Береться за дошку старий Левко, тягне під пахвою. Дуже незручно, добре, що хоч темніє потроху, добре, що не бачать люди цього дідового сорому. Чути кроки – і Левко ховається знову. Тепер по стежці з дробівкою на плечі проходить сторож Карачкун, щось наспівуючи під ніс, не примітивши діда Левка…

Ріжуть дід з онукою суху вербу. Молочна тирса сиплеться з-під гострих зубів. Витирає дід рукавами розіпріле чоло.

– Слухай, Оксанко, дістане мені твій Радіон дощок чи не дістане?

– Який він там Радіон – він Радій, або ж Радик.

– Усе одно – Радій чи Радіон, аби дощок розстарався.

– Ось вербу повалимо, наріжете собі дощок скільки захочете.

– Верба скоро трухлявіє, труха буде в очі сипатись.

– А хіба вам не все одно? Очі ж у труні будуть заплющені.

– А коли я розплющу…

Стоять на колінах дід з онукою і потроху підпилюють стару вербу, що розрослася своїм пишним стовбуром на межі городів діда Левка і Дармидона, Левкового сусіда і ворога. А сам Дармидон походжає вдалині біля свого льоху та щоразу позирає на своїх недругів, що заходилися порядкувати біля верби…

Дід Левко вміло і звично лізе на підпиляну вербу, прив’язує линву біля вершка, аби спрямувати падіння на свій лужок, і по-молодечому стрибає з розкаряки:

– Отак буде добре!

Ходить пилка, летить тирса долі, попльовує Левко на свої старечі жилаві руки.

З хрускотом падає дерево на луг, ламаючи гілля, здригається поваленим стовбуром на землі.

Відскакують дід Левко й Оксана од подужаного велетня.

– Тепер і полуднувати можна, – вдоволено завершує Левко.

– От спасибі тобі, сусіде, зробив за мене мою роботу, бо в мене на вербу і пилка не розведена, – підсміюється Дармидон, що тихенько підійшов ззаду. Обличчя в нього перчисто-червоне, ніс бараболею. Він спирається на кісся і заливається реготом.

– Чого вирегочуєшся? – скинувся до нього Левко. Він сидить на стовбурі, поцюкує сокирою, незадоволено дивиться на свого одвічного ворога.

– Та дякую тобі ж, що ти мою вербу зрізав.

– Як то твою? Тобі мало того, що ти з колгоспу натягнеш, так ти ще сусідів грабуєш?

– А що ж, колись ти стягав колгосп, а тепер я розтягую, а ти, старий дурню, так і здохнеш у полатаних штанях.

– Дармидоне, не доводь до гріха. Верба моя і в мій бік упала.

Старого Левка вже термосує, як у пропасниці.

– А нащо ж ти мотузком валив? Може, сільраду привести?

Стоять один навпроти одного, один із сокирою в руці, другий з косою, стялися з мертвою впертістю – не розступляться.

Виграє на сонці широка сокира.

Блищить збуджено коса.

Плаче Оксана, затуливши очі кулачками.

– Дідуню, а я вам хіба не казала? Я ж казала, що це на межі! І нащо вона вам здалася! А тепер сорому і тут не обберешся.

– Як навіщо здалася? А труну я з чого буду робити? Де я дощок на смерть дістану? Вже до рідної верби не маю права, чи як?

Летить згарячу сокира з дідових рук.

Старий Дармидон відскочив убік, але Левкова сокира спересердя врізалася у вербовий лишайник.

Іде Дармидон на свій лужок, витягує з кишені мантачку, косою поблискує на сонці і єхидно промовляє:

– Ну, вибач, сусіде, я ж, їй-богу, не знав, що це собі на труну в такий спосіб готуєш. Міг би вже і ворожнечу переступити та до мене навинутись – дав би тобі дубових. Смерть – вона ж одна в житті. Тепер переміна повна, верба вся – од корінців до вершечка – твоя, навіть пеньочок твій, я тільки й всього, що пожартував…

Закипів старий Левко. Він голіруч кидається до Дармидона, зверхньо, гордовито на кісся обіпертого.

– А, то це ти он який добрий! Коли мені верби для домовини треба, зразу ж і розохотився, став щедрий. Та пропади ти пропадом разом із нею! Я й зрізав її, щоб тобі, скотині, насолити, щоб у тебе в червоному носі засвербіло, он що…

Дід з пасії починає трощити, топтати вербу босими ногами. Топтав доти, аж поки не загнав колючку в ступню…

На оборі серед козенят, що бігають навколо, Левко струже дошки, метром вимірює свій зріст, записує.

