А вулиці шаліли, а в них, як у казані, кипіло, сипалось конфеті, з вікон у діл, з долу у вікна летіли serpanta, цілі балкони були обкручені цими паперовими стрічками. В ресторанах ніде повернутись, грала музика, публіка танцювала за столами або сидячи, узявшись за руки, підскакувала на стільцях – місця не було. Через голови, понад столами, летять serpanta і обкручують танцюючі пари, одне одного лоскочуть по обличчях пав’ячими перами, ляскають паперовими віялами, сиплють конфеті.

Одна паперова стрічка зачепилась за мою коляску – і ми празникували.

…На одній лісовій станції, сховавшись од мороку ночі, коло ліхтаря сиділо троє: два жандарми і третій, видно, студент – упізнала по синій околиці кашкета. Поїзд ковтнув і його – безіменного, і їх – жандармів. Ліси летіли безкраї за вікном, сну не було, моторошність оповила душу: чи Ти мене впізнаєш:

Се нічого, що Ти не обіймав мене ніколи, се байдуже, що між нами не було і спогаду про поцілунки. О, я піду до Тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тільки з Тобою я не сама, тільки з Тобою я не на чужині. Тільки Ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, Ти здіймеш своєю тонкою рукою – вона тремтить, як струна, – все, що тьмарить мені душу, Ти проженеш променем Твоїх блискучих очей. Ой, у тривких до життя людей таких очей не буває! Се очі з іншої країни…

Ми гуляли втрьох в університетському саду – Ти, Віра Крижанівська і я. Після повороту з Берліна я світ сприймала якось наче наново роджена, жартувала, сміялась. Із собору виходила пара – він, молодий красень, певно студент, і молода в білій фаті – після вінчання.

Ця пара спонукала Тебе і Віру Крижанівську до розмови, в яку я втручалась лише з обов’язку, але слухати її було нестерпно тяжко.

Рухи Віри Крижанівської були схожі до тої чарівної, трошки сталевої грації, яку має, на мою гадку, тонка іспанська шпага. Від її «королівських» жестів маленька постать наче виростала і поважніла. І голос її при тому ставав одважним і гордим.

Я відчувала, що в підтексті цієї розмови найкраще розбирався Ти, та й, може, чи не спеціально для Тебе вона викладала свої погляди на шлюб аж надто прозаїзовано і суворо.

Крижанівська. У наші часи мусить бути поділ праці. Ще не настав час, надто для жінки, щоб із середньою людською силою можна було вести громадську боротьбу і вкупі з тим жити для свого подружжя, стільки обов’язків не можна врівноважити.

Ти боронився, та надто приречено.

Мержинський. Ну і нехай вони будуть неврівноважені. Я ж, наприклад, не вимагав би від своєї дружини, щоб вона сиділа та хати гляділа.

Леся. Однак же треба комусь і хати глядіти, щоб вона не стала пусткою і не спротивилась обом господарям.

При сьому Крижанівська посміхнулась, а Ти пригадав слова з народної пісні.

Мержинський. «Та сам би я й по водицю ходив, свою милу за рученьку водив».

Крижанівська. Шкода мені вас на таку роль, і… певне, се така вже наша вдача жіноча консервативна, але я принаймні не люблю занадто хазяйновитих чоловіків, якось воно у них ще прозаїчніше виходить, ніж у нас.

Мержинський. Ну, се пусте, можна ж зробити поділ праці домашньої, і значить – повну рівноправність. Невже й сього не допускає «жіночий консерватизм»?

Крижанівська засміялась:

– Ой Сергію… Дивіться, Лесю, який він химерний. Сам за студентські роки як слід чаю не навчився наливати, а говорить про поділ праці. Дилема така: або нехай жінка господарює, або нехай хата буде пусткою.

А Ти не давався.

Мержинський. І нехай буде хата пусткою! Невже хатній комфорт вищий від усього? Та ні, се ж смішно! Я й не завважив би, яка та хата, аби ви в ній були!

Я була присутня при освідченні, і дітись мені було нікуди.

Крижанівська. Волію я, щоб мене саму зруйнувала любов, аніж щоб її зруйнували дрібниці.

Якими побожними очима дивився Ти на неї, атеїсте!

Крижанівська. Я знаю, з сього є один звичайний вихід: скинути все на білих рабинь. Але хоч би в мене й стало коштів на се, я не можу сього морально. Я вже одвикла, щоб на мене робили, та, власне, й не звикала ніколи…

Крижанівська була і сьогодні в простому, немов чернечому, убранні своєму, в тому єдиному чорному вбранні, що служило їй і для паради, і для життя, і для жалоби. Мені було трохи незручно за свої святкові українські строї.

Крижанівська. А що ви, Лесю, скажете про молоді подружжя?

