ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТЯ

 
1 Самотнім, мовчки йти нам без супутніх,
Один за одним надійшла пора,
Як в міноритів прийнято покутніх.
4 Мені згадалась байка прастара,
Подібна тим подіям проречистим:
Езоп в ній вивів жабу та щура.
7 В «цю мить» і «зараз» схожість та ж за змістом,
Що в бійці тій і в баєчних рядках,
Коли поглянуть оком променистим.
10 А що думки по других йдуть думках,
То народилась з тої мислі друга,
І ось чому подвоївся мій страх.
13 Я думав так: «Лиш через нас наруга
Спіткала так їх і жорстоко, й зло,
Тож їх гризе і гіркота, і туга,
16 Що зло коли б їх дужче припекло,
Його б на нас зігнали і негайно:
Як зайцю з хортом, так би й нам було».
19 Волосся диба стало незвичайно,
Коли назад я раптом озирнувсь,
І так сказав: «Учителю, сховай-но
22 Себе й мене, щоб кожен з нас позбувсь
Тих Лихолапів: не одну їх тушу
Уже я бачу, гнівом всяк надувсь».
25 І він: «Твоє лице не швидше мушу
Сприймать, хоч був би я й свинцевим склом,
Аніж твою пойняту страхом душу.
28 Думки одним в нас в’яжуться вузлом;
Мої з твоїми легко поєднати,
Тож до ухвали звів я їх притьмом;
31 Якщо доволі правий схил покатий,
То в дальший схов потрапимо за мить
І вороги не зможуть нас догнати».
34 Не встиг свою він мову закінчить,
Як я побачив – на простертих крилах
Рій демонів до нас чимдуж летить.
37 Мій вождь схопив мене (він був ще в силах!),
Як мати, що прокинулась в диму,
У стінах, від пожежі спломенілих,
40 Хапає сина та й біжить у тьму,
Турбуючись ним дужче, ніж собою,
Накинувши сорочку лиш саму.
43 Умить рвонувсь він до крутого звою,
Що обертавсь на косогір стрімкий
І замикав наступний схов стіною.
46 Не швидше наповняє лотоки
Перед млиновим колесом струмина
І з розмаху б’ють в лопаті струмки, —
49 Ніж ковзала учителева спина,
І він мене до серця пригорнув,
Не як товариша, як свого сина.
52 І лиш ногами землю він торкнув,
Як вискочили на скалу з розгону
Дияволи, та страх уже минув:
55 Бо вишній Промисл, давши в охорону
Їм цю лише єдину – п’яту – з ям,
Наклав на вихід з неї заборону.
58 Блискучі тіні посувались там
Повільно, заливаючись сльозами,
Знесилені тяжким якимсь чуттям.
61 На кожній плащ із довгими кінцями,
Каптур на очі низько насувавсь, —
Отак в Колоньї вчинено з ченцями:
64 Плащ зверху золотом сяйним вкривавсь,
Але тяжким, свинцевим був зісподу,
Що Фрідріхів – солом’яним здававсь.
67 О вічний одяг для цього народу!
Пішли ми – вліво, як черга журна,
Вслухаючись у зойки й плач наброду.
70 Під тягарем, за одною одна
Йшли тіні, і супутника нового
Хода щокрок давала забарна.
73 Тож я вождеві: «Пошукай, на кого
З людей, ділами чи ім’ям значних,
Слід глянути, поки йде спуск полого».
76 Впізнав тосканську мову хтось із них
І вигукнув: «Чом женете в дорогу
Ви, що хапаєтесь між тіней цих?
79 Можливо, дам тобі я допомогу».
І озирнувся й мовив вождь: «Зістав
Ступні разом із ним і йдіть у ногу».
82 Спинивсь, побачив двох, чий вид являв,
Що допомога в них для нас готова,
Але вантаж і шлях їм заважав.
85 Наблизившись до нас, вони без слова
Оглянули від ніг до голови,
Й така почулась поміж ними мова:
88 «Як видно з рухів горла, цей живий,
Коли ж померлі, чом же їм, гордливим,
Як всім, не скручено плащами вий? —
91 Й до мене: – О тосканцю, нещасливим
Нам, лицемірам, запит серце стис:
«Хто ти такий?» – дай відповідь тужливим».
94 І я до них: «Я народився й зріс
Над любим Арно, у великім місті,
Те саме тіло я й сюди приніс.
97 Хто ж ви такі, що муки пломенисті,
У вас, я бачу, по щоках струмлять?