Домовина поступово набуває своїх форм. Довга, свіжожовта, вона прикрита зеленим хворостом від людського ока.

Левко бере метр, сокиру й обценьки, йде до хати, знімає миску з хлібом, зриває білу скатертину – відкривається стіл, збитий із трьох, уже давно почорнілих дубових дощок. Дід б’є сокирою спіднизу – дошка підіймається на цвяхах з одного боку, потім з другого й відривається. Левко стелить картон на місце відірваної дошки, знову застеляє стіл скатертиною, ставить плетену миску з хлібом.

І знову на оборі струже дошку – стружка спочатку йде коричнева, майже чорна, а потім поступово жовтіє.

Олівець робить позначку. Ножівка одпилює зайвину дошки.

Скачуть веселі козенята серед кучерів стружки.

Вітер несе кучері-стружки аж на вулицю, де баба Маройка вже знову стала на горбочку, звела погляд своїх синіх очей угору, до самого Бога безпосередньо, поминувши всякі канцелярії, перепустки й усяку бюрократичну архімудрію, а потім перейшла на земне.

– Боже славний, Боже великий, Боже довготерпеливий! Господи, прости мене, грішну, але ж знову несила мені з оцим окаянним, з оцим блудником!

Степан Скрекотень, сільський учитель і дописувач районної газети, побачивши бабу Маройку, витяг із хати магнітофон і за тином коло своєї хати зробив засідку, присівши з блокнотом.

Як і всі добрі оратори, баба свідомо ділила свої витвори на сповіді, проповіді, пророкування.

Маройчиних ієреміад страшилося все село, а бідного Левка починала бити пропасниця, коли тільки він зачував її скрипучий, ніби давно не мащений голос.

Левко, разом із козою та козенятами, став мов камінний перед «пророком», а баба тільки розверталася, крутячи головою на всі боки, мов заведена, стріпуючи в тому пристрасному торганні старечий порох зі своїх сивин:

– Ти, бабо Варко, і ти, діду Сидоре, – казала вона Левковим батькам, які давним-давно віддали Богу душу, та баба зверталася до них, ніби вони живі-живісінькі, – і як вам там лежиться в раю! І щоб ви тільки побачили, який непутящий ваш синок Левко, як йому не стачає клепок у голові, а поніманія і сочуствія – в серці. Хіба ж можна до такого допускати? Господи, і на що ти тільки дивишся?! – Вона страмила вже самого Господа Бога. – Та де ж таке видано, людоньки, що у нього тиночки обламані, перелази повалені, хата, як некукібниця, стоїть на посміховище всього села – обдерта, обсмикана, обкаляна, прости Господи за гнівне слово, а йому приспічило вмирати. Та ви ж подивіться на нього, людоньки! А воно ж і в Бога не вірує, і по молодицях ходить. І то в його літа! А з криниці води не напийся – невиливана стоїть, навіть свиням гріх таку воду носити, цямринам ладу не хоче дати, місток через річку зогнив, щоб твій рід зогнив і ти з твоїм родом, і з твоїми родичами, і сватами. А хата обдрипана. Як ішла вночі через місток, мало голови не скрутила, ще тобі світ закрутиться, а воно зібралося вмирати. Ти-но дай раду на землі, а потім потикайся на небо. Вмирай, вмирай, старий дурню, не буде навіть кому грудки в яму вкинути – сини та дочки розбіглись по світах, не буде кому й поховати. А де ж твій Андрій? А де ж твій Петро? А Максим? А Василь? Де ж твоя славна дюжина синів? Ах ти, батько-мати-героїня! Так тобі й треба, розпусникові, перелюбникові, лічокрупові!..

Скільки ще вивергала б із себе баба Маройка – невідомо і самому Богові, та раптом у невправних руках Скрекотня магнітофон замість запису видав такі голосні джазові ритми, таку «джамайку» виплеснув, що бабу мовби хто облив холодною водою. І вона лютою тигрицею накинулась на вчителя:

– Господи, і де в того сорому очі? Ану, забирайся з тою коробкою! Щоб тебе верещало на Верещаковій греблі, щоб ти навічно затявся, кричав би ти на похороні своєї мами!..

