ПІСНЯ ДВАДЦЯТА

 
1 Нові покари я в тім самім ритмі
Оспівую в двадцятій пісні цій
Канцони першої – про втоплих в пітьмі.
4 Вже на круті схиливсь я камінці,
Щоб роздивитись дно глибоке долу,
Зволожене у слізнім озерці.
7 Й багато душ побачив, що по колу
Ходили, сльози мовчазні ллючи;
Так ходять в нас в процесіях спрокволу.
10 Я ще одне помітив, що, йдучи,
Вони тримають дивно підборіддя;
В них не на місці й шия на плечі.
13 Це з скрученими лицями поріддя
Лише назад примушене ходить,
Незмильне втративши очей повіддя.
16 Параліч може хворому скрутить
Потворно так на шиї м’язи й жили,
Що я не міг такого й уявить.
19 Хай Бог дає тобі, читачу, сили
Ума в цім місці зосередить міць.
А я не міг, щоб очі не сльозили,
22 Як вздрів спотворених тьму-тьмущу лиць.
Та й їхніх сліз потік неутолимий
В них не по грудях біг, а між сідниць.
25 Притьма залився я й собі рясними,
На камінь спершись, і такі слова
Сказав вожай: «Невже ти теж із ними?
28 Бо жаль до винних губить тут права:
Хто може буть злочинніший за того,
Хто винним перед Богом співчува?
31 Зведи чоло і очі на отого,
Під ким розсілась на очах фівян
Земля на крик: «Куди ти мчиш, для чого,
34 Амфіараю? Чом покинув стан?»
Та колісницю гнав він без упину,
Поки Мінос не взяв його у бран.
37 Дивись, він груди обернув на спину
За дерзкість, що хотів вперед все знать.
Тепер назад він знає путь єдину.
40 Ще зриш Тіресія, – він зрадив стать.
Із чоловіка жінкою зробився
І всю істоту мусив був мінять,
43 Аж поки знов з гадючим шлюбом стрівся,
Києм приборкав в гадах крові бунт
І в чоловіче пір’я знов одівся.
46 За черевом його іде Арунт,
Що в горах Луні, де на дні кар’єру
Каррарець вбогий обробляє ґрунт,
49 Житлом обрав із мармуру печеру,
Де міг побачить небо у зірках
І в далині морській струнку галеру.
52 А ця, в якої голова в кісках,
Хова від тебе невидимі груди,
А тіло все в шерстистих волосках, —
55 Ця звалась Манто, що блукала всюди
Й моя сподобалась їй сторона.
Отож про неї й повість в мене буде.
58 Побачивши, що зовсім самітна,
Вітчизну ж Вакха рабство осідає,
Світ за очі пішла собі вона.
61 В Італії прекрасній, в Альпах сяє
Те озеро, де йде до Маньї путь.
Це озеро ім’я Бенако має.
64 Джерела, що їх з тисячу, мабуть,
Від Валькамоніки до Гарди, гони
Пеннінські вмивши, в озеро течуть.
67 Всередині, де сходяться кордони,
Благословляти пастирі б могли
Народ із Трента, Брешії й Верони.
70 Де береги у низині лягли,
Бергамці не зруйнують чи брешійці
Пескьєри гарні та міцні вали.
73 А надмір рідини, якого в шийці
Не вміщує Бенако, випада
І витіка, мов через вінця в лійці.
76 Текти почавши з озера, вода
Більш не Бенако, а вже Мінчо зветься
Аж до Говерно, де у По впада.
79 Одразу ж річка до рівнини ллється,
Там ширшає, стає на взір ставка,
А влітку сохне й смородом береться.
82 Сюди ішовши, дівчина жорстка
Серед боліт вподобала місцину,
Хоча рослинність там була й рідка.
85 Звела вона тут з слугами хатину
І віддалась чаклунству й ворожбі,
Аж поки не поклали в домовину.
88 Сусідні люди збилися й собі
На тому, що його, немов намисто,
Твань оточила, дикому горбі.
91 Щоб згадувану в бесідах врочисто
Засновницю ніхто з них не забув,
Нове назвали Мантуєю місто.
94 Притулок мій залюднений вже був,
Аж поки легковірність Касалоді
Безчесний Пінамонте обманув.
