1 Хто, навіть вільними від рим словами,
Повісти міг би, скільки крові й ран
Побачив я на дні нової ями?
4 Тут мова лиш заводить нас в обман:
Бо наш словник ще дуже невеликий
І розум завузький збагнуть цей стан.
7 Якби звелись усі мерці й каліки,
Хто кров у благодатному краю
Пулійському пролив під зойки й крики
10 Від рук троян; хто в довгому бою
Перснями заплатив данину волі,
Як чесний Лівій в книгу вніс свою;
13 Ті, хто відчув непереносні болі,
Що їх завдав дерзкий Роберт Гвіскард,
І ті, чиї кістки гниють поволі
16 Під Чеперано, де без алебард
Пулійці зрадили, й, не вдівши лати,
При Тальякоццо їх здолав Алард;
19 Коли б на одну купу поскладати
Всі кукси й шрами, – їх стократ затьмить
Той надто моторошний схов дев’ятий.
22 Побачив я того поміж страхіть,
У кого, мов у діжки не до вжитку,
Був розруб з губ до місця, чим смердіть.
25 Кишки звисали аж по саму литку,
Йшли нутрощі до темного мішка,
Де в кал надходить все, що є в спожитку.
28 На мене звівши очі хижака,
Розкрив свої він груди до скелета
Й сказав: «Дивись, розрубина яка!
31 Дивися на каліцтво Магомета!
А спереду йде стогнучи Алі, —
Спотворене лице – його прикмета.
34 Усі, хто тут несе в собі жалі,
Є сівачами розбрату й розколу
І йдуть, порубані, в жахливій млі.
37 А ззаду чорт рубає всіх посполу,
Бо грішники гуртом повз нього йдуть,
Шматує лезом він усіх спрокволу,
40 Коли вертається скорботна путь.
У нас, допоки дійдемо до нього,
То всі ушкодження і заживуть.
43 А ти хто, що по краю кам’яного
Йдеш гребеня, ти, може, відтягти
Гадаєш строк покарання страшного?»
46 «Не вмер він ще, і не гріхи стягти, —
Сказав мій вождь, – його повергли в сушу, —
Бажання все самому осягти.
49 Умерлий, я його проводить мушу
Крізь Пекло, з кола в коло всіх принук, —
Це так, як те, що бачу твою душу».
52 Спинив їх з сотню тої мови звук.
Всі, роздивляючись мене єдино,
Від подиву забули гіркість мук.
55 «Під ясним сонцем братові Дольчіно,
Щоб не зарано впав на наш поріг,
Перекажи таке, жива людино:
58 «Готуй припаси, бо глибокий сніг
Новарцю стане за підмогу, й з нею
Боротись довго ти б уже не зміг». —
61 Підвівши ногу трохи над землею,
Промовив Магомет такі слова,
Ступнув та й рушив стежкою своєю.
64 Той, в кого з одним вухом голова
Була обкарнана на повну силу,
Відтятий ніс і зрізана брова,
67 Спинивсь, бо мову вчув для себе милу,
Як всі, у здивуванні похиливсь,
Розкрив горлянку, з крові потемнілу,
70 Й сказав: «Ти не за гріх сюди зваливсь,
Я в тій землі, де знають всі латину,
Стрічав тебе, якщо не помиливсь.
73 Ти П’єра пригадай да Медічіну,
Коли повернешся у чарівну
Поміж Верчеллі й Маркабо долину,
76 Ти попередь у Фано сивину
Мессера Гвідо з Анджолелло в парі, —
Бо прозираєм істину одну, —
79 Що скинуть їх за борт в мішку по сварі
Біля Каттоліки на дно руде
При зрадному тиранові-почварі.
82 Між Кіпром та Майоркою ніде
Не здибувавсь Нептун з таким пороком,
Хоч вільно там пірат судно веде.
85 Цей зрадник, що одним лиш бачить оком
І править в землях, що їх мій сусід
Повік минав би якнайшвидшим кроком,
88 До себе звабить їх, мов для бесід,
Але вітрам фокарським необорим
Вже їм було б молитися не слід».
91 І я йому: «Щоб світом я просторим
Розніс про тебе звістку між людьми,
Скажи: хто це з таким печальним зором?»
94 Тоді він щелепи розняв самі
Сусіду, що ішов сумний, в мовчанні,
І вигукнув: «А він тепер німий!
97 Це ж він згасив у Цезаря в вигнанні
Весь сумнів, бо кого, мовляв, жде трон,
Той гаятись не мусить у ваганні.
100 Ой як стогнав, коли його закон
Позбавив язика, як плакав з туги
Колись швидкий на мову Куріон!
