Він гуляв і вбивав по-королівськи. А королева була така прекрасна…

Еміль Золя

1

У безконечній тиші безмежного Всесвіту згасали останні акорди. Оркестр завершив тріумфальне прем’єрне виконання джазової композиції. Мелянхолійна і така млосно-тягуча пауза нараз оповила всю залу, запанувала у її видимому й невидимому просторі, який мерехтів у пасмах легкого туману від гарячих потоків потужного освітлення, людського тепла, папіросного диму та випарів з кухні. Тут не обійшлося й без хитромудрих фокусів пана Адама. Йому, звичайному електрику, вдалося вміло поєднати магію музики з магією світла.

У такі нетривкі миті щастя, яке пронизувало аж до сліз, водночас присипляючи та заспокоюючи душу, багатьом постійним відвідувачам цього знаного на пів-Львова закладу Зеника Смаги бажалося лише одного – померти! В ту ж мить покинути грішну Землю, ніколи більше не повертатися до її вічних проблем, до думок і балачок про гроші, злидні і хвороби, до тих нестерпних, тепер уже постійних репортажів та розмов про нову, велику війну…

Труба Енвера Булфара в загальному звучанні всього оркестру не розчарувала і нікого не лишила байдужим. То було несамовите переживання чогось незвіданого, чогось, що ніяк не передається словами. І, як ознака доброго дива музики, після завмирання останньої ноти ще довго тиша панувала у просторі.

Та ось публіка з відчутним задоволенням, бо несила було вже тамувати подих, поволі виходила з навислої паузи. Спочатку полинули поодинокі плескання рук, і вже за кілька секунд одностайно і бурхливо, зі схвальними вигуками, а подекуди вже й на американський манір – свистом, зала дякувала оплесками щасливим, усміхненим музикантам, яким цього разу вдалося проникнути в найпотаємніші і найтемніші закутки нутра вибагливої львівської публіки.

Від щастя Зеник перебував на сьомому небі. Сьогодні був його день. Йому випало пережити саме той рідкісний момент у житті, про який кажуть, що зорі на небі зійшлися, і доля подарувала йому хвилини найвищого піднесення та блаженства.

Нове, дорогоцінне придбання Зеника Смаги – геть юний трубач, татарин Енвер Булфар. Неймовірно талановитий, геніальний музикант, унікальний і своїм хистом, і своєю манерою гри, що всі у Львові, навіть витончені поціновувачі джазу, не могли надивуватися: як таке могло статися, як воно могло з’явитися у місті, де ніколи не існувало видатних традицій джазового музикування, та ще й у татарській, мусульманській родині…

Вперше Зеник побачив Енвера досить давно, на виступі в ресторації «Колізей», коли юному генію заледве минуло п’ятнадцять літ. Гра Енвера настільки заполонила Зеникову душу, що він твердо постановив – за будь-яку ціну переманити молодого трубача до себе.

Енвер, хоча й був ще зовсім хлопчиськом, та на диво дуже добре знав собі ціну. Мабуть, далася взнаки спадкова підприємницька жилка народу, до якого він належав, а особливо виховання в його не бідній і напрочуд ліберальній родині. Багато родичів Енвера навчалися у найпрестижніших університетах Європи, ставали з часом відомими юристами, фінансистами, лікарями, науковцями. І батьки Енвера крізь пальці дивилися на ті його захоплення музикою, а на всі закиди своїх єдиновірців відповідали: якщо Аллах дарує їхній дитині такі здібності, отже, така Його воля! І вони не мають жодного права ні сумніватися, ні, тим більше, змінювати волю Аллаха! А крім того, Енвер був наймолодшим у традиційно чисельній татарській сім’ї і, звісно ж, пестунчиком, улюбленцем усієї родини.

Енвер одразу заломив Зенику таку ціну за свій перехід до нього, що той іно присвиснув, закотив свої пукаті очиська до неба і відступив. Так тривало чотири роки, поки Енвер не перебродив майже по всіх львівських рестораціях, клюбах та дансингах. І всюди його щось не влаштовувало, всюди йому починала грати його гаряча татарська кров. Всюди починалося з незадоволення, продовжувалося напруженням, закінчувалося шкандальом, розривом і переходом у інший оркестр.

Зеник усе вичікував. Він дуже добре відчував, що конфлікти Енвера з тими всіма львівськими фраєрами від музики пов’язані не з грошима. Вони для Енвера – не головне. Для Енвера головне – музика. Якось не складалося йому зігратися з жодною джазовою групою у Львові так, як би він того хотів… А все тому, що постійно бракувало до його таланту відповідної майстерності, відчуття гармонії та ансамблю у грі інших музикантів.

