вмирати поміж двох таких жінок,
ніж пурхнути ураз в небесні сфери,
мов Кларенс, з бочки доброї мадери!
 

167

 
Я б не жалів його, бо хлопець щойно
вчинив тяжкий і непрощенний гріх.
В шістнадцять літ вражає він незгойно.
В такому віці злочинів своїх
сумлінням виміряти недостойно.
Це в шістдесят, пригадуючи їх,
ми мріємо, аби чорти запеклі
вагу їм трохи зменшили у пеклі.
 

168

 
Та цю пригоду добре пояснили
усім відомі хроніки старі:
як цар Давид постарів, відмінили
пігулки та мікстури лікарі
і прописали, щоб додати сили,
йому гарненьку жінку до зорі.
Але Давида оживила люба,
а Дон Жуан ледь-ледь не врізав дуба…
 

169

 
Та що було робити їм? Щомиті
міг дон Альфонсо знову увійти.
Всі звивини у мозку перериті
були уже в Антонії. Знайти
вона не вміла засоби невжиті —
як Джулії безпеки досягти.
А Джулія мовчала і з нестями
до Дон Жуана тислася устами.
 

170

 
Уста злилися врешті і, розкуті,
знов їхні почуття сягнули меж.
Була готова пристрасть спалахнути,
і небезпеку нехтуючи теж.
«Та годі пустувати, шалапути!» —
лайнула їх Антонія. Та все ж
всміхнулася, хоч трохи й сухувато:
«Найкраще в шафі красеня сховати.
 

171

 
Тож відкладіть-бо гру свою дитячу
та в руки хоч на мить себе візьміть!
Що вийде з цього, я чудово бачу:
все це скінчиться кров’ю мимохіть.
Ви помрете, а я роботу втрачу,
а пані честь жіночу заплямить!
І все це через милу вашу пику…
Не регочіться! І поменше крику!
 

172

 
Нехай би він хоч справжній був мужчина…
(Ховайтеся ж!), хоч років тридцяти.
Дивуюся з вас, пані: це ж дитина!
(Та й дон Альфонсо може увійти!)
Ну ось: замкнулись в шафі… Молодчина!
А далі що? О, господи прости!
(Ви ж, Дон Жуане, не озвіться звідти!
Та ще вночі не здумайте хропіти!)».
 

173

 
Тепер, після тривалого вагання
Альфонсо вже без почту увійшов
і покоївки припинив повчання,
що становили сенс її розмов.
Він їй сказав: «Ідіть, пора не рання».
І за таких невигідних умов
Антонія досвідчена і д³йшла
взяла свою свічу і тихо вийшла.
 

174

 
І ось, сум’яття борючи безкрає,
Альфонсо розпочав свій монолог:
підстав для перепрошень він не має,
хоч засудив свій вчинок – бачить Бог.
Та є причини – він їх приховає,
чому здійнявся цей переполох…
Він нітився, і фраза його кожна
заплутана була й пустопорожня.
 

175

 
Та Джулія мовчала, хоч готова
була у неї відповідь. Проте
ви всі, жінки, коли про зраду мова,
чоловіків завжди одним б’єте:
тут і брехня годиться загадкова,
і крик, і плач, і натяки на те,
що чоловік дарма коханця шиє,
коли в самого тих коханок три є!
 

176

 
Була у неї навіть перевага,
бо про роман Альфонсо та Інес
чудово знала вся оця ватага.
(Чи до лукавства й ви не вдаєтесь,
коли раптово купчиться увага
на тому, що накоїли ви десь!)
Вона мовчала й з жалю до Жуана,
який вважав, що мати бездоганна.
 

177

 
Мовчати ще була одна причина:
Альфонсо Дон Жуана не назвав.
Виходить, хто щасливий той мужчина,
ревнивець і уявлення не мав.
Він би радів, звичайно, як дитина,
коли б ім’я коханця розгадав.
За цих умов, сказавши про Інесу,
вона могла вказать йому адресу.
 

178

 
Тут натяк міг би наслідками злими
скінчитись. Тож корисніше – мовчи.
(Це слово блякле, але йде до рими.)
Жінки, цією стежкою йдучи,
упоруються з справами складними,
так раптом факти вивернувши чи
збрехавши так граційно, що, буває,
це навіть їх на диво прикрашає.
 

179

 
Їм досить тільки ледь почервоніти,
щоб ми уже повірили. Було
таке й зі мною – ніде правду діти.
А запереч, то вийде, як на зло.
Коли ж голівку ладні вже схилити,
а з милих вічок рясно потекло,
ми танемо… і, причинивши двері,
готові мирно сісти до вечері.
 

