ПІСНЯ ТРИДЦЯТЬ ДРУГА

 
1 Якби мій вірш був жорсткий та суворий,
Щоб міг відповідать безодні тій,
Де починаються всі скелі й гори,
4 Я б вилив сік своїх думок і мрій
Якнайповніше, а без цього статку
Підношу полохливо голос свій,
7 Бо значно важча справа – без остатку
Дна світового дати малюнки,
Аніж дитячий белькіт: «мамко», «татку».
10 Поможуть віршу хай святі жінки,
Як Амфіону будувати Фіви,
Щоб він уславив бачене, дзвінкий!
13 О створений на лихо роде хтивий,
Думки про тебе в нас такі сумні!
Вже вівці кращі, аніж ти, бунтливий!
16 Коли ми опинилися на дні
В гіганта під ногами, я негайно
Став оглядати мури обвідні.
19 Зачулось враз: «Уважніше ступай-но,
Не йди по головах братам в біді,
Бо й так вони страждають надзвичайно!»
22 Оглянувшись, побачив я тоді,
Що під ногами озеро, дзеркалам
Подібне, але зовсім не воді.
25 Узимку під таким товстим вкривалом
Не спить Дунай поміж австрійських рік,
Чи Танаїс ген за холодним валом;
28 Коли б то величезний Тамберник
На озеро це впав, чи П’єтрапана, —
Крізь лід би жоден камінь не проник.
31 Як жаба висуває, мов із жбана,
З води свій писок кумкать в пору спек,
Коли селянка снить жнивами зрана,
34 Так мертві тіні в лід, немов у глек,
До ліній стиду на лиці ховались,
Зубами повторявши стук лелек,
37 Обличчями найнижче всі схилялись;
Про холод – ротом, а в чуттях тяжких —
Про болі серця – зором признавались.
40 Спустивши очі, біля ніг своїх
Побачив я дві тіні зледенілі,
Що й кучми переплутались у них.
43 «Скажіть ви, стиснуті в єдиній брилі, —
Сказав я, – хто ви?» Не звелись самі,
Лиш вбік зирнули, скільки чулись в силі.
46 І тут їх очі налились слізьми;
І сльози бралися відразу льодом
Від холоднечі вічної зими.
49 Вони були подібні двом колодам,
Які скобами збиті ще міцніш,
Аніж цапи б сплелись в борні над бродом.
52 А інший, прихиливши вид щільніш,
Який з морозу без ушей зостався,
Сказав: «Чом в нас, як в дзеркало, глядиш?
55 Щоб ти докладно про обох дізнався, —
Діл, де біжить Бізента, в їх роду
І від Альберто, батька їх, дістався.
58 Вони й одноутробні, на біду,
Нікого ти не знайдеш у Каїні,
Хто більше б заслужив тремтіть в льоду:
61 Ні той, кому пробив – йому і тіні —
Огруддя списом доблесний Артур,
Ані Фокачча, ані той в глибині,
64 Хто заступа нам стежку до тортур
І називався Сассоль Маскероні, —
Його в Тоскані знає кожен мур.
67 І, щоб не бути в розпитів полоні,
Дізнайсь, що Камічоп де Пацці я
Й мені Карлін потрібен в обороні».
70 Я тисячі тих бачив, хто з лиця
Був синій, як собака, й зріть не можу
Відтоді крижаного озерця.
73 Чим більше наближалися ми к ложу,
Куди стремить усяка річ важка,
Тим я від страху був у більшім дрожу.
76 Чи випадковість, чи судьба така, —
Йдучи повз діл, весь од голів строкатий,
Торкнувся враз я одного виска.
79 І дух з плачем гукнув: «Чого штовхати?
Коли ти не з’явився відомстить
За Монтаперті, то чого топтати?»
82 І я: «Мій вчителю, дозволь просить,
Постій, мою послухай просьбу щиру,
Ми потім надолужим кожну мить».
85 Мій вождь погодивсь, я ж сказав блюзніру,
Який брехав гидкіш за всіх собак:
«Хто ти, що поспіль всіх ганьбиш над міру?»
88 «А сам ти хто, – промовив він, – що так
На лиця ти ідеш по Антенорі,
Немов живий ступає на стрімчак?»
91 «А я живий і є, не будеш в горі,
Мабуть, коли, – одвіт мій був такий, —
Уславлю я тебе в земнім просторі».
94 І він: «Якраз я хочу навпаки, —
Йди геть звідсіль; кінчай цю мову кляту;
Не місце тут розводить балачки».
97 Схопив я за потилицю кошлату
Й сказав: «Мені своє ім’я назвеш,
Бо обскубу я голову патлату».
