Так з’явився у Львові дансинг «Лябіринт». Відразу той розважальний заклад справді не мав такої популярності, як про те мріяв Зеник. Та й самі, дуже добрі загалом музиканти нового, недавно створеного Зеником оркестру, чекали чогось більшого. Зібрати нову джаз-банду йому вдалося на диво легко і відносно швидко. Зрештою, труду багато Зенику не довелося докладати, бо всі відомі йому добрі музиканти тільки того й чекали, коли Зеник їм свисне.

Зеник першим ділом відразу зладив усім одинакові, приємного світлого вальору двобортні маринарки з блищичими ґудзиками, одинакові краватки-метелики, всі мали одинакові темні сподні з гострими кантами і чорні, напуцовані до блиску мешти. І на всі ті убори пішли останні, позичені Зеником гроші. Все! Тепер Зенику позичати вже не було в кого, не було де і не було як. Тепер додаткові позички виглядали б доволі підозріло, бо якраз невпинно підходив час потрохи віддавати раніше позичені гроші. А новий оркестр вже не вперше грав у великій і майже порожній залі. Вся нечисленна публіка з місцевих батярів та їхніх кобіт почувалися в такому просторі ще якось ніяково і наразі збиралися тут швидше з цікавості, ніж з чітким, усвідомленим бажанням добре відпружитися і весело збавити час.

Та Зеник ані секунди не хнюпив носа, не втрачав бадьорості, все повторював: «Нічо, нічо, нічо!.. Все ще в нас буде! Буде!.. Все ще заграє! По тому лябіринту треба ще трохи поблукати, поблудити, перш ніж мати те, що хочеш! Граєм, граєм, хлопаки! Не сумуємо! Граєм!!! Жваво, бадьоро!»

І тими словами, і своєю поведінкою Зеник справді запалював своїх музикантів, змушував їх краще зігратися, відточувати свою майстерність. І всі плекали в своїй душі непохитну надію, всі твердо вірили, що Зеник добре знає, що він говорить, що він робить, а найкраще знає, що він хоче і куди всіх має вести. І жодного дня, окрім постів, «Лябіринт» не припиняв своєї роботи.

Підприємницька жилка Зеника в ті перші, напружені дні проявила себе якнайкраще. Без будь-якої реклями, бо на рекляму вже не було ані ґроша, в «Лябіринті» проводилося все, що так чи інакше могло викликати до нового закладу інтерес, привернути хоч якусь публіку і то за дуже помірну ціну, а то й безкоштовно. Але він також не цурався жодної нагоди добре закалимити. Від дитячих свят-співаночків, до репетицій і виступів хорів, церковних служб, весіль, прийнять, концертів, виступів, ну й, звичайно, самих танців – усе в «Лябіринті» проходило якнайкраще.

Важливим надбанням для Зеника виявилася пані Стефця. Один час вони навіть були дуже добрими сусідами, бо їх як нікого єднали взаємні вподобання. Пані Стефця кохалася в гарній музиці і обожнювала добрий спів, а Зеник любив добре попоїсти.

Чи не з самого дитинства пані Стефця пропрацювала куховаркою. Вона пройшла, без перебільшення, майже всі кухні Львова. А починала з замарстинівських кнайп, далі пішли невеликі пекарні, цукерні та каварні, а вже в зрілому віці – поважні ресторації, куди пані Стефцю радо запрошували, іноді й переманювали, бо пані Стефця вважалася однією з найкращих господинь-кухарок на цілий Львів. В силу відомих обставин вона як українка не могла, та й особливо не прагнула зробити собі кар’єру, хоча всі відомі львівські шеф-кухарі гонорових ресторацій залюбки користувалися її послугами як помічниці, самі ж пожинали всі лаври талановитих кулінарів. Але роки минали. І пані Стефця все частіше почувала себе не в силі жваво і натхненно виконувати свою улюблену роботу так, як то було замолоду. Аж поки цілком не покинула свою працю і не відійшла на емеритуру. Та ненадовго… Бо тут ні сіло ні впало знову вигулькнув той старий холєрник Зеник зі своїм дансингом і з новими ідеями! Щось там вони з паньов Стефцьов міркували, розважали, сперечалися. Бо пані Стефця одразу ж навідріз відмовилася повертатися до колишньої праці – роки вже не ті, та й здоров’я так само, та вислухавши ще і ще раз усі Зеникові аргументи, врешті здалася й пристала на його пропозиції. І та їхня зустріч завершилася гучним могоричем, аж сусіди дивувалися й заздрили, бо той могорич уже на «мале вісілє» потягнув. Як виявилося згодом, головним і переконливим аргументом для пані Стефці була близька відстань до того дансингу, який розмістився недалеко, майже за рогом, і їй не доведеться бозна-куди чалапати своїми хорими ногами.

