О, як слабкий в коханні вироста,
а дужий раптом слабшає зневинна!
І нітиться розважливість пуста,
і схоже, що злітаєте до зір ви,
хоч саме й наближаєтесь до прірви.
 

107

 
Вона плекала думи безтурботні
про те, що і Жуан іще юнак
і що й саму її спокуси жодні
ніколи ще не звабили… Однак
згадала, що Альфонсові – півсотні,
а, як відомо, це поганий знак,
бо цифра ця не до вподоби жінці,
хіба що – коли йдеться про червінці.
 

108

 
«Я вже казав вам п’ятдесят разів» —
так гнівна починається догана.
«У віршах цих по п’ятдесят рядків» —
це означає (звістка препогана!),
що вам поет читати їх схотів.
У п’ятдесят – любов не бездоганна,
хоча її відомий сурогат
купити можна теж за п’ятдесят.
 

109

 
Але Альфонсо Джулія любила
і чесною дружиною була —
примусити б її ніяка сила
подружню честь зганьбити не могла.
І певна в тому, Джулія премила
правицю Дон Жуанову взяла:
і треба ж так невдало помилиться —
здалося їй, що це її правиця!
 

110

 
Так само несподівано щокою
відчула і руки його тепло.
А зір пашів цнотливістю такою,
що й вгамувати сили не було.
Дарма Інеси, повне неспокою,
передчуття цих двох не розвело!
Чи, може, хибним виявився засіб?
Моя матуся так не повелася б.
 

111

 
У нього очі сяяли незвично,
немов благали: «Дужче потискай!»
І потиск був, звичайно, платонічний…
Вона б від нього, як велить звичай,
негайно відсахнулася велично,
як од змії отруйної – і край,
якби підозрівала, що дружина
поводитись так з іншим не повинна.
 

112

 
Жуан вчинив, як з радісного дива
і ви вчинили б, я гадаю, теж —
припав до ручки вдячно і поштиво,
і знітився, мов крикнув: «Не бентеж!»
Кохання спершу діє соромливо…
Та знітилась і Джулія. Але ж
долала не душі несамовитість,
а страх, що голос зірветься і видасть.
 

113

 
А місяць звис і з темряви нічної
палав огнем диявольських натхнень.
Під ним не всидиш в тиші та спокої,
бо голова – неначе п’яна впень.
За дві години ночі отакої
накоїш більше, як за довгий день…
І як при цьому вигляд немовляти
наш баламут спромігся зберігати!
 

114

 
Цей дивний час спокîю чарівного
тамує звабу в схованках своїх —
байдужим не лишає він нікого
і самовлади позбавляє всіх.
Сліпуче срібло променя нічного
вселяє млость солодку, наче гріх,
і почуття, які хвилюють душу,
назвати незбагненними я мушу.
 

115

 
Біля Жуана Джулія тремтіла,
його відчувши руку на собі.
Неначе і пручалася невміло,
але не вивільнялась в боротьбі.
А потім… Потім, хоч і не хотіла…
Та краще вже мовчати, далебі!
Я каюся і червонію знову —
дарма і розпочав про це розмову.
 

116

 
Платоне! О вигаднику й фантасте!
З підмогою своєї маячні
та спроб на людство вплинути зубасте
дорогу ти, як видиться мені,
зумів до аморальності прокласти
прямішу, ніж поети визначні.
Ти шарлатан, наївний, як малятко,
чи сват і звідник – в кращому випàдку.
 

117

 
А Джулія могла лише стогнати —
для каяття забракло навіть слів.
Кохання та помірність поєднати
ніхто в житті, здається, ще не вмів.
Вона і відсіч пробувала дати
допоки мозок не потуманів,
і поступатись почала – відколи
«нізащо» прошептала і «ніколи».
 

118

 
Його величність Ксеркс винагороду,
як твердять люди, обіцяв тому,
хто, замість всім відомих, насолоду
незнану досі винайде йому.
Я ж до відомих схильність маю зроду
та ще й в помірних дозах. І тому,
радіючи з дарів земного раю,
на небесах нового не шукаю.
 

