Присвячується видатному українському педагогові В. О. Сухомлинському
Читачу мій! Тобі – мої слова.
Які мої і не мої, читачу.
Та ними розквітає голова,
У них живу – і розкошую, й плачу!
У кожного з нас вчитель є, читачу,
Усі ми – тільки учні й вчителі.
Усі ми у добрі своїм і злі
Несем чийсь холод чи любов гарячу.
Я вперше так пишу, де нагість слів
Така газетна і така солона,
Де клекіт буднів клекотом орлів
Мені рідніший притчі Соломона.
О вири виховання! О нурти
Педагогічні, о академічність!
Ти не січи з своєї висоти,
Хоч меч – нагий, та у меча – двосічність…
Я просто намагався шал думок
Подати в слові й повести сюжетом —
Це шал морський чи висохлий струмок?
Тож будь з поетом! Будь мені з поетом!
Вчитель може виступати на тлі Бухенвальда. Документальні кінокадри рейху можуть бути сіллю. Шкільна прибиральниця Горпина ходить то з мітлою, то з косою – вона може бути скрізь, в усіх епізодах. На кожну зустріч Вальтера і Мар’яни вона реагує активно, але за сценою – шумом мітли, брязкотом коси, колисковою піснею. Коли Душа-Хлопець з Хору розповідає про зірки, Хор може носити великі карнавальні зорі в руках – Вчитель з гвинтівкою серед них. За Мещерським і за Сидоруком може ходити Сидорова Коза, Березову Кашу теж можна варити – за необхідністю. Бубон теж, до речі – давати бубни.
Епілог можна розв’язати дуже просто – звільнити з рам портрети видатних педагогів і посадити за круглий стіл.
До тебе, мій редакторе, слова,
В яких не гасне істина жива.
ТВЕРДЖЕННЯ АРІСТОТЕЛЯ: «Завдання поета говорити не про те, що справді сталося, але про те, що могло б статися, отже, про можливе за ймовірністю або за необхідністю».
ПАРАДОКС ШІЛЛЕРА: «Я не бажав би жити в іншому столітті і працювати для іншого».
ВИКЛИК МАКАРЕНКА: «Нещасть, нещасних людей не повинно бути. Неможливо бути нещасним. І щасливою людиною неможливо бути випадково – виграти, як в рулетку, – щасливою людиною треба вміти бути».
РОЗДУМИ ВЧИТЕЛЯ: «Я згадував сотні відповідей хлопчиків на запитання: якою людиною тобі хочеться стати? Сильною, хороброю, мужньою, розумною, винахідливою, безстрашною… і ніхто не сказав: доброю. Чому доброта не ставиться в один ряд з такими доблестями, як мужність і хоробрість? Чому хлопчики навіть соромляться своєї доброти? Адже без доброти – справжньої теплоти серця, яку одна людина віддає іншій, неможлива душевна краса».
Пролог
Вчитель з НДР
Кабінет Ученої Установи
Зустріч з Бляхою-Мухою
Хліб і стаття Мещерського
«Казка про любов» у шкільному театрі
Жива книга вражень відвідувачів
Павлищанської школи
Психологічний семінар
Вчитель у лікарні:
Мати з казкою
Дружина з хлібом
Мар’яна і Вальтер з любов’ю
Горпина з косою
Марення Вчителя
Вересневий птах
Прощання
Епілог, або Верховний Педагогічний Суд.
Автор.
Хор (І ведучий, II ведучий, вчитель Сидорук та інші. Хор у різних картинах стає то Хором учителів, то Хором учнів, то Хором відвідувачів).
Вчитель.
Його мати.
Його дружина.
Мар’яна – вчителька, Дівчина-Казка (вона ж у маренні Вчителя – Віра Сулима).
Вальтер Функе – німецький педагог (він же в маренні Вчителя – гестапівець Функе).
Суханов.
Мещерський.
Бляха-Муха.
Дружина Бляхи-Мухи з сином.
Горпина – шкільна прибиральниця, мати Мар’яни.
Макаренко.
Сковорода.
Песталоцці.
Януш Корчак.
Лікар.
Я – автор цієї кантати,
Цієї сурми колажу. Не слів.
Субординація сюжету лише моя.
