Хліб і стаття Мещерського

Учительська. Спершу – Вчитель і Вальтер, потім – Мар’яна, Хор і Горпина.

Вальтер

Україна – це хліб. Так в уяві моїй
Вона поставала. А тут,
У школі у вас, із хліба усе
Починається. Звідки і як
Прийшло вам це в голову?
Дивне питання. Та все найпростіше —
Найважче. Дуже ж просто це —
З хліба почати. Ніхто ж не почав. Ви!

Вчитель

От диво дивне. Наче все і знав,
Наче знав тисячу літ.
Та саме тоді осяяло, освітило.
Якось у школу завітав дідусь
Іван Степанович Савчук —
Пастух колгоспний літ під дев’яносто.
Старий витягнув з-за пазухи
Маленький вузлик.
Розгортає хустину білу.
Бачу – хліб засохлий,
Черствий і мацаний вже перемацаний.
«Ви знаєте, що це таке?
Так, хліб-то хліб, але який?
Я, як і ви, не вірю в Бога,
Та називаю хліб святим.
А ви, учителі, про це забули.
Що ж це виходить?
Чотири внуки в мене,
Чотири лютих розбишаки.
Всі – ваші учні, ці мої кровинки.
Якось приходжу ввечері із поля
І застаю їх за таким заняттям:
Шпурляють вгору цей черствий шматок
І з дерева збивають хлібом груші.
Забрав я хліб. Стоять переді мною,
Схилили голови, перезираються.
Я їм кажу вже з притиском:
Таж він святий – цей хліб!
В нім піт, мозолі в нім – а ви,
Ну, бешкетники, цілуйте по одному!
Підходить кожен; я його за вуха,
Та добре натягнув, до сліз таки.
Пішли вони – заплакали від болю,
А не від сорому, від сорому я плакав,
Коли вони бомбардували грушу
Уже не хлібом, а таки ломаччям.
Подумайте лишень: це ж що таке?
Хіба ж то діти виростуть людьми,
Як в них до хліба та нема поваги?
Чому ж це вашу школу не турбує,
Щоб хліб був для дитини дорогий,
Немов саме життя, мов мати рідна?»
Так присоромив мене Іван Степанович.
Пройшли роки, та й досі ще лежить
У мене в шафі камінець-сухар.

Вчитель дістає з шафи білу хустину і розв’язує її – черствий хліб на долоні.

Ось воно звідки почалося.
Помер старий, дивлюсь на цей сухар —
І бачу очі строгі і тривожні.
І почалось відтоді – стали діти
Хліб сіяти самі. Це вже традиція.

Заходить Мар’яна. Вона стурбована.

Мар’яна

(звертаючись до Вчителя)

Вас просять вийти.

Вчитель

Гаразд. А я саме почав
Про свято Першого хліба
Гостеві розповідати. Мар’яно!
Це ж вам з руки.
Ви ж саме третій клас ведете!

Вчитель виходить. Мар’яна сторожко позирає на Вальтера, потім хоче зав’язати хліб в хустинку, але з хвилювання бере одну з газет, що лежить на столі.

Мар’яна

Я маю вам про свято розповісти.
А чи усе спочатку?

Вальтер

Ви чимось схвильовані? Що сталось?

Мар’яна

Анічого. Отож спочатку —
Як ми вирощуємо власноручно хліб.
Колгосп нам виділив ділянку —
Пів класної кімнати розміром.
Засіяли озимою пшеницею.
Весною учні чергували,
Од горобців оберігали, од курей,
А восени, тепер, коситимем самі —
В нас є косилочка маленька.
Самі його і обмолотим
На дитячій молотарці,
Насипемо зерно в мішок,
Піднімемо всім класом на причеп
І гайда до млина – молоти…

Мар’яна дивиться на газету, в яку хотіла загорнути хліб старого Савчука, і оторопіло кидає Вальтерові слова:

Дивіться, і тут ця стаття:
«Хто бореться, а хто проповідує!»

Вальтер

Яка стаття?

Мар’яна

Стаття Мещерського. Даруйте!
Мене просили,
Щоб я вам не казала, ви ж бо – гість.
А тут – прорвалось в мене…

Вальтер

Можна глянути?

Мар’яна

Ось – прошу.

(Подає йому газету.)

В учительську входить Хор вчителів, серед них – Сидорук з газетою «Голос учителя».

Сидорук

Я що казав! Та тут не скажеш слова,
Лише подумаєш – відразу по тобі
З усіх гармат усі гуртом ударять.
Ось, дописався янгол наш!
Яка стаття! Який розкішний тембр!
І все по суті. Це не емпіреї,
В яких витає наш дивак-директор.

Вчителі

Яка стаття?
Чом ця поквапна радість?
Як Сидорук радіє – жди біди!
Давай сюди,
Давай сюди газету!

