Потрібна домовина

– Дайте дощок на домовину! Дайте дощок на домовину! А де ж мені їх узяти? Ось люди будуються, їм справді ліс до зарізу потрібен: чи то двері збити, чи то під руберойд – відомо, строїтельна гарячка. А цьому – на домовину.

Цигарка сховалася в кутику веселих, насмішкуватих уст – голові колгоспу ніяк не випадає серйозно поговорити з цим перекірливим, норовистим старим. Джмелем дзижчить електробритва, кричить невиспаним голосом агроном за дверима. Голова пильно вдивляється у своє вишугане, забронзовіле на польових вітрах лице. Дід сидить тихо, як мокрий цвіркун.

– Гадаєш, привіз би син отакого білого джмеля – і дощок не канючив би.

– Ну, черкніть наряд, мені великої труни не требується: хай велику Оксентій домагається.

– Чого б то?

– Він же бригадир, йому по ранжиру записано вмерти у бригадирській – розмірами більшій і з червоним сатином.

Голова на хвилю одірвався від люстра, виглянув у вікно, поплескав старого по плечу, а білий джміль з чорною глянцюватою мордочкою дзижчав без догляду на бухгалтерській книзі.

– Слухай, Левко! Вже вкотре береш ти колгоспні дошки, а потім розбиваєш труну то на ворота, то на корито…

– Яке там корито, в мене ж і підсвинка нема.

– А бабі Горпині позаторік ти зробив корито з яких дощечок? Усе село животи надривало.

– По сурйозності, було діло.

– А хвіртка теперечки в тебе ж новісінька чи, прости Господи, може, стара трухлява обновилась, як Маройчина ікона? Розбив же домовину?

– Та розбив, не туди його матері, таж умерти – то не вийшло.

– Так от і з дошками тепер не вийде, зась. А то придумав – труну йому виписуй. Ти, діду, живи, горшки свої ліпи, хати вшивай, поки тебе черепиця не витіснила, а помреш – ми тобі такий гробище вистружемо, як міністру… З духовим оркестром чи батюшку суточками приведемо – твоя воля…

Голова вийняв вилку електробритви з розетки, білий джміль з чорною мордочкою завмер і сховався у футлярі на підвіконні.

– То як же нащот дощечок?

Дідові не терпиться, він нервово мне свій поруділий картуз, стежачи за рукою начальства. Видно, що голові набридло все втовкмачувати по-доброму. Він виглядає у вікно і манить до себе жінку, яка несе на плечі кілька лопат.

Жінка підходить до контори і здивовано дивиться на голову. А той уже схопив діда за руку, витяг з контори, завів на алею молоденьких дубків, всунув дідові лопату в руки.

– Копай!

Дід почав слухняно обкопувати дубок, розпушуючи суху землю біля деревця.

– Чого ти обкопуєш, ти дубок собі викопай.

Голова не на жарт розсердився.

– Викопай собі дубка та посади вдома, а коли цей нелинь підросте, тоді вам, діду, і справжня домовина потрібна буде. Зрозуміли? Його собі й поріжете на дощечки, ось!

– Слухай, – налетів на голову агроном, – скільки тебе чекати можна? Комісія на фермах, а він дідові мізки вправляє. Ферма ж – наш маяк.

Пішла баба з лопатами, побігли на всіх парах голова з агрономом, а дід Левко, вичекавши, поки стихнуть їхні голоси, обережно підходить до вікна контори, широко розкриває рами, обережно бере футляр, де дрімає білий джміль з чорною мордочкою, обвитий хмелем проводів, знімає прозору пластмасову накривку і, натиснувши на зубчасте коліщатко, пробує голитися по-сучасному, використовуючи віконне скло як дзеркало…

…Левко майже вистрибом іде за машиною з дошками, ніздрі його роздуваються від міцного соснового запаху. Дошки постукують одна об одну, цокають на поворотах – Левко ковтає слину…

Біля ясел машина зупиняється. Діти і кирпата вихователька тікають, а потім знову починають водити коло то в один, то в другий бік.

 
А ми просо сіяли, сіяли,
Ой дід, ладо, сіяли, сіяли.
 

