2

Викликало сумнів, чи личило той заклад на Підзамчі, відкритий у приміщенні складу збанкрутілої ткацької фірми «Соломон Рубінштейн і син», посеред інших цехів і варштатів, так гучно називати «дансингом». Дехто вважав, що Зеник під старість геть звар’ював. Ще мало за життя під спідниці ріжні залазив, то ще йому, на старості років – дансинг подавай! Бо сам вже ся сунути туда не годен, то хоч си подивит – як то єнчі баби ниньки ся перекидают!

Та старий Смага дуже добре знав, що робить. Не так його ті баби турбували, як давня, незгасима пристрасть до живої музики, до того вулканічного чорного джазу, до танґо, самби і фокстроту. Сам Зеник за своє бурхливе життя перепробував усі можливі музичні інструменти і потрохи вмів грати на кожному. Та якась непояснима пристрасть володіти всіма інструментами одразу брала у ньому гору. Він усе своє життя намагався влаштовувати якісь концерти, виступи, збирав батярів грати в джазових оркестрах, сам грав на танцях, весіллях, похоронах, хрестинах, уродинах. Де тільки не звучала музика на Замарстинові, Рогатці чи Клепарові, кожен, хто раптом шукав Зеника Смагу, сміло міг йти туди і знайти його там, бо він там був.

Зеника любили й шанували, та не всі. Усе своє життя мав він одну проблему – свої його не дуже сприймали і все зиркали на нього підозріло через оту дурнувату, як вони гадали, пристрасть, оте захоплення тим бісівським, прости Господи, джазом! Отими всіма заокеанськими, чужинецькими музичними витребеньками, що й музикою не назвеш!.. Тьху!.. І все намагалися навернути його на українську класику.

Треба сказати, що вся та неймовірна історія Зеника Смаги, яка фантастичним робом пов’язала його долю з долею ткацької фірми «Соломон Рубінштейн і син», тягнулася вже дуже давно. Сам Зеник ніколи в життю не зміг би взяти той склад у свою власність, якби не щасливий для Зеника і нещасний для родини Рубінштейнів драматичний збіг обставин. Річ у тім, що Зеник дуже добре знав єдиного, безталанного сина Соломона Рубінштейна Самуїла.

Бідака Самуїл через нещасливу любов до прекрасної і недосяжної Рахілі почав іноді вчащати до однієї дуже славної і не менш сумнівної кнайпи біля Краківського базару. Там вони й познайомилися з Зеником, і якось так дуже швидко заприятелювали, а потім і подружилися. Та так, що Зеник одразу став найріднішим кумплем Самуїла на все життя. Настільки рідним, що Зенику не раз доводилося тягнути п’яного Самуїла на своєму карку до його помешкання і довго потім вислуховувати дошкульні і несправедливі образи, ще й погрози не в міру злих родичів Самуїла віддати Зеника під арешт! За що?… Зеник того ніяк не міг второпати. Він же ж добре зробив для Самуся, принісши його додому.

Хоч як він не виправдовувався і не намагався роз’яснити ситуацію, хоч як не божився, його слова не мали такої сили. Врешті, шляк трафив Зеника щоразу пояснювати одне й те саме, і він у відповідь вже сам погрожував тим бісовим євреям поліцією. Бо його вини в тому не було жадної!.. Гик!.. Він не винен, що той Самусь їхній п’є. Зеник йому ніколи не наливає! І то всі можуть підтвердити… Гик!.. Навпаки, то Самусь сам його постійно пригощає! І ваш Самусь вже не маленький, щоби за ним постійно доглядати! І вони, його родичі, ще мають бути вдячні Зенику… Гик!.. який щоразу допроваджує їхнього Самуїла додому цілим, неушкодженим і не пограбованим! Але якщо таке в них ставлення до його доброти, то Зеник… Гик!.. клянеться ніколи більше не зв’язуватися з їхнім коханим Самуїлом, і нехай він від нього відчепиться!.. Назавжди!.. Гик!.. А ні, то тепер Зеник заявить на них у поліцію!.. І на тому – фертик!.. Честь!.. Гик!..

