В кабінеті – Мещерський і Вальтер, потім – Суханов.
Мене дивує, що і ви схопились
За цю фальшиву ниточку.
Та це ж фантом!
Та це ж суцільна вигадка!
Такий собі придуманий маяк!
Надували його, надували —
Надули, бач! Ви – їдете, чи ж варто?
Не можу не поїхати. Я чув
Про ваші погляди. Така полярність
Лиш інтригує, звісно.
В мене тема дисертації
«Корчак і радянська педагогіка».
В його книжках про Корчака
Не раз читав я – та і в його поглядах
Багато корчаківського, – хіба не так?
В нього потроху звідусюди.
Найменше – від самого себе.
У ньому компілятор аж заснидівся!
Входить Суханов. Кладе папки на стіл. Підходить до Вальтера і по-дружньому стискує за плечі.
Ну що, готові? На Світловодськ «ракетою»,
А там автобус будь-який у Павлищани
Всього за півгодини вас домчить.
Поїхав би я з вами, але ніяк.
Я завантажений, колега мій Мещерський
Теж в клопоті – статтю якраз
Готує проти вашого улюбленця,
А то б він ґречно супроводив вас.
Це – ваша Мекка. Я ж туди – ні кроку.
Я розвінчати цей сучасний міф
Вважаю необхідністю і честю.
Смішні, їй-право, ваші ці претензії.
Та він же в польоті живе,
Птах радості – цей Вчитель!
А ми, грішні, з вами, колего,
Лише павуки-раціоналісти.
Згадайте «Новий органон» Френсіса Бекона.
Ми створюєм тканину павутинки з себе,
Бджола ж – живе в оточенні квіток,
З них створює для світу мед і віск,
Дає йому тим солодощі й світло.
Тож Вчитель наш – та золота бджола,
Схоластика ж сухих розумувань
Хіба для мух лиха.
Хіба ж бджола, бува, не потрапляє
У павутиння?..
Ви – гість наш. Вам усе неспроста.
А Вам, Суханов, мушу нагадати:
Сарказм годиться як приправа страви,
Та можна захлинутися сарказмом.
Тож граю з вами у вашу гру.
Згадайте-но його сентенції,
Ці пасторські солодкі замовляння.
Мещерський стає у позу пастора і «глаголить», як йому видається, під Учителя:
«Тримаючи в руках скрипку,
Людина не здатна сподіяти лихе, —
Так каже старовинна мудрість наша,
Сковорода так мовить.
Бо справжня краса і зло —
Ось тканини несумісні.
Дитині кожній скрипку дайте в руки!»
Мещерський бере уявну скрипку і перекривлює Вчителя, а потім, уже звертаючись до Вальтера, сухо резюмує:
Так згадується доктор Франк
Зі скрипкою, його обличчя пиховате,
Самозадоволене, масне од натхнення,
Стоїть у крові по коліна, на скрипці грає!
Браво! Браво! Браво!
І так – до безкінечності.
Для нас, німецьких вчителів,
Цікаво бути в курсі всіх дискусій,
І ми не маєм бути одностайні.
Яскраве «за» є і яскраве – «проти».
Я з тих, що хочуть просто розібратись,
Помацати усе, відчути все,
А потім вже за когось обставати.
У Веймарі мене він просто вразив.
І я домовився про зустріч в Павлищанах.
Він радо згодився.
Тож їду, їду!
Там є в школі Дівчина із Казки,
Котра казки складає з малюками,
Найправовірніша із учениць його,
Тож бережіться, серце бережіть
І знайте, що дівчата на Вкраїні
Найкрасивіші там, у тих краях,
Ви ж молодий, обачний будьте, друже…
Ви зводите на жарт.
А в нього
Такі лихі слова про вчителів.
Він підрива своїм розумуванням
Вчення Макаренка про колектив.
Він ґрунт готує, аби зняти
Проблему колективу взагалі.
Ви цього не догледіли, Суханов.
Мені ж бо якось трапилась до рук
Одна з книжок вашого опонента,
Що зветься просто, недвозначно:
«Мудра влада колективу».
Там автор гаряче обстоює
Систему виховання через колектив
І посилається на Крупську,
На Макаренка…
Контексту не цурайтеся, Мещерський.
А за Макаренка ховатись зараз можна.
Багато тисяч з нас таки поміститься
В тіні його педагогічного мізинця!