Сидорук

(стримуючи гарячі руки своїх колег, відходить вбік і, не стримуючи свого захоплення, декламує)

«…Ви тільки вдумайтесь, як автор формулює свій погляд на завдання виховання, погляд, який домінантою пронизує його наступні, дуже сумнівні, як на мене, роздуми: „Справжній майстер педагогічної справи, – пише він, – формує у того, кого він виховує, передовсім вірний особистий погляд на зло, неправду, безчестя“. Він недооцінює ідею колективу цими словами. Він часом проявляє тенденцію до абстрактного протиставлення „природного життя дитини“ „нівелюючому життю суспільства дорослих“.»

Вчителі

Та це ж суцільна демагогія!
Мещерський – ну й дожився, ну й ганьба!
Словами як жонглює, святотатець!

В учительську входить прибиральниця Горпина. В руках у неї газета «Голос учителя» з цією ж статтею. її не завважують. Сидорук тішиться собою і ситуацією.

Сидорук

«Яку ж програму пропонує директор Павлищанської школи? Виявляється: „Гармонійна, всебічно розвинута особистість немислима без міцного морального стрижня. Основне в людині комуністичного суспільства – це людяність. До цього морального стрижня мусить прив’язуватись все“. Товариші, вдумайтесь: замість конкретної і чіткої програми, вводиться туманне поняття, що зветься людяністю, до якого начебто все треба прив’язати…»

Прибиральниця Горпина підходить до Сидорука і рвучким рухом забирає газету, потім підходить до кожного з учителів і робить те саме, забирає газету і у Вальтера Функе. Мар’яна кидається до неї.

Мар’яна

Мамо, що ви робите?

Горпина не відповідає. Витягує сірники – газети вже горять. Вчителі ошелешено дивляться на прибиральницю.

Сидорук

Яка ганьба!

Мар’яна

Що ти робиш, мамо?!

Горпина

Те, що ти думаєш!..
Я спалюю наклеп.

Знадвору чути сирену автомашини. Мар’яна кидається до вікна.

Мар’яна

«Швидка допомога».

З Хору виходять – І ведучий, II ведучий.

II ведучий

Та цього ж не було!
Хіба, скажіть,
Палив би хто в учительській газети,
Хай навіть і обурення було,
Вогонь пускало, попелило душі?
Принишкли всі, очікували всі,
Чим все закінчиться.
Павлищани, Павлищани,
А все ж село, провінція, хоч Меккою його
Вже охрестили педагоги наші,
Та, правду кажучи, лиш деякі.
Ось так.

I ведучий

Не так. Не все, що відбулось,
Те дійсне. І не все,
Чого і не привиділось нікому,
Чого не мало бути й не було, —
Недійсне.
Та й суть Мещерського – демагогічна суть.
Бо погляд класовий повинен бути
І особистим поглядом. Мещерський
Безглуздо все протиставляє, ділить.
А Вчитель людяність і громадянськість —
Все гармонійно, органічно поєднав.
Адже мораль комуністична наша
Містить в собі загальнолюдські норми,
Що виробило людство за століття.
Добро і правда, честь і людяність —
Це ж основні моральні наші норми,
Поєднані з нещадною суворістю
До ворогів суспільства комунізму.
Громадянськість і людяність —
Ось Вам Учитель.

II ведучий

А Мещерський – він теж за громадянськість?

I ведучий

Мещерський одягає машкару
Вульгарно трактованої громадянськості
І б’є в Учителя статтею-підступом.

II ведучий

Він хворів не од того. Все війна.
Нема чого спирати на статтю.
Та мушу визнати – оту лиху статтю
Обком хотів було перепинити
Й газету не пустили в Павлищани,
Але Учителю якась «душа добренька»
Статтю привезла з Світловодська…

І ведучий

Чи ж битви миру ранами не зяють?
Чи ж слово не бува лихіше кулі,
Бо куля з ніг – відразу, а слова
Живуть отруйно роки і віки…
Слова – свинець, і золото – слова,
І ми в словах, і слово в нас затято
Живе, пече, ми всі – слова, слова…

«Казка про любов» у шкільному театрі

Діють: Вчитель, Вальтер, потім – Мар’яна, Хор.

Вальтер

Я – син гестапівця. Мене виховували
У дитбудинку. Мати з сестрою загинули
При бомбардуванні.
Батько зараз у – ФРН.
А тут він панував —
У вашій школі
Була ж тюрма для пересильних,
Він тут ходив, всеможний і нещадний.
Я чую стогін в кожній цій стіні,
Дитячий щебет всіх десятиліть
Не може оцей стогін заглушити!
Наш час лихий у павутинні цифр…

Вчитель

Душі не даймо числам цим,
Душа хай буде пам’ятлива, але чиста…

Вальтер

Чи ж це можливо поєднати
І пам’ять отаку лиху, і чистоту душевну?

