вже взагалі прокинутись не зможе.
 

147

 
Жуан метався, стогнучи безсило.
Він був блідий, і, мабуть, через те
його змарнілих щік не червонило
промінням навіть сонце золоте.
Ще не просохле, темне, як чорнило,
і, як смола, блискуче та густе,
підкреслювало блідість ту волосся,
яке на лобі пасмами сплелося.
 

148

 
Неначе над колискою, стояла
Гайде і серця слухала биття.
А він лежав, розкиданий недбало,
неначе розповинуте дитя,
мов квітка, котра щойно розцвітала,
мов у гнізді тендітне лебедя.
Він був такий, що, кажучи коротше,
міг сильно серце збурити дівоче.
 

149

 
Прокинувшись, тієї ж миті знову
заснув би він знеможено в теплі,
але уздрів таку красу чудову,
яку не часто стрінеш на землі.
Жінки, як ми про те вели вже мову,
Жуана хвилювали взагалі —
і в храмі не угодникам, а дівам
він бив поклони з жаром особливим.
 

150

 
До рятівниці юної своєї
напівпідвівшись важко на руках,
він бачив, як змагаються лілеї
рожеві й білі в неї на щоках.
Та мова, у красуні оцієї
незрозуміла, кидала у жах.
Була то новогрецька. І просили
його поїсти, щоб зміцнити сили.
 

151

 
Жуан не розумів. Але, чутливо
сприймаючи слова оті на слух,
він музику, зворушливу на диво,
відчув – її мелодію та рух.
Вона бриніла ніжно і грайливо,
мов пісня, проникаючи до вух,
подібна до дзвінкого щебетання,
коли зоря згасає вже остання.
 

152

 
Дивився він, мов збуджений звучанням
мелодії, що здалеку сяга,
коли замрії з лагідним старанням
ще не розвіяв сторож чи слуга.
Любив і я поспати ранком раннім,
коли хвилина кожна дорога,
і певен, що вставати не пора ще,
бо в сні жінки та зорі сяють краще.
 

153

 
Кінець кінцем розтанула омана,
і він живих побачив сеньйорит,
що, з пахощами разом, у Жуана
збудили неймовірний апетит.
Огонь палав, і їжа бездоганна
чекала – яйця, кава та бісквіт…
Але йому страшенно закортіло
біфштекса, приготовленого вміло.
 

154

 
Та, як на гріх, телятина зарідко
трапляється на грецьких островах,
де навіть і корів ніде не видко.
Як варвари, тут смажать на рожнах
баранину – на це й дивитись гидко,
та й світ, здається, нею тут пропах.
Але чомусь вважають найбагатшим
цей острів, де живитися нема чим!
 

155

 
Тут нагадати змушений я казку
про Мінотавра… Нинішні знавці
здіймають неймовірну свистопляску,
з принцеси сміючись, бо на лиці
коров’ячу вона носила маску.
Але слабкі були її бійці,
і Пасіфая втілення корови
обрала, щоб привчити їх до крові.
 

156

 
До ростбіфа, як знаєте здавна ви,
англійці небайдужі. Не кажу
про пиво, що не тичеться до справи,
бо повість має теж свою межу.
Ми любимо війну й військові лави,
хоч я за ними зовсім не тужу.
Чи смак до м’яса й воїнські звичаї
нам прищепив не образ Пасіфаї?
 

157

 
Та час до діла! Глянувши навколо,
Жуан уздрів картину чарівну,
і хоч душа ще тіпалася кволо,
та голод швидко вивільнив од сну.
Це почуття всі інші побороло,
і він на їжу кинувся м’ясну,
як олдермен, чи піп, чи як акула,
що запах крові свіжої відчула.
 

158

 
Гайде, що саме страви подавала,
щасливо дивувалася без слів,
як той, кого мерцем вона вважала,
з невситною пожадливістю їв.
Та покоївка – старша та бувала —
боялася, щоб хлопець від харчів
не луснув, бо голодного потрошки
годиться підгодовувати – з ложки.
 

159

 
Вона сказала навіть: «Коли панна
не хоче, щоб врятований помер,
то мусить вгомонити Дон Жуана
й порадити, щоб жадібно не жер.
Бо не на те ж прокинулася рано,
щоб хлопця вбити їжею тепер! —
Вона тарілку вирвала у нього,
сказавши: – Кінь би луснув од такого!»
 

160

 
Скінчивши врешті дружні пересвари,
подерті лахи з хворого зняли —
вдягнули у турецькі шаровари
і ноги взули в грецькі постоли.
Пістолів, що їх мають яничари,
як і чалми та шаблі, не дали,
але й без них він турком або греком
міг легко бути визначений деким.
 

