«І тоді той, хто приніс отруту, став обмацувати його ступні й гомілки, а потім запитав, чи він відчуває їх.
Сократ відповів:
– Ні.
Потім служник взявся обмацувати Сократові литки і поступово обмацував його все вище і вище, знаками пояснюючи нам, що Сократ холодніє і костеніє.
Сократ теж відчув це і сказав, що, як тільки холод сягне серця, всьому буде кінець.
Коли черевна порожнина Сократа вже захолола, він раптом відкрив лице, що весь час було заслоненим, і проказав свої останні слова:
– Крітоне, я винен Асклепієві півня. Не забудь сплатити цей борг.
– Добре, з цим буде полагоджено, – сказав Крітон. – Не хотів би ти ще чого-небудь?
На це запитання відповіді вже не було. Однак за деякий час Сократ поворухнувся. Прислужник розкрив Сократа, і ми побачили, що очі його застигли. Тоді Крітон закрив йому вуста й очі.
Таким був скін нашого друга, людини, що, по-моєму, була найученішою, найсправедливішою і найкращою з тих, кого я спізнав».
Платон
Ой стояла там криниця – безодня,
Текла вода та й ізо дна холодна.
У нього були ще міцні, беручкі руки – вони не дрижали навіть після потогінного дня в кам’яному кар’єрі, навіть після п’ятої чарки густої і терпкуватої слив’янки, тільки жили так переплелись на них, так вигорбились синюватими здухвинами, що він наче соромився своїх рук на людях, бо, не признаючись собі самому, ховав їх під звисаючу церату чи бахрому скатерки.
Від онуки своїх рук він не ховав.
Левкові сьогодні виповнилось рівнісінько сімдесят літ, а ніхто про це не знав. Дід так дмухнув на паруюче молоко, ніби перед ним стояло принаймні ціле відро, а не пощерблена біла чашка, дід очікував, доки схолоне гаряча, посилана брижами од його дмухання ніжно-золотиста шкірка, а чашка ледве витримувала кощаві лабети пальців.
Так, від онуки він не ховав своїх просмалених спекотою, випалених морозом добрих рук гончара і вшивальника. І взагалі ні від кого він не ховався зі своїми вузлуватими руками.
Коли й випадало з чим-небудь ховатись, то це з двома чи трьома вищербленими зубами – трапиться зареготати в компанії, ото візьме й повернеться до людей тим щасливим боком, де світиться повна обойма зубів – більше залізних, ніж своїх.
А вузлуваті руки ні від кого він не ховав.
…Сниться йому величезне зоране поле – без кінця і краю. Посвистує осінній вітер у придорожньому сухому буркуні, у висушених стеблах полину, та ще чорніє вдалині вишка електромережі, та ще синій димок обрію. Серед поля – продовгуватий дубовий стіл, покритий білою скатертиною з шовковими торочками, і дванадцять порожніх, незайнятих стільців. А в центрі стола сидить він – дід Левко, згорблений, сивий чоловік, і кожен порив вітру примушує його втягувати голову в плечі.
Безмежне поле. Стіл серед пустельного поля. Стільці. Та сивий самотній Левко нидіє в чеканні.
З-за обрію, майже торкаючись землі, зринає літак. Летить просто на стіл, на сивого чоловіка, – і повітряна хвиля розкидає стільці в різні боки, зриває зі столу білу скатертину.
І підіймається вгору камера, і видно, як дванадцять стежин від кожного стільця розбігаються в різні кінці й ховаються за обрієм. І несеться, підстрибуючи перекотиполем, і летить по чорних борознах біла шовкова скатертина, і біжить за скатертиною він – дід Левко…
…Левко сидить за столом, тільки не в полі, а в просторій хаті. Лишився наодинці з довгим дубовим столом, на якому вподовж могла б стати добряча труна або ж ціла дюжина мисок, пташиний базар білих порцелянових мисок Васильківського заводу, з яких парує затертий здором, пропахлий від часнику і перцю, тлустий густо-золотий борщ.