97 Кажу на те, щоб, чуючи в народі
Щось інше про походження землі
Моєї, знав ти – це брехня, та й годі».
100 І я: «Ти, вчителю, слова незлі
Промовив щиро на мою повагу,
Що іншу річ вподібню я золі.
103 Але скажи: на всю оцю ватагу
Чи не уздриш хоч одного, який
Мою до себе привернув увагу?»
106 Тоді мені він мовив: «Той, з щоки
Якого борода по темній спині
Спадає, в дні, як в Греції-таки
109 В колисці місце лиш було хлопчині,
Авгуром був, з Калхантом кораблі
Послав з Авліди по морській пучині.
112 Це Евріпіл, діла його незлі
Співа моя трагедія висока, —
Її ж уривки знаєш чималі.
115 А ця от далі тінь кощавобока —
То Мікаеле Скотто; він митцем
Був у магічному дурінні ока.
118 Он Гвідо там з Азденте, з тим шевцем,
Який за дратвою, за копилами
Заходиться запізненим плачем.
121 Зриш грішниць, що, простившися з голками,
До чарів узялись через каприз,
Щоб чаклувать над зіллям та ляльками.
124 Але ходімо, бо сяйнув униз
Й, межі обох півкуль торкнувши зовні,
Склав Каїн за Севільєю свій хмиз.
127 Тієї ночі місяць був у повні.
Згадай лишень, що промені ясні
Вели тебе крізь чагарі безмовні».
130 Так, ідучи, він говорив мені.
 

ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ПЕРША

 
1 Так ми з моста на міст, багато вівши
Чужих моїй Комедії розмов,
Пройшли, щоб, зором глибочінь розкривши,
4 Ще на один поглянуть Лихосхов
В нових покарах і новій печалі;
Занадто чорним я його знайшов.
7 Як у Венеції, де в арсеналі
Взимі в’язка смола кипить, буя,
Щоб засмолити судна на причалі,
10 Що там стоять; і дехто обробля
Готове вже судно, а дехто маже
Борти мандрованого корабля,
13 Хто робить весла, хто канати в’яже,
Той ремонтує ніс, а той корму,
Хто ж на бізань, фок-мачту ладить тяжі, —
16 Тут не вогню, а вишньому уму
Завдячувала рідина кипінням,
Сочившись звідусіль у чорну тьму.
19 Смолу я бачив з булькотанням пінним,
І верх її шумливий то здіймавсь,
То опадав з бурхливим клекотінням.
22 Розглянуть я все пильно силкувавсь,
Та вождь, говорячи: «Дивись, дивись-но!», —
Відтяг мене відтіль, де я лишавсь.
25 Оглянувсь я, мов той, хто ненавмисно
Тікаючи від ворога учвал,
Все озирається зі страхом, звісно,
28 Оглянувся на шум страшних навал, —
І враз побачив – мчав на нас огидний
Диявол чорний по бескеттях скал.
31 Ах, та який же був він страховидний!
Невже такі бридкі всі хвостачі,
Як він, ширококрилий, прудкохідний!
34 На гострому високому плечі
Бридкого грішника держав і дряпав
На п’ятці шкуру в нього, несучи.
37 Гукнув з моста: «Гей, хто там з Лихолапів!
От старшина святої Зіти вам, —
Топіть його, а я назад почапав
40 У землю, де лише Бонтуро сам
Хабарничать нізащо не візьметься,
І з «ні» вам «так» за гроші зроблять там».
43 Жбурнув його, як завжди тут ведеться,
Й погнав назад; пес, пущений з ланця,
За злодієм так швидко не женеться.
46 А той пірнув і вирнув, та плавця
Чорти настигли, й кожен дав по тичці,
Із криком: «Ні Святого в вас Лиця,
49 Ані купань нема, як в Серкйо-річці!
Щоб не зазнав ти наших пазурів,
Сиди собі в смолі, як фрукт на дичці!»
52 Та й підчепили сотнею гаків,
Приказуючи: «Ти не будь докучним,
Чи стань одним з таємних шахраїв».
55 Так кухарі велять своїм підручним
Втопляти м’ясо гаком в казані,
Щоб не спливало й залишалось тучним.