Небавом, на задньому дворі «Лябіринту», впритул до його глухої стіни, з’явилася невеличка прибудова, така собі літня «домова кухня», де пані Стефця з кількома помічницями випікала смачне печиво і готувала сніданки «з собою» для робітників, учнів та академіків. Усім простим людям на тій дільниці одразу ж стало зрозуміло, що тота «домова кухня» – то тілько вивіска, аби замилити очі владі з її контролюючими органами. Бо академіків у тому районі, може, й набереться зо два десятки, але щоби для них аж цілу «домову кухню» відкривати!.. А робітники?… Та де б то наш робітник сніданки з «домової кухні» брав! В нього – що, свого дому нема, чи що? Нє, за тим крилося таки щось інче…

Потихеньку асортимент пропонованих страв і напоїв розширювався, аж нарешті веселий дансинг «Лябіринт» набув ще й славу непоганої ресторації з чудовою кухнею. Нє!.. Той куревський Зеник таки знав, що хотів, а ще краще знав, що має для того зробити.

Одного погідного літнього дня, коли лагідне сонце заливало золотом і теплом весь простір, а люди повиходили з церков у блаженному, сонливому спокої і верталися домів, Зеник, незважаючи на святу неділю, збирав своїх оркестрантів, аби ті повправлялися та розігрілися перед вечірнім виступом на танцях. Музиканти хоча й нарікали на вимогливість Зеника працювати в святу неділю, та в глибині душі давно змирилися з таким станом речей. Тим більше, що ніхто працю музикантів у неділю гріхом не вважав. Та й була у тому якась логіка: коли всі звичайні люди танцюють, розважаються, музиканти мусять грати, працювати тобто. І добре грати, до курвої мами!

Тому й розуміли всі ту Зеникову суворість під час недільних проб. Бувало, погрожував не на жарт, що позбавить платні, а то й дасть шпіца під зад і вицофає з оркестру до дідька кожного, хто пропустить хоч одну недільну виправу, незважаючи на жодні заслуги. Та й неділя була єдиним днем, коли вдавалося на повну силу повправлятися зі своїм оркестром. В усі інші дні оркестрантів годі було зібрати, бо гарували по ріжних роботах. А ті, хто ввечері ще зміг приплентатися на пробу, то хоча й трималися гонорово, все одно виглядали надто втомленими, щоби Зеник міг вимагати від них наснаги й зосередженості, та ще й перед вечірніми танцями, які закінчувалися десь аж за північ.

Зеник тішився, бо саме тої неділі музики з’явилися всі як один, ще й завчасно. Всі виспані, бадьорі і веселі, готові до любих творчих подвигів. Жартували, дуріли, чи просто тинялися по залу, балакаючи між собою, чекали тілько сигналу від Зеника. А він, у пречудовому настрої, перебираючи якісь ноти з модними танґами і фокстротами, якісь листочки з записами нових пісеньок, думав про те, що коли хлопці добре відпрацюють, треба буде їм виставити фест гонорову вечерю, не таку, як завше.