Чому на вас ці тягарі злотисті?»
100 Один відмовив: «Так ваги гримлять
У жовтій та свинцевій оболонці,
Що терези від гир тяжких скриплять.
103 Ми з ним брати-веселуни, болонці,
Я – Каталано, Лодерінго – він;
Закликані як миру охоронці
106 До тебе в землю; слід, щоб був один,
А ми удвох служили так завзято,
Що Гардінго не видно з-під руїн.
109 Почав я: «О братове, вас узято…»
Й замовк, побачивши, що в три коли
Людину долі до землі прип’ято.
112 Мене помітив, зойки вмить зросли
Крізь довге бородище чорно-синє.
Брат Каталано вчув той крик хули
115 І мовив: «Цей, чий стогін знизу лине,
Упевнив фарисеїв сонм сліпий,
Що краще хай один за всіх загине…
118 Лежить він, голий, впоперек тропи
І терпить болі під важким ходінням
Від натискання кожної стопи.
121 Карався й тесть тим способом незмінним,
І радники, що слухались їх слів
І стали для євреїв злим насінням».
124 Я бачив, як того, хто так терпів,
Із здивуванням розглядав Віргілій,
Розп’ятого, який довічно скнів.
127 А там звернув слова до брата милі:
«Скажи, як добре ставлення твоє,
Чи вихід є якийсь на правім схилі,
130 Щоб швидше на бажання йти своє
І чорних ангелів нам не просити
Знести туди, де міст який не є?»
133 Сказав: «Скоріш, ніж можна уявити.
Тут є стіна великої гряди,
Що ям перетинає ряд розбитий.
136 Стіна ж та обвалилась, і туди
Ви можете піднятись по руїні,
Що вкрила схили й дно після біди».
139 Постояв вождь і по малій хвилині
Мені сказав: «Молов казки дурні
Той чорт, що гаком грішних бив по спині».
142 І брат: «В Болоньї лічено мені
Гріхи диявола, їх цілу зливу
Наведено. Він – кат, отець брехні».
145 З обличчям, перекошеним од гніву,
Ходою вождь широкою пішов;
І, кинувши юрбу, сумну й тужливу,
148 Ступив я в слід вождевих підошов.
 

ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТА

 
1 Пори тієї в молодому році,
Коли під Водолієм Сонце йде
І ночі дням здають частину моці,
4 Коли полотна паморозь кладе,
Мов білий брат її, в поля просторі,
Та довго їм не влежати ніде, —
7 У селянина ж порожньо в коморі,
То він іде й глядить, і бачить лан
Весь білий, і об поли б’є у горі.
10 Й вертається, в сумний запавши стан,
Але отямившися від удару,
Виходить знов і крізь надій туман
13 Він бачить: світ змінився, мов од чару,
І радісно береться знов до справ —
Попастися жене свою отару.
16 Так вчитель мій страху мені нагнав,
Як на виду побачив я морщини,
Та він бальзаму рані серця дав.
19 Уже ми вийшли на моста руїни,
Й звернув до мене вождь лице ясне,
Що перше в нього бачив край долини.
22 Він, озирнувши груддя кам’яне,
І, начебто порадившись з собою,
Розкрив обійми і обняв мене.
25 Мов хто не скінчив з справою одною,
А дальшу взяв уже до голови,
Так він, мене піднісши над стіною
28 Уступу, намічав уступ новий,
Казавши: «Став на цей ти камінь ногу,
Та перше спробуй, може, він кривий?»
31 Ніхто в плащі цю б не пройшов дорогу,
Бо ледве й ми повзли на брили з брил,
Він – легко, я ж спирався на підмогу,
34 Якби із цього боку шлях на схил
Не був коротший тих, що їх долають,
Як вождь – не знаю, я ж – позбувся б сил.
37 Але тому, що Лихосхови мають
Покатість до криничного жерла,
Виходить, що вони стіну здіймають,
40 Щоб не однакова увись була.
Там врешті ми спинились, де кремнистий
Стрімчак повис, як ламана скала.
43 Став подих в мене кволий та нечистий,
Поки спромігся я шпиля дістать,
І мусив стомлений на камінь сісти.
46 «Тепер не час тобі ледарювать, —
Сказав учитель, – слави ні перина,
Ні подушка не в силі дарувать.
49 Коли бере безславних домовина,
Вони такий же залишають слід,
Як дим в повітрі чи на хвилях піна.
52 Зведися ж: втому подолати слід
В душі, яка здолає зло природи,
Як плоть важка не призведе до бід.