Два підлітки скидають дошки, далеко відкидаючи їх від машини; дошки, немов живі, звиваються в судорогах під час лету й стихають лише на запорошеній землі. Білий пахучий острівець утворюється коло ясел…

Дід над селом – він устигає тримати в полі зору і купу дощок, і старанно виробляти солом’яний верх вівцеферми, остуджуючи на верховому вітрі посипане гарячими краплинами чоло. Розібраний дах із оголеними, покритими пліснявою кроквами нагадує хребет якогось допотопного чудовища.

Іще одна машина з дошками під’їхала до ясел, з кабіни вийшов суворий бронзоволиций мужчина з гранчастою палицею з акації – бригадир Оксентій. І знову два підлітки почали скидати дошки на купу, і при кожному падінні дошки вихователька з дітьми поблизу присідала від удаваного страху.

Левко злазить по драбині повільно, щабель за щаблем, і не зводить погляду з бригадира, ніби заворожує його впертим і непокірним поглядом, в якому колотяться всі бісики сімдесятилітнього походження. Потім витягує із засмальцьованої кишені старенький шматок люстерка, напівполаманий алюмінієвий гребінець і, вдивляючись, більше для годиться, старанно розчісує свої білі патли, заколошмачені горішнім вітром, білі вуса, борідку, попльовуючи на гребінець і пригладжуючи твердими цупкуватими пальцями срібну окрасу, готовий витерпіти весь мовчазний бригадирський кпин, щоб якось тихенько напівпридобрити, напівзаінтригувати цього саме так потрібного чоловіка – без нього ж, бач, хоч по білому світі не ходи.

Дід вичікувально дивиться на бригадира, але бронзоволиций чоловік постукує гранчастою палицею по дошках, знімає чорний запорошений картуз, провітрює свою лисину і заперечливо хитає головою.

– Тьфу. – Левко плює собі під ноги спересердя і відходить від дощок – вони так дзвінко падали одна на одну.

Левко розсердився. Він підкочує штани, щоб ногам вільніше на повітрі дихалося, і знову вилазить на дах, міцно ставлячи тверді босі ноги на круглі щаблі драбини. Він кричить чи то про себе, чи то на Оксентія:

– Я, може, одробив уже свій вік, а він зі мною говорити не хоче. Бачиш, ось хата до хати тулиться. А хто вшивав? Зайди в хату, одхили завіски на миснику – миски, полумиски, горшки, кухлі, глечики… А чия робота? Оцього дурня, якому дощок на домовину не дають! Після мене хоч горшки лишаться, а що ти залишиш на землі – матюків своїх не забереш!

Дід украй виповнився соромом: і навіщо він так розкрився перед якимось Оксентієм, а той, сучий син, не розуміє його невисловленої гіркоти. І дід гуркотить з солом’яного верхогір’я:

– Я хоч горшки свої залишу, а що залишиш ти після себе? Засмальцьовану кепку та пужално од бригадирського батога?

А Оксентію хоч би що – посміхається собі. Збиває своїм безсмертним пужалном голівки будякам та ввертає своє:

– Ти хоч мочишся у свій горщик?

– Мій горщок і на плечах варить, а деяким горшкам навіть бригадирський батіг не поможе…

Дід тугими перевеслами нервово примоцовує житні сніпки до грабових кроков, притискуючи коліном один до одного і, не дивлячись униз, висипає із себе увесь клекіт розторганої старечої душі, ображеної нерозумінням основного в людині – вистражданого ставлення до своєї ріднісінької смерті…

…Левко витягує дзеркальце і випускає зграю сонячних зайчиків у вікна веселої джинджуристої хати, що стоїть поодаль на горбочку, підперезаної охристим поясом призьби, далеко ширшим і яскравішим, ніж її сусідки.

Із сінешніх дверей, засліплена оддзеркаленим сонцем, визирає Килина. Вона лише на хвилину прибігла од корів, щоби дати яку раду в хаті, трохи причепурити, підмести. Аж ось зайчики почали стрибати по стінах.

– Ой дідуню, – біжить вона до Левка, на ходу застібаючи блузку, – ой як добренько, що це ж я вас запримітила, – розсипається вдовичка солодощами.

– А я оце думаю – скучно тобі одній.

