ПОСВЯТА

1

 
Боб Сауті! Ти поет-лауреат,
увінчаний глава усього клану.
Хоч ти і торі, тобто ренегат,
що вже зробив кар’єру непогану,
скажи – чи ти і досі друг і брат
«Озерній школі», з котрої літану
розпочали оті дрозди, що їх
в один пиріг запечено усіх?
 

2

 
Коли пиріг на частки розрізали,
король бував у захваті – тому,
що ті дрозди запечені співали,
і це завжди подобалось йому.
Літав і Колрідж з ними, як казали,
в метафізичну ринучи пітьму.
Він пояснив це, але й знамените
пояснення потрібно пояснити.
 

3

 
О, ти хоробрий, Бобе! В пиріжку
ти мріяв всіх птахів перекричати,
та зрозумів, що ношу заважку
на плечі взяв і зась її підняти.
Тепер, як личить барду й ватажку,
ти вище всіх замірився літати.
Злетів, як мокра риба, але ти ж
згори на мокру палубу летиш!
 

4

 
І Вордсворт теж узяв цікаву тему
(«Прогулянка» – без краю та кінця)
і виклав нам нову свою систему,
що з пантелику зіб’є й мудреця.
Та визнавати твором цю поему
лише в хвилину сказу до лиця:
хто сенс у тій поезії відчує,
той Вавилонську вежу надбудує!
 

5

 
Створивши порожнечу коло себе,
ви начебто домовились про те,
що виключно для вашої потреби
поезія вінки свої плете.
До істини вам далі, ніж до неба —
летіть, либонь, колись долетите.
Та раджу вам, прославленим і знаним,
не озером пливти, а океаном.
 

6

 
Я з гордості принизитись не в праві,
як, звісно, і схилити голови,
хоч міг би з вами викупатись в славі
і загрібати золото, як ви.
Оплачено старання ваші жваві —
в акцизі Вордсворт робить для грошви.
Дрібні людці. Але знайшли куточок,
на поетичний видершись горбочок.
 

7

 
Оті вінки над вашими лобами
приховують ганьбу самих лобів,
а може, й рештки сорому, що вами
ніколи керувати не умів.
Не заздрю вашим лаврам. І плодами
я б їхніми живитись не хотів.
Ще Вальтер Скотт і Крабб одним ударом
вінки у вас віднімуть незабаром.
 

8

 
Я ж з Музою безкрилою не встану
проти Пегаса вашого дарма.
І хай вам доля славу дасть жадану
та вміння, що його у вас нема.
І пам’ятайте – віддавати шану
велить нам поміркованість сама,
бо так і сяк сучасників картати —
не засіб майбуття завоювати.
 

9

 
Той, хто нащадкам сам заповідає
неумирущість виключну свою,
себе самого дурить і не має
надій в віках діждатись врожаю.
Коли ж таке вряди-годи й буває
і хтось один опиниться в раю,
то більшість пропаде. І бозна, де ті
зухвальці, котрі потонули в Леті.
 

10

 
Якщо славетний Мільтон і звертався
до суду й справедливості віків,
і Час – великий месник – поквитався
із кожним, хто знущатися умів,
то лиш тому, що Мільтона мета вся
не в тому, щоб паплюжити синів,
аби батькам і тронам догодити,
а в намаганні істині служити.
 

11

 
А що, коли б сліпець отой з могили
постав ураз, живий, як Самуїл,
щоб королям і кров захолодили
його пророцтва з осудом навпіл,
чи коли б дочки, що його ганьбили,
постали й узялись до чорних діл, —
гадаєте, навколішки він став би
перед престолом царственої мавпи?
 

12

 
В крові ірландців поплямивши руки
і терен влади збільшуючи свій,
прирік людей на горе і на муки
сер Каслрей – цей тиран і лиходій.
Його девіз: немає запоруки
певнішої, ніж лихо в світі сій,
щоб, всім у хліб підсипавши отрути,
і свій народ знедолений закути.
 

