4

Найперше, що врізалося в пам’ять малого Северина – то були мамині сльози. Йому потім увесь час здавалося, що мама іншого в своєму житті не знала і ніколи не мала, а тільки сльози й роботу, сльози й роботу. Такою він її запам’ятав собі на все життя. Завжди одна, в убогому напівпідвальному помешканні на Клепарові, зігнута над стареньким «Зінгером». Та швейна машинка була справжнім спасінням для усієї їхньої невеликої родини. Северин мав ще старшу сестру Тетяну. Ту швейну машинку начебто приніс його батько, особа ще більш таємнича, ніж мама, бо його Северин ніколи в житті не бачив, навіть знимки жодної не збереглося. А всі його розпитування, вивідування у мами про батька викликали у неї лише сльози. Малий Северин з усього нелегкого і такого таємничого життя його родини зміг лише розвідати, що тато був січовим стрільцем, а потім воював в УГА і загинув за Україну. Та де його поховали, де його могилонька, так ніколи ніхто й не відповів. Севериновій мамі вдалося лише дізнатися, що зустрів її коханий чоловік свій останній час на полі бою десь під Вінницею. Ото й усі відомості про рідного батька, з якими довелося далі йти по життю малому Северину.

Щойно Северин трохи підріс, його з іншими, такими ж, як і він, хлопчаками, хто залишився без батьків, заходилися виховувати рідний Клепарів та львівські вулиці, на яких він разом зі своїми малими кумплями пропадали цілими днями. А маму він уже більше ні про що не розпитував. Набридло постійно бачити її сльози. Не хотів більше тривожити. Нехай уже залишається наодинці зі своєю бідою, якщо вона для неї така дорогоцінна, що не бажає поділитися жодним словом навіть зі своїми дітьми. Нехай краще уже оте вічне торохтіння «Зінгера», постійна робота, яка відволікала маму від її тяжких дум. А що Северинова мати була кравчинею першокласною, про те знали й далеко поза рідним Клепаровом. І замовлень вона мала стільки, що вже майже не виходила з дому, бо всі замовники йшли до неї самі. А як трошки підросла Тетяна і почала куховарити, то вже небавом, якось само собою, перебрала на себе і всю іншу домашню роботу. Тоді мама взагалі не покидала хату, окрім як відвідин церкви, і ніби пришила себе до тої швейної машинки.

Завдяки маминому вмінню Северин ніколи не бачив тої біди, як то бувало з іншими його ровесниками, дітьми батярських околиць. Він завжди був ситим, чистим і доглянутим, і завжди охайно, навіть по-модному добре вбраним. Тому таке відчуття неусвідомленої потреби носити якщо не дороге, то хоча б чисте, охайне вбрання залишиться назавжди з Северином, якої б життєвої скрути він не зазнавав.

У школі Северин вчився дуже добре. Навіть був найкращим учнем. Всі вчителі були ним дуже задоволені і покладали на нього великі надії – а раптом йому, хоча б одному з класу, вдасться виборсатися з такого життя. Особливо Северином був задоволений парох місцевої парафії, а все тому, що він, коли ще був маленьким Севцьом, сам, без дорослих, прийшов проситися до церковного хору. Парох хоча й був вельми подивований таким проханням малого, все ж таки дозволив йому відвідувати хор, тим більше, що в малого виявився ідеальний слух. Малого Северина тягнуло до музики і невдовзі він самотужки вивчив нотну грамоту.

Та ось мами не стало. В одну мить життя Северинове змінилося. Ні, не можна сказати, що воно стало гіршим. Воно просто змінилося, стало геть іншим.

Його вже зовсім доросла сестра Тетяна стала повноправною господинею. Тепер уже вона була і швачкою, і прачкою, і куховаркою. Хоча кравчинею вона виявилася не такою жвавою і не такою вправною, як її мама, все одно, замовлення надходили й далі. Але от Северинові тепер довелося допомагати сестрі на господарці. Він був змушений покинути школу і поступово звикати до нового життя. Звичайно, вічно так би не тривало. Ще яких два-три-чотири роки і його сестру як дуже добру господиню, хтось би обов’язково потягнув заміж. Тому й залишалося Северинові одне – міркувати, як би то собі знайти якусь роботу. Тут вибір був невеликим і доволі традиційним: або ставати гоноровим батяром, коханцем львівських вулиць, освоїти якесь злодійське ремесло, а потім згнити в Бригідках, або ставати таким собі напівбатяром, йти перекладати бруківку і до кінця життя гибіти на тих львівських вулицях вже не як коханець, а як справжній невільник.