Що ж, слава богу, знаємо Макаренка!
Могли б не знати, а хіба не так.
Хіба ж його «Педагогічна поема»
Не могла обернутись педагогічною трагедією?
Згадайте-но «апостолів» од педагогіки,
Чи хто не з ваших родичів, бува,
Волав в тридцятих про його систему:
– Се неприйнятно! Се недопустимо!
А потім аж коліна пороз’юшували,
Так закликали всіх інакомислячих
Вже іменем його! Всіх на коліна ставили.
Даруйте нам, геносе Функе,
Ці дебати, але колега наш Суханов
Дразливий надто.
Ви – конкретніше!
Я був у вашій школі в п’ятдесятому.
Ви захлиналися, про працю говорили,
Про виховання працею – все на словах.
А праця в оту пору, пригадайте,
У школах корчувалася до пня.
Було?
Було. І в нас. І в вас. І скрізь.
Всі говорили
Про самостійність учнів.
Але щоб без учителя
Бодай хоч збір відбувся піонерський?
Було?
Було. Було! Але ж тепер немає.
Чиї ж на те пішли зусилля?
Доходили до всього не без мук.
Ховаємось тепер тут за Макаренка.
А він же ж то колись ризикував,
Він не боявся зводити у колективі
Зіпсованих дівчат і хлопців.
А ми ж ходили із його щитом,
Аби дівчат і хлопців розділити
У різні класи… Не було? Було.
У всьому винен я. Як вдало
Знайшли ви винуватця, просто браво!
Ви – безіменний. Ім’я не одне у вас.
А справді винні отакі.
Минуле щоб забути – ані крихти!
Прекрасного не можна забувати.
Погане забувати – просто злочин.
Тож пам’ятаймо: іменем його,
Який виховував яскравих одиниць,
Нівелювали часто особистість,
Підручники були трафаретні,
Форми уроків – теж усі стандартні.
Стандартні плани самостійних творів.
А хто хоч кашляне супроти цього,
Відразу крик – він антипод Макаренка.
Макаренко ж всіх кликав на дискусію,
Він кликав сперечатись з ним не раз,
Він сам шукав і часто суперечив
Собі самому – ви ж його в ікону,
В сухий реєстр незаперечних аксіом,
Його, де сонце в кожнім слові грає
І кличе до співтворчості, колего…
Коли ж Учитель з Павлищан
Щось розвиває із того ж Макаренка,
Так, розвиває, не лише цитує,
То Ви його щитом по голові —
Цитатою з Макаренка!
Суханов, Ви мене переконали.
А до сьогодні я ще сумнівався,
Чи варто вдарити по ньому – і прицільно —
З усіх гармат, аж бачу – необхідно.
Він ціле покоління вчителів
Потроху зводить з розуму. Ось колега
Німецький – теж до Павлищан.
Я просто мушу, мушу розвінчати
Цей міф сучасності. Щасливо, друже!
І не забудьте перед від’їздом
Заглянути до мене. Прощавайте!
Мещерський виходить.
О заздросте людська!
Така проста розв’язка?!
Далеко не проста. Хай вам щастить, колего!
І справді – при нагоді завертайте
До нас… Вітання павлищанам!
В кабінеті – Вчитель і Вальтер Функе.
Як влаштувались?
Та ґречно дякую! Мене Мар’яна
До мами завела своєї, а та жінка
Була у нас в Потсдамі років зо два
Колись, в мою непам’ять, в час війни,
То все мене розпитує про місто,
А ставить борщ, то перець – у словах,
Неначе добра, але оком – голить.
Раптом двері здригаються од стукоту. Входить шкільний сторож Яким Чухно з невідомим чоловіком. Той скинув кашкета, під яким стрижена під нулівку голова. Сторож тримає в лівій руці дробовика, а правою, міцно зціпивши пальці, викручує руку невідомому.
Та відпусти, нарешті, розкаряко,
Ти бачиш – я вже сам.
Та бачу, що ти сам. Але чого
Вночі заглядать до директора?
Накрив я на гарячому його:
Смородину геть потрощив і ринву
Погнув, як до вікна він перся.
Ви хто такий? Чого вам треба?
Хай пустить дід, а то махну навідліг —
І буде мокро в кабінеті.
Ти бач, яке! Пострижене й небрите,
А ще, пащекувате, пащекує.