13

 
Його промов обурливих хвалити
не зважувались навіть холуї,
а вороги та людство посполите
їм присвятили дотепи свої.
Він мав один талант – брехні служити
і кайданами славити її.
Ні іскри не злетіло з того жорна,
де серцевина темна і потворна.
 

14

 
Він навіть в реместві убивці й ката
нехлюй – і це завжди йому з руки,
бо милостивців здатні налякати
повсюди ним залишені дірки.
Його мета – серця й думки топтати,
аби народам датися взнаки.
Він чесно заслужив ганьбу повсюди,
де в кайданах у світі стогнуть люди.
 

15

 
Нікчемний дух завжди відповідає
нікчемності статури. В згоді з цим
малий та хирий завше вимагає,
щоб розумніші гнулись перед ним.
Раб у душі, він певен, що немає
життя, коли не коряться малим.
Зухвальство боягузливе й порочне,
і це ми нині бачимо наочно.
 

16

 
Куди втекти? Коритися бандитам
мене не змусить лютий лиходій.
В Італію? Але й вона під гнітом
так само, як Ірландія. І їй
в борні зі злом отим несамовитим
не допоможе вірш такий, як мій.
В Європі є раби, царі й магнати.
Є й Сауті, щоб все те оспівати.
 

17

 
Тобі, поету, вславленому нині,
присвячую поему цю – бери.
Слова в ній чесні й прості і повинні
служити цілям нашої пори.
Не покривлю душею: жовті й сині
я полюбляю вігів кольори.
Відступництво, проте, мій торі, модне.
Чи Ваше з цим Відступництво не згодне?
 

ПІСНЯ ПЕРША

1

 
Нема героя в мене! Чи не диво —
тепер, коли заледве не щодня,
з газетних шпальт волаючи жадливо,
новий герой увагу зупиня!
Але, оскільки доля їх примхливо
скидає геть здебільшого з коня,
я обираю краще Дон Жуана,
хоч доля на кону його й погана.
 

2

 
Був Кемберленд – отой м’ясник із ятки,
і Вулф, і Гренбі, славлені без мір,
Бургойн і Веллінгтон, яких нащадки
ще не стомились славити з тих пір —
всі «дев’ять поросят одної матки»,
як говорив колись у нас Шекспір.
Був Бонапарт і Дюмур’є, которі
увічнені в «Кур’єрі» й «Моніторі».
 

3

 
Дантон, Бріссо, Марат і Лафайєт
себе зуміли славою укрити,
і досягли своїх військових мет
Барнав і Гош – французькі фаворити.
Було чимало й ще. Про всіх поет
в своїй поемі міг би говорити.
Ці імена повсюди в світі знано,
але вони римуються погано.
 

4

 
Був Нельсон – бог війни на Альбіоні,
але змінився напрямок подій,
і Трафальгар поглинули бездонні
літа, в яких побляк і той водій.
Віднині вже моряк, як в роки îні,
не викаже піхоті гонор свій.
Король наш повернув до суші круто,
Тож і Дункана, й Нельсона забуто.
 

5

 
Були й до Агамемнона тямущі,
які чинили лихо та добро,
але вони забулися – тому що
минуло їх поетове перо.
Хто в тому винен? А донині сущі,
сказати б, не захоплюють… і про
таких не створиш гарного романа.
Ось я чому і вибрав Дон Жуана.
 

6

 
«In medias res»⁴⁴ епічно починати —
це правило Горація. Затим
уявлення герой повинен дати
про все, що спершу коїлося з ним:
про рай, чи грот, чи сад побіля хати
з шатроподібним деревом старим,
де наш герой обняв свою кохану
і де пилось, як в тиші ресторану.
 

7

 
Такий був метод – наслідок звичаю.
Але, на щастя, метод цей не мій.
Я починать з початку полюбляю,
дотримуючись розвитку подій.
Тому з батьків героя й починаю,
хоч темі буду змушений отій
віддати гибель часу і роботи,
якщо ви, розуміється, не проти.
 