103 Пліч-о-пліч рештки рук підносив другий
У темряві, поміж калічних зграй,
З лицем, аж почорнілим од напруги,
106 Вигукуючи: «Моску ще згадай,
Який сказав: «Раз почали – скінчімо!»
І тим приніс біду в Тосканський край».
109 А я додав: «А в дім твій – смерть, всім зримо!»
Й, примноживши страждання, видав виск
Та й знову з криками подався мимо.
112 А я, вдивившись в дивовижний тиск,
Таке побачив, що розповідати
Без свідків я б не взяв на себе риск,
115 Коли б не людська совість: цей вожатий
До мене руку із щитом простер,
Щоб чистого душею захищати.
118 Побачив я й мов бачу дотепер,
Як стежку тіло безголове стеле
У стаді покалічених химер.
121 І голову несе воно, дебеле,
В простягнутій руці, немов ліхтар,
І стогне болісно вона: «Ой, леле!»
124 Він сам собі світив, немов пожар,
І був один у двох і двоє в однім,
А як – це знає лиш правічний цар.
127 Він зупинився під мостом безводним
І руку простягнув свою увись,
Щоб зблизитись до нас лицем холодним
130 І мовити: «На мене подивись,
Між мертвих дишеш, як живе все диха,
Ти згляньсь на тих, що в муці тут злились.
133 Коли ж з мого ім’я всім буде втіха,
То знай, що я Бертран де Борн, який
Призвів малого короля до лиха.
136 Я сина з батьком ятрив на сварки, —
Незгірш Ахітофел Авессалома
З Давидом збурював на бій гіркий.
139 Нарешті мозок мій скувала втома,
Бо він був зрубаний мечем з хребта
Й для нього решта тіла незнайома,
142 Така була мені покара й мста».
 

 
1 Великий натовп цей і ці терзання
До того обпоїли зір мені,
Що підступали із грудей ридання.
4 Віргілій же: «Що бачив ти на дні?
Чому ти роздивлятися готовий
Ці тіні покалічені, страшні?
7 Тебе ж не притягали інші схови,
І там же ти не зупинивсь ніде.
На двадцять дві аж милі ці закови.
10 А місяць вже під наші ноги йде,
Лишивши обмаль часу нам на жалі,
Багато ще небаченого жде».
13 «Якби ти знав, – я мовив у печалі, —
На що я зором націляв своїм,
Ти сам би не велів мені йти далі».
16 Але він рушив, я пішов за ним,
Розмову слухавши, на зміст багату,
А там додав: «У цім дуплі бруднім,
19 Де зір мій прагнув одшукати втрату,
Напевно, і мій родич зотліва, —
Він платить за гріхи велику плату».
22 Тоді сказав учитель: «Постривай,
І думка хай твоя над цим не б’ється,
Бо он його майнула голова;
25 Я бачив все, як він між тіней в’ється,
Гукає щось, погрожує тобі,
І чув, що Джері він дель Белло зветься.
28 А ти не помічав його в юрбі
Й, цікавлячись лиш владарем Отфору,
Не подививсь на родича в клятьбі».
31 «О вождю мій, він смерть мав наглу й скору,
Яку не відомстили, – мовив я, —
Ті, що несуть ганьби тяжкої гору,
34 Не змила кров йому гидка сім’я,
Тому ми і зустрілися чужими, —
Тож співчува йому душа моя».
37 Наблизились з розмовами такими
До скелі ми, і схов новий цей нам,
Коли б світліш було, до дна б став зримий.
40 Коли зійшли ми над останню з ям
Тих Лихосховів, і юрма безруха
Одкрилася здивованим очам, —
43 Розлігся лемент не одного духа,
Мов зойки караних з ста тисяч диб,
Тож затулив собі міцніш я вуха.
46 Такі знялися б стогони, коли б
У серпні всі лікарні в Вальдік’яні,
В Мареммі, на Сардинії у глиб
49 Занурити у звалище на твані.
Такий нестерпний дух сюди проник,
Мов гній зібрався в непромитій рані.
52 Ми підвелися на останній стик
Довгастої скали, звернувши вліво,
І погляд мій, що до імли вже звик,
55 Пройшов до дна, де Богу незрадливо
Слугує Справедливість, бо велить
Фальшівникам каратися жахливо.
58 Не знаю, чи було сумніше зріть
В Егіні, як людей, тварин до миші
Лихе повітря, сповнене страхіть
61 Заразних, вбило все, що тільки дише,
І винищило всіх, хто був живий,
Та знову людство, як поет нам пише,
64 Пішло уже від сім’я мурашви, —
Ніж бачити у цій жахній долині
Стражданнями заповнені рови.