Леся. Трагічна річ – сі молоді подружжя: це два каторжники, скуті одним ланцюгом… Холод проймає, як подумаю про те… Краще вже бути одинокою та тішитись хоч тією думкою, що нікому світ не зав’язаний моїми руками.

Я говорила зарізкіше, ніж думала, але сама ситуація спонукувала мене до різкості. Ми йшли поволі до Володимирського собору. Молилися бабці – прийшли з навколишніх київських сіл, стояли на колінах старці. А молоді були гарні, дітись від того було нікуди.

Леся. Тільки скажу я вам, що каяття не єсть fatalità (рок, фатальність – фр.) кожного подружжя. Ось запитайте мою любу дядину Людмилу Михайлівну Драгоманову, як би вона розпорядила своїм життям, коли б їй його вернули назад. Можна носити спільні кайдани, і важкі кайдани, і все-таки бути не двома каторжниками, а двома друзями…

У соборі бив поклони дивовижно красивий прочанин з довгою сивою бородою, з молодими, ще темними бровами і якимись владними очима. Я задивилась на нього. Віра Крижанівська теж. Вона схопила мене за руку.

Крижанівська. Дивіться, Лесю, з якою гідністю він це робить – ніби Бог має молитись йому, а не навпаки.

Старий щось вимагав від Бога твердо і недвозначно:

– Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа… Господи, чого ти громом не поб’єш їх, іродів…

Тебе аж стрепенуло од нашого захоплення цим сивобородим прочанином, може, Ти віддячував сам собі за почату розмову – освідчення, чи що, але Ти був сердитим. Я вперше бачила, як Ти сердився на жінок, Ти, лицар і людина архіделікатна.

Мержинський. І як ви можете цим захоплюватись?! Чим глибша віра, тим вона страшніша. Глибинну ілюзію важче викорінювати в людині. Доки люди віритимуть, ми будемо пропадати в темряві. Я можу ще зрозуміти Ларису Петрівну, вона поетеса, але вас… Віро Григорівно?!

Крижанівська заспокоїла Тебе легким кокетливо-материнським усміхом. А на старого заглядались старці і прочани, монахи й молоді курсистки. Був він земним Саваофом, якому не міг догодити Саваоф небесний…

…Поїзд вирвався на рівнину. Пробивався світанок. Матовою жовтизною світилися болота. Дерев’яні церковці підіймалися над хатами, з ґонти капотів дощ. Де дітися моєму голосу, який уже висох від туги, сльозами пропечений:

Мій друже, мій друже, нащо Твої листи так пахнуть, як зів’ялі троянди?

Мій друже, мій друже, чому ж я не можу, коли так, облити рук Твоїх, що, мов струни, тремтять, своїми гарячими слізьми?

Мій друже, мій друже, невже я одинока згину? О, візьми мене з собою, і нехай над нами в’януть білі троянди!

Візьми мене з собою…

Це було в Зеленому Гаю під Гадячем. Я потерпала за Кобилянську – вона залишилась позаду з професором, а вже його здібності були мені відомі.

Мама не могла нахвалитись буковинською гостею:

– Ти бачиш, Лесю, Кобилянська всіх уміє очаровувати – що то значить європейськи відома письменниця, не те що ми з тобою – провінціали. Ведемо господарство, рахуємо, платимо, будуємо, а як ніч дозволить, то й за вірші беремося.

Мама нарікала на свою долю. Та я знала, що в Кобилянської не ліпша. Просто підійшла, притулилась до мами, лице до лиця.

А тут і панна Ольга з професором надійшли.

Кобилянська. Ви знаєте, панно Лесю, а ваш знайомий професор Берковський справляє дуже пристойне враження.

Вони приїхали разом – професор Берковський добирався з панною од Гадяча, де має літню віллу. За кілька годин їзди панна Ольга вже була очарована.

Леся. Як же ви з ним порозумілися? Ви ж по-російськи не знаєте?

Кобилянська. Пан професор зволили розмовляти по-німецьки. Ми з ним ще в Києві познайомились – на з’їзді.

Візити пана Берковського для нашої родини завжди були прикрими. Що ж принесло його сьогодні? Адже Ти був на хуторі вже кілька тижнів, і навіть мама зауважила, що за нами постійно наглядають. Та щось на звичайне філерство тут не скидалось – надто поважною особою був особливий приятель губернатора Драгоманова. Сиділи всі коло столу. Мама з Лілею бігали коло гостей, Михайло скоса позирав то на Берковського, то на Тебе – якась повна несумісність присутності двох таких різних людей дратувала його, як і мене.

Кобилянська. Один дуже симпатичний директор імператорського музею в Москві, якого ми застали в професора Антоновича, говорив, – це я чула на свої вуха, – що їм, ученим-росіянам, встидно за вчинки російського уряду проти українців.

