1 Наприкінці розмови святокрадець,
Підвівши руки, дулі поробив
І крикнув: «Боже, ось тобі мій вкладець!»
4 Від того часу змій я полюбив:
Одна ті чорні заглушила звуки,
Мов кажучи: «А не кажи цих слів!»
7 А друга, оповивши йому руки,
Зв’язала у тугому їх вузлі,
Й не розірвать ніяк цієї злуки.
10 Пістойє, о Пістойє! Чом в золі
Ти не зникаєш у вогненних бурях,
Твоє закореніло сім’я в злі!
13 У жодному з пекельних кіл похмурих
Ще не траплявсь мені такий блюзнір,
Ні навіть той, хто впав на фінських мурах.
16 І той побіг, немов лавина з гір;
Я вздрів центавра – з пащі била піна
І він кричав: «А де він? Де цей звір?»
19 Є, мабуть, у Мареммі половина
Тих змій, що збились там, де був конем,
До місць, де починалася людина.
22 Над тім’ям же нависши тягарем,
На плечах щирився, немов собака,
Дракон; із ніздрів дихав він огнем.
25 Учитель мій сказав: «Ти бачиш Кака,
Який колись під самий Авентін
Розлив озера крові, розбишака.
28 Давно не ходить із братами він,
Бо видурив собі в них на додаток
Велике стадо з тучних луговин.
31 Не довго так збирав собі достаток:
Дав Геркулес йому сто раз дубця,
Хоч перший же вмертвив його десяток!»
34 Центавр завіз у даль свого їздця,
Й три духи підійшли під час розмови,
Їх не помітили б ні вождь, ні я,
37 Якби вони не вигукнули: «Хто ви?»
Тоді з нас кожен мову перервав,
Їх пильно роздивлятись був готовий.
40 3 них на землі нікого я не знав,
Та голос до знайомства спричинився,
Бо раптом хтось чиєсь ім’я назвав,
43 Промовивши: «А Чанфа де подівся?»
І носа пальцем я собі торкнув,
Щоб вождь з увагою з тим духом вівся.
46 Не диво, коли ти це все почув
І віру ймеш, читачу, неохоче:
Я теж не вірю, хоч і сам там був.
49 І поки я втупляв свої в них очі,
Враз виповз шестиногий змій гидкий
Та на одного з них як не підскоче!
52 В середні лапи він забрав боки,
Передніми перехопивши кисті,
А там обидві укусив щоки
55 І задніми він стегна стис нечисті,
Між обома протнув свого хвоста,
І вгору звівсь по спині всій костистій.
58 Так плющ до стовбура не прироста,
Не глушить так, як ця гидка тварюка
Притиснулась до людського хребта.
61 Злились, як віск, людина і гадюка,
І постає в очах в нас не загин —
Забарвлених інакше тіл сполука.
64 Так барви зазнають в багатті змін,
Поки огонь не встиг папір пожерти, —
Уже не білий, ще й не чорний він.
67 А інші два, пізнавши образ стертий,
Волали: «Як, Аньєле, ти змінивсь!
Поглянь, – не два і не один тепер ти!»
70 На місці двох єдиний лик з’явивсь,
Бо й голови зімкнулися в єдину,
І вид новий од давнього різнивсь.
73 Руками лапи стали в ту хвилину,
Й не розпізнаєте, хоч як б’єтесь,
Живіт, литки, і стегна, й груди, й спину.
76 Колишній вигляд зник, розвіявсь десь,
І образ «Два й ніхто», що небезпеку
В собі ховав, змінився геть увесь.
79 Мов ящірка, що в нестерпучу спеку
Десь блимне блискавкою серед дня,
Перебігавши стежку недалеку.
82 Так, звідкись вистрибнувши, змієня
На одного й останніх двох насіло,
Все чорно-синє, наче перченя,
85 Вп’ялось в те місце, котре нам служило
Найпершим живлення провідником,
А потім впало вниз до ніг безсило.
88 Укушений аж остовпів притьмом,
Стояв, дививсь на змійку, позіхавши,
Як вражений недугою чи сном.
91 У змійку – він, та – в нього зір втуплявши,
Обоє дим пускали всім на страх,
Він – з рани, змійка з пащі виділявши.