180

 
Альфонсо змовк і попросив простити.
Та Джулія на те відповіла
умовами, що важко їх здійснити,
бо перша з них пов’язана була
з відмовою таке задовольнити,
до чого в нього спрага чимала.
Він, як Адам в раю, похмуро никав
і враз набрів на пару черевиків.
 

181

 
Жіночі не запали б навіть в вічі:
ну, черевики… Що в тій дивині?
Але були це явно чоловічі
(О, як це важко визнати мені!
Крізь землю провалитись ладний тричі,
я весь тремчу, як у страшному сні.)
На черевики глянув він скандальні
і, ошалілий, вискочив із спальні.
 

182

 
Він вибіг, щоб схопитися за шпагу.
А Джулія – до шафи стрімголов.
«Мерщій! Він приведе усю ватагу!
Тікайте, він от-от увійде знов!
Ось ключ. Мій любий, виявіть відвагу,
та швидше, бо пролитись може кров!
Надворі ніч, ніхто вас не пізнає —
ще ні душі на вулиці немає!»
 

183

 
Порада ця була цілком практична,
але, на жаль, запізно надійшла.
Така буває плата наша звична
за досвід, котрий доля нам дала!
Жуан з кімнати вибіг блискавично
і вже дорога в сад його вела, —
і раптом дон Альфонсо з кулаками…
Але Жуан притис його до брами.
 

184

 
Борня була на славу. Свічка згасла.
Антонія волала: «Це розбій!»,
а Джулія, в огонь підливши масла,
до крику додавала голос свій,
немов у пастці зопалу зав’язла.
І Дон Жуан ще дужче рвався в бій,
як лев, що, не зважаючи на втрати,
не має думки мучеником стати.
 

185

 
Не встиг Альфонсо шпагу оголити,
бо передчасно випустив з руки.
То ще гаразд, що Дон Жуан вхопити
її не зміг, а мав лиш кулаки.
Він в розпалі зумів би навіть вбити…
Подумайте ж про любчиків, жінки,
і водночас про муки чоловічі,
аби не овдовіти зразу двічі!
 

186

 
Альфонсо стис Жуана й стоголосо
кричав, а той душив його, як вовк.
Кров потекла (щоправда, тільки з носа).
Та кулаком Жуан його притовк,
рвонувся, аби швидше дати чосу,
із-під Альфонсо, що на мить замовк,
і як Іосиф, втік до огорожі,
хоч тільки цим вони, здається, й схожі.
 

187

 
Людей, що збіглись, наче на пожежу,
видовище це кинуло у дрож:
на Джулії розірвано одежу,
як, звісно, на Антонії також;
затятість демонструючи ведмежу,
реве Альфонсо – лев серед вельмож,
а Дон Жуан, в чім народила мати,
чимдужче намагається тікати.
 

188

 
Тож пісня і кінчається на тому.
Чи слід розповідати, як Жуан
біжить, не озираючись, додому,
приховуючи стид від громадян?
Як ранком у порядку судовому
розлуки зажадав шановний пан;
які плітки Севілью потрясали
і що про це в газетах написали?
 

189

 
Коли б ви ознайомитись хотіли
з процесом тим – з дебатами сторін,
зі свідченнями, що набрали сили,
і з присудом, яким скінчився він,
то все те кілька звітів відтворили,
щоправда, не без деяких відмін.
Але найкраща збірка у Гернея:
він до Мадрида їздив ради неї.
 

190

 
Інеса, щоб скандал той пригасити,
обітницю дала – розпочала
свічки перед Мадонною палити —
їх мала бути кількість чимала.
Коли вона клялася щось вчинити,
то діяла завжди не спроквола,
і Дон Жуана в Кадіс відіслала,
звідкіль невдовзі шхуна відпливала.
 

191

 
Аби моралі й досвіду надбати
і там характер виправити злий,
послати сина вирішила мати
до Франції й Італії мерщій.
А Джулію за монастирські ґрати
відправив муж – моральності носій,
і як там потерпала бідолашка,
з її листа довідатись не важко.
 

192

 
«Ти їдеш… Що ж, добра тобі бажаю.
Це прикро – поблизу тебе нема.
На юне серце права я не маю
і залишаюсь жертвою сама.
Та радістю я сповнена до краю:
мій гріх – кохання: мучусь недарма!
А в плямах аркуш, наче на біду, мій…
та це не сльози – навіть і не думай.
 

193

 
О, я люблю тебе, як і любила!
За це я щастя й волю віддала.
І хоч сама себе я осудила,
зате, як в сні, щасливою була.
Що з почуттям боротися несила, —
хіба це злочин? Похибка мала!
Пишу тобі, бо це душі потреба,
а не якісь претензії до тебе.
 