161

 
Тепер Гайде раптово осміліла —
дала нарешті волю язику
і до Жуана так заторохтіла
на мові, ним не чутій на віку,
що, мабуть, не могла б ніяка сила
перепинить словесну ту ріку,
якби сама не втямила раптово,
що він не розуміє ані слова.
 

162

 
Вона про силу усмішки згадала,
про жести і про спалахи очей,
і знахідка та виявилась вдала —
цю мову полюбляв ще Гіменей.
А відповідь в очах вона читала
на вияв красномовності оцей,
і кожен погляд був, неначе слово
ясне і зрозуміле їм чудово.
 

163

 
Отак, її повторюючи миги
та усмішки, і навіть рухи рук,
Жуан зробив значні, сказати б, здвиги
у вивченні найкращої з наук.
І астроном не зазирає в книги,
неначе нерозважливий малюк,
а дивиться на небо, щоб зуміти
обчислити невидимі орбіти.
 

164

 
Найкраще мови змолоду вивчати
по рухах уст і позирках жінок,
та ще коли жінки оті – дівчата
і ти стоїш не далі, як за крок.
Від успіхів вдоволень можна мати
не менше, як від прикрих помилок:
всі правила поводження з жінками
я так і вивчив, кажучи між нами.
 

165

 
Я і англійську – мову Альбіону
погано знаю, бо вивчав її
по Сауту, Барроу і Тіллстону.
То звідки ж знати грецької тії!
Щотижня красномовність їхню сонну
я в мислі перекачував свої.
Що ж до поетів любленого краю,
то я їх не люблю і не читаю.
 

166

 
А про жінок помовчу… Вже зі мною
давно порвали лондонські пани,
хоча, як до вигнанця, з теплотою
колись до мене ставились вони.
Тож попливли у безвість за водою
і вороги, і друзі давнини,
як і жінки, що згинули, мов тіні
в химерному нічному сновидінні.
 

167

 
Жуан до слів чудової сильфіди
уважно прислухався й почуттів
уже в душі палкій своїй таїти,
мов та черничка, далі не умів.
Він покохав Гайде. І, дітись ніде, —
ви б закохались в неї й поготів!
Тим часом і чорнява говоруха
в Жуана закохалася по вуха.
 

168

 
Удосвіта (либонь, занадто рано
для пестуна подібного) щодня
приходила Гайде до Дон Жуана —
провідати в гніздечку пташеня.
Немов троянда свіжа та духмяна,
що тихий сон його обороня,
вона лише схилялася над ліжком,
чола його доторкуючись нишком.
 

169

 
Жуан ожив, – рожевість, наче хвиля,
обличчя залила йому до скронь.
Здоров’я – буцім сон після похмілля,
мов після бурі – тиха оболонь.
Та пристрастям сприяє і дозвілля,
мов гас, який підтримує вогонь:
Церера й Бахус учать так – і мало
без них би нас Венера турбувала!
 

170

 
Коли нам серце сповнює Венера
(любов без серця не така смачна),
підносить миску локшини Церера,
а Бахус підливає нам вина.
Та кращає й від устриць атмосфера,
і від яєць не гіршає вона,
і тільки Бог про те напевне знає —
Нептун чи Пан усім тим пригощає.
 

171

 
Прокинувшись, Жуан завжди знаходив
сніданок, котрий радував без меж,
а також очі – лагідні на подив,
що хвилювали й радували теж,
ще й покоївку, котру супроводив
очима не байдужими… Але ж
спочатку він купався, після чого
йшов до Гайде та снідання смачного.
 

172

 
Була Гайде і юна, і цнотлива,
і сором не гнітив її ніяк,
коли в затоці радісно й щасливо
купався Богом посланий юнак.
Він був, як образ втіленого дива,
неначе щастя здійсненого знак,
з якого їм радіти треба спільно,
бо щастя – це надбання обопільне.
 

173

 
Яку давали радість їй велику
ті зустрічі отут, біля води,
і доторки без остраху та ліку,
такі приємні й лагідні завжди!
Це, може, й надто – бути з ним довіку…
Та розлучитись… О, не доведи!
Він був її здобутком і коханням,
одним до скону – першим і останнім.
 

174

 
Відвідини кінчалися щасливо,
бо батько серед клопотів і справ,
хоч і завжди уважливий на диво,
відсутності дочки не помічав.
І ось він вивів човен свій квапливо,
помітивши купецький пароплав,
і в море вийшов, вкритий темнотою, —
не Іо красти, з іншою метою.
 

