3

– Севере!.. Севере!.. С-с-севере!.. – дурнувато шепотіли йому кумплі, підбурюючи його на якісь кавали і при цьому пирскали зо сміху. Намагалися так привернути увагу Северина до якоїсь особи, яка в цю мить опинилася на вулиці, де ватага робітників-батярів перекладала бруківку.

– С-с-севере!.. Диви, диви!.. С-с-севере!.. – шипіли, сичали по-зміїному від захвату і душилися, ледве стримуючи дурнуватий смішок.

Северин покинув нарешті вперту, норовливу каменюку, яка пручалася несамовито, ніяк не бажаючи лягати туди, куди потрібно. Він розправив свої широкі плечі, розім’яв їх, хруснувши кістками, і, залишаючись стояти на колінах, впираючись міцними кулаками в пісок, підвів голову.

По сірих тротуарних плитках бадьоро цокали високі обцаси. Дорогі жіночі мешти наблизилися до вкляклого, неначе в побожному поклоні, Северина. Гладенькі довгі ноги крокували впевнено і легко. Шибеник-вітерець бавився вишуканою сукнею з найтоншого шовку, грайливо підносячи її легенькі краї догори перед самим Севериновим носом. Він справді був уже приголомшений і повільно, перебуваючи в дурнуватому захваті, підносив голову догори. Дівочі ноги були урівень з головою Северина. Вітерець, завзято бавлячись краями сукні, задирав їх усе більше, на долю секунди оголюючи вище колін до божевілля спокусливі смагляві жіночі стегна. А далі вкляклий Северин, з відкритим від здивування ротом, задер голову так, що його знаменитий капелюх мало не злетів з голови. Ледве встиг притримати його розчепіреною долонею. Намагався прискіпливо, в усіх деталях розгледіти те жіноче диво, яке ото пропливало повз нього. Аж тут край сукні легенько зачепив Северинове обличчя і з електричним тріском прошарудів по неголеному підборідді. Цієї миті все його тіло блискавкою прошило відчуття, ніби йому відвісили грайливого, але й відчутного ляпаса, який до того ж густо обволік його носа хмаркою п’янкого, спокусливого аромату, від якого запаморочилося в голові. Северин покрутив головою, мов бик, намагаючись розігнати ті памороки і найпильніше розгледіти ту, якій належало звабливе, рідкісної краси тіло, що невпинно віддалялася від нього, приголомшеного і вкрай збентеженого. Доволі високого зросту, тугий вузол густого каштанового волосся зібраний в сіточку, голову на довгій шиї прикрашав невеличкий капелюшок з вуаллю, за якою не видно було більшої половини обличчя. Ах, як шкода!.. Міцна, красива спина, осина талія і… сідниці!..

О, ці жіночі сідниці!..

Северин у ту мить не зміг би пригадати, як би не старався, чи бачив він коли-небудь ще таку красу у своєму житті! Ті дві спокусливі половинки надзвичайно звабливо переминалися під тонкою тканиною та чарівно рухалися в такт легких і впевнених кроків. То були справжні, вишукані, вилиті з живого божественного матеріалу, ідеально-правильної грушовидної форми, з цікавими западинами та лініями, пружні і міцні дівочі сідниці. Довершене і неперевершене творіння Природи! Апофеоз жіночої краси!

Чарівне видіння загубилося серед нечисленних перехожих, які аби не випацькатися, оминали ремонтний безлад і незадоволено намагалися чимдуж проскочити повз тих холєрних майстрів, те батярське поріддя.

Северин намагався, простягнувши в надії руку, схопити і зупинити зникаюче диво, але його рука, не втримавши той невловимий образ, безсило опустилася в брудний пісок. З неймовірно сумним виразом Северин розвернувся до своїх кумплів, які, вже не криючись, дерли лаха, катулялися по піску, і, підігруючи їм, театрально вхопившись обома долонями за серце та закотивши очі догори, гепнувся спиною на пісок.