Зеник терпляче вичікував. Добре знав – рано чи пізно то мусить статися. І цей час настав. Енвер сам прийшов до нього. Стояв на бетонній долівці його закладу якось невпевнено, похнюплено, у довжелезному, завеликому як на його щуплу фігурку сірому плащі, ховаючи руки в глибоких кишенях, і розглядав Зеників дансинг, порожню наразі сцену.

Досі Енвера стримувало те, що Зеник був українцем і знався з львівськими батярами, а це могло б спровокувати зайвий інтерес з боку влади, особливо поліції. Зеник свято запевнив понадміру обережного Енвера і навіть заприсягся усіма найтвердішими батярськими клятвами, що з львівською владою у нього ідеальні стосунки, а всі дільничні поліцаї у нього в кишені, після чого юридичні справи вони владнали і підписали папери напрочуд швидко.

І от сьогодні – особливий день, справжнє свято, другі уродини старого Зеника. Відбулася прем’єра, перший виступ Енвера Булфара з його новим, повністю укомплектованим оркестром! Для Зеника то була найдорожча мить щастя – почути Енверову трубу на своїй сцені зі своїм оркестром! Така то була мить щастя, що йому здалося – більше таке не повториться, і в своєму житті він уже не зможе ніколи ні відчути, ні пережити чогось подібного.

Оплески, свист, схвальні вигуки не вщухали. Публіка шаленіла від непідробного задоволення, від справжньої насолоди. Ось на авансцені знову з’явився Енвер. Овації в залі з новою силою підірвали всю публіку. Енвер, розчахнувши руки, тримав у одній свій коштовний інструмент і, ніби обіймаючи кожного з присутніх, обвів широким жестом увесь простір зали й вклонився вдячній публіці. І ніби не відпускаючи ту хвилю найвищого захоплення, за невловимим помахом невидимого диригента, оркестр завзято вшкварив латиноамериканську самбу. Всі присутні в залі зірвалися з місць і, перекидаючи по дорозі стільці, повискакували на танцювальний пляц та й поринули в ритми запального, модного танцю.

Про надзвичайну майстерність музикантів Зеникового оркестру слава Львовом ширилася дедалі більше. Тривав стійкий запит на концерти та виступи, відповідно – кишені тих музикантів, яким ще вчора крім жебрацького вуличного музикування, нічого більше не світило, наповнювалися дзвінкими золотівками. А все то – добрий геній всіма шанованого пана Зеника! Дай йому Боже довгих і щасливих літ життя! Достатку і міцного здоров’я! Щастя й радості! З роси і з води!!!

І музиканти сповна віддавалися шаленству музики, чесно відпрацьовуючи всі ритми бойових танців зулусів, акорди і такти незнаних нетрів дикої Амазонки вкупі з африканськими джунглями та спекотними саванами кратеру Нґоро-Нґоро.

Жвавий танець нарешті скінчився, вимотавши майже всю енергію з ошелешених відвідувачів. Знеможена публіка, кволо аплодуючи, пленталася до своїх місць. Всі потребували короткого перепочинку, доброї випивки та закуски.

Ось і сам пан Зеник у дорогому, елегантному світлому костюмі з яскравою краваткою-метеликом, задоволено піднімався на сцену. Гарно кланявся на всі боки чисельній публіці, підносив догори долоні, лагідно припрошуючи втихомиритися і дозволити йому промовити кілька слів. Зеник підійшов до рампи, де на важкому металічному штативі незграбно стовбичив мікрофон, що скидався на великого павука-хрестовика, який чатує на здобич посередині своєї павутини. Не скидаючи зі свого обличчя посмішки, Зеник театрально здивовано закотив брови догори й ошелешено розглядав це диво техніки. Потім прокашлявся. Залою одразу пролунав гучний звук, який викликав серед публіки регіт задоволення.

– О!.. Працює, до холєри! – Радісно розпочав свою промову Зеник. – Рухаємося в ногу з часом! Маємо теперка і в нашому улюбленому льокалі перший у Львові мікрофон! Хе-хе-хе!.. – І Зеник гучно у нього заплескав.

Моцний ляскіт оплесків, вкупі зі щирим реготом пронісся по залі, змушуючи публіку підтримати той черговий Зеників бзик. Ото вже той Зеник бзденькнув! Перший у Львові мікрофон! Ха-ха-ха!.. Та який то перший!.. Але хай вже старий тішиться! Той Зеник вічно любить фраєрство скорчити, як у воду пукнути. Далі оплески в залі супроводжувалися бадьорими вигуками з місць.

– Зенку, не кремпуйся! Гони віци, Зенку! Віци давай!..

– Вали кавали, Зенку! Кавали відпускай!..