94 Тож хай мовчить Лукан у тих місцях,
Де в нього зник Сабелл і з ним Нассідій,
Хай слуха, про який повім я жах.
97 Про Кадма й Аретузу хай Овідій
Мовчить, що на ручай та на змію
Їх обернув, – не з мене буть завиді, —
100 Бо дві істоти у однім строю
Він не міняв, у нього два сосуди
Взаємно не міняли суть свою.
103 Тут безперервно зміни йшли усюди:
З хвоста в гадюки вила рознялись,
Той ноги звів, піднявши їх по груди.
106 Голінки й стегна щільно так злились,
Що вже ніхто не міг би й пригадати,
Чи щілина й була між них колись.
109 Хвіст набирав все більш тієї втрати,
Що той зазнав, а шкірний в них покров —
В змії м’який, а в мужа став лускатий.
112 Я бачив – лікоть у пахву ввійшов
І довші лапи у змії робились,
В людини ж руки йшли у глибший схов.
115 Дві задні лапи у змії скрутились
І вкупі стали членом потайним,
В нещасного ж дві лапи утворились.
118 Вкривав обох їх кольором новим
І переносив пасмами волосся
З одної голови на другу дим.
121 Одне з них впало, друге підвелося,
Та їх в’язав близьких очей огонь
В якім міняння пик розпочалося.
124 Той, хто стояв, розтяг лице до скронь,
І з зайвих решток речовин прилежних
Два вуха стало в розмірі долонь.
127 Що ж не сповзло назад з причин, залежних
Від обсягу, те збилось в носа гак
Та ще у губи розмірів належних.
130 Той, хто лежав, свій писок витяг так,
Що вуха вмить зайшли в покров лиснючий —
Подібне робить з ріжками слимак.
133 Язик, в людини цільний, балакучий,
Розпався навпіл, а жало, як є,
Стяглося, й зник раптово дим тягучий.
136 Душа, що втратила лице своє,
З сичанням голосним повзе тропою,
А той, заговоривши, вслід плює.
139 Він, повернувшись спиною новою,
До іншого: «Хай Бозо, як і я,
Поповзає стезею коловою!»
142 Так бачив я між сьомого сміття,
Що змінювалось все й мінилось гидко,
Й списав, можливо, щось не до пуття.
145 Хоч стомленим очам не дуже видко,
Й мій дух бентежився, в свої круги
Не так ті двоє тіней зникли швидко,
148 Щоб не впізнав я Пуччо Шкутильги, —
Із трьох лиш він був при своїм суціллі
І не позбувся виду чи ноги.
151 А другий – той, за ким скорблять в Гавіллі.
1 Радій, Фйоренцо, ти така велика,
Що на землі й на морі б’єш крилом,
Та йде і в Пеклі слава стоязика!
4 Увагу поміж злодіїв п’ятьом
Віддав я вродженцям твоїм, якими
Ти б не пишалась; криюсь я стидом.
7 Коли у сні годинами нічними,
Насниш ти правду, взнаєш, що за змін
Ждуть жителі у Прато й інші з ними.
10 Раз має статись щось (хоч би й загин!),
То хай би якнайшвидше мав він статись!
Бо тим він тяжчий, чим пізніший він.
13 Ми рушили; як мусили спускатись
На дно уступами, – по них тепер
Удвох з вождем ми мали видиратись.
16 І тут, між тріщин, каменів печер
Ми здерлись на стежину самітную, —
Нога не йшла, щоб лікоть не підпер.
19 Засумував тоді й тепер сумую,
Вернувши мислю бачених в юрбі,
І серце якомога я гальмую,
22 Щоб керівник був у його судьбі,
Й коли опорою зоря жива є
Чи ліпший хтось, – не заздрю я собі.
25 Мов селянин, який відпочиває,
В той час, як скрить лице своє пора
Тому, хто світ промінням осяває,
28 Як муха місце дасть для комара, —
Він бачить в світляках весь глиб долини,
Де лан оре і виноград збира, —
31 В стількох вогнях тієї ж вздрів хвилини
Я восьмий схов, як, бувши на мосту,
Побачив скрізь під ним страшні глибини.
34 Мов той, за кого учинили мсту
Ведмеді, бачив, як візок з Іллею
Вогненні коні мчали в висоту,
37 Саме лиш сяйво, ясністю своєю
Подібне на хмаринку неясну,
Десь високо вгорі понад землею, —
40 Так бачив я, вогонь снував по дну;
Хоч душі в нім горіть не перестануть,
Не викривав із них він ні одну.