Пустіть його. І йдіть собі, Чухно.
Та я пущу. От ви вже не пустіть,
А то втече ця пташка пересильна.
Чухно виходить, кричить вже за порогом:
А я дробовку зарядив не сіллю.
Тож на жакан на вовчий не підлазь!
Ви хто такий, питаю? Вам чого?
А з вами оце хто? Хай вийде!
Я прошу вас.
Нема йому чого виходити. Це – друг мій.
А ви – брутальний, грубий чоловік.
Невідомий сідає і починає плакати. Плаче надривно, розвозячи сльози мокрою кепкою. Вальтер оторопіло дивиться на нього, а Вчитель вже хоче підійти до невідомого, щоб заспокоїти його, аж раптом того прориває:
Оце мені так варто було мучитись,
Щоб ви мене ошпарили словами.
Ви, ви, сам Вчитель.
Та знаєте, я скільки поїздів міняв,
Аби до вас дістатись.
Я півкраїни од Архангельська
Проїхав, аби вас уздріти.
Так, в’язень я. Що витріщили очі?
Це хто такий? Я прошу – нас лишіть.
У мене пильна справа є до Вчителя.
Вальтер поривається вийти. Вчитель зупиняє його очима, потім каже:
Сидіть, я прошу, Вальтере. А ви кажіть.
Це – вчитель теж. І вчителеві – можна.
Ми слухаємо вас.
Я – Савка Бляха. Я – в’язень.
І втік до вас, як вже тікав не раз,
Та все мене ловили там, то тут,
А цього разу врешті пощастило.
Ви знаєте, мені п’ять літ добавлять
За оцю втечу, та не міг дозволити
Собі я з вами не зустрітись.
З кумедними замашками в’язень?
Чого тікали? І за віщо сіли?
Чого тікав – то ясно. Сів за віщо?
То вже складніша і лихіша штука.
Та ви гадаєте – чого сюди принесло
Аж з-під Архангельська? До вас
Чистенькі їдуть більше, ті, облизані,
А тут таврованець приперся – та ще як!
Та це все кусанина – більш себе.
Отож розповідатиму, бо чую, чую вже
В своїх слідах вівчарок запах.
Отож – коротше, хоч коротше – довше.
Я віддавна схиляюсь перед вами.
Здивовані? Я прочитав у «Комсомолці»
«Бачити себе», не прочитав, а декілька
Разів буквально пив запоєм.
Та й іншим в’язням вголос теж читав.
Я вражений був тонкістю очей
І серця вашого – для інших недосяжна
Оця кмітливість у розгадуванні
Усіх відтінків людської душі.
Розумнішого і повчальнішого я
Не зустрічав нічого.
Я бережу ці витинки. І от якось
Мене осяяло – я стільки вже тікав,
І, думаю, ще раз втечу
Й дістануся до Вчителя,
І розповім йому про себе, і подякую
Йому за те, що він дітей шанує,
Щоб не були вони такі нещасні,
Щоб все життя не мучились вони,
Як я катуюсь, – я всього лиш жертва
Потворного й гидкого виховання.
Писав до вас я, і не раз.
Я пам’ятаю. Вам іще сидіти.
Здається, одинадцять літ за вбивство.
Учителю! За вбивство? Як ви можете!
Та вже не одинадцять – вже шістнадцять.
П’ятірочку добавлять – будьте певні.
Над нарами у мене – ваш портрет.
Як віруючі з Богом розмовляють,
Так сповідаюсь перед вами я.
Бо я вас розумію більше всіх,
Бо ви в мені побачили таке,
Та не в мені як в Блясі, а людині,
Чого не бачать інші і не хочуть
Побачити. А це мене засмучує і гне.
Я знав, я знав, що є причини,
Які мене в тюрму запакували.
Шукав, шукав я. Віднайшов Ушинського.
Там теж все є, але якось розрізнено.
Та коли ваші я статті читав,
Там, наче в чистій крапелині,
Відбилось все лихе моє дитинство,
Зі всіма злигоднями й хвилюваннями.
Я побачив, я знайшов себе
І те, що загубило так мене, —
Ви вдвоє мені стали ближчі,
Дорожчі всіх мені ви стали,
Розкривши мені істину мою…
Ви почали були про батька?
Заходить дружина. Вона наполохана, хустка накинута на плечі, в очах розгубленість і нерозуміння.
