Це надзвичайно спрощувало справу,
звільняючи від пошуків ловця,
бо, як навмисне, юним на забаву
була вся покидь виставлена ця.
І так воно триватиме по праву,
допоки не поверне на місця
хтось розумніший викреслене знову
і не прикриє виставку чудову.
46
Та й молитовник теж було негоже
давати юнакові: як на зло,
малюнками такими ж слово Боже
у ньому ілюстровано було.
Чи не вважав чудій якийсь, що зможе
словесне ними вирізнити тло?
Отож собі його лишила мати,
щоб іншого Жуанові придбати.
47
Його читати змушували вдома
Євангеліє й житія святих
Фоми, Ієроніма, Хризостома,
і він читав з цікавістю про них.
(До речі, це напевне аксіома,
що серед богоборців запальних
віддати першість треба Августину,
чия «Спокуса» зваблює людину).
48
Вона заборонила й Августина,
і гріх її на себе я беру.
І покоївку в домі через сина
не молоду тримала, а стару.
Була її це тактика єдина,
коли вела ще з чоловіком гру —
цю тактику, щоб клопоту не мати,
я раджу всім жінкам застосувати.
49
І хоч у набожності й благочесті
Жуан і жив, не знаючи біди,
він мужнім ріс і очі мав розверзті,
був красенем і хлопцем хоч куди.
А що перебував на перехресті
між церквою та матір’ю завжди,
то мав тією стежкою, гадаю,
потрапити прямісінько до раю.
50
Отож він спершу гарна був дитина,
як говорив не раз я перед цим,
в дванадцять мати вже була повинна
пишатись навіть підлітком таким.
Щоправда, часом вибухи у сина
траплялися, властиві молодим,
але загал їх легко переносив,
допоки формувався цей філософ.
51
Я з висновком своїм не поспішаю,
бо добре знав Жуанових батьків
і щось розпізнавати, як гадаю,
в людських серцях навчитися зумів.
До того ж я і наміру не маю
по матерях судити про синів,
та й не люблю я злого лихослів’я —
його завжди уникнути умів я.
52
Отож мовчу. І є на те причина.
Скажу лише: якби мені свого
доводилось виховувати сина,
я б день і ніч не змушував його
читати катехізис, і дитина
пішла б до школи вчитися того,
чого навчився я в її гостинних
і пам’ятних мені до скону стінах.
53
Учитись там! Хвалитися не стану.
Та й не вернуть минулого назад!
Не вводитиму грецькою в оману —
її забув я зовсім… Verbum sat!46
Хоч сам здобув освіту я й погану,
та все-таки, я думаю, хлоп’ят
не так потрібно нині научати,
як Дон Жуана научала мати.
54
В шістнадцять літ він гарний був до біса,
стрункий і худорлявий, наче паж,
хоч не такий, як пажі ті, гульвіса.
Та входила завжди Інеса в раж,
коли його якась потвора лиса
дорослим називала – терпла аж.
Бо передчасність, як вважала ненька,
великий ґандж і хиба чималенька.
55
Були у неї друзі бездоганні,
та Джулія трояндою цвіла,
і – ні! – не поступилася б Діані.
Краса її природною була,
як пас Венери, сіль, що в океані,
чи Купідонів лук або стріла.
Хоч порівняння, котрих уживаю,
вже досить заяложені, я знаю.
56
Очей її блискучість і принаду
їй мавританська кров передала.
(В Іспанії вважають це за ваду,
хоч в тім провина Джулії мала).
Як Боабділ, лишаючи Гранаду,
до Африки тікав не спроквола,
в Іспанії лишилась прабабуся, —
чи справа в ній, сказати не беруся.
57
Її з якимсь гідальго одружили,
коли настав одружуватись строк.
Йому б, напевне, предки не простили
такий зухвалий і ганебний крок —
самі вони старалися щосили
лише племінниць брати і тіток,
хоч всім відомо – шлюб такого роду
здебільшого погіршує породу.
58
Цих двоє перемішувачів крові,
хоч і були батькам, як в серце ніж,
та хлопчики пішли від них здорові,
дівчатка не потворні, як раніш.
Обставини, щоправда, випадкові
нащадків їм давали впереміш:
я навіть чув, що жінка та зухвала
частенько незаконних дарувала.
59
Що б не було, родина розрослася.
Минали покоління, линув час,
з’явився син, а в цього лоботряса,
звичайно, рід так само не загас,
і народилась Джулія – окраса
родини, що тепер цікавить нас, —
як мати, чиста й гарна, і так само ж
у двадцять три устигла вийти заміж.
60
Вона напрочуд гарні мала очі
(я сон завжди втрачаю від таких!),
ввижалось – зір той виказати хоче
не гнів, а шал сподівань запальних.