А все, що сталось, – не в мені, а в логіці
Подій живих, які пішли від нього —
Героя нашого. Я ледь гамую
Всі вчинки хору й дійових осіб,
Які на диво просто суверенні.
Чому без себе я не обійшовся?
Чому потрібен Дантові Вергілій?
Коли себе відчую зайвим – зникну геть.
На себе хукну – і мене нема.
Тож прошу – хор.
Входить Хор. В ньому – І ведучий і II ведучий.
Тут все можливе.
Поему можна просто розсюсюкати.
Роман розвергати на тисячу сторінок.
Але от драму? Або ще трагедію?
Даруйте, Авторе, – не та основа!
Та й надто все ще… сьогоденне надто,
Все клекотить, але не ті параметри…
Таж кожен вчитель – це суцільна драма.
Це вузол всіх вітрів, що дмуть зівсюди.
А ще такий, як Вчитель наш.
Таж кожен крок і кожен його намір —
Це вибухівка, стиснута, спресована
Характером тонким і волею могутньою.
Давайте, Авторе, поволі розберемось.
Тож чим бомбардуватимем
Ядро характеру? Який прискорювач сюжету?
Так от – беру Учену Установу
І слухаю розмову найбуденнішу.
Ви, Хор, мені допомагайте з тактом,
Щоб чули всі, бо це важливо надто.
Бо ж скоро гість з Німеччини приїде,
Той вчитель молодий у Павлищани.
Отож Чистилище Учене перед ним.
Тож, прошу. Голоси.
З Хору виходять голоси.
Та це ж фантом!
Та це ж суцільна вигадка!
Такий собі маяк!
Надували його, надували —
І от, бач, надули! Світиться вже. Є!
Страшенно суперечлива людина.
Якось до нас приїхав – в Установу.
Замовили в готелі йому місце.
Ви знаєте, він там не ночував,
Він просто на вокзалі переспав!
Коли ж поїхав був на Кубу,
Собі нічого не купив, дивак, —
Ані дружині, ані дітям власним, —
Лише книжки в шкільну бібліотеку
Та цілий чемодан мішечків
З насінням – для рослин і для дерев
Оранжерей усіх шкільних. Ростуть!
Та він не стільки скупуватий був,
А скільки по-селянському ощадний,
Аби добро ніде не пропадало.
А так – ніякої системи не було.
Суцільні гасла! Він на них і спав!
Вкривався ними – теж. Він надував їх!
На кулях на повітряних
Пливе над школами, ті ж очі витріщають.
Не просто це. Двоїстий дуже він.
За всім уважним, усім обов’язковим
Завжди жаріє лінія одна —
Твори, твори індивідуальність,
Твори людину скрізь і над усе.
А що дітей любив – то ні до кого
Він так не ставився, як до дітей;
Було щось в цьому просто дивовижне.
А що вже діти – ті світились просто,
Коли з’являвся він…
Таж кар’єрист був. Все для себе.
Села не кидав, та лише тому,
Що знав: зрубає дерево,
На якому сидить. Тримався
Цупко за село! За Павлищани!
Він весь з «Лебединої пісні» Песталоцці.
Був різний. Жив двома життями.
Одним – простим, буденним, денним.
Іншим – вночі, коли творив,
Коли фантазував. Отак-то!
А Віри Сулими – то не було і духу,
Суцільна вигадка – та Віра Сулима!
Автор не витримує. Він втручається трохи безцеремонно, але обов’язково.
Таж всі дослідники один в один
Доводять, що таки вона була.
Таж і архіви обласні – погляньте,
В архівах – документи, не легенди.
От, бач, він все по знаковій системі.
І він за це вхопився, Автор наш.
Кажу вам переконливо – там більш легенди,
Ніж дійсності!
Він белетрист був. Був письменник.
Напівписьменник, кажуть, хай і так.
Поляки його не визнають.
Суцільний сентименталізм!
А німці скільки видали —
І видають! Зібрання творів!
А німці щось не втямили…
Японці теж не втямили? Теж видають.
З сучасних авторів – це ж найвідоміший
Радянський педагог у світі.
А от угорець Карваш, що, здається,
Живе у Пешті, твердить, що такого,
Як він побачив там, у Павлищанах,
Ніде у світі більше не побачив.
Все унікальне й дивовижно просте:
Учням ставили ночви, звичайні ночви,
Щоб вони, в школу заходячи,
Мили взуття собі на подвір’ї!