119

 
О насолодо! Знаємо чудово,
що ти погибель наша! Я даю
завжди собі весною чесне слово,
що поведінку виправлю свою.
Та навесні повторюється знову
все те, що душу зваблює мою…
І все-таки, якщо знайду підтримку,
я досягну мети своєї взимку.
 

120

 
А зараз Муза змушена, як бачу,
зректися планомірної ходи.
А ти вже не обурюйся, читачу,
цнотливіший за неї, як завжди.
Це – поетична вільність. Що я втрачу
у викладі роману, – сам суди.
Я щиро перепрошую, бо дуже
шаную Арістотеля, мій друже.
 

121

 
Довільність ця потрібна задля того,
щоб уявити місяці, коли
герої вдвох від червня золотого
без нас до листопада прожили.
Тепер точніші числа ні до чого,
бо далі вже події попливли
без ладу в хронології: як видко,
календаря дотримувались рідко.
 

122

 
Та нам той червень варто пам’ятати.
Приємно, коли день уже завмер
і загортає ніч у темні шати
канал, де пропливає гондольєр;
приємно, коли небо осявати
виходять зорі з неосяжних сфер,
а вранці сяє райдуга над нами,
подібна до золоченої брами;
 

123

 
приємно чути пса свого вищання,
до рідних повертаючись домів;
приємно в миті зустрічі й прощання
пізнати зір, що запалахкотів;
приємні – жайвір, що співає зрання,
дзвін ручая та зелень берегів;
пісні дівчат нас тішать молодечі,
дзижчання бджіл та гомони малечі.
 

124

 
Чудовий час збирання винограду,
коли п’янкий тече на землю сік;
приємно, з міста їдучи, розраду
знайти в селі, до котрого утік;
плекає скнара зîлота принаду,
подовжує батькам дитина вік;
нас тішить помста (особливо жінці),
грабіж – солдатів, моряків – червінці.
 

125

 
Приємно спадок добрий діставати,
коли раптово дядечко помер,
та ще коли нам дня того чекати
багато літ доводиться тепер!
Не хочуть старигани помирати,
пускати в сейф і до високих сфер,
а поки жив той дядечко та хворів,
ми вже в лабетах клятих кредиторів…
 

126

 
Приємно заслужити нагороду
чи віршами, чи кров’ю – все одно;
приємно з другом впасти у незгоду,
коли вже він набрид тобі давно.
Вино чи ель приємніші за воду;
заступництво – приємне і воно;
приємні стіни батькової хати,
хоч ти й почав уже їх забувати.
 

127

 
Та перша мить кохання молодого
в сто крат миліша й радісніша нам,
і не забути захвату отого,
як не забув гріха свого Адам.
Солодкий плід! На світі після нього
нема чого згадати юнакам —
і Прометей, проміння вкравши Боже,
уяви полонити вже не може.
 

128

 
Людина – найхимерніша істота:
досвідченій в мистецтвах дотепер,
досліджувати нині їй охота!
Наш вік, до того ж, схильний до химер,
відкрив кумедним витівкам ворота
у межах різних галузей і сфер.
Тож починали б з правди! А не вдасться,
тоді в облуді спробували б щастя.
 

129

 
Яких лише цей вік в лиху годину
нам винаходів спірних не приніс!
Той винайшов для людства гільйотину,
той для безносих —паперовий ніс,
той – засіб переламувати спину,
той – ліки, щоб хребет міцнів і ріс,
той з віспою боровся, від корови
бацили в тіло вводячи здорове!
 

130

 
Як твердять, нас в полон картопля візьме —
я чув, що з неї хліб уже печуть;
кривляються мерці від гальванізму,
неначе віри в смерть свою не ймуть;
А скільки нині маємо вже скрізь ми
машин, які і шиють нам, і тчуть!
Здолали віспу, та коли б до гроба
не довела нова якась хвороба…
 

131

 
Хвороба ця з Америки неначе,
то хай би поверталася назад:
там збільшилось населення – тим паче
в країні тій навести міг би лад
помір, який поставив би, одначе,
її з цивілізованими в ряд.
Проте ще більше для американців
страшна зараза наших псевдопранців.
 