194

 
Життя для жінки – то лише кохання,
а для мужчин – то крихітка дрібна.
Утіхи світські, мандри, полювання —
все це задовольняє їх сповна.
Багатство, слава, гулянки до рання,
відвага, бій, солодощі вина —
ось скільки справ принадних у мужчини,
а у жінок кохання – то єдине.
 

195

 
На тебе шлях вдоволення чекає.
«Мене кохали», – скажеш ти комусь.
А в мене навіть виходу немає —
я вже в ганьбі довіку залишусь.
Знесу я все, чим Бог мене карає,
та спробуй пристрасть змовкнути примусь!
Прости мені, мій любий, і прощай же.
Кохай! Хоч слово це даремне майже.
 

196

 
Слабка душа себе ще переможе,
хоч кров кипить і жар в ній не пригас.
Все це на хвилі після бурі схоже —
щоб улягтися, їм потрібен час.
Моє жіноче серце тільки й може
тремтіти, коли думаю про нас,
мов компас, що ніколи й на хвилину
не упускає ціль свою єдину.
 

197

 
Не маю більш нічого вже сказати,
але пишу, бо потяг не ослаб.
Коли б нещастя вміло убивати,
до дня такого я не дожила б.
Смерть не воліє спокій дарувати
тим, хто її лихих жадає зваб.
Я це прощання пережити мушу,
щоб вічно за твою молитись душу».
 

198

 
Вона листа на аркуші писала,
що мав по краю смужку золоту.
Перо тремтіло, й серце калатало,
тріпочучи, мов пташка на льоту.
І про печатку теж вона подбала,
що мала напис «Elle vous suit partout»⁵⁰
і сонях у тонкому візерунку.
Був також віск найвищого ґатунку.
 

199

 
Така була Жуанова пригода —
хоч перша, та невдала і сумна.
Тож публіки мені потрібна згода:
чи схоче далі слухати вона?
Хоч осуди її чи нагорода
мене обходять мало вже здавнà,
якщо ці спроби визнають за вдалі,
я через рік писатиму і далі.
 

200

 
Поема ця складатися повинна
з дванадцяти, як я гадаю, книг.
Три епізоди. Буде в них картина
кохання, війн і сутичок морських,
жагуча пристрасть, боротьба невпинна
і панорама пекла буде в них —
все, як Гомер з Вергілієм робили,
думок епічних сповнені та сили.
 

201

 
Я це зроблю за правилами школи,
які нам Арістотель заповів,
і стільки в нашу пору, як ніколи,
вже наплодили дурнів і співців.
Вони без рим плетуть свої глаголи.
А я – за рими, я за їхній спів!
Той, хто творити вміє Бездоганне,
на інструменти скаржитись не стане.
 

202

 
Є в мене певний виграш в порівнянні
з епічним даром цих моїх братів
(я не кажу, що виграші останні
світ оцінити досі не зумів),
бо кожен з них в святому пориванні
в сюжетах безліч вигадок наплів,
тим часом – ця історія на диво
природна буде, точна й справедлива.
 

203

 
А тих, що мають сумнів, одсилаю
до історичних драм та оперет,
до видатних легенд отого краю,
до правдою прославлених газет,
до певних фактів, що, як уповаю,
запевнять вас, що правий був поет.
Та бачили ж усі на власні очі,
як чорт забрав Жуана тої ночі!
 

204

 
Якби я впав до рівня прози раптом,
то поетичні заповіді б склав
і першість безперечно перебрав там,
де слави попередник мій надбав.
То був би приклад правдам і неправдам,
і твір цей знаменитий я б назвав
«Лонгін і пляшка, або Що нам треба,
щоб стати Арістотелем для себе».
 

205

 
Ось правила мої: незмінно віруй
в троїсту силу – Мільтон, Драйден, Поп;
є Колрідж, Вордсворт, Сауті нещирий —
п’яниця, божевільний або сноб;
не впораєшся з Краббом, хоч і хирий;
об Кембела розбити можна лоб;
а з музою уславленого Мура
заводити не варто шури-мури.
 

206

 
Ти Созбі не берись імітувати —
облиш його Пегаса та пісні.
І свідчень не повинен ти давати,
якщо в них є хоч крихітка брехні.
Пиши такі поеми і трактати,
які читати схочеться мені,
бо батога критичного візьму я
і без жалю до тебе застосую.
 

207

 
Коли б хто-небудь в бракові моралі
мене обвинуватити схотів,
то хай припинить вихватки зухвалі,
допоки ще його я не огрів.
Хай прочитає, що пишу я далі,
і від лихих утримається слів.
Про свій кінець задирливі та злісні
дізнаються з дванадцятої пісні.
 

208

 
Якщо ж і після сказаного вище
ви бевкнете у пресу будь-коли,
що, прочитавши твір, мовляв, і ви ще
моралі в ньому досі не знайшли;
якщо ви не придивитеся ближче,
а значить, глузд втрачати почали, —
коли ви піп, скажу: «Ви брехуни всі»,
а генерал, – скажу, що помилився.
 