Ще якусь хвилину батяри, полишивши роботу, корчилися зо сміху, Потім, коли їх попустило, повсідалися на купи бруківки і дружно скручували собі цигарки. Северин піднявся на весь свій могутній зріст, обтріпувався від піску.

– Нє, хлопаки! Що не кажіт, але то було направду щось несамовите, щось таке, що навіть мене… Мене!.. ошелешило. Рідкісне видовище… Що так – то так!

Северин зосереджено стріпував пилинки зі свого пом’ятого капелюха і долонею розрівнював укритий темними плямами ворс. Видно було, що він усе ще перебував під впливом побаченого.

Батяри весело запахкали своїми смердючими цигарками і лукавими поглядами позирали на Северина. Чекали, коли воно почнеться, всі ж страшенно полюбляли слухати ті Северинові байки про кобіт, бо вже мав їх за своє, таке ще коротке життя стільки, що інший за ціле життя не наловив би навіть стільки риби в Полтві. Через те всі батяри на тому кінці Львова Северинові заздрили. По-доброму заздрили. Бо на рахунок бабів, дав йому Бог таку дяку, Северин був першим і неперевершеним, і ще не було серед батярів такого, який би мав такий дриґ і таку силу не те що перегнати, хоча б наздогнати його в тому ділі.

– Ну, і як тобі тота жидівочка? Га?… Моцна кобіта, нє?… – Першим з батярів не втримався Ромко, такий самий скурвий син, ласий до бабів, як ведмідь до меду, але Северина йому ніяк не переплюнути, як би він не пружився.

– Жидівка? Та хіба то була жидівка? Ай-йди-йди-йди!.. – відразу втрутився у Ромкові слова Славко. Майстер був на рівному місці такі суперечки заводити не на жарт, аж до духопелення. – Севцю, ну скажи йому, бо ти краще то знаєш. То не жидівка була! Правда?

Северин замріяно стояв та все вищипував якісь невидимі порошинки зі свого улюбленого капелюха. Витримавши таємничу паузу, повільно насунув капелюха на голову майже по самі брови.

– Не знаю… Добре не розгледів зісподу.

Батяри дружно зареготали. Северин всівся поміж ними, а Ромко, який сам уже завівся, все не спинявся, зачіпав Славка далі.

– Добре! Тоді скажи мені таке-во… Раз ти кажеш, що то була не жидівка, то хто тогди?…

– Не жидівка! – впевнено відповів Славко. – Мені так сі видає, що то була румунка…

І батяри заґелґотали наче гуси:

– Ото придумав! Румунка! Ая! Та румунки ніґди такими не були і не будут ніколи!.. Румунка, хо-хо-хо!..

– Та я мав аж трох румунок! Я їх добре знаю! І скажу вам, що то цілком могла бути румунка!

– Ая-ая-ая! І де то ти румунок тих мав? Аж трох!.. Хіба-що в своєму селі?…

– А в селі що, баби не то саме мают, як кобіти з міста? Мают! Ще й не таке мают! Я знаю!.. Ще ліпше мают, як ті всі баби з міста!..

– Хлопці! Хлопці! Хлопці!.. – хрипло обізвався здалеку, неначе з затуманених гір, дід Сильвестр, старий гуцул. Сидів як древній корчуватий пеньок на купі бруківки. З-під вицвілого старого гуцульського капелюха виглядало довге сиве волосся, блакитні очі світилися віковічною мудрістю і спокоєм. – Послухайте мене, старого… Я вже вік прожив… Отуво-во востатні свої каменюки докладаю… І вже-м ліпше за вас всіх знаю, що то таке є – баби! І ото вас такво-во туткай слухав, які то ви бздури несете… не можу надивуватися, які то ви всі ще діти… Тому послухайте мене старого, діти, що я вам вповім… Не жидівка то була і не румунка, а гуцу-у-улка!