Коли ж уста всміхалися дівочі,
от-от, здавалось, вивержеться з них
огонь жаги – якби свідома сила
його велінням волі не гасила.
61
Її волосся темне, мовби туча,
облямувало високо чоло,
шовкові брови, темні та блискучі,
як дві веселки вигнуто було,
уста рожеві та небалакучі —
все це іспанське сонце їй дало.
Ставна на зріст. (А я – чому не знаю —
малих на зріст жінок не полюбляю.)
62
Її посватав чоловік самітний,
якому вже минуло п’ятдесят.
Та у жінок звичай тепер новітній
і змога є купюру розмінять,
щоб, коли муж твій п’ятдесятилітній,
було їх краще два по двадцять п’ять.
Та є у мене твердити причини,
що й тридцять – непогано для мужчини.
63
Усе це прикро. Але як на мене,
то винна тільки сонця сухозлоть.
Його проміння дике і шалене
розпалює і труїть нашу плоть.
І навіть піст і бдіння цілоденне
не в силі хіть ганебну побороть.
На Півдні кожен легше піддається
всьому тому, що любощами зветься!
64
Щасливі люди Півночі святої,
де править доброчесність золота!
Моральні там підтримує устої
мороз, що грішні душі огорта.
(Себе в обіймах стужі крижаної
змиряв святий Антоній неспроста!)
Там за розпусту встановили мито
і мають суддям грішники платити.
65
В Альфонсо ще була краса і сила,
та Джулія і в пестощах своїх
його лише терпіла – не любила.
Немало є на світі пар, що їх
буденщина об’єднує безкрила,
бо дуже мало спільного у них.
Альфонсо ревнував, але нікому
признатись не насмілився б у тому.
66
Хтозна чому, та Джулія дружила
з Інесою – неначе завдяки
тому, що хоч їх дещо і різнило,
обох єднали де в чому смаки.
Базіки теревенили щосили,
неначебто ще в молоді роки
Інеса при Альфонсові, бувало,
про стриманість сувору забувала.
67
Уся Севілья тільки те і чула:
цей флірт триває, судячи з ознак!
І Джулію Інеса пригорнула —
не розіллєш водою їх ніяк.
Альфонсо був у захваті: мамула
його хороший схвалювала смак!
Та хоч плітки і ширились зухвалі,
Інеса їх спростовувала й далі.
68
Чи Джулія прочула власним вухом,
чи просто здогадатися змогла,
не знаю… Ані словом, ані рухом
вона того відчути не дала.
Можливо, що не відала і духом
або цілком байдужою була…
Коли ж від світу крилася й таїла,
то, визнаю, – робила це уміло.
69
Якщо лише тринадцятий хлопчині,
а жінці вже не менше двадцяти,
за ласки їхні чисті і невинні
не можна їм, звичайно, доректи.
Та двадцять три вже їй минуло нині,
і встиг Жуан шістнадцяти дійти…
За кілька літ міняються на диво
взаємини – на Півдні особливо.
70
Та байдуже, яка тому причина,
а ніжність ласки їхньої – не та.
Зробився соромливішим хлопчина,
а жінка часто очі одверта…
Вона вже розуміти все повинна,
та не такі Жуанові літа:
він уявити наслідки не в силі,
як сухопутник – океанські хвилі.
71
А Джулія і в стриманості ніжна —
ледь-ледь його торкнеться і тремтить.
І хоч уже доросла і заміжня,
в очах небесна хилиться блакить…
Коли ж рука Жуанова й недвижна
її руки торкнеться мимохіть,
в душі його здіймаються флюїди
не менші, ніж від палички Арміди.
72
І відтепер, коли його стрічала,
вже усміхом обличчя не цвіло, —
її печаль і туга небувала
ставала більше схожа на тепло.
І те, що зір свій Джулія ховала,
ознакою зневаги не було:
лукавство у закоханих безкрає —
воно їх прикидатися навчає.
73
Та пристрасть – як її ти не приховуй,
вона ще дужче в тьмі палахкотить.
Так само неба колір загадковий
віщує грім, а не ясну блакить.
А почуття – хоч в стіни замуровуй,
вони проникнуть і несамохіть,
бо машкара – то прикриття погане,
крізь неї швидко істина прогляне.
74
Тим видаються глибшими зітхання,
чим глибше ти їх хочеш затаїть,
і тим солодші свідчення кохання,
чим важче їх в очах перехопить.
І дрож перед розлукою останній,
і зустрічі вичікувана мить —
все це прикмети ніжної любові,
що їх впізнати важко юнакові.
75
Лихий кінець відчувши в перспективі
і знаючи, до чого справа йде,
гонила мрії Джулія звабливі
і гамувала серце молоде.