132

 
Наш вік – це час кмітливості людської,
і винайшов, стараючись чимдуж,
він досить патентованої зброї
для вбивства тіла і спасіння душ.
Є лампи вже конструкції нової —
світи, лиш настанови не поруш.
Немає в тому лиха і малого,
якщо рівняти з лихом Ватерлоо.
 

133

 
Феноменальна у людей природа:
для них у світі завше, як на сміх,
смертельний гріх – найбільша насолода,
а насолода – то смертельний гріх!
Одних чарують гроші, інших врода,
кохання, сяйво успіхів своїх…
Та всі хисткі і звивисті доріжки
не віддалять від смерті анітрішки.
 

134

 
А потім що? Та хто зна! Вже не рано.
Тож на добраніч. Час уже мені
вертатись до початого роману.
Вже листопад хмурнішав у вікні,
коротшав день, з вечірнього туману
гора в снігу біліла вдалині.
Гуло в затоці, хвилями обнятій,
а сонце скромно гаснуло о п’ятій.
 

135

 
Як твердить сторож, хмари пелехаті
заткали ніч – ні місяця, ні зір.
Довкіл вогню сиділи люди в хаті.
Люблю і я вогонь той з давніх пір —
камін, цвіркун, балакуни затяті,
серед яких ні хмурих, ні зневір.
І, щоб, як кажуть, нас минули свари,
до цього ще й шампанське та омари.
 

136

 
Пробила північ. Джулія збиралась
уже лягати в ліжко, та за мить
в будинку враз такий здійнявся галас,
що навіть мертвих міг би розбудить,
якби вони в книжках не прокидались,
коли сюжет ожити їм велить.
Хтось грюкає, вигукує і кличе:
«Прокиньтесь, донно Джуліє! Та швидше!»
 

137

 
«Відкрийте! Слово честі, я не винна!
Я стежила, невидима ніким!
Там дон Альфонсо й ціла половина
Севільї йде озброєна за ним!
Яка ганьба! Лише одна хвилина,
і пан увійде з натовпом отим.
Нехай ваш гість вистрибує до саду:
не високо, до того ж не з фасаду!»
 

138

 
І ось Альфонсо справді у кімнаті,
а з ним при зброї душ із двадцять п’ять.
Усі вони, як водиться, жонаті,
і сон жінок не звикли шанувать,
та ще коли дружини заповзяті
лоби їм полюбляють прикрашать.
Заразливе ж бо зрадництво жіноче:
прости одній, грішити інша схоче!
 

139

 
Не знаю, звідки все те узялося —
і підозріння, й вихватка оця.
Коли у мужа сиве вже волосся,
йому таке, либонь, не до лиця.
Чи гарно, коли тільки щось здалося,
тягти до спальні дурня й мудреця,
щоб інші пересвідчились у тому,
від чого страшно робиться й самому!
 

140

 
Нещасна й сонна Джулія ридала.
А тут іще, з’явившись, як мана,
служниця і досвідчена, й бувала
доводячи, що спала тут вона,
і друге простирадло геть зібгала:
мовляв, дивіться – пані не одна.
Пощо була ця вигадка новітня,
що пані й справді спала не самітня?!
 

141

 
Відтак вони – і покоївка, й пані,
яких і страх, і сором опосів,
вляглися поруч, наче у чеканні
удару з боку лютих ворогів.
Отак жінки, буває, на світанні
з пивниці ждуть своїх чоловіків,
а ті белькочуть, зборюючи втому:
«Усі ще п’ють, а ми пішли додому».
 

142

 
Та Джулія за мить опам’яталась
і крикнула: «Альфонсо! Боже мій!
Що сталося? Навіщо я дісталась,
ще молода, потворі отакій?!
Що означає напад цей і галас?
Чи ви не п’яні часом? То мерщій,
коли не довіряєте, шукайте!»
А він: «І обшукаю, так і знайте!»
 