Раптовий вибух батярського реготу сполохав зграї сонних голубів, що було примостилися на карнизах і в млявій безтурботності згасаючого дня тихо-мирно чистили свої пір’ячка. Моцний батярський сміх підняв їх на крила, і численні зграї здивованих птиць, окресливши над містом кілька почесних кіл, знову поверталися на карнизи.

Лише один Северин мовчав. Не брав ніякої участі у тій палкій, дурнуватій батярській дискусії, хоча міг би найбільше всього розкрити тим матолкам, тим туманам дванайцятим про то, що їх насамперед цікавило в житті. Але набридло! Ті вічні вар’ятські розмови про одне й те саме! І ніякого просвітку! Досить!.. Потрібно щось міняти в цьому житті!

І дивний образ дівчини, який щойно промайнув, залишивши на його підборідді вже ледь відчутні сліди спокусливого, незвіданого аромату, а разом з ним якогось зовсім-зовсім іншого, таємничого і загадкового життя, свердлив його мозок все більше.

– До курвої мами, а що то має бути, га?! Чого ви, курва, повсідалися всі?!. – Раптом нізвідки виник пан Ромко, головний керовник тої француватої батярської банди.

Нарешті пан-майстер повернулися після своєї традиційної відсидки в кльозеті і грізним, зденервованим голосочком, з вибалушеними безбарвними оченятами, потрясаючи густими, на півобличчя ніцшеанськими вусами, зганяв нечемних батярів до роботи. А ті, мов переполохані голубки, ще пирскаючи дорогою сміхом, один поперед одного покотилися до своїх інструментів і каменюк. Ось уже знову зацокотіли на тихій і сонній вулиці молотки по каменю. А пан Ромко все не вгавали, посилаючи громи та блискавки на тих гнилих неробів.

– До курвої мами! Скоро вже файрант на носі, курва, а вони ще ніц не зробили, курва! Дивисі-во, курва, повсідалисі туткай-во, курва, та й язиками чешут, курва! Як ті баби, курва, з винниківського базару, курва!.

Пан Ромко Щур були найстаршим майстром з ремонту бруківки. Низенький і щупленький, мов тріска, з тоненьким голосочком, він зате мав моцний дриґ, який, мабуть, проявлявся в його знаменитих вусищах, тому й умів тих усіх лайдаків у кулаці тримати. Всі львівські батяри пана-майстра поважали і прагнули не денервувати зайвий раз, але то чомусь їм ніяк не вдавалося. Бо пан Ромко мали такі страшні закрепи в кишках, що стали вони відомі серед усіх батярів, хто займався мощенням бруківки. Бо коли ставалося так, що пана Романа зненацька прихоплювало посеред робочого дня, то хоч-не-хоч, а мусів зникати десь в найближчому кльозеті щонайменше на півгодини, а то й більше. Тоді-то й приходила до робітників спокійна часина на тривалий перекур, коли ні за ними, ні за їхньою роботою ніхто не наглядав. Справді, дякуючи тим чортовим закрепам, батяри мали нагоду чесати язиками скільки влізе.

Северину вдалося нарешті приставити непокірну каменюку на місце так як треба. Взяв до рук крутити іншу, пробував, як би то прилаштувати і її. «Що то з тим Зеником Смагою вийде? І чи зможе з того всього щось вийти взагалі?» Все розмірковував про свій пробний виступ в «Лябіринті», який невдовзі мав там відбутися. Дивно, як то Зеник наважився запросити його та ще й запропонувати йому щось гідне після такого ганебного провалу в тому чортовому «Брістолі»? Безробіття, безробіття, все то – від безробіття! Ех, не треба було погоджуватися на ту дурнувату мийку в «Брістолі» взагалі!

Під цокіт батярських молотків по каменю всі думки перемішувалися в голові, змінювалися нараз, хаотично перескакуючи одна поза одну. Та все ж одна думка і один образ залишалися незмінними: перед очима Северина в такт жвавого цокання високих обцасів усе рухалися на місці, спокусливо переминаючись, пружні дівочі сідниці.