У такі хвилини Северин забував про роботу, намагаючись вловити і запам’ятати музичні фрази, такти, звучання акордів та хоча б кілька слів з нової пісні у виконанні чарівного голосу. Тоді й отримував Север порцію дошкульних та в’їдливих слів від товстого і лисого пана Бронека, наглядача по кухні, в незмінному чорному фраку і білих рукавичках, який одразу ж незлюбив того впертого батяра і цілий час гострив на нього зуба. Северин незадоволено повертався до клятого миття, вже вкотре вирішуючи кидати ту працю. Ото тілько ще пару днів – і всьо! Всьо! До холєри! До дідька! До курвої мами з такою працею!

Але сталося так, що Северин випадково розвідав, що вранці, коли зазвичай не було такої нагальної роботи, через коридори кухні можна було проникнути нагору до великої, порожньої в такий ранній час зали, де на сцені відбувалися проби оркестру та сольних виступів, розучування нових, модних пісеньок. Якщо обережно пробратися, то там, в закапелку за колоною, у напівтемряві, можна було спокійно насолоджуватися доброю музикою і співом, залишаючись якийсь час непоміченим. Ех, шкода тілько, що то були не виступи, а вправи, які періодично переривалися, аби потім знову заграти з того самого місця.

Так минали дні, а Северин і далі залишався мийником посуду в «Брістолі», і, зціпивши зуби, зносив усе дошкульніші зачіпки пана Бронека. Северин уже знав, що пан Бронек доводився якимсь далеким родичем власнику «Брістоля» пану Зарембському. І мабуть через той родинний зв’язок вони й мали такі подібні, тяжкі характери. Про важку вдачу натури пана Зарембського слава ходила по цілому Львову. Хоча його заклад був завжди в ідеальному стані і ніколи не мав жодних нарікань від заможних клієнтів, але от з обслуговуючим персоналом та особливо з артистами пан Зарембський постійно мав неабиякі проблеми. І хоча те місце було надто привабливе – відоме, гучне й грошовите, рідко хто міг ужитися, чи бодай якось порозумітися з тим нестерпним характером власника ресторації «Брістоль».

Ось настав такий час, коли й Северин, не витримавши, врешті, криків і принизливих знущань пана Бронека, теж вирішив полишити ту нещасну мийку в тепер чортовому для нього «Брістолі»! Але перед тим як забратися звідти остаточно, Северин розробляв план. Він мав дізнатися, де мешкає пан Бронко, і коли той буде в доброму гуморі вертатися домів, а таке траплялося доволі часто, непомітно підстерегти його та й віддячити за всі образи. І віддячити добре так, смачно, по-батярськи, аби пан Бронек до остатку свого життя запам’ятав – як то воно є, коли так необачно відкривати свою криву варґу на того, хто до такого ніяк не надається – на львівського батяра! Від такого пляну Северину стало легше на душі, і в останні дні праці на мийці, коли він тільки-но чекав слушної нагоди, аби здійснити свої наміри, жодної уваги на крики Бронека вже не звертав.

Якогось ранку, ще добре не виспаний, зморений після бучної батярської забави з моцним перепоєм, Северин сидів на своєму місці за колоною, спостерігаючи за пробами оркестру, які все не клеїлися. Та й не могли склеїтися. Бо якраз пробувалася нова виконавиця, яка володіла не дуже привабливим, не дуже чистим голосом, до того ж мала деякі проблеми і зі слухом, і з відчуттям ритму. А славилася вона на весь Львів насамперед своїми непомірними амбіціями, крутим гонором і препаскудним, гістеричним характером. Така її завищена самооцінка пояснювалася дуже просто – вона мала надзвичайно впливових і дуже багатих покровителів, які з незрозумілих причин були пристрасними, палкими прихильниками її надто суперечливого артистичного таланту.