Зеник з розумінням прикрив повіки своїх банькатих очей, закопилив губу і, ствердно кивнувши головою, заспокійливо замахав піднятою рукою.

– Ціхо-ціхо!.. Буде, буде!.. Всього нині буде досить – і віців, і кавалів!.. Та насамперед для нашої поважної публіки в такий феноменальний вечір буде багато доброї музики і чарівного співу! Так, панове?! – І на цій фразі Зеник рвучко з вказівним пальцем розвертається до музикантів оркестру, а ті, мов по команді, вмочили пару запальних тактів у гучному супроводі барабанів.

Це викликало нову хвилю оплесків, вигуків та свисту. Круговий рух долоні – і всі звуки оркестру потрапляють в Зеників кулак. Музика вмить змовкає. Постійні відвідувачі дансингу тішаться, мов діти, вони просто обожнювали ці фраєрські фінти Зеника і все глибше стверджувалася серед них загальна думка, що з роками до його поважного образу більше пасувала роль старого, досвідченого конферансьє. Зеник задоволено оглянув збуджену публіку, знову підніс заспокійливо руки догори.

– Отож, файно-сьмо відбули Великодні свята, та й мусимо трохи ся бавити, бо сам пан Бог так велів!.. Бо так ся стало і ніц тому не зарадиш, але маємо нині кілька уродинників! А то є наші шановні Михайло Цяпало, Іван-Орест Шиманський та всіма знана, кохана Домна Щур з ґонорової родини Когутів! Тож привітаймо їх всі разом!.. – Зеник першим заплескав бадьоро, вся зала піднялася зі своїх місць і підтримала його оплесками. А Зеник вів далі: – У такий приємний вечір вартує презентувати щось свіже. Чи не так, панове? – Зала підтримала слова Зеника схвальними вигуками. – А тому, крім уже чудесної композиції у виконанні нашої нової зіроньки – Енвера Булфара… Енверчику, вітаю, найщиріший респект!.. Оплески Енверу!.. Я з величезною радістю і з не меншою приємністю оголошую, що сьогодні весь вечір на цій сцені наш неперевершений, незрівнянний Северин Бабій!.. Привітаймо його, панове!..

Северин майже весь вечір сидів у темному кутку зали сам, він не скинув свого незмінного капелюха, а, навпаки, ще глибше натягнув його аж до самого носа, простягнув під столом ноги і куняв. Йому було добре. Йому було дуже затишно, а чарівна музика його просто заколисала, навіявши несподівані та неймовірно казкові образи.

Що-що, а ховатися, зникати в будь-якому просторі Северин у житті вмів найкраще. З ранніх літ, живучи на вулицях, які не раз в усі пори року, за будь-якої погоди ставали йому прихистком, домом, ліжком і, при потребі, криївкою, він дуже добре осягнув те хитре і таке необхідне для будь-якого батяра ремесло. Та сьогодні робив це зовсім не задля фраєрського форсу. Перехиливши кілька чарок доброго коньяку, він зробив висновок: «Той Зеник, скурвий син, видко, таки позбувся своїх знаменитих боргів, вицофався нарешті, старий пердун, з фінансової скрути, коли може собі дозволити пригощати публіку правдивими напоями, а не якоюсь там циганською цьмагою».

Перед тим як закуняти, він майже годину спостерігав за залою, шукаючи поглядом ту загадкову панну, ту чарівну незнайомку, яку помітив уже давно. Уперше зауважив її, коли у дуже доброму гуморі і відповідному градусі шпарив на всю губу батярських пісеньок, аж уся зала підтримувала його п’яним хором. В ту мить крізь тьмяний серпанок він натрапив поглядом на цікаву незнайомку в коштовному і звабливому вбранні, яка незворушно вмостилася на стільці, закинувши ногу на ногу. Опершись ліктями на край столика, вклала ніжне підборіддя на зігнуті зап’ястя рук з довгими тонкими пальцями, а очі і майже півобличчя ховалися під широкими крисами елегантного капелюшка. Уздрівши таке, Северин відчув, як його добре лупнуло моцним розрядом струму. Але найбільше його зачепили витончені, неймовірно чуттєві губи незнайомки…

Та треба було догравати на сцені свою батярську роль, доспівувати останній куплет. А незнайомка зникала щоразу непомітно, так само як і з’являлася. Своїм мистецтвом ховатися вона, очевидно, набагато перевершувала Северина. З того часу всі його думки й бажання, вся його уява були заполонені містичним для нього образом невловимої незнайомки, яка так несподівано замешкала у його душі та помислах.