Вчитель

У вас, в НДР, згадують часто Брехта:
«Труднощі гір – вже позаду.
Тепер починаються
Труднощі рівнин».
Та, мабуть, справедливіше
Ці гори, що минули в минулім,
Вважати лиш горбами,
Попереду – ото вже справжні гори!
Чи ви не альпініст?!

Вальтер

Звідкіль у вас, Учителю,
Такий потужний струмінь оптимізму,
Мені буває лячно за людину,
А у вас – якась любов глибинна.
Як ви її навчились? Де і як?

Вчитель

Навчитись можна всьому:
Твердості, терпінню, мужності,
Любові не навчишся, друже.
Любов повинен дати хтось —
Мати, батько, вчитель,
Бабуся, може, хтось живий живому!
Якийсь заряд – як естафету.
По ланцюжку століть – одне від одного.
Яка важезна ноша —
Любити, співпереживати,
Співчувати, за когось постраждати!
Але яка людська – найлюдськіша!
Мені дали бабуся й мати оцю ношу.

Заходить Мар’яна. Обличчя Вальтера світліє. Вчитель не то жартівливо, не то серйозно звертається до Мар’яни:

А я вже все не донесу – отож потроху
Перекладаю вам на плечі цей тягар,
Найважчий…
Може, вдвох піднесете?

Мар’яна

День добрий!
Це ж який тягар,
Який ми вдвох зуміємо підняти?

Вчитель

Це наш секрет із Вальтером,
Вірніше, ваш із Вальтером…
Отож про школу й про любов.

Мар’яна

Ми ж боїмось відверто
Казати те, чим всі живуть давно.
Дев’ятий і десятий класи
Все знають, любляться, страждають,
А ми, святенники, лиш палець на вуста!
Мені двадцять другий пішов,
Вчора почула я про себе
Шепіт дев’ятикласниць:
«Стара діва, заміж ніяк не вийде,
А наша Люська…» і таке сказали
Круте і дуже точне слово – я здригнулась!

Вальтер

(не без гумору)

Мені тридцять другий пішов,
На десять літ я більше наздригався,
Як нарубок старий, мушу сказати,
Що ми безсилі справитись з цим валом,
Отож і досі не одружувавсь.

Вчитель

Мені, старому, вже п’ятдесят другий,
І мушу сказати ось таке:
Не вал цей страшний, він – органічний,
Не раннє дозрівання нас лякає,
Але безсилля наше в оцю пору,
Коли життя квітує і буяє,
Коли парується весна з весною,
Ми лиш дратуємось чи рота роззявляєм.
Де ж наша мудрість? Тонкість наша де?
Наш такт – безсилий,
Мудрість наша – куца.
Звичайно, сексуальне виховання
Потрібне.
Але ж як забути
Про виховання мудрості любові!
Тут йдеться і про чистоту дівочу,
І про відповідальність юнака.
Яке б життя було красиве, цільне
І віяло б пахучою гармонією,
Якби ж то всі дівчата й юнаки
Кохання мудрість осягнули!
Так, саме мудрість,
А не зблиск миттєвий,
Що враз спарує й миттю розпарує.

Мар’яна

В театрі нашому шкільному
Йде репетиція мікровистави
«Казка про любов» за текстом
Вчителя. Вальтере,
Я вас запрошую.
Хор, підготуватись!

Вальтер

Я з радістю. Не знав,
Що ви і п’єси пишете, а ви,
Мар’яно, ще й режисер.

Вчитель

Та бавимось потроху. Але хочу
Закінчити розмову нашу.
Навчитися людина може
Будови найвеличніші споруджувати,
Космічні кораблі найкращі,
Човни підводні атомні,
Коли ж вона любити не навчиться,
Все ж дикуном залишиться, і годі.
Освічений дикун в сто разів
Страшніший неосвіченого.
І найстрашніші прорахунки наші:
За все, за все відповідає вчитель.
Й за прорахунки матері природи,
Й за бога, як колись сказали б.

Входить «Бог». Входить «Архангел Гавриїл». Входить Хор з дівчат і хлопців. Входять «Адам» і «Єва».

Мар’яна

Давайте, не соромтесь.
Це наш гість Вальтер Функе із НДР.
А це – театр наш. Бог. Адам і Єва.
Архангел Гавриїл. Це – хор.

Хор – двоє дівчаток і двоє хлопців виступають наперед. Всі сідають, тільки Мар’яна намагається дати лад виставі.