55 Ми маємо зійти на довші сходи;
Не досить нам лишити ці місця,
Якщо зі мною певно дійдеш згоди».
58 І звівсь я, вдаючи, ніби моя
Бадьорість більша, ніж була на ділі,
Й сказав: «Рушай, бо сповнивсь моці я!»
61 Ми вирушили по ще менш похилій
Урвистій скелі, по якій іти
Було ще важче, ніж на першій брилі.
64 Я розмовляв, щоб очі одвести,
Аж з ями голос раптом стало чути,
Та слів ніяк не міг я осягти.
67 То дивно, що не в силах був збагнути,
Бо ж на мосту стояв, якраз над ним.
А голос був розгніваний і лютий.
70 І я нагнувся, та очам живим
Крізь пітьму не пройти до дна жахного,
І я: «Учителю мій, перейдім
73 На другий бік, спустімся з мосту цього,
Бо хоч я звідси й чую – слух ступів,
Хоч і дивлюсь – не бачу ж я нічого.
76 У відповідь він мовив: «Я б хотів
Сказать, що хочеш чути: що високу
Слід просьбу вдовольнять без зайвих слів».
79 Зійшли із мосту ми із того боку,
Що поряд з восьмим сховом по стіні;
Цей схов явив картину нам широку:
82 І я побачив кублища страшні
Огидних змій; од негоді цієї
Ще й досі кров холоне у мені.
85 Не слав же, Лівіє, землі своєї,
Де крім амфесібен є тьма потвор:
Келідри, ченкри, якули, фареї.
88 Ні стільки гиді, ні подібний мор
Не стрінуться ні там, де ефіопи,
Ні там, де хвиль червоних чути хор.
91 Торуючи собі між гадів тропи,
Крутились голі тіні без надій
Знайти чи схови, чи геліотропи.
94 На грудях в них хвости й голівки змій
Сплітались, тиснучи із болем спину
І руки в’яжучи вузлом на ній.
97 Найближчому до нас в одну хвилину
Туди, де шия з пліч в живих стирчить,
Змія, вкусивши, упустила слину.
100 Скоріш, ніж О чи І хто начертить,
Спахнув він і згорів, весь обернувшись
На попіл за якусь коротку мить.
103 І тільки він розсипавсь, розметнувшись,
Прийшов цей попіл сам з собою в стик,
Ув образі колишньому зімкнувшись.
106 Учені знають часу певний лік,
Що Фенікс хоч вмира, та кров в нім свіжа,
Коли надходить п’ятисотий рік.
109 Лиш сльози ладанні – у нього їжа
Та ще амом, не зерно, не трава,
А нард і мирра – в нього смертна хижа.
112 Мов той, хто падає і охлява,
Коли його на землю біс жбурляє,
Чи закупорюється голова,
115 Коли ж підводиться, все оглядає,
Тяжким припадком зламаний цілком,
Дивується і, дивлячись, зітхає, —
118 Так грішник встав над попелу горбком.
О, Божий суд суворий надто з нами,
Раз безліч мук вділяє багатьом!
121 Мій вождь спитав, хто він і звідки саме;
І той: «Недавно я з Тоскани зміг
Потрапить до цієї злої ями,
124 Звіряче, не по-людськи я поліг.
Так, мулом справді був: Я Ванні Фуччі —
Звір, і Пістойя – гідний мій барліг».
127 І я вождю: «Нехай про дні він луччі
Розкаже нам, за віщо кари ці;
Я знав його лихим в благополуччі».
130 Перш грішник не вважав, що тут співці,
Але, на мене звівши очі вперті,
Від сорому змінився на лиці
133 Й сказав: «Що ти страждання зриш відверті, —
Це найлихіше у моїй судьбі
І навіть гірше від самої смерті.
136 Відмовити не можу я тобі,
Сюди-бо я попав як тать із татів, —
Взяв посуд з ризниці я, далебі,
139 А іншого в крадіжці звинуватив.
Та щоб цьому не дуже був ти рад,
Якщо на вихід ти надій не втратив,
142 Ти слух свій прихили для дальших рад:
В Пістойї спершу влада «чорних» згине,
Та свій Флоренція поновить лад.
145 Марс пари з долу Магрського підкине
У тучі, як вмістилища покар,
І буря разом з громом всюди рине;
148 Почнеться бій з подертим клоччям хмар,
Яке втече по Піхтовому полю, —
Там «білих» остаточний жде удар.
151 Кажу це, щоб тобі завдати болю».