Ото вже сьоме диво світу!
Це в кожній школі на селі побачиш…
А район Оникіївський
Не дуже то вітав Учителя.
Показники були не дуже важні.
Ніяких тобі переможців олімпіад,
Ніяких відмінників особливих!
Автор знову втручається.
Та Оникіївський район
Його ж на руках просто носив —
Навіщо вигадки оці стереотипні!
А я кажу вам те, що знаю.
Він фантазер був, мрійник і фантаст.
Його дружина – повна протилежність.
Саме життя – це точність і конкретність,
Її я поважаю.
Двоїсте в ньому все. А от системи —
Нема. А як же без системи —
Видатний педагог?
От зустрічалась я з випускниками
Антона Семеновича.
Виникла буденна ситуація:
Треба було допомогти якось
Дружині Макаренка в одній справі,
Ті відразу про все домовились —
Просто, по-демократичному.
Випускники цього Вчителя
Просто так не зуміли б!
Що ж це виходить по-вашому:
Вихованці Макаренка – колективісти,
А вихованці Героя нашого —
Індивідуалісти, чи як?
Приїздив до нас
Один педагог із Риги.
Все доскіпувався: скажіть та вкажіть
Різницю між Макаренком і цим Вчителем?
Кажу йому: нема антагонізму.
А він мені своє, нарешті:
Макаренко кував людину,
А Вчитель – цей ліпив її. Різниця
Між ковалем і скульптором!
І це несправедливо. Вчитель наш
У кращому – Макаренко сьогодні.
На новому етапі. Саме так!
Та годі вам. Спасибі за відвертість!
То ж творимо Учителя ми образ.
Мене найбільше вразило колись
«Слово до читача німецького».
Все в ньому запеклось!
Легенда й дійсність, біль і чистота.
Тож почнемо із нього. Вчитель
В Німеччині… Вчитель – на тлі
Бухенвальда…
Вчитель за умовною трибуною. Хор сидить на лавах – зараз це сучасні німецькі вчителі. Серед них – Головуючий. Серед них – Вальтер Функе.
Скажіть нам, товаришу Вчителю,
У настановах ваших етичних
Є і такі гуманні слова:
«До людських слабостей терпимі будьте».
Тим часом ви самі непримиренні!
Десятки літ вже по війні минуло,
А Ви ще повні ненависті вщерть.
Звідкіль вона у вас?
Послухайте, звідкіль вона у мене?
Ненависть до фашизму?
Колега посоромивсь це означити,
Так, я окреслюю – так, саме до фашизму
Як до машини людиноненависництва.
І не якась, а люта ненависть у серці.
Я хочу, щоб німецький педагог
Це зрозумів. Багато ж як від нього
Залежить, ким дитина буде
В двотисячному році. І чи добро чи зло
Він покладе їй зараз в юну душу?..
По-менторськи говорите ви надто.
Але, пробачте, на якій підставі?
Шановний, де твоя тактовність?
Ні, правильно колега так доскіпливо
Ціну складає цим важким словам,
Бо ці слова не просто появити
На білий світ.
Даруйте, коли буду велемовним
І прописними істини здадуться, —
Та в цьому – весь я, в цьому – сенс життя.
Ми знаємо поважного колегу
Уже віддавна – шана наша щира
І щирою увага буде наша.
Так просимо, колего.
Почав я свій педагогічний труд
У тридцять п’ятім році.
А в сорок першому моя кохана
Віра Петрівна Сулима
Скінчила Кременчуцький педінститут.
В тій школі, де я досі працював,
Збирались ми життя своє почати,
Сповиті райдугою юності й жаги.
Та вдарила війна – і щезла райдуга.
Я з перших днів пішов на фронт.
Коли прощались, мріяли про те,
Що буде в нас чи син, чи донька.
Я вірив: скоро повернусь додому.
А тижнів десь за п’ять
Фашисти вже були на берегах Дніпра.
Село, де Віра у батьків жила,
Невдовзі вже окупували.
Війна, розор, зневага і ненависть.
А Віра Сулима з двома подругами
Ненавиділа – любити ж бо хотіла;
Ненавиділа – і листівки всюди,
Що наші льотчики скидали з літаків,
Вона розклеювала на хатах і клунях;
Ненавиділа – і ховала хлопців —
Оточенців, радянських полонених;
Ненавиділа – і ховала зброю,
Щоб потім партизанам передати.