43 Я став на верх моста, щоб краще глянуть,
Й якби я не затримавсь на краю,
То легко міг би в тій безодні кануть.
46 І вождь, цікавість бачивши мою,
Сказав: «У цих вогнях є душі, й кожна
Зодягнена у пагубу свою».
49 «Учителю, – промовив я, – тотожна
Ця думка з баченим; передусім
Скажи лишень мені, коли це можна,
52 Який то пломінь із вершком двійним
Неначе ворожнечу ллє злостиву,
Мов Етеокл горить із братом в нім».
55 Він мовив: «Кару тут несуть правдиву
Улісс і Діомед; їх ремесло
До мсти веде їх, як вело до гніву.
58 В палаючий вогонь їх принесло
Сильце з конем, що відчинило браму,
Звідкіль шляхетне римське сім’я йшло;
61 Деїдамія, що в сльозах від страму
Ахілла, мертва, кличе в млі жадань;
Та ще Палладій, викрадений з храму».
64 «Якщо говорить це двійко палань,
Прошу, – сказав я, – вчителю, і знову
Прошу, і тисяч варте це прохань,
67 Не дай мені почуть твою відмову
Тут зачекать рогатий пломінь цей,
На волю згляньсь, уклін зробить готову».
70 І він: «Оздоблює твоє лице
Достойна просьба, і її я вволю;
Не розмикай лиш губ своїх кільце.
73 Я сам казатиму; турботи й волю
Твої я знаю, ти ж для греків цих,
Мабуть, незбагнутих поділиш долю».
76 Обравши мить і місце, вождь до тих,
Що саме сходили на схил пологий,
Звернув промову в виразах таких:
79 «О ви, одягнуті в огненні тоги!
Якщо вас гідний став я, поки жив,
Якщо вас гідний став я, скільки змоги,
82 Як я вести почав високий спів,
Не рухайтесь, і хтось хай скаже, чому
Та як загинув, як життя скінчив».
85 Гойднувшись, вищий ріг в огні старому
Став видавати гуркіт чималий,
Неначе грім у вихрі вітряному.
88 І, розхитавши свій вершок малий,
Немов крило для підіймання й лету,
Заговорив і так сказав: «Коли
91 Я від Цірцеї, що мене в Гаєту
На цілий рік замкнула, відійшов
(Енея назва не пірнула в Лету),
94 Ні почуття до сина, ні любов
До батька, ні палкий вогонь сердечний,
Який до Пенелопи не холов, —
97 Не похитнули потяг небезпечний
Душі моєї – бачить в світ вікно,
Людську чесноту і порок конечний.
100 Я спорядив одне тоді судно
І в море вийшов із товаришами,
Які були зі мною заодно.
103 Проплив між обома я берегами
Іспанії й Марокко, сардів край,
Й між іншими в тім морі островами.
106 Уже в нас над чолом сріблився гай,
Коли у місце ми зайшли вузьке те,
Де Геркулес, щоб позначити край
109 Шляхам, стовпи поставив для прикмети,
Й пішов Севільї справа сад живий,
А зліва одійшли будови Сети.
112 «О браття, – мовив я, – пройшли вже ви
Крізь сотні тисяч лих на захід дальній!
Недовгий строк потратьте життьовий,
115 Що вам лишився, на відповідальні
Ще дальші подорожі в світ сумний,
Щоб вслід за сонцем, землі зріть печальні.
118 Тож пригадайте, ви чиї сини,
Бо ви народжені не животіти,
А знання й честь нести у світ ясний».
121 Недовга ця промова знаменитий
В моїх супутниках лишила слід,
І вже не знав я, як їх зупинити.
124 Кормою повернули ми на схід,
Зробили на шалений лет в просторі
Із весел крила й брали вліво хід.
127 Під іншим полюсом я всі вже зорі
Зрів уночі, а наші на очах
Зникали мало не цілком у морі.
130 Уп’яте сяяла на небесах
І гасла місячна стезя широка,
Відколи вийшли ми на смілий шлях,
133 Як несподівано гора висока
Замріла невиразно нам здаля,
Що вищою з усіх здалась для ока.