8

 
Він родом із Севільї. Саме звідти,
де помаранчі й дами – золоті.
Не марно твердять: той не жив на світі,
хто не відвідав рай той у житті.
Ще Кадіс є… про нього говорити
я трохи згодом маю на меті.
Отож батьки у злагоді та мирі
жили в Севільї, при Гвадалквівірі.
 

9

 
Гідальго був і лицар знаменитий
Жуанів батько, тобто дон Хосе.
Під ним скакун, мов з вершником ізлитий,
бувало, мчить стрілою – не повзе.
І родовід такий, що – не запитуй:
не кожного так доля вознесе.
Тож дон Хосе і народив героя,
а той… не мовлю поки що того я.
 

10

 
Освічена була в Жуана мати
і мала теж достоїнства свої.
Її добропорядність порівняти
могли хіба що з розумом її.
Тож поруч з нею навіть програвати
мав дон Хосе – сам голова сім’ї,
і через це не дивно, що в окрузі
їм заздрили і вороги, і друзі.
 

11

 
Вона напам’ять знала Кальдерона,
Лопе де Вегу знала, і тому,
коли актор непевно мимрив з кону,
то за суфлера правила йому.
Могла і фору в справі цій законну
донна Інеса дати будь-кому:
тож мнемонічні лекції й трактати
було їй зайве слухати й читати.
 

12

 
Великодушність – ось її чеснота.
А коник – математика. Вона
любила розмірковувати доти,
аж поки філософська глибина
не доведе до повної нудоти,
сягнувши геть затемненого дна.
Шовки вдягала тільки ті, що личать,
хоч назвами своїми й пантеличать.
 

13

 
Вона в латині тямила чимало
і знала грецькі літери. Ручусь,
що самотужки книжку прочитала
і мовою французькою якусь.
Та з рідною поводилась недбало.
А спробуй, навіть силою примусь
висловлюватись ясно чоловіка,
коли він розмовляє, мов заїка!
 

14

 
Англійській та єврейській віддавала
Інеса перевагу над всіма
і твердила, що схожість небувала
існує поміж ними недарма.
Та чи вона на те підстави мала,
нехай наука вирішить сама,
хоч «Я ваш Бог» єврейською і схоже
на звичний вигук наш «побий вас боже!».
 

15

 
Жінки, які патякають без діла,
трапляються нерідко. Але ця
ще більше навіть висловити вміла
багатомовним виразом лиця.
Як Ромілі, в собі вона воліла
знайти життєвим справам рішенця,
хоч вкоротив життя він, як відомо,
коли не всі були у нього вдома.
 

16

 
Роман Еджворт, що вискочив з оправи,
трактат з моралі, цифра на ногах —
ось чим вона була по суті справи.
І навіть, Пані Заздрості на жах,
жіночих вад, крім чесності й добра, ви
не віднайшли б у неї і в думках.
Коротше – цноти втілення знаменне.
Що все-таки найгірше, як на мене.
 

17

 
Святі за неї більші мали вади,
а що спокус пекельних не було,
то ангел-охоронець від посади
відмовився, святенникам на зло.
Вірніш чинити навіть Бога ради
і макасарське масло б не могло,
призначене для зрощення волосся;
та й дзиґарям точніше б не вдалося!
 

18

 
Вона була довершена до краю
і в намірах, і в діяннях своїх.
Та все це, кажуть, швидко набридає
у світі, де за первородний гріх
Адама й Єву видворено з раю.
Отож, лише повторюючи їх,
плоди, що так їх нехтувала мати,
героїв батько пробував зривати.
 

19

 
Він був гультяй веселий і гульвіса,
який з навчанням знатись не бажав,
і жінка теж була йому на біса.
А що розвал родин, як і держав,
нас веселить – і це хороша риса, —
то світ йому коханок приписав.
Хоча для справи прикрої цієї
цілком буває досить однієї.
 