Молилася вона Пречистій Діві —
мовляв, нехай Господь не доведе,
а потім довго радилася з нею,
в жіночих справах кращим судією.
76
Вона клялась не бачити Жуана,
а полетіла в гості до Інес.
Хвала Пречистій Діві полум’яна:
на щастя, він прогулювався десь!
Та хтось іде… Рятуй, небесна панно!
Чи не Жуан? – Даремно смієтесь:
того разу, здається, Божа Мати
її не спромоглася врятувати…
77
Кінець кінцем вона собі поклала,
що страх – то недостойність і ганьба,
що тільки гордість все перемагала
і, отже, переможе. Та хіба
вона пильніш про декого не дбала
і з почуттям сестри, а не раба,
не ставилась ніколи до особи,
яка їй більш за інших до вподоби?!
78
Та коли б хтось, скажімо, перед шлюбом
їй, як коханець, був би до душі,
то доброчесна жінка навіть з любим
не переступить певної межі!
Коли б він навіть виявився грубим,
йому сказати можна: ми чужі! —
поклавши край нахабнику тим самим.
…Ось тактика, яку я раджу дамам.
79
До того ж чи на світі вже немає
кохання платонічного… з яким
свята чи літня літнього кохає,
лиш почуття поділюючи з ним?
Так Джулія, закохана без краю,
казала, грішне сплутавши з святим.
Я їй так само радив би цей засіб,
і від спокус вона убереглася б.
80
Така любов – погоджуюсь – цнотлива.
Цілують ручку, а тоді уста…
Зі мною не було такого дива.
Але попереджають неспроста,
що це межа і начебто важлива,
бо з дальшого вже злочин вироста.
Тож хай уникнуть вас пекельні муки!
Я попередив і вмиваю руки.
81
Отож любов не плотська та безсила,
яка не вразить і не потрясе, —
кохання, котре дасть людині крила,
навчить і душу в небо вознесе! —
так Джулія для себе встановила
щодо Жуана, ладного на все.
Але чого любов навчити мала?
Та Джулія й сама того не знала…
82
Збадьорена й захищена бронею
свідомості своєї чистоти,
упевнилася Джулія, що з нею
жаданого їй вдасться досягти.
Отож над поведінкою своєю
відкинула контроль – і до мети.
Чи наміри здійснились благородні,
ми з вами ще побачимо сьогодні.
83
Цей план їй здався чистим і невинним.
Взаємини з хлопчиськом не могли
подати харч пересудам і кпинам.
Але якби плетухи й завели,
то чиста совість з спокоєм невпинним
зневагою б на те відповіли.
Так, чисту совість мавши до могили,
і християни християн палили.
84
85
І все-таки вона це уявила:
Жуан уже дорослий і змужнів,
вона – вдова, до того ж дуже мила…
Хай через кілька років, а не днів.
Набув би повноти душі та тіла,
то й у коханні більше б розумів…
В коханні серафима молодого,
що перед цим говорено про нього.
86
Та досить вже про Джулію. Пора вже
поволі й до Жуана перейти.
Що коїлося в серці не добравши,
він, як Медея, рано розцвісти
зумів, але, розгублений, не знав ще,
якої досягнути висоти
змогла у ньому пристрасть, що безкрає
чоловікам блаженство обіцяє.
87
Розгублений, Жуан тікав до гаю,
блукав блідий і стомлений з лиця,
і, самоти шукаючи з відчаю,
не знав, що значить стомленість оця.
Що ж, самоту і сам я полюбляю,
та самоту султана – не ченця.
І ліс люблю – не з гротом поокремим,
а краще, так би мовити, з гаремом.
88
Поет сказав чудово: «О кохання!
Лиш в захваті й безпеці настає
у пристрасті почате царювання
безмежне та божественне твоє!»
Не ставитиму зайвих запитань я,
і все-таки одне у мене є:
як поєднати з захватом безпеку,
таку від нього рисами далеку?
89
Поет в рядках, що ви їх прочитали,
в свідомості усіх лишивши слід,
жадав, щоб люди клопоту не мали —
і тільки так їх розуміти слід.
Він не хотів, щоб марно турбували,
коли він любить або їсть обід.
Що ж до безпеки… Раджу вам до хати
лише певніше двері замикати.
90
Жуан блукав над берегом у тиші,
в журбі й сум’ятті падав на траву…
В таких місцях поет поему пише
або сюжети бачить наяву.
Тут і читати створене зручніше.
Проте я застереження вживу:
якщо не Вордсворт виростив ті квіти
і можна щось у творі зрозуміти.
91
Він так поринув у свої глибини
(не Вордсворт, а Жуан), що самота
зняла душевний біль до половини.