Леся. Всі ми, панно Ольго, живемо під павутиною. Я думаю, під дамокловим мечем краще, ніж під павутиною, бо там людина себе величніше почуває, а тут, у цьому царстві, часом собі злиденною мухою здаєшся.

Берковський, вправно орудуючи ножем і виделкою, граційно ворушив жовнами і говорив докладно і терпеливо.

Берковський. Бачите он, Ларисо Петрівно… Коли словенці, лужичани, морави, навіть усілякі «штокавці» і «чакавці» могли користуватися своєю рідною мовою під час засідань з’їзду, як можна було позбавляти цього елементарного права наших найближчих закарпатських братів? Це було, звичайно, національною нетактовністю, грубою образою. Бо ж галичани просто не володіють російською літературною мовою, чи не так, вельмишановна Ольго Юліанівно?

Мержинський. Шановний професоре, ви мусите знати, що буковинці – не галичани, галичани – не закарпатці. Та й не об тім річ – за галичан, як кажете, ще б ви поратували, щоб перед світом порядним виглядати, а де ж ваш голос за мову того народу, серед якого ви живете і хліб, з рук якого, їсте?..

Папа вже невдоволено захмикав, Ліля наливала, подавала, припрошувала, а тут Тобі на виручку прийшла мама.

Мама. Ви знаєте, професоре, пан Мержинський завжди зарізкий. А тут він ще й за даму заступається…

Берковський. Я вас намагаюсь зрозуміти. Але давайте-но подивимось на речі об’єктивно. Для галичан малоруська мова не тільки рідна, але й офіційно визнана мова, це мова літератури, науки і школи. Наші «вчені» своєрідно поставились до неї, і їхня «наукова совість» дала архіцікаву відповідь на це питання питань: «малорусский язык – совсем не язык и даже не наречие, а какая-то „мова“ (с ироническими кавычками)». Тому її неможливо допускати на засідання вченого з’їзду.

Я уважно приглядалась до пана Берковського, і сьогоднішнє українофільство професора мені не подобалось – цей криводушний початок віщував щось смердюче. Я стала плести свого кінця.

Леся. Чесно кажучи, обстоювати мову – цього ще так мало! Але ж мова – це сама душа народу! І кому ж обставати за неї, як не отій малочисельній групі українських інтелігентів, яких ще не встигли зацькувати. Нестерпно боляче за без’язикий народ! У тому й уся біда, що дехто думає – достатньо говорити по-українськи, щоб мати право називатись патріотом. Ще тепер можна у нас почути таку фразу: «Як се? От ви казали, що N – дурень і тупиця, а він же так чудово по-нашому!» А послухати часом, що він говорить по-нашому, то, може б, краще, якби він говорив по-китайськи…

Берковський. Тішу себе надією, що не про мене йдеться.

Леся. Та що ви, пане професоре! Просто наслухавшись таких милих розмов між людей, що звуть себе патріотами та українофілами, боїшся як вогню, коли б хто тебе не назвав сими іменнями. Отаким способом не загнав у баранячу кошару…

По обіді професор з папою усамітнились. Вони довго ходили алеєю коло порічок, потім посідали обидва в гамаки і погойдувались та мило розмовляли. Професор наступав, папа́ ліниво оборонявся, доки йому не набридло…

Берковський. Слухайте, так уже ставитись до українофільства, як наш губернатор! Він же добився того, щоб солдати співали українських пісень, він же виклопотав друк української белетристики в «Киевской старине» і страшенно обурюється, що уряд душить український культурний рух, але все має межу: ваше превосходительство, як юрист, дуже добре це розуміє.

Косач. Слухайте, Леопольде Веніаміновичу, чому саме я зобов’язаний, що ви проголошуєте таку оду нашому губернаторові – батькові українських солдатських пісень?

Берковський. Ви оджартовуєтесь, ваше превосходительство, і я мушу бути прямим: ці ваші бородаті молодики – це вже щось інше, тут уже пахне Женевою, і мені прикро…

Косач. Леопольде Веніаміновичу, один з них – мій син, два інші – друзі нашої сім’ї, і я ніколи не дозволив би…

Берковський. Петре Антоновичу, а я ж виконую особисте прохання його високопревосходительства. Йдеться про те, будем прямо казати, чи сумісне перебування на державній службі члена Київського губернського в селянських справах присутствія, дійсного статського радника Петра Антоновича Косача, дочка якого Лариса, іменуючи себе українською поетесою, друкується в Австро-Угорщині, в Галичині, тримає безперервний контакт із галицькими сепаратистами-мазепинцями, плекає думку про відокремлення від Російської імперії її невід’ємної частини – Малоросії, перетворення її в Українську державу. Крім того, часті перебування у вашій родині людей злочинного штибу, так званих соціал-демократів, таких як Мержинський і Кривинюк, теж плямують вашу репутацію. Це чисто приватне попередження його високопревосходительства…

Професор Берковський погойдувався в гамаку, вигідно лежав собі, заклавши ногу за ногу.