67 Хто на живіт упав, а хто на спині
Лежав сусідовій, ті ж, мов козли,
Угору видирались по стежині.
70 Ми крок за кроком мовчазні ішли,
Дивуючися дивом стрічним трупам,
Що свого тіла звести не могли.
73 Побачив двох, що підпиравсь, як слупом,
Сусідом кожен, сидячи, цілком
Від пальців ніг до тім’я вкритий струпом.
76 Не бачив я, щоб працював скреблом
Бистріш слуга, як пан не терпить ждати,
Чи сторож, змінюючись перед сном,
79 Ніж кожен шкіру дер собі, затятий,
Та розривав сверблячі пухирі,
Щоб хоч на мить полегшення дістати,
82 І так шкребли по скровленій корі,
Як з коропа луску зчищають вміло
Або з ляща на чорному дворі.
85 «О ти, що дряпаєш і рвеш злютіло, —
Почав мій вождь до одного із них, —
Мов кліщами, руками власне тіло,
88 Скажи, латинців чи нема яких
Між вами, хай же ти не поламаєш
Повіки нігтів для трудів таких!»
91 «Латинці ми, яких ти розглядаєш, —
Обидва, – відповів він із плачем, —
Ти ж будеш хто, що пильно так питаєш?»
94 І вождь мій мовив: «Ми разом ідем
Із ним, живим; я вийшов у дорогу,
Щоб Пекла показати весь об’єм».
97 Забувши про взаємну допомогу,
У мене кожен, тремтячи, вдививсь
Як і всі ті, що чути мали змогу.
100 Мій добрий вчитель ближче нахиливсь,
Сказав: «Скажи їм, що в думках витає».
Я й розпочав, пораді підкоривсь:
103 «Хай вічно ваша пам’ять не зникає
У першім світі, де людський є плід,
Хай під сонцями багатьма сіяє!
106 Скажіть, звідкіль ви і який ваш рід,
А що в броні ви з лусочок-мерзенниць,
То вам цього стидатися не слід».
109 «Я був з Ареццо, і Альберо-сьєнець, —
Сказав один, – мене вогню віддав,
Та не за те сиджу в найглибшім з денець.
112 Я, правда, з ним якось пожартував:
«Літать я вмію летом небувалим», —
А він, глупак, до цих цікавий справ,
115 Хотів навчитись, та не став Дедалом.
І той, кому доводивсь як синок,
Звелів мене згубить вогненним палом.
118 Мінос же, що не робить помилок, —
А що в алхімії досяг я висі, —
В цей схов послав мене на вічний строк».
121 І я сказав поетові: «Дивися,
Який пихатий сьєнський весь народ!
Французи – й ті не так би повелися!
124 А другий прокажений гріховод
Таке тоді мені додав: «Крім Стрікки,
За скупість гідного всіх нагород;
127 Та й Нікколо, що сім’я вніс гвоздики
Найперший в ґрунт, а із садових див
Линули урожайні втішні ріки;
130 Ще й товариство, у яке вгатив
З Ашани Качча землі всі з садами,
Засліплений же розум загубив.
133 Щоб ти довідавсь врешті, хто це саме
Кепкує тут із сьєнців залюбки,
Хай очі в тебе ще добавлять тями
136 Й впізнаєш ти Капоккйо тінь, який
Алхімією підробляв метали;
Пригадуєш, я змалку був такий
139 І в мавпуванні став мастак чималий».
 

 
1 В часи, коли Юнона відомщала
Семели гріх на Фівах, коли, страх
Із неба несучи, в доми їх мчала,
4 Цар Атамант із безумом в очах
Свою дружину вздрів з двома синками,
Яких вона тримала на руках,
7 Гукнув: «Даваймо зловимо сітками
Левицю з левенятами!» – і враз
Схопив маля залізними руками,
10 І, здійснюючи владарки наказ,
Леарха взяв розчерепив об стіну;
Втопилась мати з другим воднораз.
13 Коли фортуна кинула в руїну
Троян, щоб не лишилось і знаку,
І царство й цар знайшли свою кончину.
16 Гекуба впала у журбу тяжку,
Коли уздріла вбиту Поліксену
І сина Полідора на піску.
19 Залишив розум матір полонену,
Й завалувала псицею вона,
Свою судьбу жаліючи шалену.
22 Проте, ні Фів, ні Трої лють жахна
Не людям лиш, а й звірам, що на волі,
Ніколи не була така страшна,
25 Як лють, що виявили тіні голі,
Які, кусавши, бігли навпростець,
Мов свині, коли хлів повалять долі.