136 Зраділи ми, але нова земля
Зустріла негостинно, вітровінням
Ударивши у снасті корабля.
139 Кружило тричі нас води крутінням,
Вчетверте ж піднялась корма увись,
Униз же ніс пішов чиїмсь велінням —
142 І хвилі понад нами знов злились».
1 Засяяв пломінь рівно, мов планета,
Помчав у далину і там заглух
Із дозволу привітного поета.
4 Коли наш зір принадив інший дух
Неясним звуком, що із нього рвався
І долинав до наших чуйних вух.
7 Як сицилійський бик, чий рев вчувався
На зойк того – і так тому і слід, —
Хто пильно збудувать його старався,
10 Ревів стогнанням жертв його обид,
Хоч, бувши зроблений увесь із міді,
Здавалось, од страждань та болів, блід, —
13 Так, замкнені в палаючім боліді,
Говірку позичаючи в огні,
Слова з’являлись у туманнім виді,
16 Та зрештою собі шляхи ясні
На вістрі язика знайшли в проході,
І ринули розбірні й голосні, —
19 Й почули ми: «О ти, хто в нашім роді
Ломбардськім щойно чітко говорив,
Сказавши: «Йди лишень, із мене годі», —
22 Я б, може, пізно просьбу повторив,
Не пожалій спинитись на хвилину,
Як не жалію я, хоч би й згорів.
25 Як зараз впав ти в цю сліпу країну, —
Вгорі ж зосталась люба сторона
Латинська, що я втратив за провину, —
28 Скажи, чи мир в Романьї, чи війна?
Од гір, де Тібр почавсь, до стін урбінця
Лежить моя вітчизна чарівна».
31 Я ще уваги повен був по вінця,
Коли мій вождь із доторком легким
Сказав: «Промов йому, вшануй латинця».
34 І тут я волю дав словам таким
Без затримок тривалих чи обманів:
«О душе, скована вогнем палким!
37 Твоя Романья вся в серцях тиранів
Без воєн неспроможна й дня прожить,
А нині меч нікого там не зранив.
40 Равенна, як раніш, така ж лежить,
У ній орел Поленти загніздився,
І Черв’я під крилом його дрижить.
43 А край, що зрештою оборонився,
Де ліг француз кладовищем сумним,
В зелених лапах нині опинився.
46 А пес Веруккйо з песиком своїм,
Які Монтанью вбили так мізерно,
Скриплять зубами над шматком смачним.
49 Міста ж біля Ламоне та Сантерно
Під юним левом білого герба,
Що зазіхає на добро пажерно.
52 Той край, де Савйо ллється з-під горба,
Лежить собі між долом та горою,
Немов між волею й ярмом раба.
55 Але прошу тебе переді мною
Відвертим бути, як я щойно був,
Щоб не забувсь ти пам’яттю людською».
58 Вогонь, мугикнувши, ізнов хитнув
Своїм колючим вістрям, і, не знаю,
Як саме сталось, зрештою загув:
61 «Якби я вірив, що відповідаю
Тому, хто знов побачить білий світ,
То мій вогонь би не тремтів без краю.
64 Та ми терпіти будем вічний гніт,
Тож віддаватись нічого химерам, —
Не боячись ганьби, я дам одвіт.
67 Я воїном був, потім кордильєром,
Повіривши у мотуз рятівний,
І віру цю святим сповило б флером.
70 Якби мене наш пастир головний
Не спокусив – хай злом йому помститься! —
Я розповім, як стався гріх страшний.
73 В житті, відколи зміг на світ з’явиться,
З дарунком нені з м’яса та кісток,
На вдачу був не лев я, а лисиця.
76 Таємних я доріг знав кожний крок
І так прехитру лаштував я пастку,
Що край землі здригався од чуток.
79 Коли побачив я останню частку
Своїм літам, то надійшла пора
Згорнуть вітрила і прибрать оснастку.
82 Утіхам давнім всім поклав я край
І дурня я прогнав, якого клеїв, —
Ах, я нещасний! – і вже бачив рай,
85 Та ватажок новітніх фарисеїв,
Що воював в місцях, де Латеран,
Не проти сарацинів чи євреїв;
88 Він ворогами мав лиш християн,
Які не здобували Акри сміло
Й не гендлювали в землях бусурман.
О проекте
О подписке