100 А той: «За те, що ти мене скубеш,
Я не скажу, хто я, хай і каліччя,
Хай тисячу разів мене клянеш».
103 Я намотав собі на передпліччя
І висмикнув волосся жмут товстий,
А він із гавкотом ховав обличчя.
106 Коли гукнув хтось: «Бокко, з чого ти?
Хіба не досить щелепами гримать,
А ти ще й гавкаєш? Під три чорти!»
109 Я мовив: «Можеш язика притримать,
Запроданцю! Вернусь – і все повім,
І від ганьби ім’я тобі не вимить!»
112 «Іди, – він мовив, – всім брехать живим,
Не обминай лиш згадкою живою
Цього із язиком його швидким.
115 Він плаче за французькою грошвою,
«Мені там, – скажеш, – стрівся Двера злий,
Де всі корою вкриті льодовою».
118 Про інших зайде мова ще коли, —
Он Джанні Сольданьєр, он Беккерія,
Якому рідні комір розсікли.
121 Тут всі – від Ганелона-лиходія
До того, хто болонцям ключ одніс,
Як пойняла Фаєнцу сонна мрія».
124 Пішли ми, й враз вождю я руку стис,
Уздріли двох, вморожених в крижину, —
З них верхній капшуком на нижнім звис
127 І, як вмирущий з голоду в хлібину,
Несамовито вгризся в місце, де
Із черепа заходить мозок в спину.
130 І не лютіш, помщаючись, Тідей
Пив Меналіппа кров зі скронь гарячу,
Ніж цей впивавсь у вмістище ідей.
133 «О ти, що виявляєш лють звірячу,
Гризучи голову в страшній грозьбі,
Скажи мені, – сказав я, – хай побачу,
136 Чи справедливий ти в своїй злобі.
Хто ти, скажи, й якій ти мстиш мерзоті, —
І в світі дещо я зроблю тобі,
139 Поки не всохне мій язик у роті».
 

ПІСНЯ ТРИДЦЯТЬ ТРЕТЯ

 
1 Піднявши рота від страшної страви
Й волоссям жертви з губ утерши кров,
Цей грішник припинив бенкет кривавий
4 І так почав: «Мене ти хочеш знов
Вернуть у розпач, що пече незгасно
Від думки лиш самої – не розмов.
7 Коли ж на зрадника, якого сласно
Гризу, впаде це сім’я відкриттям, —
Мовлять я й плакать ладен одночасно.
10 Не знаю, хто ти є і як відтам
Попав сюди, а що твоє коліно
З Флоренції – з вимови чую сам.
13 Тож знай, що я був графом Уголіно,
Архієпископом Рудж’єрі – цей;
Ворожість нас тут в’яже воєдино.
16 Як він мене брехливістю рацей,
Яким так вірив я, призвів до смерті, —
Усі наслухалися цих вістей.
19 Але ніхто в щоденній коловерті
Не знав, яка була та смерть страшна.
Про ницість слухай-но слова одверті.
22 В вузеньку шпарочку, замість вікна,
У вежі, що Голодною зоветься
Та багатьох ув’язнює вона,
25 Я бачив, місяць безліч раз дереться,
Коли злий сон душі порушив стан, —
Повівши, що зазнать нам доведеться.
28 Приснився цей мені владар і пан,
Він вовка гнав з вовчатами на гору,
Що Лукку затуляє від пізан.
31 Спустили і хортів, порвавши швору, —
Усі Гваланді, та й Сісмонді всі
Й Ланфранкі мчали в цю жахливу пору,
34 Та й знищили в безжальності усій
З малими й батька, що звивався диба;
В крові ходили, наче по росі.
37 Я підхопивсь, і стисла горя глиба,
Бо плакали вві сні мої малі,
Також ув’язнені, й просили хліба.
40 Жорстокий ти, коли свої жалі
Словами кількома лише обмежив,
Не плакав, – та чи й плачеш взагалі?
43 Попрокидалися, і кожен стежив,
Коли тюремник принесе обід,
Але той сон усім серця бентежив.
46 Аж раптом чую, забивають вхід
Страшної вежі; мовчки подивився
Я на синів і скрив розпуки слід.
49 Відчув, що в камінь я перетворився,
Вони ж стогнали; Ансельмуччо мій
Спитав: «Чого ти, батьку, засмутився?»
52 Та я не плакав. У журбі німій
Просидів день і ніч, поки прекрасне
Зійшло світило у красі своїй.
55 Блідий світанок, що сяйне і згасне,
В сумну пробравсь темницю, і я вздрів
В них чотирьох своє обличчя власне, —
58 Собі я руки в розпачі вкусив.