58 І добрий вчитель мій сказав мені:
«Щоб не побачив хтось тебе одразу,
Сховайся за уступи кам’яні
61 Й не бійся, чуючи мені образу,
Бо від цієї чортівні я діл
Таких наслухався того ще разу».
64 А далі перейшов він мосту схил
І, шостого уздрівши схову ложе,
Нових набратись мусив мужніх сил.
67 3 такою лютістю і так вороже
Не нападають пси на жебрака,
Що всюди жебрає, де тільки може,
70 Як біси вистрибнули з-під містка
Та й кинулись на нього із гаками,
Але він гримнув: «Геть, юрмо дерзка!
73 Хай вислухає той мене між вами,
Кому ясний моєї мови зміст,
А там, як зможете, тягніть до ями!»
76 Гукнули всі: «Хай вийде Лихохвіст!»
І вийшов він, лишивши решту ззаду,
Й спитав: «Який тебе періщить хлист?»
79 «Чи, Лихохвосте, здумав ти до ладу,
Невже б то зваживсь, – вчитель мій сказав, —
Сюди прийти я, знавши вашу зваду?
82 Я з волі Божої сюди попав.
Отож не заважай, бо небо хоче,
Щоб іншому я шлях цей показав».
85 Пиха чортяча зникла неохоче.
Він розгубився, упустив свій гак
І мовив іншим: «Шкода, він проскоче».
88 Тут вождь мені: «О ти, що певно так
Сховався за уступ, з кутка зручного
Виходь, і хай тебе покине ляк».
91 І я підвівся і підбіг до нього,
Й чорти мене обстали у злобі,
І я боявсь їх зрадництва лихого.
94 Так, бачив я, тремтіли у журбі
Подолані, виходячи з Капрони,
В ворожій бачачи себе юрбі.
97 Припав я до вождя для оборони
Й в мерзотні пики утопив свій зір:
Добра не обіцяв їх зір червоний.
100 Гаки спустили й: «От завив би звір, —
Між себе мовили, – гучноголосо!»
Й відповідали: «То й гати до дір!»
103 Але на них поглянув гнівно й косо
Той чорт, що говорив з вождем моїм,
І вигукнув: «Облиш, облиш, Нечосо!»
106 А там сказав до нас: «Невільно цим
Уступом вам іти, бо арку шосту
Зруйновано не знати як і ким.
109 Щоб іншу путь вам відшукати просту,
Зайдіть в печери ближчої жерло,
Там вихід є ще до одного мосту.
112 Учора без п’яти годин було
Дванадцять сотень шістдесят шість років,
Як землетрусом міст той геть знесло.
115 Я шлю моїх оглянуть з усіх боків
І стан речей узнати в тім краю, —
Ви з ними йдіть; це захист ваших кроків.
118 Десятку, Бородо, збереш свою, —
Він став лічить: – Ти підеш, Злий Собако,
Й ти, Бахуре, й ти Росотопчію,
121 Й ти, Никлокриле, й ти, Старий Кусако,
Й ти, Ікло Вепряче, й ти, Труто-Змій,
Й ти, Неотесо, й ти, Дурний Чортяко.
124 По стежці смоляній ідіть самі,
А ті хай обминуть моста остачу
Й до переходу йдуть собі в пітьмі».
127 «Ой леле, вчителю мій, що я бачу!
Ти шлях цей знаєш, сам зі мною йди, —
Промовив я, – вони ж несуть невдачу.
130 Коли ти обережний, як завжди,
То чом не бачиш, зле вони клопочуть
І поглядами зичуть нам біди?»
133 А він: «Не бійся, хай собі скрегочуть, —
Це проти тих, засуджених навік,
Що із смоли тут виринати хочуть».
136 І вирушили всі на лівий бік,
Але з них кожен перед Бородою
Поміж зубами висунув язик,
139 А той їм з заду прогримів трубою.
 

ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ДРУГА

 
1 Я бачив вершників, які до бою
Ладналися з пихою в рівний стрій,
Але назад тікали із ганьбою;
4 Я бачив, ворог нищив навісний
Вас, аретинці; бачив я колони
Солдатів; бачив рицарський двобій
7 Під барабан, сурму, а чи під дзвони,
А чи на знак з високих башт фортець,
Місцевий або видний крізь кордони, —
10 Але ніде не бачив я, щоб грець
Обрав на свій сигнал просту волинку
Для всіх – чи піший то, чи верхівець.