– Ой дідуню, – захекано стала вона коло драбини, а дід так і ласує її розчервонілим видом, трохи розвихреним волоссям і повними, налитими найпізнішою жіночою снагою грудьми, що рвуть синьоокі ґудзики на блузці. – Таж зайдіть до мене сьогодні ввечері, посидите коло Ніни, поки я з ферми прийду, а то боязко.

Оглядається вона навкруги, чи не визирає хто з молодиць, щоб потім шпигонути десь її тими дідовими відвідинами.

– Та ще й чувала я, – додає напів’єхидно-напівспівчутливо, воістину по-бабськи, – що ви там дошку шукаєте. В мене кілька дощечок лежить на оборі, то ви прийдіть, може, сторгуємось якось. Дідуню, – сокорить молодичка далі, – не знаю, що й робити: приходить уночі мій покійний Петро, стане в дверях та все воду п’є. Ввечері повне відро стоїть у кутку, а на ранок – тільки на денці. Що ж я, безталанна, робитиму? – бідкається чи то серйозно, чи то жартівливо Келя і не дивиться дідові в очі, ніби їй не за сорок, а десь пахне коло сімнадцяти.

– То ти не замикайся, – дід уже муркотить біля Келі, що всілась на щабель, – або ж принось увечері кілька відер, щоб на живих і на покійників вистарчило.

А Келя пасе очима по околотах, що, тугі й підперезані, як дозрілі молодиці, стоять на подвір’ї.

– Що вам, дідуню, увечері робити, зайдете, посидите коло Ніни, щоб вона не злякалась.

– Куди ж од тебе дінешся, зайду. Хіба такої славної молодички заречешся! – й ущипнув Килину за непристойне місце, а та знову сторожко водить очима по сусідських вікнах, чи, бува, хто не заглядається на Левкові сороміцькі жарти.

– Уже й посивіли, діду, а отакої, – попливла од нього повеселіла і ніби легша від вдалої розмови.

Раннім ранком, коли ще сонце не прокидається, виглядає з-за Келиних воріт Оксана, прощупує Келине подвір’я і ніяк не насмілиться відкинути защіпку на хвіртці.

У дверях чепурної вдовиної хати показується біла Левкова голова.

Келя так і липне до нього – розчісує рукою своєю повною сиві вуса і сиві кучері. Дід, посміхаючись у бороду, ще востаннє цілує Келю в солодкі вдовині уста.

– Добрий у тебе узвар, молодице!

Йдуть вони до складених на оборі дощок.

Келя ступає босою ногою по найкращій, вистукуючи п’ятою щось веселе і лукаве.

– Вибирайте, яку хочете, – мені не жалко.

– Ось цю і візьму: без сучків, широка.

– Дідуню, коли треба буде ще дощечку, приходьте, якось сторгуємось, – і підморгнула так, що Левка мало судорога не вхопила за ногу.

Не змогла більше витримати внучка Левкова:

– Тітко Килино, от побачите – будуть ворота в дьогті! – й почервоніла від своїх слів.

Дід Левко і Килина так і сторопіли. Дошка впала.

– Така молода і така нахабна, – дивувалася вдовичка і славно посміхалася, склавши руки на животі. Дід присідає, щоб завдати собі дошку на плечі. Так він і йде вранішнім селом до своєї господи з дошкою на спині, а за ним плентається Оксана.

Смішно Левкові, але він не відпускає чесно заробленої дошки і не оглядається на внучку…

З вікон ясел діти дивляться, як дід силкується витягнути найширшу дошку з наваленої купи, як оглядається на всі боки, аж поки дошка нарешті не лежить біля його ніг.

Левко перекидає дошку через паркан, потім перелазить сам, показує дітям язик і щезає за верхоплутом. Тягне Левко широку ясеневу дошку. Піт градом котиться з чола, така вона довга і тяжка, ця проклята дошка.

Ідуть до ясел матері, вже вечоріє, йдуть, щоб забрати додому своїх дітей, і якраз тою стежкою, на якій так трудиться з частиною свого майбутнього гробу дід Левко. І хочеш не хочеш – змушений він скинути дошку в рів, а сам, немовби по старечій необхідності, стати в кущах спиною до жінок. Щось перчисте кинули баби в дідову спину, тільки сміх розсипався та стихало шарудіння босих ніг у траві.