Гадавши, що я голод за всіх важче
Терплю, вони, підвівшись із кутів,
61 Сказали: «З’їж нас, батьку. Це найкраще,
Коли ти відбереш життя у нас.
Нехай воно іде на щось путяще».
64 Щоб не смутить їх, мій відчай пригас.
Ще день і ще без їжі, без вологи.
Чом не розверзлась нам земля в той час!
67 А на четвертий день мій Гаддо ноги
Мої до себе пригорнув щільніш
І простогнав: «Дай, батьку, допомоги!»
70 І він помер, і, як мене ти зриш,
Я зрів їх смерть, – а був же кожний молод!
Смерть в п’ятий, шостий день – і не пізніш.
73 Осліплий, мацав я камінний холод,
Звав кожного, – і кожний був мертвяк,
Аж поки горе переміг злий голод».
76 Замовкнувши, накинувсь неборак
На вбогий череп знову й ну глодати
Зубами гострими, як у собак.
79 О Пізо, ти ганьбиш весь край багатий,
Де наше «si» так солодко бринить!
Сусіди не спішать тебе карати,
82 То хай Капрайя і Горгона вмить,
Немов дві греблі, встануть в гирлі Арно,
Щоб весь твій люд у хвилях потопить!
85 Хоча граф Уголіно вмер немарне,
Бо, зрадивши тебе, він замки здав,
Але дітей морити – це ж почварно!
88 Покайсь, мала фіванко, і прослав
Малечу – Угуччоне та Брігату
Та ще тих двох, що в пісні я назвав.
91 Ми вже в долину сходили покату,
На грішних іншого уже зразка
І навзнак перекинутих багату.
94 Сам плач їх плакати не допуска,
І біль, що набігає їм на очі,
Назад верта, і мука знов тяжка,
97 Як витекти сльоза з очей захоче,
Ледь на студене вийде прикриття,
То забралом криштальним заклубоче.
100 Хоч в холоді згубив я всі чуття
І вже ніяких форм, ні барв, ні літер
Не міг би, мабуть, розрізнити я,
103 Мені здалось, що почуваю вітер,
Тому я: «Вчителю, це б звідки йшло?
Бо тут же пари й слід хтось ніби витер».
106 І він: «Пожди, хоч би там що було,
Вже скоро твої очі з прямотою
З’ясують цього вітру джерело».
109 А хтось із скутих холодом і тьмою
Гукнув: «Хіба ви, душі, злі такі,
Що вас послали до низького звою!
112 Ви тягарі зніміть з очей важкі,
І погляд знов нехай сльозою присне,
Поки не вернуть холоди бридкі».
115 І мовив я: «Тобі зроблю корисне,
Скажи ж, хто ти, і хай тягар вериг
Із криги, як збрешу, мене притисне».
118 І він сказав: «Я брат той Альберіг,
Що злі плоди в саду ростив, упертий,
Й ужинок має фініків – не фіг».
121 «О! – з подивом гукнув я. – То вже вмер ти?»
І він: «Та не обходить це мене,
Чи дано тілу час життя чи смерті!
124 Одне лиш діло тут нам і ясне,
Що душі падають до Толомеї
Раніш, як нитку Атропос утне.
127 Щоб ти охочіш з ямини моєї
Знімав цю непрозору пелену,
Знай, що душа як зрадить, то до неї
130 Як і зі мною стало, в мить одну
У тіло входить біс в лихій погрозі,
Душа ж викочується в глибину,
133 В криницю, не спинившись на порозі.
Тут не вважають мертвим і того,
Можливо, хто заклякнув на морозі.
136 Коли з землі ти, мусиш знать його:
Це Бранка д’Ор’я; хто із нас не знає
Цього сусіду з давнини свого!»
139 «Боюсь, – сказав я, – правди тут немає:
Цей Бранка д’Ор’я зовсім ще не вмер.
Він їсть, і п’є, і спить, і вбрання має».
142 І він: «До Ляхолапових озер
Туди, нагору, ще тоді не вийшов
Мікеле Дзанка, де сидить тепер.
145 З близьким я родичем місця полишив,
Де віддавались радощам стільком,
І вже надіями себе не тішив.
148 Тепер мерщій звільняй мій зір цілком!»
Йому ж орбіти я не зчистив очні:
З ним найшляхетніш – стати селюком.
151 О генуезці, розуми порочні,
Чого ще на собі вас держить світ?
Чому не пожирає вас, збиточні?
154 Я з тим, хто сто пройшов решіт і сит
В Романьї, бачив одного, в якого
Душа давно вморожена в Коціт,
157 А тіло на землі вдає живого.