І того дня репетиція відомого оркестру ресторації «Брістоль» нагадувала якусь нікчемну, жалюгідну самопародію, жорстоку карикатуру на самих себе. А все тому, що гонорова співачка мало того, що вибрала репертуар пісеньок, які їй зовсім не пасували, бо в основному велися від чоловічої особи, так вона ще всю дорогу чіплялася до музикантів оркестру, крила їх усіх на всі заставки, обзивала львівськими вар’ятами, батярами, селюками і весільними лабухами, звинувачуючи їх у невмінні грати в ті моменти, коли сама ж не потрапляла ні в тональність, ні в такт, ні в ритм. Оркестранти то все наразі терпіли, але не знали, скільки ще воно могло так протривати.

Зарембський змушений був погодитися на проби тієї артистки зі своїм оркестром і – подія у Львові нечувана! – особисто благально, мало не стаючи на коліна, попросив своїх музикантів порозумітися з тією, прости Господи, співачкою! і виконувати, по можливості, всі її вимоги, всі її захцянки, і не звертати, заради найсолодшого серця Ісусового, не звертати жодної уваги на ті її дурнуваті доколупування. А відтак спробувати звести все докупи, бо…

Бо раптом, за кілька днів перед тим, Зарембський нарешті втямив, що опинився на краю прірви, ганебного провалу, за яким би ланцюжком потягнувся невпинний відтік клієнтів, а це неминуче привело б до фінансових проблем і, врешті, краху всього підприємства. Зарембський раптом усвідомив, що вже ніхто з відомих чи просто добрих львівських артистів уже не прагнув мати з ним жодних справ. І все то через його дурнувату вдачу. А не стане у Зарембського співаків – розпадеться його знаменитий оркестр. Давні клієнти, звиклі до веселого проводження часу за доброю вечерею, почнуть оминати його заклад, зарплати доведеться всім знизити, а тому вправні кухарі, адміністратори, досвідчені старі кельнери зачнуть шукати іншу роботу. О Господи Ісусе! До чого так може дійти?! Пресвята Діво Маріє! Янголи-хоронителі! Згляньтеся! Помилуйте! Позбавте нещасного від усього лихого, усіх напастей, від бід і злиднів. І Зарембський ревно молився.

Справа виглядала так, що ота відома львівська артистка тепер була чи не єдиною надією, соломинкою для потопаючого, ще якийсь час втриматися на поверхні, заки вдасться щось вигадати. Запросити кого-небудь з інших міст було б найпевнішим. Та для цього потрібен час, якого у Зарембського вже не було.

Коли та співачка знову, вже вкотре, не втрафила в потрібну ноту популярної пісеньки про такого собі львівського фацета, який з букетом білих троянд чекає на кохану, та так і не дочекавшись коханої, минає його життя, розімлілий від теплого повітря, вкрай захмелілий Северин, якому набридло вже, ховаючись за колоною, ледве себе стримувати і тихо дерти лаха з того всього, врешті не витримав.

– Я перепрошую, панове! – Кілька стрімких кроків і Северин опиняється на естраді. – Ще раз всіх перепрошую! Але тота пісенька лине з душі глибоко нещасного чоловіка. Чоловіка, який безнадійно кохає.

Співачку з переляку відразу заціпило і надовго відняло голос. Вона гучно гикнула і, керуючись якимсь могутнім інстинктом самозбереження, невпинно гикаючи, непомітно зникла зі сцени.

Від такої несподіваної Северинової з’яви музиканти сполошилися, як пташки, почали незадоволено перешіптуватися між собою: «Що?! Що він ту робит?! Та то якийсь батяр! Що він собі дозволяє? Де поліція?»

Та той, такий зловісний шепіт незадоволення, здавалося, лише підбадьорював Северина і, незважаючи ні на що, піднесено вів далі.

– Вам тут слід взяти на півтону нижче і не так швидко. І відразу всьо стане на свої місця! Зара я вам покажу, як то ся співає!