Аж раптом, за прочиненими дверима складу, на завжди тихій і спокійній вуличці почувся незрозумілий шум, а за ним тупотіння сотень ніг у супроводі гістеричних, майже божевільних криків. Музиканти в залі враз принишкли, повернули свої здивовані очі до дверей. Що могло статися? Пожежа? Потоп? А чи війна, до холєри? Та серед всього того хаосу звуків чітко вирізнялося одне слово: «Цепелін!!! Цепелін!!!» Музиканти Зеникового оркестру, як по команді, вмить покинули свої інструменти на стільцях і поперлися до виходу. Зеник їх ніяк не стримував. Йому й самому стало цікаво, що ж то могло такого там стрястися.

В ясній блакиті чистого, у недосяжній високості неба повільно пропливав наді Львовом довжелезний і величезний дирижабль. Його напівматова, металічної фактури сферична поверхня виблискувала сріблом у променях сліпучого сонця. Дирижабль рухався дуже повільно, поважно і впевнено, так, що можна було розгледіти на ньому всі найдрібніші деталі.

Це фантастичне, аж до якогось містичного відчуття, атракційне видовище витягнуло, здавалося, всіх людей з усіх околиць, усіх вулиць. Босоногі, голопузі, немиті і нечесані діти, гонорові пані і панове в ошатних недільних вбраннях, огрядні господині з кохлями в руках, у чистих вишитих сорочках і незмінних, вкритих сірими плямами фартухах, а за ними вже захмелілі ґазди у вишиванках, колоритні місцеві батяри, непробудні п’яниці та обережні злодюжки, поважні священики, ченці та черниці, євреї в старих зацофаних лапсердаках, товсті місцеві шльондри, які щойно пробудилися після нічної зміни, старі і немічні каліки, які, здавалося, розсипалися, ідучи, та інші подібні типи того незвіданого району Підзамча в такому розмаїтті, що ніхто би й не сподівався побачити їх усіх тут разом, таких, якими вони були в своєму нелегкому житті. Неможливо було б собі уявити чи навіть здогадатися про існування такого розмаїття різних типів людей. Але того дня заворожені очі всіх були спрямовані в небо, де все ще пропливало те ніколи не бачене диво техніки понад Львовом. Найбільше впадала в око хвостова частина дирижабля – криваво-червоного кольору з білим кругом посередині, у якому перевернутим квадратом чорніла свастика. Всі вже знали приналежність того літального апарата, але ніхто не міг впевнено назвати хоча б якусь одну переконливу причину появи його над Львовом, бо ніде ніхто не чув та й не бачив жодних повідомлень, що такого-то дня, о такій-то годині слід чекати його.

Під черевом дирижабля містилася довга, з великими квадратними ілюмінаторами, кабіна для пілотів, а також приміщення для доволі чисельних пасажирів. Потім по Львову ширилися чутки, що хтось дуже добре розгледів і розпізнав тих пасажирів, навіть зауважив, як ті посміхалися й помахували своїми ручками, нібито вітаючись. І були то все німецькі військові, у своїх сірих та чорних мундирах з погонами й відзнаками, з червоними пов’язками на рукавах, а цивільних там майже не було.

Уже наступного дня всі львівські ґазети рясніли повідомленнями, а також і львівське радіо жваво оголошувало про ту сенсаційну подію. Виявилося, що то був пробний, експериментальний політ, спланований владою Нової Німеччини з метою дослідження можливостей відкриття нових ліній польотів дирижаблів. І одну таку лінію передбачали прокласти від самого Кенігсберга, через усю Польщу аж до Бухареста в Румунії, з перспективою опанувати повітряний простір ще й далі, аж ген до Іраку та Ірану. Там Нова Німеччина нібито має намір розробляти нові поклади нафти. Всі ж бо знають, як сьогодні Європа вкрай потребує дешевого пального. Відтак нові повітряні маршрути наднових моделей дирижаблів мали б по ідеї забезпечувати швидке перекидання великих партій інженерів і працівників у важкодоступні нафтові райони. Та сталося так, що той перший дирижабль, який випадково опинився над самим Львовом, потрапив у дуже несприятливі погодні умови, тому й довелося змінити маршрут польоту. Влада Нової Німеччини сподівається, що всі мешканці міст змогли на власні очі побачити і захопитися нечуваними темпами економічного зростання, пересвідчитися у могутності промислового потенціалу Третього Райху, який єдиний здатен забезпечити економічне і політичне об’єднання Європи, гарантувати всім жителям соціальне процвітання… Подібні повідомлення й репортажі у величезній кількості з’являться лише наступного дня. А сьогодні…