13 Ми із чортами вийшли на стежинку
(Ну ж і компанія!), та зриш людей
Побожних в церкві, а п’яниць – у шинку.
16 Мій зір цікавився смолою, де
Хотів я бачить всі куточки схову
І всіх, хто шляхом вічних мук іде.
19 Немов дельфін, що хвилю вздрів, готову
Судно нещасне в вирах потопить,
Вистрибує з-під водного покрову, —
22 Так, прагнучи нестерпність мук зменшить,
Якийсь із грішників червону спину
Являв очам на блискавичну мить.
25 І наче жаби під жарку годину,
Лишаючи все тіло в глибині,
Самі лиш писки висувають з плину, —
28 Так скрізь чинили грішники сумні,
Але, щоб не зіткнутись з Бородою,
Ховались у киплячій гущині.
31 Я бачив – серце й досі рве журбою, —
Як забаривсь один і не пірнув
(Бува, лишиться й жаба над водою),
34 А тут Старий Кусака саме був —
Вчепився в кудли, зліплені страшенно,
І, як ту видру, сильно смиконув.
37 Їх імена узнав я достеменно,
Бо чув безперестанно кличі їх,
Коли вони звертались поіменно.
40 «Гей, Неотесо, пазурів кривих
Дай гостроту йому покуштувати!» —
Почулись голоси кількох із них.
43 І я: «Учителю, кортить спитати,
Хто із смоли киплячої там звівсь,
Як причепивсь до нього чорт рогатий?»
46 Мій вождь звернувся: «Звідки ти з’явивсь,
Коли?» – І дав той відповідь нам скору:
«В Наваррськім королівстві я родивсь,
49 І мати віддала служить до двору.
А батько мій був майстром темних справ,
Згубив себе й майна велику гору.
52 Своїм я в короля Тебальдо став
І, надто захопившись хабарами,
У цей окріп нарешті я попав».
55 Тут ікло Вепряче йому зубами,
Які не сором мати й кабанам,
Відчути дав, які від бивнів шрами.
58 Попалась миша в лапи злим котам!
Та Борода, йому спочинок давши,
Промовив: «Кинь, йому ще я задам! —
61 Тоді звернувсь до вчителя, сказавши:
– Як хочеш щось дізнатись, то спитай,
Поки не розшматований назавше».
64 І вождь: «Скажи, серед тутешніх зграй
Чи не трапляються якісь латинці
В смолі?» І той: «Ще мить тому, бодай,
67 З сусідом їхнім був я наодинці.
Куди приємніш бути із панком,
Ніж з тим, хто шле удари навздогінці».
70 Тут Бахур: «Годі ляпать язиком!» —
Сказав, і гак у руку, як острогу,
Уп’яв, і видер з м’ясива шматком.
73 А Трута-Змій наміривсь теж у ногу
Встромити гак, але очей грозу
На нього звів десятник дуже строгу.
76 Коли ущухло трохи все внизу,
Мій вождь спитав того, чия несита
На рану скорб лила гірку сльозу:
79 «А хто була ця тінь, смолою вкрита,
Коли весь інший залишив ти люд?»
Він одповів нам: «То був брат Гоміта,
82 Той, що з Галлури. Зла і лжі сосуд, —
Над ворогами владарю свойому
Він учинив занадто легкий суд:
85 Усіх за гроші відпустив додому,
Як сам казав. Він був не рядовим,
А був царем у царстві тім брудному.
88 А логодорець Мікель Дзанке з ним
Веде розмову. Часто і охоче
Говорить кожен про сардінський дім…
91 Ой, гляньте, як зубами він скрегоче!
Я дечого б чимало розповів,
Але боюсь, що гаком полоскоче!»
94 Помітивши, що раптом підступив
Дурний Чортяка злий, начальник лютий
Промовив: «Птах лихий, вгамуй порив!»
97 «Покличу, якщо хочете почути, —
Так зляканий став мову знов вести, —
Тосканців та ломбардців з ями смути.
100 А лихолапам краще відійти,
Щоб не лякали злістю нас своєю.
А я, не сходячи із висоти,
103 Сімох покличу стежкою цією
Прийти, як свисну, як це робим ми,
Зринаючи з смоли дихнуть над нею».