Папа обривав аґрус і жменями підносив його до рота. Це була розмова двох добрих знайомих, ніщо не віщувало змін. Спекота стояла вповні. Раптом папа шпурнув жменю аґрусу в картоплю і, не звертаючи уваги на оторопілого професора, крикнув, обернувшись до конюшні.

Косач. Степане! Степане!

Вискочив Степан, наш кучер.

Косач. Степане, бричку панові Берковському! Чуєш мені, щоб у два щоти…

Професор Берковський намагався догнати папу, але той, за звичкою заклавши руки назад, швидко пішов до левади. Зайшла мама і побачила мене з книжкою в руках на веранді.

Мама. Ти чого не з гостями?

Леся. Іду, мамочко!

Мама. Пане Берковський, пане Берковський, ви чого до Псла не йдете, там у нас човни?..

Професор Берковський йшов пішки до свого хутора, а Степан з бричкою їхав слідом.

Степан. Сідайте, молю вас Господом, бо мене пан лаятимуть. Ну, сідайте…

Професор Берковський ішов пішки, бричка їхала слідом, ґедзі вилися над кіньми і над професором римського права…

А наші бородачі теж були вже далеко-далеко: Михайло вів їх до Псла, поволі і ми з Кобилянською за ними простували. Я мала нагоду ближче придивитись до цієї непересічної особи. Була вона струнка, висока, смаглого лиця, брюнетка з незвичайно живими огнистими очима. Крім такого симпатичного вигляду, брав у полон ніжний, тихий тон у бесіді та й якийсь затаєний смуток, що в хвилі радості зустрічі й на знак якоїсь вищості грав легкою, ніби мимовільною, усмішкою.

Кобилянська. Павлик писав мені, що було б для мене дуже добре, якби я побувала в Лесі Українки, бо забула б трохи, може, «прокляту Німеччину». Він, певно, нехотя поранив мене трохи тим словом. Хіба він знає, чим ота «Німеччина» мені ставала в голоді і в холоді духовнім? Що він знає!.. Але я така рада…

Леся. Панно Ольго, про вашу «Німеччину» я іншої гадки, ніж Павлик і всі галичани. Не згубила, а вирятувала Кобилянську «Німеччина», показала їй широкий європейський світ, навчила ідей, навчила стилю. Се просто б’є в очі, коли порівняти ваші писання з більшістю галицьких (я тут не маю на меті, наприклад, Франка, бо він не належить до більшості); там, у галицьких писаннях, чути закуток, запічок, у вас – гірську верховину, широкий горизонт… Так що я Павликові тут не підмога. Та ще й збираюся вас прилучити до російської літератури, коли ви її з третіх рук знаєте, по-моєму, таки Тургенєва І. С. варто з перших рук брати. Що тоді про мене наші патріоти скажуть? Я ж співпрацюю у «Жизни». Там Чехов, Вересаєв і Горький, особливо останній. Вони ж так нищівно розвінчують дух рабства в людині! То що про мене, гадаєте, «патріоти» скажуть?

Кобилянська. Як на мою думку, то хай що завгодно кажуть! Аби тільки в нас на добро йшлося.

Леся. Дивіться, яка тут гарна околиця, які тут обрії широкі – після кам’яного Берліна я вмію се шанувати.

Кобилянська. Не можу сказати, що мені вже тут подобається. Страшно широкі поля, степи безмежні. Почуваюсь якось мовби без опіки. Та на це не зважайте. Се, певно, тому що я зросла в горах і все звикла вгору до чогось молитися. Тут, здається, розпаношилась і розжилась туга вповні. По сих широких степах. І вона обгортає, здається, все і всіх… і вас.

Леся. Та що ви, панно Ольго, я не буду суму наганяти на вас, бо я в житті більша оптимістка, ніж у своїх віршах. А що ми будемо тут робити з вами! Будемо човном плавати і просто руками, коли вмієте. Будемо читати, розмовляти. Я буду вам грати Шумана і Шопена, яких ви, здається, дуже любите, потім – українських пісень масу у власній інтерпретації, вільних від контрапункту і всякої теорії. Покажу вам уже таку Вкраїну, що «українішої» й нема… Київ же вам до вподоби?..

Кобилянська. У Києві мені сподобалось. Там кожен може переконатись, що українці були і що вони мають право бути і в майбутньому – на кожному кроці стільки історії, дуже багато! Вид на Дніпро пречудний… Лиш смутно мені було над ним. Заходять різні думки на душу – все те вже ніколи нашим не буде.

Леся.