28 Одна Капоккйо уп’ялась в хребець
Зубами і під стогони великі
У дальній потягла його кінець.
31 І аретинець: «Той це Джанні Скіккі, —
Промовив тремтячи, – що нас усіх
Лякають у ньому ці скоки дикі».
34 «О, – мовив я, – поки зубів своїх
Він не встромив у тебе, то повинна
Піти в нас мова про шаленця гріх».
37 І він мені: «Душа це старовинна
Тієї Мірри, що її стряса
До батька досі ще любов злочинна.
40 Щоб согрішити з ним, оця краса
Себе так підробила в скромній шаті,
Як той, хто там далеко десь куса».
43 А той під Бодо підробивсь Донаті,
Кохавшись в пані табунів самій,
В його ж і заповіт писав кімнаті.
46 Коли скажених двоє цих у тьмі
Забігли десь, зустрічні та попутні
До себе привернули погляд мій.
49 Одного бачив: мав би форму лютні,
Коли б відрізать все від паху вниз,
Де почались роздвоєння відчутні.
52 З водянки, від якої він не ліз,
Не те що не ходив, живіт роздуто
Ще вище лиць, набряклих геть від сліз.
55 Так рот йому роздерла спрага люта,
Що ця губа, здавалось, вверх летить,
А та лягла на підборіддя круто.
58 «О ви, що всюди можете ходить,
І тут, як по землі, йдете так само, —
Промовив нам він, – згляньтесь, поглядіть
61 Як мучиться тут майстер ваш Адамо!
Був на землі бенкет суцільний, пир,
А тут діймає спрага – дика прямо!
64 Струмки, які від Казентінських гір
Біжать зеленими лугами в Арно
Й каналом розрізають вогкий шир,
67 Ввижаються весь час мені – й не марно,
Бо сушить їхній блиск ще більш мене,
Хоч виглядаю я і так почварно.
70 Суворий суд, що з кривди не схитне,
Для мене визначив щабель карання,
І часто дух мій візьме та й зітхне.
73 Я там, в Ромені, брав на підробляння
Монети із Хрестителем ясні,
І тілу мить в огні була остання.
76 Якби побачив душі я сумні
Тих Гвідо, Алессандро та їх брата, —
Й фонтана Бранди не шкода мені!
79 Тут одного десь тінь блукає, клята,
Як вірить тим скаженим бігунам, —
Та що я вдію, бо нога – як втята!
82 Якби то легкість повернуть ногам,
Щоб крок ступить в сто літ я був би в силі,
Уже давно я мандрував би там,
85 Шукаючи його в огидній гнилі,
Хай обводу всього, навкруг бери,
Миль з одинадцять, впоперек – з півмилі.
88 Це ж через них попав я до діри —
Примушували карбувать флорини,
Що мали домішок каратів з три».
91 І я: «А хто ці двоє? В чім їх вини?
Як взимку змочена рука, димлять,
Праворуч там, людина до людини».
94 «Такими їх застав, коли з проклять, —
Сказав він, – прірва ця мене вхопила.
Ніколи брехень їм вже не казать.
97 От ця шахрайка Йосифа губила,
А грек, шахрай Сінон згубив троян;
Пропасниця ж смердюча все убила».
100 І той вже вскочив у злоби туман
І в гніві, з маху, скільки стало сили,
У пузо бахнув, як у барабан.
103 А майстер той Адамо, роздобрілий,
Його в одвіт у пику затопив,
Бо мав кулак не надто обважнілий,
106 Приказуючи: «Хоч не з ряду бив,
Бо рухатись мені не дуже зручно,
А все ж удар не надто ослабів».
109 А той відмовив: «Трапивши невлучно
У пломінь, ти не квапив ніг прудких,
Коли монету карбував поштучно».
112 Товстун же: «Правда йде зі слів твоїх,
А чи слова ти правди говорив ці,
Коли за правду мав троянець їх?»
115 «Брехав я в слові, ну, а ти в карбівці, —
Сказав Сінон, – тож ти життя й знання
Віддав, щоб жить на чортовій верхівці».
118 «Клятвопорушнику, згадай коня, —
Відмовив черевань, – і тим карайся,
Світ пам’ята тебе до цього дня».
121 «А ти від спраги лютої старайся, —
Промовив грек, – налить живіт бурди
І черевом, як плотом, прикривайся!»
124 Тоді монетник: «В тебе, як завжди,
Мерзоти повен рот, на гидь багатий,
Бо спрагу чую й дмуся од води,
127 Ти ж весь в жару, горить язик проклятий,
І дзеркало, в яке дививсь Нарцис,
Ти б без запрошення почав лизати».