Дід сидить за столом. Сам. Дюжина порожніх, вільних, незайнятих стільців і довга грушева лава. Та ще добрий десяток збільшених фотографій синів і дочок. І в кожного на портреті зрослися на переніссі густі циганські брови, такі самісінькі, як у Левка.
Дід зосереджено дмухає на молоко, ображено не дивиться на грішне сімейство, що витіснило святу Варвару з білої стіни на внутрішній бік об’їденого шашелем віка родинної скрині. Тільки затиснута багетовою рамкою вицвіла репродукція леонардівської «Тайної вечері» висить у грішному оточенні фотографій.
Стільці потріскались. Не од спекоти – просто на них мало сидять. Стільці так мозолять йому очі, що він кричить до Оксани – вона ставить повне відро на вогке кружальце підставки:
– Забери стільці!
Оксана викручує край спідниці – обхлюпалась водою. Дід устав не на ту ногу, а чому вона мусить звертати на те увагу? Гляньте-но, стільці йому не до вподоби! Цілих дванадцять стільців, на яких мало сидять!
Оксана розчісувалась. Дзеркальце було вмазане в білу стіну. Густе пшеничне волосся світилось, сухо і тонко потріскувало під гребінцем, переливалось, доки миготливі руки не збили його в теплий тугий джгут на потилиці.
Левко косився на свою внучку, бурчав:
– Будеш водитися з цим комбайнером – їй-богу, відлупцюю.
Оксана щось насвистувала в дзеркальце, чепурилася і звично не слухала діда. Потім повисла на його жилавій шиї, і Левко слухняно виніс її з хати.
– Дідуню, а чого це ви нарядились, як на Великдень?
– Зуба піду рвати.
– Було б що! – І Оксана вибухнула сміхом.
Дід Левко в новеньких хромових черевиках на гумовій підошві, у вузьких чорних штанях, що прислав син, у картатій чорно-білій сорочці – вона пасує до його білих вусів і молочного чуба.
– Таж він, той комбайнер, тавотом смердить! – І плюнув собі під ноги.
Та тільки мигнула за тином синя спідничка.
– А затявся б ти навік!
Дід веде за шнурок свою чорну годувальницю – козу – і сердито звертається до рудого пса, що розвісив лопухуваті вуха. Пес рветься в садку на прив’язі й моторошно підвиває. Левко здригається – таке собаче виття віщує чи то пожежу, чи то чиюсь лиховісну смерть.
Він уже ступив було, щоб відучити собаку від цього дурного завивання, та й аж присів з несподіванки за плотом.
Ось так і започаткувалась оця химерна історія, саме з гострого язика сільського Ієремії в спідниці – баби Маройки.
Через імпровізоване футбольне поле, де гасають за м’ячем сільські хлопчаки, криючи його по діагоналі, веде облуплений старий велосипед харківського заводу висока, сувора і дивовижно сухорлява жінка з темними – переспілого терну – очима. На ній драна рубчикова спідниця, картата хустина сидить низько на лобі, мов така собі шерстяна каска, величезний небабський костур прив’язаний до могутньої рами велосипеда.
– Ах ви, гурвителі, нема на вас пропаду, – розганяє баба хлопчаків, що роєм сновигають навколо м’яча.
Щоденно обходить вона село з кінця в кінець, всюди порядкує по-своєму. Велосипед – її улюблений і єдиний вид транспорту. Є в неї свої фаворити, є й прокляті – серед них і дід Левко. Вона їх ненавидить страшною бабською силою і своїми прокльонами часто вганяє в домовину.
Але якщо «пророчиця» змилосердиться, потерпілий цілує її суху, корякувату, ніби обтягнуту пожовклим пергаментом руку, а баба ще й перехрестить: «Живи собі – Бог з тобою!»
