було! Я ж таки наполягав:
Не ставте її, нещасної, при дорозі
На випробу всяким п’янчугам шоферам,
Поставте її на горбі над лісами —
Для першокурсника рішення елементарне!
Хіба ж мені зрушить було Турчина,
А з Турчином і Марину Турчин —
Над розвилкою тільки ставити – й годі!
От і маєте – взяла вас розвилка на вила
І мене з вами, грішного. Та вам байдужісінько!
Відшмагати б вас сон-травою!
Кажіть негайно – і членороздільно…
Збито нашу Мавку, Марино Іванівно!
Савицький, ви не того…
Як – збито Мавку?.. Хіба її можна збити?
Можливо, Марино Іванівно, бульдозером, танком,
БелАЗом, можливо, – людство вигадливе.
Зачепити плечем її біле рамено —
І Мавка в болоті білим череп’ям
Кличе на поміч, про допомогу волає…
Скільки ж туди, до урочища Вовчого?
Десяток із гаком. Поїхали?!
І треба ж до всього ще й Мавку!
Звідки дізнались ви, Іване Івановичу?
Хазяїн подзвонив у Спілку.
До вас подзвонив… Вас попередити…
Дзвоник його навздогінці за вами летить —
Звати його Іван Іванович Савицький…
Облиште виглуплюватись, Іване. За віщо
Все так на мене за кілька цих літ навіжених:
Смерть чоловіка, смерть матері… Смерть Мавки!
Доле, чи можеш ти зупинитись на хвилю?
Навіщо такий божевільний розбіг?
Центрифуга життя, яка ж вона немилосердна —
За кожен грам щастя тонну лиха відважує…
Вдалині видно довгий дерев’яний сарай над озером – це волинська майстерня Марини Турчин. З комина в’ється димок. Стежка з горба збігає вниз до гори. З іншого краю озера видно контури дивного птаха, який весь поривається злітати і злетіти не може – це радар. Внизу біля дороги, на воринні, сидить баба Степанида – Степка. Вона чекає. Зіщулена, згорблена, як вузлик життя, який меншає щоднини. Вона чогось чекає, вичікує на щось. Щось їде – це машина Марини. Машина повільно, надто повільно під’їздить до баби. Баба не ворухнеться. Марина виходить з машини, цілує бабу в руку без слова, Степка цілує Марину в лоб – без слова. Марина сідає внизу, у ногах баби Степаниди…
Що то за димок над комином?
Щоб тепло було, щоб зима вивітрилась.
Маєте щось на душі – кажіть, Степанидо Іванівно!
Всього відразу не можна – вже краще по крапелині.
Тоді ходімо до майстерні – там слова вийдуть кращі.
Там слова вийдуть гірші, тут – трохи вітром візьмуться.
Хочу диму, хочу вогню, он як куріє. Ходімо!
Марино, Марино, і воно тобі треба – і стільки?!
Чого ти на мене дивишся пильно і моторошно?
Гадаєш, відьма знову пісеньку свою заводить.
Гадаєш, напророкувала, наврочила – і по всьому.
Ні, не по всьому – на мене ланцюг свій
Доля твоя накидає, на мене… Марино, Марино!
Хочу диму березового, хочу вогню малинового —
Мене уже та й по всьому нічим уже не збентежиш:
Слово клади до слова, як дрова на зиму складають,
Спалимо їх в каміні разом з дрівцятами вкупі,
Слова горять, наче паліччя, полляті бензином розпуки.
Марино, тримайтеся цупко, бабі дурній не потурайте.
В слові більше вогню і диму, ніж у сухому дереві.
Слухай, Марино, слова всі ховай у пазусі,
Бо коли не захочеш, то можеш не чути і краплі.
Біда в мене: позавчора було весілля…
Господи, як ти говориш! Біда… позавчора весілля…
Наталка… Без мене… Та як ви так посміли!
Ні з того ні з сього весілля оте взялося…
Взялося проти волі моєї, можу заприсягтися.
Ці паровані ще зі школи – Петро і Наталка.
«Наталка Полтавка» давно їх попарувала.
Служив Петро у морфлоті – Наталка його чекала.
Два роки був у Вірменії – Наталка його вичікувала.
А це був подався в Норільськ – терпець дівці урвався.
Загуляла вона із тим Копачем, аж дим закурів.
Губи сухі щодня, а очі – аж дим валує.
Докотилося аж до весілля, таке-то, Марино!
Не дівка, а прірва, пройдисвітка – рідна онука.
Весілля отут розпаношилось, Копачам прямо – цілий розор.
А туди вона, бач, телеграму в хуртовину оту, в морози,
Бо од Петра цілий рік – ні півслова.
Телеграму таку йому дівка сковерзувала:
«Так як я без тата і без мами, то разом з бабцею Степою
І разом з нареченим моїм Василем Копачем
Просимо тебе на весілля. Твоя Наталка по „Наталці Полтавці“».
Коса зачепила за камінь – Петро приїхав.
Уявляю собі, що тут сталося…
В тім-то й річ, молодице, що зась твоїй уяві.
Що, Петро приїхав… і убив…
Не убив, а украв…. серед білого дня…
Украв… серед білого дня… що украв?
Не що, а кого, Наталку украв з весілля!
Степка ридає. Марина її заспокоює.