Оркестранти на чолі з Зеником, мов ошелешені, не дуже відрізняючись від захоплених дітей, які й далі, не вгаваючи, верещали на всю вулицю: «Цепелін! Цепелін!», заворожено бігли разом з ними за тим літаючим чудом. Вітер куйовдив їхнє світле волосся, лопотів у легких складках сорочок, іскрилися захопленим блиском очі, звернені до неба. А дирижабль, хоча й рухався повільно та плинно, все набираючи висоту, невпинно віддалявся і наздогнати його вже було несила.

Ніби за магічним помахом чарівної палички, Зеник зі своїми хлопцями, і не лише вони, а й разом з цілими юрмами дорослих чоловіків, раптом потрапили у своє дитинство і, аж до появи сліз в очах згадували ті щасливі миті, коли вони, ще такими дрібонькими львівськими хлопчаками бігали аж ген за костьол Св. Ельжбєти, попри двірець, через шкарп, попри Левандівку, до Скнилова на нове летовище, де з замиранням у серці спостерігали за тренувальними польотами аеропланів. І всі тоді мріяли про небо, про польоти, про таку манливу, цю незвідану далечінь… І всі хлопчаки тоді неначе хворіли на одну дуже дивну хворобу – це таке не усвідомлене і нічим не пояснюване жагуче бажання відірватися назавжди від тої осоружної землі і полинути… кудись… туди…

Дирижабль зі свастикою на хвості все віддалявся. Зробився, врешті, невиразною сірою плямою, потім темним кружечком, цяткою, а відтак зник десь далеко, за горизонтом.

Музиканти не на жарт розгомонілися, обсмоктуючи це небуденне видовище, але Зеник швидко їх отямив:

– Ану вже стулили писки! Що то таке має бути? Ще нічого не зроблено, а вже півдня – до дупи! Що не виділи?! За вітром всі побігли, як подуріли! А музика?! А наші виправи оркестрові?! А ввечері ще маємо концерт і танці! Досить базікати! До роботи!

Але хлопці, повернувшись до «Лябіринту», немов показилися, раз по раз переривалися, відволікалися від музики, від своїх інструментів, знову й знову збуджено обговорюючи ту подію, мимовільними свідками якої стали чи не всі мешканці міста. Зеник більше не вичитував хлопців. Усе одно з несподіваним перельотом того француватого «цепеліна», який виник невідь звідки, веселої забави того вечора не вийде. Всі, хто прийде сьогодні, будуть далеко від музики, від виступів його оркестру, всі перейматимуться лише одним – тим «цепеліном». Зеник навіть подумав про таке, а чи не створити на тій хвилі якусь нову джазову композицію з такою актуальною назвою «Цепелін». Цілком можливо, що вона сьогодні прозвучала б і, цілком можливо, стала б надзвичайно популярною у майбутньому. Знову думки про той клятий дирижабль!.. І, аби відволіктися від тих, не зовсім приємних вражень, Зеник міркував над наступними кроками у формуванні свого оркестру.

Він давно мріяв побачити й почути на своїй сцені, у супроводі свого оркестру якогось оригінального музиканта-віртуоза вкупі з талановитим вокалістом. Для остаточного сповнення мрій йому до зарізу бракувало саме таких двох артистів. Про молодого, фантастично талановитого трубача, татарина Енвера Булфара, він чув уже давно, навіть бував на кількох його виступах в «Колізеї» та «Жоржі». Так, музикантом він був першокласним, нічого не скажеш! Геній! Але той малий виявився таким гоноровим, що най сховається уся та польська шляхта! Перемовини з тим Енвером будуть непростими, дуже непростими. Ну, нічого! Зеник почекає. Він терплячий, і він вміє чекати. Але от де знайти доброго вокаліста?…

І на днях він вирішив завітати ще й у «Брістоль».