І, не зважаючи на наростаюче обурення ошелешених музикантів, Северин почав співати той куплет, який перед тим ну ніяк не вдавався. Раптом весь великий порожній зал ресторації до найпотаємніших закутків і закапелків наповнився лагідним і таким щемливим звучанням рідкісного ліричного тембру. Цей неправдоподібно чистий, оксамитовий, сильний голос Северина вмить змусив усіх музикантів змовкнути і повернутися на свої місця. Северин співав далі, а на обличчях музикантів мимовільно з’являлися теплі посмішки. Северин вже збирався завершити своє виконання на цьому одному куплеті, але зачаровані його співом оркестранти, не змовляючись, раптом заграли музичний програш перед наступним куплетом.

І Северин співав далі, вже у супроводі оркестру. В ту ж мить всі відразу відчули, що неочікувано для всіх – ось воно, сталося! Пісня зазвучала, заграла нарешті всіма своїми барвами! Таке ідеально чисте, досконале, гармонійне поєднання музики і співу раптом відбулося з ходу, без будь-яких проб! І то було щось неймовірне, щось феноменальне!

Після завершення такого неочікуваного для всіх ідеального виконання зал ресторації з усіма оркестрантами поринув у блаженну тишу, яка тривала, здавалося, цілу вічність. Розірвав цю тишу сам Северин. Хмільні випари, які було вляглися під час виконання пісні, по-новому заграли в його голові, до нього знову повернувся грайливий батярський настрій і гумор.

– Всім велике і щире «дякую»! – Северин уклонився порожньому залу і, розвернувшись до оркестрантів, посміхнувся: – І вам, панове чудові музиканти, красно дякую за приємно проведені хвилини! – По-блазенськи, найширше розвівши руки в сторони, вклонившись оркестрантам до самої землі, Северин випрямився, всміхнувся та з вигуком: «Ех!» зіскочив зі сцени. А за тим глибоко, по-батярськи засунувши руки в кишені своїх старих зацофаних споднів, попростував до виходу.

– Одну хвилинку! – раптом на весь зал рознісся грізний голос пана Зарембського. Виявляється, він, теж непомічений ніким, десь з-за колони весь цей час спостерігав і за репетицією співачки, і за всім тим, що відбувалося потім. Всіх у залі заціпило – ой, що то зараз почнеться! Та Зарембський на диво спокійно і мирно провадив далі: – Я це вам, вам кажу. Як вас на ймення, прошу пана?

Він звертався чітко до Северина, якого й спинив своїм окликом, але той все оглядався розгублено по залу, шукаючи якусь іншу особу, бо ще не усвідомлював до кінця, що то саме до нього звертається сам власник «Брістоля», який раптом виник тут, наче чорт із табакерки.

– П-перпрошую, п-пане, але я нічого такого н-не вчинив, н-не заподіяв, – залопотів не на жарт перестрашений Северин.

– А я вас ні в чому не звинувачую! Навпаки! То ви назвете, нарешті, своє ім’я? – Зарембський вже з нетерплячкою перервав жалюгідні Северинові виправдовування.

– Северин! – відповів спокійно, нарешті взявши себе в руки, і чогось гордо задер голову догори.

– Отже, Северин? Чудово! Таке справжнє козацьке ім’я! Хе-хе! Пане Северине, прошу до мого кабінету. Матиму до вас одну пильну справу. А ви, панове оркестранти, продовжуйте з нашою неперевершеною. А де ж вона? – Директор приставив дашком долоню над очима, визираючи в потемках зали співачку. – Ага! Ось ви де! Чого це ви там ховаєтесь? Будь ласка, продовжуйте репетицію. Вам доведеться ще багато попрацювати з нашими музикантами. А після закінчення виправи я з вами теж хотів би мати розмову в своєму кабінеті. Продовжуйте, панове, продовжуйте!

Зарембський рвучко розвернувся і, підійшовши до Северина, який все ще стояв спантеличений і не міг зрушити зі свого місця, владно показав йому на засклені двері виходу з зали. І вже на ходу, як завжди діловито, своїм металічним голосом, який наводив панічний жах на всіх без винятку співробітників «Брістоля», розпитував далі в Северина:

– Чи багато ще знаєте відомих пісеньок?