Та він не знав, що пристрасність ота
і хижа спрага значити повинна,
і, на свої не зваживши літа,
зробився метафізиком побожним —
цілком, здається, Колріджу тотожним.
92
Він розпочав про всесвіт міркувати,
про зорі та вогонь, як Прометей,
про землетруси та аеростати,
про війни й анатомію людей, —
про все, що заважає нам пізнати
великий світ непізнаний оцей,
і врешті, захлинувшись від любові, —
про очі донни Джулії чудові.
93
У тому, хто думки такі плекає,
глибокодумність, а не простоту
завжди мудрець досвідчений вбачає.
Та в людях, що їх ловлять на льоту,
нічого, крім базікання, немає.
Але ж юнак – яку він мав мету?
Було від філософії тут мало:
він ріс – змужніння роль відігравало.
94
Замислювався він над буйством квітів,
над голосом вітрів… А як коли
і про богинь, які до фаворитів
спускалися і смертними були.
Та батько-Час його найбільше нітив:
минув, неначе лезом відтяли,
і знову завдяки його химері
Жуан спізнився нині до вечері!
95
Він розгортав Боскана й Гарсіласо,
і обіймало раптом відчуття,
що до небес душа його знялася
і вже нема на землю вороття.
Містичної поезії окраса —
здіймали книги ті серцебиття
і, як в казках шановної бабусі,
зчиняли бурю, як при землетрусі.
96
Отак у спробах явне зрозуміти
минали дні Жуанові в гаю.
А бракувало серця, щоб любити,
грудей, на котрі голову свою
розчулено він міг би похилити —
отих єдиних в цілому краю,
і ще чогось, чого не називаю,
тому що за потрібне не вважаю.
97
Цей настрій хворобливий, як нірвана,
вже Джулія помітила. Проте
предивно, що Інеса до Жуана
і словом не обмовилась про те.
Чому? Бо спостережливість погана?
Чи правило любила золоте,
яке велить, щоб за синами мати
гріхів не поспішала помічати?
98
Адже й таке на практиці буває —
мовчить і чоловік, коли межу
його дружина з кимсь переступає,
вторгаючись у царину чужу…
(Яка при цьому заповідь страждає?
Не знаю точно, отже, не скажу.)
В таких випадках – тільки мовить слово,
не до ладу воно обов’язково.
99
Чоловіки швидкі на підозріння,
та поціляють не в стрілецький круг, —
той, в чий город би слід жбурнуть каміння,
здебільшого поводиться, як друг.
І не своє стрілецьке неуміння
кленуть, зазнавши кпинів і наруг,
і не своє вважають глупство винним,
а ґандж, властивий друзям і дружинам.
100
Бувають і батьки короткозорі,
хоч кожен пильно стежить, наче рись.
І враз німіють в розпачі та горі:
сини з дівками ділися кудись!
Зламались плани точні та суворі,
хто в тому винен – свари піднялись…
Матуся плаче, батечко зітхає
та спадкоємців власних проклинає…
101
Але Інеса – не сліпий мужчина:
все помічала, стежила, як тать.
Тож слід гадати, що була причина
Жуанових спокус не помічать.
Хотіла ще довиховати сина?
Або урок Альфонсові подать? —
мовляв, у тому саме і біда вся,
що на дружину надто покладався?
102
Одного дня, улітку… Слід сказати,
що літо – найпідступніша пора,
як і весна, звичайно, коли грати
кров починає в жилах і стара.
І в тому тільки сонце винувате —
його зваблива і лукава гра.
Коти шаліють в березні. А в травні —
і господині їхні достославні.
103
Дванадцятого червня… (Точні числа —
а я люблю вживати саме їх —
це станції, де доля наша кисла
міняє коней змилених своїх.
Над царствами й народами нависла,
летить вона й лишає, як на сміх,
лише хисткі надії на чудове,
що їх нам обіцяють богослови.)
104
Дванадцятого червня, пів на сьому
(або о сьомій), в сутінках густих
вона сиділа в гроті, у якому,
либонь, ховались гурії. (Про них
і Магомет згадав, а ще по тому —
і Мур-Анакреон в рядках палких.
Хай ліра їхня славиться й трофеї,
що їх вони одержали за неї!)
105
Вона сиділа не сама – з Жуаном.
Не знаю, хто і як це влаштував.
Та вгадувати ми того не станем.
Коли зійшлися – і не для забав —
удвох і кожне з личком непоганим,
заплющитись найкраще, я б сказав.
Але, на жаль, заплющуються рідко,
коли при світлі місячному видко…
106
А Джулія цвіла, немов жоржина —
пашіли щоки, повнились уста.
І не вважала Джулія, що винна…
О проекте
О подписке