І Зеник гордо відступав у глуху, темну ніч…

Та родичі нещасного Самуїла й самі все дуже добре знали, що Зеник – хлопака чесний, справедливий і щирий, віддано переймається музикою, і що всі слова його про Самуїла – то чистісінька правда. Та крім усього той Зеник вмів добре тримати свого язика за зубами, а для них то, в такій делікатній ситуації, було найціннішим. От тільки не знали вони, що мають чинити зі своїм нещасним Самуїлом. Врешті, так погадавши, вирішили – нехай! Нехай вже той дивакуватий Зеник приводить чи приносить їхнього Самуїла додому, ніж би то мали робити поліцейські. І за якийсь час уже Самусь знову розшукував по кнайпах Краківського передмістя свого укоханого Зеника.

Так то тривало доти, поки вся родина Рубінштейнів не пересвідчилася остаточно, що їхнього нещасного родича скосила унікальна і надзвичайно рідкісна для жидів недуга – алкоголізм. Та так скосила, що якогось вечора, коли Зеник у родинних справах був десь поза Львовом, Самуїл, перебуваючи у стані глибокого відчаю, що не може знайти свого кумпля, невідомо яким робом опинився на Кульпаркові.

Вся та пригода мала б залишитися в таємниці, але вона зненацька завдала страшного удару по слабкому серцю старого Соломона Рубінштейна, і той удар був такий моцний, що старий невдовзі помер. А що він до нестями любив свого нещасного синочка Самуїльчика, і до останньої миті надіявся, що той схаменеться, що все у нього ще налагодиться в житті, то й зробив його спадкоємцем усіх своїх статків.

Спочатку родина Самуїла намагалися контролювати фінансові витрати свого безталанного родича. Та справи фірми й без того йшли вкрай зле. Багато що залежало тільки від волі власника, і кредитори, відчувши цю слабинку, були невблаганними: або – або! Правдою було й те, що фірма ця, хоча й опинилася в жалюгідному стані, та все ж на підприємницькому ринку ще зберігала до себе інтерес, залишаючись і далі ласим шматочком.

Врешті родичам Самуїла якось вдалося заборонити йому без їхньої згоди порядкувати фінансами фірми. Але такий крок лише погіршив загальну ситуацію. Самуїл почав позичати невідомо де, невідомо в кого, роздаючи направо і наліво підозрілі векселі. А потім він шукав свого коханого Зеника, і починалося невеселе свято з присмаком невтішної гіркоти за нерозділеним коханням до такої недосяжної Рахілі. Самуїл все розповідав та все виливав із себе потоки гірких слів та сліз. А Зеник мусив то все слухати і співчувати нещасному Самуїлу.

Дійшло до того, що Самуїл став позичати гроші у Зеника також. Знаючи достеменно всю ту історію з тими позичаннями і передбачаючи, чим то все могло би скінчитися, Зеник вирішив сам звернутися до його родичів з пропозицією доброчинного ґешефту. Нехай уже він, Зеник, опікуватиметься їхнім Самуїлом, якщо той так прикипів до нього. Але Зеник хотів би мати якісь гарантії, що його гроші й зусилля компенсуються.

Фірма «Соломон Рубінштейн і син» одною ногою вже стояла на межі банкрутства і родичі Самуїла відчайдушно розробляли плани можливого порятунку. Але й із Самуїлом треба було щось теж вчинити. Тож пропозиція Зеника виявилася надзвичайно доречною. Тому Зеникові запропонували під заставу отой старий, занедбаний склад, який не використовувався ще за життя старого Соломона.

Радості Самуїла не було меж! Бо виходило так, що Зеник відтепер мовби ставав його компаньйоном. А родичі на якийсь час здихалися клопотів із Самуїлом. Він щовечора пунктуально з’являвся у супроводі Зеника, нікого не турбуючи, опинявся у своєму ліжку і тихо, мирно засинав.