Хтось із футболістів «ненароком» з розвороту посилає м’яч у широкополу спідницю баби Маройки, і «пророчиця» так гухкає по м’ячу велосипедним колесом, наче хоче вибити з м’яча його шкіряну підстрибуючу душу. Минувши футболістів, кіз і телят, що вигулюються на вигоні, баба сідає на велосипед і під’їжджає до криниці. Притуляє велосипед до цямрини, нахиляється над відром, що примоцоване дротом до виблискуючого від ужитку ланцюга.
– Вий, вий, собачко, а то Сердюкова смерть забарилась. Розпився тут, блудствує, іродова душа, пожару на нього немає, чуми нема! А з криниці води не напийся, – спльовує вона вбік, – навіть свиням, нехрещеним тварям, гріх таку воду подавати. Пошли на нього грім і пропасницю… Добридень, пропасниці! Єсть вас сімдесят сім, а я принесла вам снідання всім! Пропасниці – на Левкове тіло напасниці! Боже славний, Боже великий, Боже довготерпеливий, скільки ти можеш, таку його матері, терпіти оце неподобство?!
Пролітає над садом, над вигоном, над розлютованою «пророчицею» ланка реактивних винищувачів, і в порожнечі неба громом одлунюють Маройчині слова.
…Стоїть вона з велосипедом над проваллям. Унизу ворушаться жінки біля грузовика з відкритим заднім бортом, зрізають гострими лопатами вологу жовту глину з вохрою, закидують її в кузов – товстий шофер стоїть біля кабіни і ліниво поглядає на бабів.
Маройка кричить йому з горба:
– Гей, ти, ану бабам підсоби, а то стоїть, хоть ти його підстругуй.
З другого боку дороги – вальки.
Жінки в підкасаних спідницях місять босими ногами глину й солому. Одна з них, винуватиця цього зборища, повновида смуглянка Келя, водить по колу бичка – його ніжки у жовтих шкарпетках глини.
У величезній цистерні везуть воду на вальки. Слідом за нею йде дід Левко з козою. Він не знає, з якого боку сховатися за цистерну – з того і з того знайомі баби.
А Келині малі, один від одного менший, стрибають з високого урвища прямо на велику купу пахучої соломи. Вони проносяться біля баби Маройки і, розлютовано відштовхуючись від краю прірви, летять на світлий острівок соломи. Навіть Левко відстав від цистерни і задивився на них.
– Що, Сердючок, рідну кров учув?
Баба Маройка намагається знайти хоча б одного батька для дивного Келиного сімейства. Келя живе без чоловіка років з двадцять, але вона так любить дітей, що не може прожити без новонародженого хоча б один рік.
Келя, забувши про все на світі, потяглася з бичком у жовтих шкарпетках із глини за дідом з козою – Левко спокійно і незворушно проходив через двосторонній бабський гармидер.
– Куди тебе несе, ану повертай, щоб ти собі шию звернув у цьому яру! – перекинулася баба Маройка на комбайнера Радика: він вправно розвертав над проваллям свій самохідний комбайн – угледів діда Левка, свого майбутнього родича, свою нинішню жертву.
І так вони рухалися по ґрунтовій дорозі – попереду дід з козою, позаду – самохідний комбайн. Дід присяде на узбіччі, Радик призупинить машину і знущається:
– А я вашу Оксану на цілину заберу!
Дід підіймається, простує далі, за ним, не відриваючись, торохтить комбайн.
– А я вашу Оксану вкраду!
І усміхається білозубий Радик так спокійно, ясно і щиро, так одверто сватається…
– Поламаю ребра серед ночі. Тобі і їй, сучці. Ух, босяцюра, – незлобливо вилаявся Левко…
…Стоїть ясний день. До широкої автостради тягнеться ґрунтовка, звивиста, вибоїста. Один її край ховається за білими мазанками, другий – несміло впадає в бетонку.
Левко лежить перед козою і розповідає про свого улюбленого сина.
– Ти ж пам’ятаєш, він такий делікатний, культурний.