Замолоду Северин вирішив випробувати фортуну. І пішов на львівські вулиці опанувати картярське ремесло. Спочатку йому всміхалося щастя. Він вигравав, був завжди при грошах. Та ось стався випадок, за яким починається потайна сторінка Северинового життя. Ще майже підлітком він потрапив на два роки до цюпи. Як то могло статися, про те ніхто з його приятелів нічого певного сказати не зміг би. Одні казали, що програвся і мав борг, який не зміг вчасно повернути, бо не бажав. Вважав, що його обмахлювали. Зчинилася бійка, в якій він когось нібито забив. Інші казали, що він якогось відомого шулера злапав за руку на гарячому. А тут набігли поліціянти. Видно, що хтось їх попередив, бо шулеру якимсь дивом вдалося втекти. Ще інші казали, що то не через гру, не через карти і ніяких боргів за Северином ніколи не водилося, а просто клепарівські щось не поділили з личаківськими. Северин, звичайно, стояв за клепарівських. Найдивніше було те, що сам Северин, коли повернувся з в’язниці таким, до холєри, моцним збуєм, що його на Клепарові спочатку ніхто не признав, жодним словом ні за яких обставин не згадував про ту загадкову історію. Ніби нічого й не було такого у його житті. І щось у нього вивідати так ніколи нікому і не вдалося. Та було в тому ще й таке, що всі довкола помітили разючі зміни, які сталися з ним за роки, проведені у цюпі. З веселого, жвавого і допитливого, відкритого до всіх і до всього молодого батяра, Северин зробився мовчазним, відлюдькуватим, понад міру задумливим. І що з ним такого в тій в’язниці могло статися – про це також ніхто не міг здогадатися. Подейкували, що за тих пару років він пройшов добрий університет, показав себе якнайкраще, моцним хлопом, що не буде ні під ким ходити, і тим завоював серед усіх шанобливу повагу, навіть авторитет. І через те зійшовся він там з іншими, правдивими авторитетами, чи то циганами, чи то вірменами, чи то з жидами, які вже там йому щось нашептали, чогось його навчили.

Так то було, чи ні, але тепер Северин викликав серед свого люду острах, обережність і ще більшу повагу, ніж мав її доти.

Северин за ті два роки справді дуже перемінився. То одне, що він став таким відлюдькуватим, полюбив самотність і ні з ким тепер кумпаній не водив, навіть з найвірнішими кумплями, що неймовірно їх засмутило. Северин тепер ніколи не торкався карт, та й до цьмаги став байдужим. Але то не головне. По-справжньому Северин усіх на Клепарові вельми здивував, коли одразу ж після повернення з ув’язнення раптом подався на роботу і, за прикладом добропорядних батярів, став навколішки перед львівською бруківкою. Ото була дивина, так дивина! На цілий Клепарів! Та й на Левандівку, Замарстинів і Личаків також! В перші дні Северинової праці деякі батяри навіть збігалися, аби на свої власні очі пересвідчитися, як той скурвий син, той красень на пів-Львова, такий моцний хлопака, батяр над батярами звар’ював! Бо вклєкнув і кладе бруківку! А Северинові то все було якось глибоко до дупи! Мовчки, зосереджено вчився добре класти каменюки і ні на чиї кавали навіть вусом не вів. І за короткий час батяри покинули з ним дрочитися, дали Северинові спокій.

Та бувало, що на нього, мабуть аби не заскніти, часами щось находило. Він знову ставав колишнім Севцьом і пускався в могутній розгул, що аж гуділо пів-Львова, від Левандівки до Майорівки. Він знову ставав душею компанії, заводієм гучних забав, найкращим співцем і танцюристом.

Та до жалю всіх клепарівських дівчат і місцевих батярів, тривало таке свято день-два, не довше, після чого Северин знову на тривалий час поринав у свою самотність, знову ставав відлюдькуватим, самозаглиблювався і, крім своєї роботи, відсторонювався від усього і від всіх. Не міг відмовитися хіба що від жіночого товариства. Потік дівчат, які не оминали Северинового тіла, які прагнули йому віддатися, все не вичерпувався, та ще нікому не вдалося заполонити його серце навічно. Була одна, Галька, з якою Северина бачили найчастіше, але їй також мало що вдавалося зробити. А дівка була така, що по цілому Львову ще таку пошукати! Скільки кавалєрів, навіть панів шляхетних упадало за нею, та все марно, ні на кого й не гляне. Пропадала дівка, всихала за своїм Северином, все йому віддала, а тому все мало! Все щось не так, все чогось бракує.

І жаліли Гальку по цілому Клепарову – така дівка гине! Вже й ревнощі намагалася у Северина пробудити – почала для вигляду з іншими зустрічатися. Та де там! Ще гірше собі зробила. Не ревнував Северин! Ніяк не ревнував, скурвий син! Дізнавшись, що Галька зустрічається з іншим, тільки буркнув байдуже: «Що ж, така моя доля. Я тебе не тримаю. Той твій кавалєр – добрий хлопака, я його знаю, надійний. Будуй своє щастя, як знаєш. Перешкоджати вам не буду». Та довго так нещасна Галька витримати не змогла. Намагалася повернутися до Северина, але то вже виявилося нелегко. Відмахувався від Гальки, казав, що совість його замучить, не хотів руйнувати її щастя. Ледве-ледве якось вдалося бідній Гальці його перепросити. Ненадовго. Бо все з’являлися нові і нові цікаві дівки. Але ніхто з них, ні з його близьких друзів не міг ні втішити, ні якось розрадити Северина. Та особливо ніхто й не старався, бо не мав Северин ні біди, ні горя, ні якоїсь хвороби, а просто був таким дивним. Ходили чутки, що хтось у неділю, коли після церкви всі поважаючі себе батяри йдуть цьмагу цмулити, випадково проходячи повз помешкання Севера з навстіж відчиненими вікнами, постеріг його там. З чим би ви думали, га? Ніколи не вгадаєте! Ану-ану! Нє-а, нє-а! Навіть і не тужтеся! Постеріг його там у хаті на ліжку одного з книжкою! Ви то собі можете уявити, га? Север книжки читає! Хто б то міг подумати!