Уся вулиця повитикалася з хат, усі зглядалися, як воювала баба Маройка за правду та справедливість, а дід Левко втік з фуганком у комірчину, і трясла його пропасниця – зуб на зуб не попадав…

– Щось у вас чоло мокре, дідуню.

– Справді, таки погано мені, – од такої душевної зневаги, од люті на бабу Маройку жалівся Левко онуці, коли вона підбивала йому подушки.

– То, може, до фершала сходити?

– Хай та проклята зараза до нього ходить.

Курив дід, одмахував дим рукою, а перед очима все стояла баба Маройка і її «пророкування» забивали вуха – «не буде кому й грудки на труну кинути»… «А де ж твій Андрій?.. Де твій Петро? А де Максим? А де твоя дюжина?..»

…Іде Левко з відрами, знімає клямку з хвірткової скаби, зачиняє за собою, перенісши смагляву руку на дерев’яні зуби штахетів.

Йдуть навпроти нього відступаючі вузькою вулицею.

Ось два червоноармійці підтримують третього, пораненого, а той стогне і тихо лається, не випускаючи цигарки з рота – лайка ніби вилітає з маленької цяточки вогню. Йдуть взводами і відділеннями, багатьох несуть на носилках – цією вуличкою ближче до спасенного мосту. Трохи вдалині курить великим шляхом піхота, чути надсадні подихи коней, долітають утомлені звуки команд, та навіть і в цьому трагічному звучанні відступу, відтіняючи його, проривається яскравими спалахами звичайний людський сміх.

Левко притримує порожні відра, щоб не бряжчали, не видзвонювали, хоча такий гул і гуркіт стоїть навколо, що вони нічого не додали б до нього своїм порожнім одцинкованим звуком.

Летить відро в криничну безвість, розштовхує білі хмари в темній безодні – вони спочатку колихаються, а потім тонуть з відром, щоб разом з ним же й виринути. Тихий повів спраги обпікає дідові губи. Левко здригається – стежиною, зашитою подорожником, йдуть до криниці двоє. Не кажучи й слова, один із них бере з Левкових слухняних рук відро, підносить тому, що із забинтованою шиєю, – краплі води, цілі струмені води ллються йому на чоботи. Потім сам, підтримуючи відро за вуха, виливає в себе, справді виливає, а не п’є. Менший, просвітлівши, синюватими, припорошеними губами шепоче:

– Спасибі, дядьку.

– Хлопці, з вами случаєм Андрія Сердюка нема? Чи Василя?

– Нема, дядьку, нема. Сердюків нема.

Левко ледве дихав, знову кидав відро в криницю, притримуючи корбу мокруватими долонями, знову підходили люди цілими взводами, і ніхто не проходив мимо – казанки і баклаги ставали холодними.

– Ти, папашо, наш водочерпій. Крути, крути!

І він крутив.

Ще сипались парашути над лісом, кричали: «Десант! Десант!» Один із червоноармійців обдав кулемет водою, і той вдячно запарував.

Звідусіль гриміла стрілянина, десь поруч вибухнула хата, лелека з одним палаючим крилом стогнав у небі, шипіли кулі в мокрому піску.

Шофер-чуваш, весь білий, перехрещений бинтами, вискочив з легковика, кинувся до криниці й з докором звертається до діда:

– Як же це так, папашо? Води ж то нема, сама піщана каша.

Він намагається напитися з Левкового відра, шпурнувши своє шоферське, погнуте, але сердито спльовує.

– Невже криницю випили?!

Винищувач із чорними хрестами на бриючому польоті пронісся над вуличкою, прикувавши до землі все живе. І впав чуваш, судорожно хапаючись забинтованою рукою за цямрину криниці. Левко також інстинктивно впав на землю під зруб. Куля навскіс пробила відро з брудною водою – з отвору вигинався чорний струмінь і заливав бинти на грудях, на руці чуваша, і, видихаючись, піщана каша залишалася тільки на дні – струмінь ударився в долоню вмираючого. На темному озерці долоні забіліли хмарки, спалахи зеніток і блискавкою спалахнуло сонце – тільки на мить, потім рука в останній агонії стиснулася, чорні струмені пройшли через пальці, щезаючи в піску.

І все це – і вбитий чуваш, і небо в брудній долоні, і принишклий за цямриною дід, і під кущами поранені, зенітки в кущах лози – відбивалося у божевільних від нерозуміння світу очах шестилітнього Івася, який прибіг до батька…