175

 
Гайде і змалку матері не мала,
і виросла без неї з пелюшок.
Тож мить тепер і виявилась вдала,
щоб не тремтіти їй за кожен крок.
І опинилась дівчина зухвала
вільніша набагато за жінок,
що, будучи заміжніми, крізь ґрати
повинні навіть в люстро зазирати.
 

176

 
Відвідини тепер були тривалі,
розмови теж – він все вже розумів.
Вони могли й прогулюватись далі
під захистом скелястих берегів,
де стільки днів, як човен на причалі,
не рухався Жуан і тихо скнів, —
гуляли, в море дивлячись безкрає,
де сонце десь за обрієм сідає.
 

177

 
Пустельні тут місця були та дикі —
пустельне узбережжя, а за ним
гранітні скелі – спершу невеликі,
а далі вищі, з верхом крейдяним.
Над бухтою завжди чаїні крики,
і рев прибою, і туман, як дим,
який зникав, коли тепліло літо
і море, наче озеро, розлито.
 

178

 
Дзюрчав струмок, мов те вино іскристе
у келихи з важкої сулії.
Вино – роса душі моєї чиста!
Смаком не перевершує її
і проповідь розумна й урочиста,
що має все ж недоліки свої.
Подайте нам вина й жінок на втіху,
а проповідь лишіть собі для сміху!
 

179

 
Людина мусить випити хоч трохи.
Вино і слава, золото й любов —
до них завжди тяжіють випивохи,
яких ще глузд ханжі не поборов.
Життя було б таке без нього вбоге,
без випивки у жилах скисла б кров.
Тож пийте для душі своєї й тіла,
допоки голова не заболіла.
 

180

 
Щоб насолоду, гідну Ксеркса, мати,
запам’ятайте раз і назавжди:
покличте слуг, звеліть мерщій подати
карафку віскі з пляшкою води.
З ним і шербет не можна порівняти,
бургундське теж не тичеться сюди, —
після кохання, битви або спліну
у віскі втіху бачу я єдину.
 

181

 
Той берег… Я змальовував, здається,
його… Авжеж. Тепер він бовванів
мов з туману. Як влітку тут ведеться,
на морі штиль… Ледь уловимий спів
пташок навкіл… і скеля як фортеця…
А унизу, побіля берегів
вузеньке пасмо збуреної піни,
що мливо перемішує камінне.
 

182

 
Вони вже віддалилися від гроту.
В поході батько. Матері нема.
Лиш покоївка, що усе достоту
виконує покірно, як німа,
про коси виявляючи турботу,
щоб панна не чесала їх сама,
про сукні, що з упертістю маляти
Гайде їх відмовляється міняти…
 

183

 
Був милий час вечірнього спокîю
із холодком, властивим тій порі,
коли криваве сонце за горою
сідає, щоб спочити до зорі,
і світ сповито тишею такою,
що порух серця чути… а вгорі
недвижно сяє зірка одинока,
подібна до розплющеного ока.
 

184

 
Вони, за руки взявшись, наче діти,
гуляли на терасах кам’яних
і зупинялись, щоб перепочити
біля печер, неначебто для них
споруджених вітрами нарочито —
для потаємних зустрічей таких.
Стояли і, обнявшись, таємниче
тулилися обличчям до обличчя.
 

185

 
Ще небо сяйвом заходу яскріло,
палало море світлом вогняним,
а вже нічне з’являлося світило —
зростало і сріблилося над ним.
Об скелі хвилі хлюпали безсило,
а двоє, мов замилувані тим,
в полоні молодечої нестями
зливалися гарячими устами.
 

186

 
О сило і тривалосте цілунку
закоханої юнки й юнака!
Подібний він до Божого дарунку,
що, наче промінь, в серце проника.
У скронях кров одгукується лунко,
а поцілунок плине, як ріка,
вимірюючись мірою одною —
тривалістю, а значить – довжиною.
 

187

 
А в них вони тривали бозна-скільки —
коханці не вимірювали їх:
тяглись одне до одного і тільки
у почуттях кохалися своїх.
Неначе уст даровано їм стільки,
як бджіл в рою, що тулиться до стріх,
а серце – джерело бездонне, звідки
смоктати можна мед, немов із квітки.
 

188

 
Вони були самі, та не як всі ті,
що, вдома замикаючись на ключ,
самітними себе вважають в світі.
Поєднані з мовчазністю цих круч,
із обширом землі та неба злиті,
серед пісків, що мріли обіруч,
вони були самим життям, в якому
вмирати не доводиться нікому.
 