– Та так. Достатньо! – Северин, усе ще гаразд не отямившись, перелякано дріботів за паном Зарембським.

– Добре! Ще які можете назвати?

– Ну, та різні. Треба сісти, пригадати. Ну, наприклад, ще «Моя кохана краків’янко». Потім «Не забувай ніколи ту весну», «Чи ти чуєш голос мого серця». Ну, і батярських цілу купу знаю.

– Того не треба! – Директор відмахнувся рукою. – То вже нас не цікавить!

І вони зникають у довгих коридорах ресторації «Брістоль».

Северин переминався з ноги на ногу на м’якому ворсі великого і дорогого перського килима, яким було вистелено чи не півкабінету пана Зарембського. Тут він почувався дуже ніяково, до того ж похмілля ще давалося взнаки.

Щойно вони зайшли до кабінету, як одразу задзеленчав телефон. Директор зняв слухавку, коротко, по-діловому відповідав і щось занотовував у записнику на столі. А Северин знічев’я роззирався по кабінету.

Темні шкіряні фотелі по обидва боки директорського столу; дорогий колекційний посуд у старовинних різьблених та інкрустованих перламутром креденсах; пальми та фікуси у масивних вазонах на підлозі; вся стеля та панелі стін вкриті витонченою ліпниною з позолотою, крім того, стіни вкривали дорогі шовкові шпалери; бронзові бра, підсвічники у всьому просторі та торшери по кутках кабінету.

– То ви погоджуєтеся заспівати кілька пісень з моїм оркестром? – Северин аж здригнувся від несподівано різкого запитання пана Зарембського, який раптом опинився за його спиною. Владний голос вивів Северина з мелянхолійної задуми. – Всього один вечір! Кілька пісень, які ви назвете. За гонорар можете не хвилюватися. Гонораром залишитеся задоволені. Отже, ще раз запитую – ви погоджуєтеся заспівати з моїм оркестром?

– Не знаю. Я ще ніколи в житті.

– Отже, погоджуєтеся, так? – директор нетерпляче урвав Северина, схиляючи його до потрібної відповіді. – Так, чи ні? Кажіть! Всього лише один вечір. Можна спробувати! Так? То ви погоджуєтеся, так?

– Та… ніби… так, – Северин наважився нарешті щось відповісти, бо раптом відчув у своєму тілі нездоланну хвилю солодкої спокуси. «А, до дідька! Та треба спробувати, раз є така нагода». Але даючи цю згоду, він тим ніби сам себе приголомшив, аж йому запаморочилося в голові.

– От і чудово! – без будь-яких емоцій на обличчі голосно промовив пан Зарембський. – Виступ післязавтра, початок о сьомій годині. Завтра о дванадцятій пополудні ви зустрінетеся на репетиції з моїм оркестром і підберете невеликий репертуар, три-чотири популярних пісні, які ви забажаєте виконати. А о третій годині зустрінетеся з моїм кравцем. Він підбере вам вбрання на виступ. Все зрозуміло?

Северин слухав з відкритим ротом і баранячим поглядом дивився на пана Зарембського.

– Я повторюю, все зрозуміло? – вже підвищеним тоном, нетерпляче перепитав пан Зарембський.

Северин розгублено закивав головою. Директор підійшов до столу з чорними телефонами, зняв з одного слухавку і набрав потрібний номер.

– День добрий! Попрошу пана Казімєжа до тєлєфону! – І вже за хвилину: – Пане Казімєж? День добрий! То Зарембський вас турбує! Так, так. Дякую, дякую. І вам того ж бажаю! Пане Казімєж, завтра до вас о третій пополудні підійде пан, який називається Северин. А прізвище має… – Пан Зарембський прикрив слухавку долонею і звернувся до Северина: – Кажіть ваше прізвище, швидше!

– Бабій! – Збентежено вигукнув Северин.