143

 
Перекопали шафи й гардероби —
шукав і він, шукали і вони.
Знайшли усе, що в дамської особи
для туалету служить з давнини —
обручки і намисто, і оздоби,
білизну для зими і для весни…
Кололи шафи шпагами зухвало
і меблів передряпали чимало.
 

144

 
Під ліжко дуже пильно зазирали
і там накрите кришкою знайшли…
все рівно що… не те, чого шукали.
Віконниці розкрили: як коли
сліди необережно залишали
на клумбах чоловічі закабли.
Чомусь не турбувало їх нітрішки,
що зовсім не обшукували ліжко!
 

145

 
А язичок у Джулії тим часом
ані на мить єдину не вгавав.
«Шукайте! – до образ жіночих ласим
вона волала. – Бог мене скарав,
на лихо одруживши з цим матрацом!
Та зараз він терпець мені урвав.
Коли ще суд існує, я покину
цей дім, що був мені за домовину!
 

146

 
Так, дон Альфонсо, ви мені віднині
не чоловік… якщо ви ним були!
Чи личить так поводитись людині?
Ви ж п’ять чи шість десятків прожили!
Ви шанувати честь мою повинні,
а ви її ганьбити почали.
Як сміли ви подумати, що зможу
я зважитись на річ таку негожу?!
 

147

 
Чи прав своїх зреклася я назавше,
глухого, як березовий кілок,
духівника столітнього обравши,
для того, щоб дістати цей урок?
А він завжди захоплено казав же,
що я найдоброчесніша з жінок!
Що я заміжня, – це для нього диво.
О, як же засмутиться він жахливо!..
 

148

 
Чи залицяльників під час кориди
відштовхувала я завжди на те?
Лише в театр ходила й на обіди,
або до церкви на Різдво святе!
Вдавала я, що варті всі огиди,
а ви отак борги віддаєте?
Та граф О’Ріллі – цей герой Алжиру
жалівся, що сувора я надміру!
 

149

 
А той співак з Італії – Каццані,
що склав для мене стільки серенад!
А друг його – славетний Корніані,
що божеволів од моїх принад!
А всі англійці, турки, росіяни —
ніхто в мені не бачив жодних вад.
Лорд Коффіхауз так запив шалено,
що дуба дав з прихильності до мене!
 

150

 
І герцог Айкр, і дон Фернандо Нуньєс
біля моїх принижувались ніг.
А ви? Хіба порядний опікунець
з дружиною так повестися б міг?
Спасибі, що принаймні ви у цю ніч
пустити в хід не зважились батіг!
Якими виглядаєте смішними
ви з шпагою й пістолями своїми!
 

151

 
То ось чому поїздку з прокурором
ви термінову вигадали вдвох!
Користолюбець з виглядом суворим,
це, мабуть, він здійняв переполох.
Мовчить… Йому виправдуватись сором…
Либонь, язик до щелепи присох.
Ні, він не дбав про друга дорогого —
ми з вами правдолюбцям ні до чого.
 

152

 
Коли з’явився він, щоб акт складати, —
будь ласка, не соромтеся, пишіть!
Я можу вам перо й чорнило дати,
вигадуйте провини самохіть!
Та шпигунів гоніть негайно з хати —
служниця ось роздягнена стоїть!»
Тим часом дівка в розпалі шепоче:
«Коли б могла їм видряпати очі!»
 

153

 
«Хоч стовбула переверніть шухляди!
Ось шафа – обійдіть з усіх боків.
А ось камін – найкраще від громади
сховатись там – він майже догорів.
А я посплю. Благаю бога ради
поводитись тихіше шукачів.
Коли добро те знайдете чудове,
то покажіть мені його, панове.
 

154

 
До речі, після вашої навали,
коли ви розбудили весь квартал,
скажіть хоча б, кого ви тут шукали,
хто спричинив увесь оцей скандал?
Як звуть його? Чи особисто знали?
Чи здатний він служить за ідеал?
Якщо вже честь поставлено на карту,
то знати слід, чи справа риску варта.
 