189

 
Від слуху зацікавленого й зору
печера боронила їх, як дім,
і, наче одне в одному, в ту пору
жили вони усім єством своїм.
Кохання правду чисту і сувору
тлумачило й пояснювало їм,
мов яблуко, що вистигло на древі,
майбутню долю визначивши Єві.
 

190

 
Обітниці Гайде не вимагала,
та не давала любому й сама —
вона, либонь, ще навіть і не знала,
що і клянуться часто надарма,
що і любов трапляється невдала
і що від лжі гарантії нема:
мов пташка, до коханого летіла
і до облуди не було їй діла.
 

191

 
Вона була закохана, та й годі!
Якби прирік на смерть і душі Бог,
душа Гайде з Жуановою в згоді
в обіймах і застигнули б удвох.
Та пристрасть завдяки своїй природі
спалахувала й гаснула в обох,
аби новий породжувати спалах
в серцях, лиш на хвилину занепалих.
 

192

 
Та ба! Вони такі ще недозрілі,
закохані й беззахисні були!
А час настав, коли душа не в силі
з собою управлятися; коли
миттєвої сягаєш врешті цілі
і потрапляєш враз до кабали,
щоб непомірно дорого платити
за щастя забуття несамовите.
 

193

 
Чудових, мов троянди в первоцвіті,
ніхто б їх розлучити не зумів.
Такої пари, мабуть, і на світі
ще не було – крім наших прабатьків!
Гайде, звичайно, знала всі казки ті
про пекло й Стікс, який до пекла вів,
але забула саме в ту хвилину,
коли згадати їх була повинна.
 

194

 
Ось нерухома, наче напівп’яна,
з очима, туги повними й тепла,
Гайде припала до свого Жуана —
улюбленого ніжно обняла;
а ось їх знову пристрасть первозданна
в одне у сяйві місяця злила,
і стали вони схожі на чудову,
небачену скульптуру мармурову.
 

195

 
Знеможений, Жуан заплющив очі,
схилилась обважніла голова,
чоло на груди падає дівочі
і кожен порух серця відчува.
Немов у сні, нечутно він шепоче —
не розбереш, це стогін чи слова.
І власне серце мліє небувало
від щастя, що його воно спізнало.
 

196

 
Дитя, що блиск вогню спостерігає,
молільник при молитві та чернець,
араб, що в домі гостя пригощає,
і скнара, що набив свій гаманець, —
всі мають удоволення безкрає.
Але воно й не схоже на взірець
для того, хто щасливої години
чатує сон коханої людини.
 

197

 
Той, хто заснув, – таким він виглядає
спокійно врівноваженим! Таким
слабким та безпорадним, що немає
і змоги в чомусь мірятися з ним!
Те, чим він снить, що, може, відчуває,
і непроглядне й неясне, як дим,
і все-таки обожнений він нами
з принадами своїми та гріхами.
 

198

 
Так в ніч кохання біля океану,
на теплих скелях берега того
охороняла спокій Дон Жуана
і сновидіння лагідні його
Гайде – така закохана й кохана.
І світ від дня сотворення свого
не бачив зір, щоб очі їх сріблясті
засяяли хоч раз в такому щасті.
 

199

 
Але кохання жінки, як відомо,
чудове та жахливе водночас:
у грі тій програш – наче вибух грому —
життя померкло, пломінець погас.
Ось через що і мстять вони по тому,
так злісно переслідуючи нас,
хоч, муки нам нещадної завдавши,
вони й самі вимучуються завше.
 

200

 
Та їхня правда! Зверхня наша влада
завжди несправедлива щодо них.
Єдиний вихід – це подружня зрада.
В полоні почуттів своїх святих,
чужа душа – одна для них принада.
Коли ж розпусник зрікся і затих,
лишається – вбрання, облуда, діти
і незнання: куди себе подіти.
 

201

 
Одна нового прагне, інша пити
або молитись щиро почина,
чи, щоб лихі обставини змінити,
свою родину кидає вона.
Та діє скрізь прислів’я знамените:
брехня у хижі й пàлаці – одна.
А є й такі, що в нападі нірвани
писати ще заходяться й романи.
 

202

 
Гайде у тому досвіду не мала.
Вона в країні сонячній жила,
де трави палить спека небувала
і поцілунок спалює дотла.
Народжена в коханні, теж кохала,
лукавити з Жуаном не могла,
нічого не боялася й нікого
в полоні почуття полум’янîго.
 