Що тут сталось?
Нічого особливого, сідай послухай.
Це – моя дружина.
Даруйте. Та я буду далі.
Дружина сідає на дивані, кутається у велику пухнасту хустку, сторожко позирає на Бляху.
Я виріс в селі глухому на Поліссі.
Бляшкевич – моє прізвище. А Бляха-Муха —
Це вже звідтіль, там охрестили.
Учивсь я в школі абияк.
Ходив я в школу тільки з переляку.
Коли ж приходила неділя
І діти всі гуляли так, як діти,
Наш батько нам вигадував роботу,
Аби не били байдики ми – діти.
І так було гидотно і нестерпно
Щось колупати на городі тому,
Коли всі хлопці за м’ячем гасали
Чи грали у «чапаєвців» та «білих».
І я тоді навчивсь дурити батька —
Ховавсь у бур’янах, не йшов у школу,
Приходила вчителька – і кості
Мені боліли люто з тих відвідин.
З дітей ніхто не розмовляв із батьком,
Ми між собою спілкувались пошепки,
Він йшов у спальню, ми тікали в кухню,
У кухню він, а ми тоді у спальню.
Дрібних на зошити просили ми у матері,
Вона ж згиналась перед ним.
Не вірите? Не сміла голови підняти —
Він бився люто.
Бляха закашлюється. Дружина Вчителя встає і подає йому склянку з водою. Той продовжує:
Ну що я міг з такого виховання
Собі узяти у душу, ви скажіть?
На людях ми були усі пригнічені
І замкнуті якісь і вовчкуваті,
Не вміли ми ковтати з тої радості,
В якій жили і хлюпалися інші.
Не міг я вийти з того кола гніту.
І ніс в душі завжди образи тінь —
Тінь розчарованості у житті…
І знаєте, що якось сталося,
А статись воно мусило доконче:
Якось напився батько і в хліві
Заночував, а я, побитий, луплений,
Облив з каністри хлів з усіх боків
І – сірником… Який вогонь там був!
Попікся батько, а мене до суду.
І почалось – не вистачило сили
У мене вийти з тюрем. Тільки строк
Один закінчувався, другий починався…
Та не про те я, а про зовсім інше
Хотів сказати, і таки скажу.
І ви скажіть усім, що Бляха-Муха
В душі не підлий, а в ділах – не кат.
Так от: дві, дві таки причини
Мене примусили ввійти
У світ злочинницький. Тож по порядку!
Стукіт у двері. Знову з’являється сторож Чухно.
В район я подзвонив.
Зараз будуть. Порядок єсть порядок!
Чухно виходить.
У, вишкребок, ще не дадуть скінчити!
Продовжуйте. Ми слухаєм.
Перша причина – це розчарування.
Я бачив, відчував на кожнім кроці,
Я усвідомлював на кожнім слові
Свою відсталість, недорозвиненість свою,
Свою неловкість, дикість, замкнутість
Супроти всіх людей навколишніх,
Їм все дається легко від природи!
Од виховання людського з дитинства.
Поговорити, повеселитися серед дівчат,
Мені це не давалось ні за які гроші,
А гроші – це грабунки і крадіжки,
А потім розум свій останній
Вбиваєш алкоголем, щоб зрівнятись з ними,
Та тільки потрапляєш мимоволі
У дико незручне становище —
І більше болю і досади більше.
Ви знаєте, нестерпно як до смерті
Недорозвиненість свою відчути.
Свою відсталість, боже, як це тяжко!
Не можна було вискочити з цього
Смертельного кільця? Не можна було
Десь зупинитись? Ви ж бо розумієте
Усе, соромитеся, мучитеся тяжко?
Це ж – своєрідний алкоголь, чефір.
Є насолода хвороблива – йти по грані,
Пройтись по гострім лезу бритви,
Раз, два, а потім іншого й не треба,
Все інше вже стає буденним, нецікавим,
Затягує у цей бездонний вир —
І лише інколи ось так світліє,
Тоді знов кидаєшся в авантюри.
Об заклад я побився з хлопцями —
Помру, а все ж дістануся до вас.
Бо в мене на свободі
Синок росте, тож втік я перш до нього.
І вже я був у нього, вже зустрівся.
А після нього – вже до вас дорога,
Дорога задля сина, для дитини.