І от – арешт. Гестапо.
Кілька днів її нелюдськи, тяжко катували,
Кілька днів допитувались в неї, хто керує.
Допитувались прізвища кілька днів.
Відповідала Віра тільки: «Віра!»
Дівчата теж відповідали: «Віра!»
І це було єдиним їхнім словом,
Бо вірили вони, жили у вірі.
Та Віра спородила сина.
В катівні мого сина спородила,
Надію ту, якою ми жили
І вимріяли, Віра спородила.
Життя їй лицеміри обіцяли
І злочин готували, хижий злочин.
І досі в мене серце палахкоче,
Вже чверть століття моє серце стогне,
Коли бодай на мить я уявлю,
Що сталося в гестапівській катівні.
Було синочку кілька днів од роду!
До ніжки столу прив’язав гестапівець
Маленьку душу, Віру ж бо до ліжка
Залізного безжально прип’яли.
Фашисти познущались над дружиною —
Вона ж була красунею чарівною
З гарячими циганськими очима.
Гестапівець підніс дружині сина
Під ті зґвалтовані і непокірні очі.
Допитувався, хто керує ними.
«А ненависть!» – відповіли ті очі.
«Смертельна ненависть!» – відповіли вуста,
Запечені, змордовані до краю,
І німо знов мовчали, німували.
Закатували сина за мовчання.
А Вірі викололи дивні карі очі
Й повісили там, у дворі тюрми.
Це сталось саме тоді,
Коли я був поранений під Ржевом.
Прострелені у мене груди,
А декілька осколків досі
Сидять в моїх легенях і під серцем…
Коли звільнили рідний наш район
Від окупації, приїхав я додому,
Дізнався про лиху трагедію.
Я слухав допити
Отого поліцая-зрадника,
Що видав їх і був при катуваннях.
І втік від помсти
Фашистський офіцер.
Лишилось в пам’яті моїй
Лиш прізвище його – Функе, Франц Функе.
Та ще оця в кишені, гляньте,
Його сімейна фотографія…
Вчитель дістає з кишені маленький білий конвертик, виймає звідти фото і пропонує подивитись присутнім. Фотографія йде по руках.
І от, як попіл Клааса
Стукоче в груди Тіля Уленшпігеля,
Так ця сімейна фотографія
Серце моє палить щомиті,
Нагадує мені кожної миті,
Що в світі є фашизм.
Ніколи не затьмариться в свідомості
Цей моторошний злочин звіра-нелюда.
Багато з нас, із старших вчителів,
Даруйте, що вас так перебиваю,
Пізнало на собі катівні таборів,
Багато вистраждало – то чи ж варто
Концентруватись на страхітті, Вчителю?
Так можна вчадіти од жахів.
Хіба не досить вже, колего?
Не перебивайте. Це ж не ґречно.
Та й досить лиховісна ця історія.
Даруйте, прошу вас, продовжуйте.
Концентруватись на страхітті – ні.
Концентруватись на пам’яті – інше це.
Ось що газети пишуть нині:
Закінчився у Кілі, в ФРН,
Суд над есесівцем Ріделем,
Творцем «поліпшеної» душогубки.
В неї потрапляли мешканці
Окупованого Могильова —
І за одну хвилину гинули.
А «експерти» судові заявили,
Що смерть в межах хвилини
Не є болісною і, отже,
Не варто звинувачувати Ріделя
В жорстокості… Ви чуєте – не варто?!
Суд виправдав «раціоналізатора».
Серед присяжних вчителі були…
В залі заворушились. Фотографія поволі переходить з рук у руки і знову повертається до Вчителя. Той ховає її у конверт і кладе в нагрудну кишеню.
Так от. Про вчителів.
Про ненависть з любові.
І про любов з великої ненависті.
В пенати рідні повернувшись
І переживши стільки, я хотів
Знов йти на фронт.
Хотів зустрітися лице в лице
Із Функе, з Францом Функе.
Комісія медична жодна
Не могла визнати мене
Навіть «обмежено придатним».
Я знов пішов у школу.
Я забуття шукав од горя.
Тож працювати, працювати, працювати —
Бодай крихтина забуття у праці.