– М-ме, м-ме, – піддакує йому коза, висмикуючи з його рук соковиту конюшину.
– Він, бувало, селом як пройде, аж учительки на вікнах в’януть.
– М-ме, – піддакує дідові хитра коза.
– Козо, козо, доживеш ти до сімдесяти годочків, ніякий чорт і не згадає про тебе, ніби ти їм і не батько, хоча б один сучий син навинувся чи телеграму вдарив! Навіть Оксані баки одбило.
– М-ме, м-ме, – коза нагадує дідові, що трава скінчилася.
– Ось Івась приїде, до дохторів нас повезе, золоті зуби нам уставить…
Дід лежить неподалік від дороги, лежить навзнак, коза щипає траву на узбіччі. Дід скинув свої нові черевики й від задоволення ворушить босими ногами. Одним оком Левко бачить, як у коловороті від групи проводжаючих відділились дві постаті – хлопець з дівчиною, спішать до бетонки. Рудий високий хлопець несе чемодан то в правій, то в лівій руці, дівчина (певне, сестричка) бігає то вправо, то вліво і невміло чи допомагає, чи так висить на валізі.
Хлопець зупиняється якраз навпроти діда на другому боці дороги і пильно дивиться на дивного босого пастуха, він не впізнає діда – коза заплутала свою мотузку серед металічних триног високовольтної мережі. Дід усе бачить, проте тільки одним примруженим оком. Бачить, як хлопець голосує і як не зупиняються машини, – ось проїхала одна, чимсь навантажена до країв і прикрита брезентом, зверху в кузові безтямно цілується якась пара, не звертаючи жодної уваги на білий світ.
Надривно і тяжко пройшов грузовик з високими плетеними бортами. Там валетом стояли коні, іржання пронеслося і погасло разом з шумом мотора і свистом вітру. Прогуркотів військовий тягач із причепом. Нарешті машина зупинилася і затулила хлопця з сестричкою.
– Підвези до станції.
– Сідай!
Рудоголовий підняв дівчинку, поцілував і виліз наверх. Машина поїхала, хлопця раптом «прорвало» від довгої мовчанки, і він надривним п’яним голосом заспівав чи то заридав.
Дівчинка підійшла до кози, розкрутила її, обвівши разів зо два навколо вишки, і, підстрибуючи, побігла в село; дід лежав, і тільки єдине напівпримружене око виказувало, що він не спить…
І ще одного покликала дорога.
Дід почув знайоме постукування костура в бетон, підвівся.
По дорозі йшов сліпий Ілько – тихий, зажурений, чоловік не при собі, з медаллю «За відвагу» на сірому піджаку. А навпроти вискочила довга колона мотоциклістів-спортсменів з прапором, позаду їхав автобус із плакатами, навздогін неслася санітарна «Волга».
Ілько стояв і дивився на кавалькаду сліпими очима, потім знову постукуванням знайшов узбіччя бетонки.
Дід прив’язав козу до вишки і привітався з Ільком.
– День добрий, Ілько. Куди йдеш?
Ілько здригнувся, оглянувся навколо, подивився сліпими очима на небо, на пустельне поле, на дорогу, прислухався і, приклавши руку до вуст, прошепотів, довірливо торкнувши Левка за плече:
– Чш! Тільки не проговорися: до Калініна…
Ілько хоче попасти на прийом до Калініна ще з того часу, як оглушений, контужений повернувся з фронту, але щодня його повертають у село. Дід бачить, як на велосипеді, натискуючи на педалі, мчить донька Ількова, вчителька.
Вона, не звертаючи уваги на Левка, забирає свого батька, той слухняно йде поперед неї, тягнеться за ними велосипед, а дід Левко знову дивиться на дорогу – таку звичну і незрозумілу.
Потім, повісивши на козу зв’язані шнурками черевики, також направляється додому в село.