Не плачте, моя дорога мамо, не треба.
Не плачте, їй-богу, вони знайдуться.
Бодай би вони пропали, чого їм знаходитись!
Зараз такі, молодице, безбожні часи настали,
Зараз дівка без її власного дозволу не крадеться.
А як украв уже, щоб ти був запропастився,
То колись уже ховалися на край світу —
На Сахалін чи десь на Вогненну Землю,
А зараз оце – під спідницю до баби…
Як це – до баби? Вони що – у нашій хаті?
В тім вся біда, що не в моїй вони хаті.
Колись то було, років, мабуть, з п’ятдесят,
Це було за Польщі, коли я дівувала,
Так украв був один дівку таки з весілля,
То аж в Америці опинився був з нею.
Тепер оце аж приїхали – пан такий, хоч куди,
Миє вікна в ООНі і, кажуть, якось без ганчірки.
Так приїхав оце в село і думав, що мирно буде.
А той, у кого вкрали, не забув-таки, не простив:
Сидір, що сторожем на конюшні; на вухо недочуває,
Вибив американові переднього золотого зуба,
Замірявся й на другого – сільрада притримала.
Одсидів своє за напад на іноземця.
Та який він йому іноземець, коли першу жінку украв?
А цей, бач, Петро, украв, то ховайся в Сибір, як у пазусі,
А вона його, внучка моя, приконвоїрувала до баби.
Та й як ще украв, хіба по-людськи украв?
Машину чужу на цугундер, сидить в кабіні
І до Наталки виморгує: «Давай, мовляв, скільки чекати!»
Дурепа моя розвісила вуха, молодого – рукою,
Свекруху – ногою, а свекра – вже чим попало,
І нумо до нього в машину, в весільнім вінку.
Петро таки на БелАЗі, а Копачі – легковими за ним,
Така тепер молодь, господи, женеться – спитай, куди?!
Летіли, то збили (Марино, тепер тримайся) Мавку,
бортом зачепили.
Що воно тепер буде! Смерть – Копачі сказали!..
Марина тільки тепер усвідомлює зв’язок всіх останніх подій, без слова підводиться, підходить до машини, відкриває багажник, виймає забруднений брезент – на брезенті одбита голова білої Мавки.
Господи, це ж чия голова?
Моя!
Молодице, Марино, чи ти при умі?!
При повному, на який спромоглася за сорок років.
Це моя голова, коли було мені двадцять.
Твоя голова при тобі. На в’язах. Ясна.
Не дури стару Степку, Марино ласкава.
Рада була б здурити, та ніяк. Це голова
Двадцятилітньої буйної дівчини,
В яку закохався скульптор Михайло Турчин.
Де ж вони зараз, твої втікачі?
У найпотаємнішому закутку, де їх не знайде ніхто.
Не хто-небудь їх сховав – бабця Степка.
В тебе вони у майстерні, Марино…
А я щойно кричала, немов навіжена,
Савицький мене ледве якось гамував:
«Винних знайдіть негайно, знайдіть мені винних!»
Наче відродиться Мавка – Михайлова і моя,
Наче Михайло знову постане живісіньким,
Наче мої двадцять літ засвітяться
Такими ж бездонними, як це Затишне озеро.
Глупота людська, а бабська таки безконечна.
Треба давати відбій, треба себе гамувати.
Треба дзвонити і все на гальмах спускати.
Поїхали – познайомите мене з молодими,
Чи то пак з втікачами… Поїхали, мамо!
Не піду я, Марино, набулась я із ними.
Та і не знала, що ти ось нагрянеш,
Ти ж ніколи, ніколи об цій порі…
А це щось пригнало, бач, наче навмисне.
Невпокоєність, туга, якесь очікування.
Я ж не можу туди не йти, Степанидо Іванівно.
І йти мені у майстерню просто-таки непристойно…
А ти йди. Йди, молодице. Мабуть, так і треба.
Іншу я схованку їм налаштую. Ти йди, Марино!
Марина поволі загортає голову Мавки в брезент, поволі кладе загорнуте в багажник. Стоїть, думає, видно, вагається. Потім рвучко сідає в машину. Машина рушає. Степанида довго дивиться їй услід – туди, де димок куріє над майстернею, куди між негустим лісом тягнуться електричні і телефонні проводи.
Щось є в цій молодичці дуже-таки принадливе.
Недарма мій Михайло так ввивався,
Аж поки не сконав таки з-за неї. Диво!
Таке сухе, розгонисте, таке мужчинське наче.
Як вона теше з тих пеньків фігури,
Сокирою орудує як, господи! Як гупотить по каменю!
Хіба це бабська, людоньки, робота?!
Таж вона цілу ніч, бува, все гатить, гатить
То долотом, то рашпілем, то свердлом,
А вранці мокра – сто потів посходило.
Хіба ж оце, скажіть, жіноче, бабське діло!
А ця Марина – хіба ж природа нас для цього сотворила?
Хіба для молотка? Для рашпіля? Чи, може, для зубила?
Бодай би вас, чоловіків, пропасниця побила!
А молодиця – просто-таки з неба, хоча б очима!
А що ж мені з Наталкою робити?
Привіються-таки до мене зараз, ось побожусь,
Украсти дівку – о, на це він годен!
А далі що? До баби під спідницю! Така романтика!
О проекте
О подписке