Невідомо скільки б воно ще так тривало, але все частіше Самуїл, з невідомих причин не зустрівши свого Зеника по знайомих кнайпах, знову і знову опинявся на Кульпаркові. Врешті опинився він у тому закладі остаточно. Бо вже перебував у такому стані, що випускати його серед людей було б небезпечно. Зеник роки два навідувався до нього, приносив якісь смаколики. А одного сонячного дня Самуїла не стало – помер від туберкульозу.

Все рухоме і нерухоме майно фірми «Соломон Рубінштейн і син» було продано за борги. Нові власники спробували забрати у Зеника склад, але той навідріз відмовився просто так віддавати склад і поставив питання руба: або повертають йому витрачені на покійного Самуїла гроші і фінансово компенсують увесь змарнований на нього час і зусилля, або відмовляються від претензій на те приміщення.

Зеник Смага – то був ще той батяр! Зовні такий добрий, лагідний, привітний, що й хробака не образить, він тим своїм виглядом багатьох уводив в оману. Кому здавалося, що з нього можна шнурки вити – ага, якраз!.. Внутрішньо Зеник Смага був хлоп твердий, як мур! І коли надумав домогтися свого, ставав непоступливим як бик, затятим і таким, що краще цофнутися йому з дороги на бік!

Так і сталося. Родичі спробували судитися, але програли, і Зеник несподівано став повноправним власником омріяного приміщення складу. Нарешті його підприємницький дух заграв усіма фантастичними ритмами та акордами. Зеник знайшов свою нішу, в якій міг розкрутитися його талант на всю потужність. Матінка Природа щедро обдарувала Зеника чудовими організаційними здібностями. І якби ж то Зенику більше пофортунило в житті, і дав би йому Бог вродитися не тут, а, скажімо, в Італії, Німеччині або у Франції, то став би там наш Зеник успішним музичним продюсером, або ж особистим імпресаріо якої-небудь світової знаменитості, власником музичних студій, концертних зал, симфонічних оркестрів, музичних театрів. Бо весь його музичний талант витав саме у цій, такій не дуже шанованій у колі митців підприємницькій сфері.

Всі, хто знався з Зеником, помічав його особливу, аж до якоїсь маніакальності потребу мати свій власний джазовий оркестр. Отож, спочатку добрі чутки, цікавий поговір, а потім і слава про Зеника, як найкращого організатора дворових оркестрів, рознеслася чи не на весь Львів. Зеник надзвичайно любив ту свою пристрасть, віддавався їй по вінця і ніколи не жалівся на брак запросин грати на різних дефілядах. Тому ніколи й не жалівся на брак грошей. Єдине, що стримувало його у тій діяльності – то постійна відсутність свого приміщення як для репетицій, так і для виступів. Бо оренда витягувала з нього такі грубі гроші, що Зеник, бувало, лишався з нічим. Саме в такі миті його й можна було зустріти і п’яним, і злим, і… готовим на все!..

Але нарешті доля йому усміхнулася, склад вдалося відвоювати, підписати усі папери, і Львів облетіла новина: на Підзамчі незабаром відкриється новий розважальний заклад з капітальним, просторим пляцом. Того дня Зеник першим ділом помчав до церкви Св. Юра і віддав на храм усі гроші, які мав при собі. Поставив з десяток найгрубших свічок за всіх, кого в ту мить згадав, включно з Самуїлом і його родичами. Потім ревно висповідався і попросив благословення у святих отців на богоугодну справу.

З чистою, як крапля води з карпатського джерела, душею, в легкому і безтілесному стані, не чуючи під ногами землі, полетів Зеник далі творити свої великі справи.

Найбільше його турбували дві речі: відсутність доброго джазового оркестру і вдалої назви для нового закладу. Вже все перебрав, що було влучного, що було гучного, такого, що могло б одразу привабити потрібну публіку, багато публіки… Ніщо не підходило! Врешті, стомившись, вирішив Зеник обмежити своє коло пошуків на модних слівцях, назвах, іменах, пов’язаних з античною, грецькою та римською міфологією. Яких тільки порадників він не мав! Чого тільки він не почув! Все не те!.. Голова пухла, в очах темніло, у вухах шуміло, а назви як не було, так і немає, і не годен було знайти…

У відчаї Зеник плюнув на ту безнадійну справу і вирішив: перша ліпша назва, яка тут прозвучить, і стане офіційною назвою цього закладу. Так уже склалося, що в житті Зеникові часто фортунило. У дверях складу, щедро залитих сонячним промінням, з’явився невисокий темний силует у старомодному «мельонику». Несподіваним гостем виявився давній кумпель Зеника, моцний батяр з Личакова, гуморист Місько Макальондра.