209

 
Від публіки чекатиму я схвали
оцим епічним задумам моїм.
Як впереміш з забавою давали
нам ліки – несвідомим і малим,
аби молочні зубки проростали, —
так грішне я мішатиму з святим.
Ті, що бояться власну думку мати,
бабусин «Вісник» можуть почитати.
 

210

 
Я цей журнал передплатив для неї, —
за це редактор обіцяв мене,
як і поеми не чіпать моєї.
Коли ж, вчинивши свинство визначне,
зречеться він обіцянки своєї
і гудити поему розпочне,
я людям право матиму сказати,
що гроші він украв од передплати.
 

211

 
Домовленість подібна гарантує
мені тепер широке визнання,
і байдуже – що місячники всує
або газети скажуть навмання.
В житті не дбав ніколи завчасу я,
аби мене минала та гризня,
«Квартальник», як і «Единбурзькі вісті»,
щодо незгодних дуже норовисті.
 

212

 
«Non ego hoc ferrem calida juventa,
consul Planco»⁵¹, – Горацій говорив.
Отож, коли при мутних водах Бренти
я навіть ще й рядка не сотворив,
скрутні бували в мене теж моменти,
але до справедливості порив
був дужчий, ніж сьогодні, коли Третій
Георг царює, стримуючи лет їй.
 

213

 
Тепер мені вже тридцять пролунало —
вже сивіти й волосся почало.
Час про перуку дбати. Та чимало
сивин уже і серце здобуло!
(Що буде в сорок?) Так моє невдало
раніш за весну літо одцвіло…
Життя прожито й гроші. Непокора
моя тепер слабіша, ніж учора.
 

214

 
Невже у душу, памороззю вкриту,
не западе вже свіжість, що могла
добути радість відгомонів світу,
як мед, що з квітки п’є його бджола?
Невже його нема у надрах цвіту?
Ні, він іде не з того джерела,
а з нашого уміння розпізнати
у кожній квітці власні аромати.
 

215

 
Ти, серце, замінити вже ніколи
не зможеш світу цілого мені.
Колись його ввібравши видноколи,
ти б’єшся вже тепер в самотині.
Нема солодких мрій уже. Хоч кволе,
ти відтоді не стало гіршим, ні.
З’явилася досвідченість серйозна,
хоч де було узятися їй, – хтозна.
 

216

 
Минула зваба ніжного похмілля —
дівчат, жінок, а особливо вдів, —
вже через них дійти до божевілля
я не спроможний нині, як умів.
Не п’ю бордо і не роблю зусилля,
щоб натяк на взаємність завиднів
і щоб, як всі джентльмени, ґандж надбати,
я скнарою тепер волію стати.
 

217

 
Я честолюбства не плекав до скону, —
стражданню й насолодам недарма
його приніс я в жертву безборонну.
І ось плоди старань мого ума:
тепер кажу, як голова Бекона
рекла: «Є час, був час, часу нема».
Так, світлу юність з мріями ясними
я передчасно обміняв на рими!
 

218

 
У чому зваба слави? Чи не в тому,
щоб аркуш вірші сповнили й пісні?
Це – висхід на вершину, що в густому
довічно потопає туман³.
Чи ради того в захваті святому
ми пишемо поеми в наші дні,
аби портрети наші виставляли,
коли згниють в землі оригінали?
 

219

 
На що ж надія? Першу піраміду
колись Хеопс для себе спорудив,
вважаючи, що славі дітись ніде,
коли свій труп у ній він прихистив.
Але нема від мумії і сліду —
знайшлись цікаві до подібних див.
Чи ж варто домагатись монументу,
коли й Хеопса знищено дощенту!
 

220

 
А я – філософ. Я собі невпинно
повторюю відоме і старе:
з живої плоті доля робить сіно,
усе, що народилося, помре.
Якщо одержав молодість, як віно,
то час її все рівно відбере.
Отож радій, що дні прожив хороші,
молися Богу й заощаджуй гроші.
 

221

 
Тепер дозвольте, милий мій читачу
і ще миліший пане покупець,
потиснути вам руку на додачу.
Бувайте! Бог воздасть вам за терпець.
Полюбимось, то ще я вас побачу,
а ні, – хоч не набрид би під кінець!
Яке було б поводження знаменне,
якби поети приклад брали з мене!
 

222

 
«Іди ж, мій плоде самоти, із хати,
пливи й пливи морями многоліть».
Якщо можливо Сауті читати
і Вордсворта не важко зрозуміть,
чому б мені надій на те не мати
і слави не жадати мимохіть?
Рядки в лапках – це Сауті. Бога ради,
не припишіть мені його тиради!