155

 
Не поспішайте тільки убивати,
якщо сивин устиг він досягти.
Та й чоловік не має ревнувати —
адже йому нема ще й тридцяти!
Не думала моя покійна мати,
що в світі є такі, як ви, кати…
Я плачу, хоч нема такої звички.
Антоніє, подай мені водички.
 

156

 
Можливо, ви ревнуєте до неї —
бо спали ми з Антонією вдвох,
коли ввійшли до спальні ви цієї
і здійняли такий переполох?
Прошу – як знов з’явитись надихне і
благословить вас іншим разом Бог,
то попередьте, воїни чудові,
щоб ми були прийняти вас готові.
 

157

 
Ну, от і все я вам сказала зразу.
І знайте, як уміє в глибині
невинне серце зносити образу,
яку й назвати соромно мені.
Нехай тепер лікує вас від сказу
сумління, вчинки судячи сумні.
Бог покарає вас за цю провину.
Антоніє, подай мені хустину!»
 

158

 
Вона замовкла й на подушку впала,
бліда, в сльозах гарячих і рясних —
мов небо, котре хмарами заткало,
а дощ січе у блисках вогняних.
Волосся, плечі криючи недбало,
темніло чорним розсипом на них,
уста тремтіли, й серце стугоніло,
і віддихи її стрясали тіло.
 

159

 
Лице Альфонсо соромом залито.
Антонія тим часом, наче змій,
ходила, позираючи сердито
на пана й супровід його сумний.
Лиш прокурор всміхався гордовито,
кохаючись у певності своїй:
він добре знав – якщо в родині свара,
то буде й суд, а, отже, і покара.
 

160

 
Задерши ніс, примружуючи вічка,
він вже до всього втратив інтерес.
Його лише оживлювала звичка
затіювати вигідний процес.
Зібрати факти – справа невеличка:
збере, хоч огризайся, наче пес.
І показання знайдуться, і свідки,
хоч би й взялись вони не знати звідки.
 

161

 
Альфонсо ж, опустивши очі долу,
стояв, неначе геть осоловів:
образивши дружину напівголу,
він обшуком нічого не довів.
Що міг вписати він до протоколу,
крім справедливих Джуліїних слів,
що з уст її обурено і строго,
мов те каміння, сипались на нього?
 

162

 
Немов пощади просячи у неї,
Альфонсо щось промимрив незначне.
Вона ж з-під хустки скиглила своєї, —
гляди, от-от істерику почне,
тремтіла, мов пелюстка орхідеї,
нещастя проклинаючи нічне,
мов та жона Іова. І жахлива
постала перед доном перспектива.
 

163

 
В безсилому він мимрив намаганні
і покоївки ледь почув слова:
«Ідіть, якщо ви хочете, щоб пані
кінець кінцем лишилася жива!»
«Бодай її!» – лайнувся він востаннє,
і щоб не сталось гіршого, бува,
подався геть, як дівчина зухвала
поважному невдасі наказала.
 

164

 
Пішли слідом і «posse comitatus»⁴⁹, —
усі ті свідки, котрих він привів.
Лиш прокурор, що прагнув розібратись
у діях, що Альфонсо їх вчинив,
не поспішав з кімнати забиратись
і ґулею на лобі заплатив,
коли услід їм дівка невмолима
іспересердя хряпнула дверима.
 

165

 
І зразу ж… раптом… О ганьба та сором!
Подібного й уява не знесе…
Чи буде світ завжди на очі хворим?
Таж доброчесність жінці над усе!
Отож лиш двері з гуркотом суворим
гойднулися, мов трясця їх трясе,
враз Дон Жуан прожогом, наче кішка,
блідий від страху, вискочив із ліжка!
 

166

 
Не розумію, де він там сховався.
Гнучкий, він міг скрутитися в клубок.
Я б не жалів, якби він там зостався,
а не лише від переляку змок.
Приємніше, як я переконався,