Я цілі дні із дітьми був, із дітьми.
Та м’яко ніч приходила —
Я прокидався о другій чи о третій,
Вивітрювався сон, як не було, —
І працював я, працював затято,
Щодня чекав я з нетерпінням ранку,
Щоб утопитись у дитячім щебеті,
Щоб захлинутись у дитячім вереску,
Як щастя є – воно поміж дітей.
Як шолоховський той герой,
Я взявся за німецьку мову,
Я вірив (навіть зараз вірю!),
Що станеться отак, що я зустріну
Гестапівця, що катував дружину,
Що вбив її і сина-крихітку,
І зможу я сказати по-німецьки
Йому все те, до крапельки все те,
Що так виношую запечено
Уже чверть віку,
Що не забудеться
Й не проститься ніколи.
Я вивчив німецьку мову.
Я володію нею досконало.
А потім взявсь за польську і за чеську,
Англійську і болгарську,
Французьку та іспанську,
І за японську мову взявся.
Я вивчив всі ці мови.
Але ж часу таке безмежжя
Від другої години ночі аж до ранку —
Це ж ціла прірва часу.
Це та пора, шановний друже,
Коли ви пишете свої книжки —
Від другої години ночі і до ранку?
Як вам вдалося написати
Педагогічних праць за цілий інститут?
Так, справді забагато:
Опубліковано триста десять наукових праць,
Тридцять дві книжки з-поміж них?
Я ще раз, ще раз хочу повторити:
Моє натхнення – два чуття глибоких —
Любов і ненависть.
Любов безмежна – до дітей.
І до фашизму – ненависть бездонна.
Чи не здається вам, колего,
Не за адресою тут деякі емоції?
Я декілька разів уже бував
В Німеччині Демократичній.
І коли вперше я ступив
На землю на німецьку,
Коли заглянув я уперше
У сині очі піонерів-тельманівців,
Мені зітхнулося з полегшенням:
Це – новий світ, це – світ соціалізму.
Сама непримиренність до фашизму
У всіх його субстанціях…
Гуманність справжня
Полягає в тому,
Що треба комуністом бути всюди —
І в економіці, і в науці,
І в душі людській.
Коли учитель не прийде у душу,
Тоді чия вона буде, душа?
І неможливо бути гуманістом,
Коли не маєш до фашизму ненависті,
А він це зна, як щупальця пускати.
У цьому ваша вища компетентність.
І ще хотів би я наголосити
Ось на такому, друзі дорогі:
Виховуючи людяність, і чуйність,
І почуття людської гідності,
Не можна забувати ні на хвилю:
Фашистські вбивці,
Що надлюдьми себе проголосили,
Теж всі дітьми були.
Теж раділи сонцю.
Теж листи писали і сповідались
Своїм коханим матерям.
Теж наречених ніжно обіймали,
Оте розпрокляте все – теж, і теж, і теж,
Садист отой, убивця,
Що голову дитячу
Розбив об кам’яну стіну,
Він же голубив, гладив по голівці
Свого синочка,
Донечку свою, —
На фото – ви вже бачили його, —
З яким ніколи я не розлучаюсь,
Він же не сам – він вірний сім’янин
Із дітками двома й дружиною.
І взагалі – нема гуманності абстрактної,
Нема людяності поза боротьбою,
Шаленою борнею політичною,
Яка заповнює всі наші дні по вінця.
Людину можна справжньою назвати,
Коли вона людей насправді любить —
Це Ленінові золоті слова.
До серця людського навіки
Перепинити доступ звіра – ось в чім зміст
Покликання учителя, колеги.
Спасибі вам, шановний наш колего,
За щиру сповідь, що ми тут почули, —
Ця сповідь йшла від глибини душі.
Тепер ми знаєм, звідки сили брали ви,
Щоб так прожити ув однім житті
Життів багато, повно і натхненно.
Хай радість супроводжує вас всюди!
А ми вам поклянемось, наш колего,
Обпечений жорстокою війною,
Що нас веде ідея комунізму,
Яка в крові вже клекотить у нас.
Ми всі, антифашисти і борці,
Вчимось із ваших книг – вони нам радість
Пізнання найдорожчого в людині:
Народження людини в малюку.
Прийміть подяку! До нової зустрічі!
О проекте
О подписке