Хор

Коли ще бог творив цей білий світ,
Навчив зорю родити він зорю,
Навчив він квітку народити квітку
І дерево навчив родити дерево,
Усе живе продовжувало рід.
І бог послав мужчину й жінку в поле,
Мужчина був Адам, а жінка – Єва,
І бог навчив їх будувати хату,
Мужчині дав лопату бог у руки,
А жінці дав він мірочку зерна.

«Бог» виводить «Адама» і «Єву». «Адам» з лопатою, «Єва» з мірочкою зерна.

«Бог»

Живіте і продовжуйте свій рід.
А я піду собі по господарству.
Прийду десь через рік аж – подивлюсь,
До чого ви догосподарювались.

«Бог» виходить. «Адам» і «Єва» беруться за руки. Хор вносить і ставить перед ними колиску, а в колисці дитина – лялька. «Бог» знову входить вже в супроводі «Архангела Гавриїла».

Хор

Ось рік минув. Бог – на поріг.
Прийшов він рано-вранці, на світанку.
І бачить бог: Адам і Єва біля хати
Стоять і дивляться у вічі
Одне одному, спіє хліб на ниві,
Колиска – поряд, і дитя – в колисці.
Адам і Єва дивляться на сонце,
Та сонця більше в карих і блакитних.

«Бог» заглядає їм у очі, та вони нічого не бачать – «Адам» і «Єва» стоять, міцно сплівши руки.

В ті миті дивні, коли очі
Їх зустрічались і не мали сили
Одне від одного на мить відстати,
Бог бачив там, в очах,
Якусь незнану силу,
Красу для нього ще не осягненну.
Краса була прекрасніша від неба,
Краса була красивіша від сонця
І від пшеничної красивої землі —
Прекрасніша, чарівніша, від всього,
Що вже зліпив і змайстрував Господь.
Краса оця до того здивувала
І приголомшила навіки бога,
Що затремтіла від страху і заздрості
Душа його – душа всеможна бога.

«Бог»

(звертається до «Архангела Гавриїла»)

Як же це так?
Створив я твердь земну,
Зліпив людину з глини,
Вдихнув життя у неї,
Але не міг, не зміг створити
Краси такої дивної?
Звідкіль така краса?
І що воно таке – краса?

«Архангел Гавриїл»

Краса – це любов!

«Бог»

А що таке любов?

Мар’яна

Чекай хвилину.
Архангел Гавриїл повинен
Казати це із незнанням. Він сам
Не знає цього почуття. Це так —
Його відмовка. На питання бога,
Який доскіпується і страждає.
А зараз бог підходить до Адама
І просить його – й забагато гордості
Ще в цім проханні, адже він – ще Бог.

«Бог» підходить до «Адама», доторкається до його плеча і зверхньо просить:

«Бог»

Навчи мене любити, чоловіче.

«Адам» не бачить «Бога». Він бачить сонце в очах «Єви».

Хор

Мужчина не відчув святого доторку
Всесильної господньої десниці —
Він в сонце Євине дивився.
А бог був злим, пімстливим дідуганом.
Він був жорстоким,
Він кричав з безсилля.

«Бог»

Ах так, людино!
Значить, ти не хочеш
Навчить мене любові?
Постривай, навіки
Мене ти згадуватимеш!
З цієї миті – старій!
Година кожна у житті
Вбиває твою молодість і силу
По крапелині – буде так, і годі!
Тож перетворюйся в руїну,
А я прийду
Десь літ за п’ятдесят
І подивлюсь,
Що лишиться в очах твоїх, людино.

«Бог» з «Архангелом Гавриїлом» виходить. «Адам» одягає собі бороду, «Єва» закутується в хустку – вони знову завмирають в попередній позі. Знову заходить «Бог» з «Архангелом Гавриїлом».

Хор

І бог прийшов десь літ за п’ятдесят.

«Архангел Гавриїл»

Дивись: вже не халупа,
А хата ясноока поміж вишень,
Де був пустир, який садок веселий,
Пшениця ген на нивах дозріває,
Сини орають в полі,
Пшеницю доньки жнуть,
Гасають внуки на лугах.

Хор

Під хатою на призьбі
Сидять дідусь з бабусею – Адам і Єва —
І дивляться то на ясний світанок,
То в очі одне одному.
І бог в очах побачив,
Таку красу побачив бог
В очах і чоловічих, і жіночих,
Величнішу, ніж досі в них горіла,
Могутнішу, ніж досі в них палала.
Побачив не лише Любов,
А й Вірність запримітив,
І бог розгнівався,
Аж руки задрижали.

«Бог»

Так мало тобі старості, людино!
То помирай же, помирай у муках,
Ставай землею,
Прахом стань і тліном.
А я прийду невдовзі й подивлюсь,
В що перетвориться твоє кохання.

«Бог» виходить. З ним – «Архангел Гавриїл». Щезає і «Єва». «Адам» залишається один. Потім – передня ява.