Зрештою, великого вражіння то ні на кого не справило, бо мало хто нині книжки читає! Знати б ще які то книжки – ото діло! Бо якісь читаночки з «Просвіти» – то одне, а якісь інші книжки – то вже зовсім інша справа. Аж тут раптом всіх осінило, чого ж то їхній Север став таким дивним після криміналю. А чи не зайнявся він часом політикою, га? І чи не є він членом підпільної організації якої? А може, то він так готує атентат? А може – й одне, і друге, і третє? Нині всьо може бути. А може, то він до секти якої долучився, га? Та не приведи Господи! Нє, щось тут не так, не то. Бо не видно, щоби він кудись зникав, кудись ходив. Нє, хлопаки, щось тут не так, щось не то.

Такі розмови точилися поза вухами і поза свідомістю Северина, й особливо його не зачіпали. Він і сам відчував у собі якісь зміни, але пояснити те, що з ним відбувалося, не міг. Він би й радий був поговорити про це, але з ким? З тими зварйованими батярами? Та дайте мені спокій! І Северин сумував на самоті далі. Так, він намагався більше читати і книжок, і навіть газет. Але як самотужки в тому всьому розібратися? Чи книжки допоможуть, коли немає поруч тієї людини, яка б порадила, повела б. А ще розмови у в’язниці з тим Круком. Все не дають йому спокою. Може, й справді до них піти, пошукати там підтримки? Ех, було б у кого шукати підтримки! То все такі самі батяри, як і він. Хіба що з міцнішим стержнем в задниці, та з таким бісівським дриґом.

Ет, до дідька! Северин відчував з кожним днем усе гостріше – роки минають, він став дорослим, не дурним, моцним хлопом, справжнім чоловіком, а нічого в житті не міняється, не з’являється нічого нового. І Северин сумував. Та сум той не тривав цілий час. Він іноді розріджувався і траплялося так, що поставали хвилини, про існування яких Северин ніколи в житті не зізнався б. Навіть самому собі. Ото вже справді, сталося в житті Северина таке, про що він точно ні з ким у світі не поділився б жодним словом, за жодних обставин. А то було таке, що Северин іноді писав вірші.

Якось, тиняючись містом у пошуках будь-якої поденної роботи, трафилася Северину одна дивна оказія, яка вплинула на все його наступне життя. Від свого доброго кумпля, фест мурового батяра з Замарстинова, він дізнався, що з’явилося місце мийника посуду в «Брістолі». Робота, що не кажіть, аж ніяк не пасувала гоноровому батяреві з Клепарова! Але одне те, що був то поважний, найгоноровіший у всьому місті ресторан «Брістоль», а там – дуже добрий, знаний на весь Львів джазовий оркестр з найкращими солістами, Северин, отримавши таку пропозицію, ще якусь мить мнявся, як горича бульба в роті, бо не знав, чи вдасться йому стерпіти всі ті дошкульні жарти (а вони, без сумніву, з’являться обов’язково!) всіх знайомих батярів, коли ті раптом розвідають, яку то працю собі надибав гоноровий Север. Але спокуса наближення до музики доброго оркестру вкупі з чудовим співом взяла гору, і Северин дав згоду на ту працю. Зрештою, не конче її аж так афішувати – ну й що з того, що мийник посуду! То хіба не робота? Та на початках доведеться якось шифруватися, ховатися, а потім, потім він кожному бузю вмить заткає, як хтось почне занадто дрочитися і лаха дерти з нього.

Але не так сталося, як бажалося. Виявилося, що основне, найбільше миття посуду в тій брістольській посудомийні відбувалося саме у вечірній час, власне тоді, коли на сцені великого залу ресторації відбувалися виступи оркестру зі співаками.

Пробиваючись крізь нестерпний гуркіт кухні з невгаваючим брязкотом посуду, постійними криками та лайками зденервованих кухарів та кельнерів, шумом і плюскотом води в задушливих випарах, все ж долітали до чутливих Северинових вух чудові джазові пасажі зіграного музичного ансамблю, іноді перериваючись гучними оплесками залу, знову лунали чисті акорди та співи вишуканими голосами популярних, добре знайомих, чи вперше виконуваних прем’єрних пісеньок.