Зеник був і безмежно втішений, що бачить таку рідну душу, і не радий особливо – в залі ще тривав ремонт, було не прибрано, тому й мусив через ту знамениту галицьку делікатність, замість привітання, голосно про це нагадати.

– До холєри, Міську! А ти чого си припер?! Хіба не видиш, що ще ніц не зроблено і не прибрано, до холєри! Га-га-га!.. Хосьда, я ті обнімлю і поцілую в чоло, скурвий ти сину! Вважай на свою маринарку бо я маю руки, випацькані в розчині…

Вони розреготалися і обнялися, як брати.

– Ти мені скажи такво-во, кулєґо… – почав Місько, вправно скручуючи си циґар та аліґансько накладаючи зі срібного пуделка тютюн на клаптик папіросного паперу, потім смачно його наслинив і облизав. Затим зосереджено встромив той циґар в свій знаменитий бурштиновий мундштук, який перед тим добряче продув, видобуваючи з нього рвучкі і голосні звуки качиного крякання. За тими звуками всі на Личакові знали, де в ту мить можна шукати Міська Макальондру. То його дуже тішило, бо він надзвичайно пишався тим мундштуком. Другого такого по цілім Личакові ніхто не мав, та й на Замарстинові так само. Тож припаливши циґар і спалений сірник встромивши назад до пачки, Місько сховав сірники разом зі срібним пуделком з тютюном у бічну кишеньку камізельки, з якої звисав масивний, хитро сплетений срібний ланцюжок кишенькового дзиґарика і, випустивши густу хмарку смердючого диму, повагом провадив далі.

– Скажи мені такво-во, кулєґо. От я, старий батяр, знаю той Львів, як своїх сім пальців, облазив кожду вуличку вздовж і впоперек не раз і не два, але нині стілько мусів по тих лябіринтах налазитися, заки-м тебе туткай здибав… і твою хавіру. – Місько змовк. Зробив кілька обережних кроків досередини, смачно пахкаючи циґарем, і зачудовано оглядав усе приміщення. – Чи ти не боїшси, що не матимеш клієнтів, га?… До курвої мами, ал-л-ле то є пляц!!! От-то, холєра! Що пляц – то пляц! І той-во, я – то таке, я Львів добре знаю… Та й нащо мені той дансинг си здав, до дупи, на старости років, нє? Хе-хе! Але от, молодь, котра гірше Львів знає, то як бути? Ну, і чи ти не боїшси, що твій заклад ніхто не знайде в тім лябіринті, га?

– Як-як?… Як ти сказав?… Лябіринт?

– То є такі закапелки, де тебе ся блуд чіпає. І як зайдеш раз… а вийти вже не зможеш, бо дороги назад нема, а є тілько безконечні такі блукання…

– Ну, Міську, тебе сам Бог послав до мене нині! Ти ото блудив, але знайшов-таки дорогу сюда, до мене. Так і публіка до мене прийде! А я ото блудив-блудив і таки виблудив на ясне сонечко! Маю назву! Нарешті! «Лябіринт»! Незле, га, до холєри?! Дансинг «Лябіринт»! Ну, нарешті! – Зеник ще і ще раз повторював те слово, яке вже стало назвою, смакуючи його на всі боки. – Звучить, га?! Міську, мушу тобі віддячити! За назву! Зара йдем до ресторації на моє конто! Виставляю могорич! А ще мушу тобі сказати, я вже сам йшов тебе десь шукати, але то таки пан Бог сам послав тебе до мене нині! Маю до тебе одну дуже делікатну справу.