20

 
Та при своїх достоїнствах дружина
себе вважала кращою за всіх,
тож, кинута, була вона повинна
терпіти, щоб не викликати сміх.
Та почуттів ображена людина
не вміє часом стримати своїх.
Тож день і ніч не стомлювалась дбати,
щоб зуха на гарячому впіймати.
 

21

 
Нічого в світі легшого немає,
аніж ловити гострих на язик.
Нерідко і розумного, буває,
хапають, бо таїтися не звик.
І той, і той нарешті потрапляє
під горезвісний жінчин черевик,
що завше перетворюється в зброю
для справжнього жіночого розбою.
 

22

 
Шкода, що вчені й ввічливі дівчата
одружуються з темними людьми!
Коли вони їх пробують навчати,
тікають з дому, наче від чуми.
Я скромний і до того ж нежонатий —
позбавлений подружньої тюрми.
Скажіть, панове: навіть і щасливі,
під черевиком стогнете не всі ви?
 

23

 
Нерідко дон Хосе сварився навіть
з дружиною – ніхто не знав за що.
То, звісно, ґандж, коли чуже цікавить.
Мене це не обходило. Якщо
в мистецтві є така важлива навіть,
яку опанував я, то ніщо
опріч уміння з виглядом невинним
вертати мир посвареним родинам.
 

24

 
Надумав якось справу я добрячу —
мирити їх під час подібних чвар,
але не слід втручатися, як бачу,
в незбагнені світи подружніх пар.
Там потерпів я ще одну невдачу,
діставши ще болючіший удар,
коли малий Жуан на мене зверху
помиїв повну вихлюпнув цеберку.
 

25

 
З народження малий зробився бісом
і всім давався боляче взнаки,
немов навчали стати чортом лисим
його на власних прикладах батьки.
Приніс би кожен користь і собі сам,
застосувавши віжки чи різки,
або коли б віддав його до школи,
де чортеня не шкодило б ніколи.
 

26

 
Жили вони, неначе два шакали,
і навіть не розлучення тоді,
лиш смерті одне одному жадали.
Але, як люди світські, і в біді
помітити нагоди не давали,
що вже це не недавні молоді.
Та запалало враз, як на жаровні,
і вирвалося полум’я назовні.
 

27

 
Донна Інеса скликала раптово
до себе цілий натовп лікарів,
щоб ствердили законно й науково,
що в чоловіка розум помутнів.
Коли ж їй не повірили на слово
і зажадали фактів, а не слів,
то мовила, на мученицю схожа:
«Моя вимога – тільки воля Божа!»
 

28

 
Був записник до того ж у Інеси
з реєстром чоловікових гріхів —
там зберігались прізвища й адреси
жінок, яким Хосе благоволив.
Її святі подружні інтереси
весь вищий світ обстояти хотів —
хто речником зробився, хто суддею:
всі зайнялися справою цією.
 

29

 
Всі твердили: та гляньте їй у вічі!
Та це ж спартанка! Отже, як вони,
простити вправі зради чоловічі
лише, якщо він вернеться з війни.
Не раз була присутня і не двічі,
коли його ганьбили ці пани,
і всі кричали в захваті про неї:
«Яка душа у жінки оцієї!»
 

30

 
Байдужість наших друзів у хвилини,
коли прокльони сиплються на нас,
я думаю, вважати ми й повинні
сугубо філософською якраз.
Приємно зберегти чуття невинні
та бажане здійснити водночас!
Виходить, що прокльони ті законні,
якщо не ми мстимося, а сторонні.
 

31

 
Тому, коли наклепник до недавніх
ще додає і наклепів нових,
нічого неприродного нема в них.
Брехня – звичайний засіб задля тих,
хто має втіху в брехнях безугавних
і в доданні новіших до старих.
Вони і не здогадуються навіть,
що наклеп нас прикрашує і славить.
 

32

 
Отож їх доброзичники мирили
і дальні, і близькі до них колись.
Старалися і родичі щосили,
але мети й вони не домоглись.
Хтось був за те, аби їх розлучили,
хтось, навпаки, аби вони зійшлись.
Коли ж уже погодились експерти,
враз дон Хосе додумався померти.
 