130 Що інтерес до спору в мене ріс,
Учитель мовив: «Що тобі в цім диві?
Ще трохи – й я цього б не переніс».
133 Коли сказав мені він так у гніві,
Я озирнувсь, і стид мене пойняв;
Ще й досі у душі він соромливій.
136 Мов той, хто лихом снив, як сон змагав,
І, щоб те снилось лиш, він мріяв спавши,
Бо переплутував з уявним яв, —
139 Таке ж і я чинив, благання славши
Від серця, щоб мені пробачив він,
І, що я прощений уже, не знавши.
142 «І менший сором більшу із провин, —
Сказав мій вождь, – спокутує звичайно,
Й тобі журитися нема причин.
145 І пам’ятай, що стану я негайно
З тобою, в разі доля допуска,
Подібні свари слухать непотайно.
148 Воліть їх слухать – воля то низька».
 

 
1 Язик той, що завдав мені страждання,
Від чого сором в мене ріс і ріс,
Одразу ж вгамував мої вагання.
4 Так я чував, – був у Ахілла спис
Від його батька, що у час той самий
І рани завдавав, і ліки ніс.
7 Залишили ми ті злощасні ями,
Обходячи по краю без доріг,
І не обмінювалися словами.
10 Похмурий день на відпочинок ліг,
Я бачив кепсько, мов крізь сутінь ночі.
Раптово я почув – звучав десь ріг;
13 Він заглушив би грім, що з хмар гуркоче
Між блискавок та дощових гірлянд, —
І спрямував туди свої я очі.
16 Коли під натиском невірних банд
Великий Карл втрачав братів по зброї,
Так моторошно не сурмив Орланд.
19 Звернувши зір в бік музики різкої
Й побачивши немов громаддя веж,
Я: «Вождю, тінь фортеці то якої?»
22 І він мені: «Уяву не бентеж,
То далина тебе ввела в оману,
Ти ж хочеш бачити і в пітьмі теж.
25 От станем ближче, вийде все з туману,
І сумніви розвіються умить.
Отож тебе я й підганяти стану. —
28 Почав, за руки взявши, говорить: —
Щоб знову в прикрий не упав обман ти
Й даремно не лякався тих страхіть,
31 Тож знай, що то не вежі, а гіганти
До пупа видимі навкруг жерла.
Ми підійшли уже. Тепер поглянь ти».
34 Як, поки хмарна розтає імла,
Наш зір у темряві ще неглибокій
Те розрізня, де досі муть була,
37 Так ми пішли по стежці неширокій,
Спускаючись у ще хмурніший край,
І меншав мій обман, і ріс неспокій,
40 Бо, мов у вежах вся стіна стара
В Монтереджоне, як ведеш очима, —
Криничний так обстали грізно край
43 Ті вежі, половина тіла зрима
Жахних гігантів, що донині їм
Грозить Юпітер, в час, коли він грима.
46 Угадував я під лицем страшним
І плечі, й груди, й живота частину,
І руки понад краєм кам’яним.
49 Природа, створюючи без упину
Істоти різні, права все ж, свята,
Катів не давши Марсові в дружину.
52 А, творячи слона або кита,
Не кається, вдоволена собою,
І в цьому видна мудра простота.
55 Коли ж до сили разом із злобою
Буває додається й ум тямкий, —
Людина позбавляється спокою.
58 Був грубий в нього й довгий вид такий,
Як шишка близ Петра святого в Римі;
Належних розмірів були й кістки.
61 До лоба в половині тіла зримій
Один на одному б не дотяглись
Три фризи, велетні ці незборимі.
64 Від стегон тридцять п’ядей би вляглись
До місця – так прикидував кришталь мій, —
Де щільно застібки в плащі зійшлись.
67 «Рафель маї амек ізабі альмі!» —
Оглушно заревів страшенний рот,
Не назвичаєний в ніжнішій псалмі.
70 І вождь до нього: «Душе нечеснот,
За ріг берися, ним ти краще скажеш,
Як мучить злість чи інша із гризот.
73 Обмацай шию і на ній пов’яжеш
Дебелий ремінь, душе туману,
Тоді і ріг на ньому ти підважиш. —
76 До мене ж: – Це Немврод. Свою вину
Він зна. Через діла його нікчемні
Ми маєм в світі мову не одну.
79 Та годі з нас: розмови з ним даремні,
Бо як йому нікого не збагнуть,
Так і його слова для інших темні».
82 Ми подались ліворуч в дальшу путь
Й побачили за постріл арбалета
Гіганта, що його долала лють.