Але й в інші дні, коли надворі дощило, коли було зимно та слякітно на вулицях і публіки в дансингу збиралося небагато, коли серце краяли сумні думки і душу опановував тужливий настрій, коли Северин виконував лише ліричні пісні, вона з’являлася теж. І хоч як не намагався Северин розгледіти її у натовпі перед своїм виступом, то все було намарне.

У нових, розкішних сукнях ця таємнича панна виникала несподівано серед публіки і завжди вибирала недостатньо освітлений столик, залишаючись лише тінню. А густі хвилі туману з вулиці та п’янкого тютюнового диму, розмиваючи її силует, лише поглиблювали відчуття містичної з’яви чарівної панни. Ця загадка незнайомки дедалі дужче роздрочувала уяву Северина, бо щойно остання пісня у його виконанні добігала фіналу, як вона несподівано підводилася і, не озираючись, повільно і граційно оминаючи столики, зникала у темряві коридору.

Северин не мав права уривати на півслові пісню, не міг, не уклонившись публіці, полишити сцену. Йому залишалося завжди безнадійно спостерігати за тим невмолимим зникненням незнайомки і проводжати її осину талію та пружні, спокусливі сідниці поглядом, сповненим невимовного жалю…

Йому так і не вдалося жодного разу хоча б на секунду зазирнути у її очі, побачити все обличчя. Ось і цього разу він намагався помітити її серед гостей закладу, прагнучи заговорити, познайомитися… Цей образ невловимої красуні не міг його не зацікавити, адже вона з’являлася лише на його виступах!.. Ця незнайомка його збуджувала, вабила, не давала спокою…

Несподівано в його кольорові марення продерлося: «Наш неперевершений, незрівнян-н-ний Севери-и-ин Ба-а-абі-і-ій!» Залунали оплески, світло прожекторів забігало по залі, аж поки не упіймало Северина і не застигло. А він повільно підвівся, пружно розправив широкі плечі, скинув і недбало повісив на спинку віденського стільця свою стареньку маринарку. Залишаючись у самій сорочці без краватки, в камізельці і капелюсі, абияк закатав манжети сорочки. Тоді з руками в кишенях, з виразом шляхетної нудьги, оглядаючи залу з-під крисів капелюха, пробирався поміж столиків до сцени. А там, в яскравому сліпучому світлі, яке перетворювало публіку на суцільну темну масу, Северин подарував їй свою безцінну, чарівну і таку звабливу для сотень найпалкіших прихильниць усмішку. Потім підійшов до мікрофона, витягнув з кишені руку і підняв догори. І зала принишкла. Залунав його густий і глибокий оксамитовий голос. Він дякував публіці, а відтак дякував Енверові за його фантастичну гру. Та раптом Северин затнувся. Зала напружено завмерла. Тієї секунди всім здалося, що їхній кумир на сцені настільки перейнявся і музикою, і грою Енвера, що не може стримати свого розчулення. Публіка отетеріло, не порушуючи мертвої тиші, зачаровано спостерігала за Северином, жадібно всотувала всі його рухи й навіть мовчанку. А той все не міг відірвати свого погляду від столика під стіною.

Помилитися він не міг. Це була вона!..

Пауза дещо затягнулася…

Отямившись, Северин промовив:

– Перш ніж запропонувати вам чудовий львівський романс, я хотів би запросити на цю сцену всіма нами знаного гумориста Міська Макальондру!..

З-за одного зі столиків піднялося двоє хлопаків і попід лікті винесли та поставили твердо на ноги опецькуватого чоловічка, який усе похитувався. Вони, мабуть, були дуже втішені, що нарешті позбулися своєї почесної місії! Сам Северин найняв тих юних батярів приглядіти пильно за Міськом і в жоднім разі не дати йому більше ні грама випити аж до самого виступу. Батяри поставилися до цього прохання з глибоким розумінням, хоча це далося їм дуже непросто, а відтак з полегшенням зітхнули й відразу поквапилися до буфету пропивати чесно зароблені Северинові золотівки.

Місько Макальондра під сміх та оплески зали викотився перевальцем на сцену, тримаючи в руках дворучну пилку і смичок. З масною посмішкою на круглому обличчі він розчулено кланявся збуреній залі. Жестом руки Северин стишив залу, а сам аж сяяв від задоволення – дякувати Богу, Місько ще перебував у робочому стані.

– Маю надію, коханий наш Міську, що гумору нині буде аж забагато, нє?!.. Та мушу всіх здивувати, бо наш любий пан Макальондра з’явився туткай не для гумору. Зараз ми продемонструємо ще один, мало кому відомий талант нашого Міська, який люб’язно погодився підтримати мене у виконанні нової пісні. Будь ласка, принесіть стільчика для пана Макальондри!..