33

 
Ця прикра й несподівана подія
і друзів спантеличила, й Інес,
бо, як від них довідався тоді я,
зірвався найцікавіший процес.
Адже була розважитись надія,
а привід враз розвіявся і щез!
І на мерця, який вчинив погано,
посипалися докори й догани.
 

34

 
Небіжчик обійшовся без покари,
але було поховано тоді
так само й адвокатські гонорари,
і прецікаві виступи в суді.
Коханки роздаровували чари —
одна попові, ще одна судді,
а лікарі казали, що помер він
від того, що не витримали нерви.
 

35

 
Та заслужив і доброго він слова,
хоч правити не міг би за взірець.
Я тверджу так, бо знав його чудово,
а ще тому, що справі тій кінець.
Коли ж грішив небіжчик випадково,
то ось мій справедливий рішенець:
у тому винне тільки виховання,
та й вдача теж – причина не остання.
 

36

 
І хоч були значні у нього вади,
він мав також достоїнства значні.
Хай це дарує втіху, бога ради,
і ворогам, і друзям, і мені.
Адже ніхто не дав йому поради,
коли він був, вважай, уже на дні
і вибір мав єдиний – чи померти,
чи по судах тинятися до смерті.
 

37

 
Він вмер, не залишивши заповіту,
і власність з рук до рук не передав,
тож Дон Жуан маєтність розмаїту
як юний син його успадкував.
Інесу ж в опікунку знамениту
перетворив закон – поборник прав:
відомо, що дітей опікувати
ніхто не вміє так, як добра мати.
 

38

 
От і взялась виховувати сина
вдова найрозумніша серед вдів,
і врахувати все була повинна —
щоб на коні по-лицарськи сидів,
і щоб, коли проб’є його хвилина,
не розгубився в розпалі боїв —
протистояти міг ворожим юрмам,
і монастир жіночий брати штурмом.
 

39

 
Їй вчителі корилися в усьому,
і опікунка змушувала їх
Жуанові щепити, як нікому,
мораль в найвищих виявах своїх.
Про сон вона забула і про втому,
аби не перейшли вони поріг
і часом не проскочило єдине —
наука з анатомії людини.
 

40

 
Жуан вивчав історію античну
та безліч непотрібних дисциплін,
немов для того тільки, щоб практично
не міг їх застосовувати він.
Інеса пильнувала педантично
і зважувала все з усіх сторін
з надією, що знати він не буде,
як плодяться й розмножуються люди.
 

41

 
Цей метод, часто вживаний і нині,
не вдовольняв при вивченні часів,
коли ще розважалися богині
у товаристві фавнів та богів.
Бо як було тлумачити хлопчині
те, що вони без блузок та штанів?
Тож радила Інеса «Одіссею»,
і вчителі погоджувались з нею.
 

42

 
Овідій – цей розпусник і гуляка —
стоїть з Анакреоном упритул.
Мораль не схвалить, далебі, ніяка
й того, що витворяв колись Катулл.
Лише Вергілій був не забіяка,
та й в нього є розпусницький намул:
його «Formosum pastor Corydon»’у⁴⁵
святенник не читатиме з амвону.
 

43

 
Лукрецій сороміцький та безбожний —
поганий харч для шлунків молодих,
і Ювенал – хоч твір його й не кожний,
теж надто вже колючий, як для них.
Одвертістю своєю він спроможний
збентежити і грішних, і святих.
А Марціалові солоні епіграми —
то просто бруд, говорячи між нами.
 

44

 
Жуан читав ці твори у виданні,
яке сумлінно звірив видавець
і де місця не зовсім бездоганні
покреслив геть цнотливий олівець.
Проте усі уривки ті погані
дбайливо перенесено в кінець,
де, як дотепно вибрані цитати,
їх кожен міг в додатку прочитати.
 

45