203

 
О, скільки нам доводиться платити
за той солодкий, радісний полон!
В рішучу мить цю радість зупинити
і глузд повинен був би, і закон,
чи на жадання це несамовите
накласти низку певних заборон.
Дивуюся, що Каслрей навіть з нього
ще не бере податку, як з усього!
 

204

 
Тож – відбулося! Біля океану
вони серця з’єднали і тіла,
і свідком ніч Гайде та Дон Жуану
під час вінчання їхнього була.
Вони – подружжя! Славу та осанну
їм провістив не піп, а ніч і мла.
Трава в печері постіллю була їм,
а світ – і домом затишним, і раєм.
 

205

 
Кохання! Цезар був твоїм забралом,
Тіт був твоїм володарем з мечем,
Антоній був рабом твоїм невдалим,
Катулл – співцем, Горацій – тлумачем,
Сафо – вона з усім своїм загалом
наслідувачів сірих та нікчем
лише мудрець або панчоха синя.
А ти, кохання, прикростей богиня!
 

206

 
З тобою зазнає тяжких аварій
подружня честь і відданість міцна.
Ні Магомет не був одним із парій,
ані Помпея честь не омина,
у славі Цезар, в шані Велісарій,
великі та достойні імена,
та схожість їхня не у високості,
а в тому, що усе це – рогоносці.
 

207

 
Кохання і філософів творило:
і Епікур, і навіть Арістіпп
нас ревно аморальності учили
або зручної практики… Коли б
вони ще додали нам трохи сили,
аби його уникнули ми хиб,
якої б слави вчення те надбало!
«Кохай і пий…» – слова Сарданапала.
 

208

 
Та Джулія… Невже зродила втому
вона так швидко в милого свого?
О, безсумнівно, місяць винен в тому —
нове кохання – витівка його.
Коли не так, якого б чорта в ньому
з’являлася ні з того, ні з сьогî
непереборна кидатися звичка
до кожного привабливого личка?
 

209

 
Ненавиджу нестійкість хворобливу,
текучу й невловиму, наче ртуть!
Я з вдач таких завжди даюся диву.
В мені постійні нахили живуть,
і я любов плекаю незрадливу.
Та, на хистку заманюючи путь,
з’явилась вчора дівчина премила
і почуття непевні породила…
 

210

 
В мені філософ мовив: «На дозвіллі
ти про подружні узи краще дбай!»
«То так, – сказав я, – але зубки білі
та очі ці мені віщують рай…»
«О, схаменись!» – в античному він стилі
гукнув: мовляв, чужого не займай!
Чого домігся мудрий дідуган цим,
що був не греком, а венеціанцем?
 

211

 
Спинитися? Напевне, доведеться.
Але й писати далі на час³.
Усе, що в нас розбещеністю зветься, —
довершеності шана і красі.
Тож не про нас, а про природу йдеться,
з якою ми погоджуємось всі.
Милуємося ж статуєю в ніші, —
то чи живі створіння не гарніші?
 

212

 
В цих почуттях – шукання ідеалу,
як здатності, що Бог нам дарував;
це платонічні нахили загалу,
що від тварин різнять нас або трав:
без них життя пригаснуло б помалу.
Я почуття ці коротко б назвав
спостеріганням з домішкою хіті
для нашого спалахування в світі.
 

213

 
Ці почуття нам коштують багато!..
Що, коли б справді випало і нам
завжди до однієї почувати
те, що до Єви почував Адам?
Наскільки менші ми зазнали б втрати
сердечних сил з грошима пополам,
якби у нас була одним-єдина
на все життя нам суджена дружина!
 

214

 
Душа, як небо, – теж частина раю.
Як в небі, в ній буває день і ніч,
гримить гроза, коли з-за виднокраю
зринає хмара… І сльозами з віч
рясніє дощ – кінця йому немає.
Густий туман і мряка навсібіч
така, що й промінь вибитись не може,
що на англійський клімат дуже схоже.
 

215

 
Печінка – це лікарня задля жовчі,
але порядок в ній – не доведи!
І функції медично-оздоровчі
виконує сяк-так вона завжди.
Ошкірить пристрасть зуби свої вовчі
слідом за тим нового лиха жди:
і страх, і лють, і ревнощі гріховні
із неї вириваються назовні.
 

216

 
Тож я анатомічний свій аналіз
кінчу, терпцеві знаючи межу.
Дванадцять написати ще зосталось
мені пісень чи більше, не скажу.
Повагу – ось моя природна галузь —