У синіх вікнах прокльовуються зорі. Левко зняв свої черевики і босий ходить по лаві – він повертає всі портрети синів до стінки, назовні виглядає павутина, яка звисає з пожухлого картону, зі старих рам. Лише одна фотографія залишилась незайманою – молоде, просте лице льотчика, з бровами, що зрослися на переніссі.
Дід бере прут, бреде стежиною поміж молодою картоплею до собаки, що моторошно завиває до зір.
– Повий, повий ще одну нічку, а там я з тебе шкуру злуплю та шапку пошию.
Пес лащиться до діда – господар скрашує собачу самоту. Вночі Левко не такий сердитий, як серед білого дня. Прут тримає так собі, для годиться.
Вони сидять один навпроти одного, обидва підтоптані, обидва посипані попелом часу і вдивляються в небо.
– Оце й усе, Кудло. Сімдесят годочків стукнуло нині, цілих сімдесят, а хоча б одна сволота згадала. Тепер нам, Кудло, тільки на той світ!..
…Скидає дід новеньку картату сорочку, роззувається. Все акуратно складає на лавку. Хоче загасити світло та ще і ще раз дослухається до припізнілого ритму сільської ночі, босоніж, навшпиньках підходить до портрета льотчика з густими циганськими бровами і його теж повертає обличчям до стіни – останнього.
– Візьму й помру – всім назло.
Складає на грудях свої кощуваті, порепані, тютюном поїдені руки, з якими нема від кого ховатись, і намагається, перевертаючись, назло всім заснути, заснути, заснути…
І сниться Левкові сон, який можна тлумачити без усяких сонників.
…У білому цвіті стоять садки. Ледве пробивається на сході сонце – світанок тихий, запашний. Ніжно-рожевий пломінь молодої яблуні над кленовою цямриною криниці – маковими зернятами тремтить на них вранішня роса. Старий Левко в білій полотняній сорочці ставить перелаз. (Це було ще тоді, коли дівчата вірили в заклинання і силу народного звичаю, а краса на обличчі розквітала од першого грому, од першого весняного дощу.)
За горою погуркує молодим баском перший квітневий грім. Перші стріли дощу вдаряють у глибоке лоно криниці. Біжить у самій сорочці легенька красуня Парася, у вузькій руці – кленове коромисло з відрами. Вона сторожко позирає на небо, на криницю. Молодим голосом порипує нова корба.
Відро збирає перші дорогоцінні краплі дощу. Ставить Парася відро на цямрину. Хреститься на небо, намагаючись бути в цю хвилю неймовірно дорослою. А в повному відрі, серед яблуневих пелюстин, у тісному гурті товпляться, стикаючись полум’яними боками, соковиті осінні яблука. Парася хлюпає собі на обличчя, здригається од ранкової холоднечі. Темніє прошва дівочих слідів на сивій росі. Дівчина промовляє, обдивляючи вербові кущі, за якими принишк сивоголовий Левко.
Водо моя, красо моя,
Умивай мене, не минай мене,
Водо моя весняная,
На красу, на здоров’я!
Коли Левко тихенько підкрався ззаду, коли торкнувся вузьких дівочих рамен, до нього повернула обличчя не молода красуня з ледь окресленими шнурками брів, а стара Параска – мати його дванадцяти дітей, живих і вже покійників, сива жінка з висушеним, вигорьованим обличчям. Сторопів Левко. І сам він був старий і сивий, і сива Параска несла воду на коромислі – у відрах погойдувались серед опалих рожевих пелюстин вогняні, ніби налиті жаром, яблука. Вона опускалась все нижче й нижче, віддалялася не по вранішній росі, а по опалому підгорілому листопаду, розриваючи ногами – репаними і чорними – білі лоскотливі павутинки бабиного літа.
І Левко запитав її:
– Ти і туди мою воду носиш?
А вона все кликала його за собою, аж поки зовсім не щезла з очей: чи то зникла за чорним пагорком, чи то в землю увійшла…
О проекте
О подписке