А скільки йому? И де він?
Йому десятий рочок. В третім класі.
Так от. Щоб по порядку. Тож тепер
Про найстрашніше. Ви мені повірте!
Це найлихіше у моїм житті.
Це ж бо не те, що ваш школяр
За пташку пережив, чи за шпаргалку.
Я їх просив: не убивайте, хлопці!
Я відмовляв їх – не послухали.
Таки його убили по-звірячому.
А потім убивця сам того не витримав —
Наклав на себе руки. На суді
Я приголомшений був, все мовчав.
Все інші говорили – все на мене.
Усі вони давно уже на волі,
Попереду у мене ж – ціла прірва!
Знадвору чути шум машини. Заходять дружинники з міліціонером, з ними – Чухно.
Даруйте, добрий вечір, Вчителю!
Ви знаєте, хто це такий?
Це мій знайомий – Бляшкевич.
Він вже тікає п’ятий раз.
Він батька убивав і вбив
Учителя – пенсіонера, нумізмата.
Все через гроші…
Уперше чую, щоб учителя
Вбивали через гроші. Це так?
От бачите, який я!
Зверху наче правда, та нема
Тієї правди всередині. Годі!
Беріть мене. Я вже готовий!
І ще найголовніше. Ось адреса.
Ось фото. Це дружина. Це синок.
Дружина вже готова, дайте згоду,
Щоб син мій вчився тут, у Павлищанах,
У вашій школі. А то вже біда!
Безбатченко він. Забіяка лютий.
Всіх колошматить – Мухамед Алі!
Боюсь, щоб не зломився хлопчик,
Вірніше, щоб на звірстві не застиг.
Ви розумієте?
Ви напишіть мені. А я
Даю вам слово забрати сина.
Забирає у Бляхи-Мухи фото і адресу.
І обіцяю вам достоту,
Як ви мені розповідали,
Все написати у Верховну Раду.
Ні, не за тим я прошкував до вас,
За чим – сказав! На цьому досить.
Спасибі, що не погребували
Моїм високим товариством,
Тож пробувайте у здоров’ї, Вчителю!
Прощавайте!
Виходить. За ним – дружинники з міліціонером.
Щось ви сьогодні дуже спритний!
А я завжди такий! Порядок
Є порядок.
Ідіть і зачиніть ворота!
Чухно виходить.
Оце оказія. Відразу вас – в окріп.
Стражденний чоловік – йому я вірю,
Хоч перекручений, з важких дітей.
Я прошу тебе,
Подай мені…
Що з вами, Вчителю?
Мовчіть, мовчіть!
Дружина подає йому валокардін. Вчитель п’є.
Візьмем цю жінку з хлопчиком, хай їдуть.
Я знаю отаких дітей, в яких батьки
П’яниці чи злочинці… чи безбатченків.
Як правило, завжди важкі це діти.
Причину, бачте, він шукає в батькові,
В оточенні, а забува про себе,
Про відповідальність перед іншими,
Перед вимогами суспільства.
Ви вірите йому?
Я вірю особливо в те,
Що він про батька розповів.
І вірите, що він тікав
Заради сина? Що – не міг листом
Вас попросити?
О ні! Ви ж бачите – які замашки
Дивацькі в цього Бляхи-Мухи.
Тип дивовижний. Я йому повірив,
Як він почав про сина говорити —
Як зайнялись його хитрющі очі,
Як руки задрижали…
Діти, діти!
Я зустрічав таких – і в нас, і в вас,
Які «добреньким» вас вважають.
Цей Вчитель, вони все кажуть,
Ростить злочинців з підлітків
Своїм погладжуванням по голівці.
Сучасний педагог, вони вважають,
Собі дозволити не може
Дітей погладжувати по голівці.
Коли ж такі шовковисті голівки
В дітей, коли ж рука сама
Так безконтрольно тягнеться до них!
Я так люблю цей відділ людства, —
Казав колись Макаренко.
Гадаю я, що опоненти наші —
Прихильники «ламати» і «тиснути».
На досвіді переконавсь я, що дітей,
Та ще важких, «ламати» і «тиснути» —
Це недотепна і безнадійна справа.
Ти розберись, чому вони такі!
Допоможи ти їм задуматись про себе,
Ти виклич їхню совість як суддю!
Ти все невтомно гостя атакуєш,
О проекте
О подписке