V
КОРОЛІВСЬКІ МУШКЕТЕРИ І ГВАРДІЙЦІ ЙОГО ПРЕОСВЯЩЕНСТВА

У д’Артаньяна в Парижі не було жодного знайомого. Тому він пішов на дуель з Атосом без секунданта, вирішивши задовольнятися тими, яких обере його супротивник. Утім, його твердим наміром було гідно вибачитися перед хоробрим мушкетером, щоб не дати найменшого приводу запідозрити його в боягузтві. Він поклав собі так зробити, боячись скандальних наслідків, які може мати така дуель, коли молода й дужа людина б’ється з пораненим і кволим супротивником. Якщо він зазнає поразки – той запише на свій рахунок подвійну перемогу; якщо ж він переможе – його звинуватять у віроломстві і малодушності.

Втім, або ми недостатньо добре змалювали вдачу нашого шукача пригод, або читач повинен був уже помітити, що д’Артаньян був не звичайною людиною. Тому, хоч і повторював він сам собі, що смерть його неминуча, проте аж ніяк не хотів спокійно миритися зі своєю долею, як це зробив би на його місці хтось інший, не такий сміливий і розважливий. Д’Артаньян міркував над особливостями характерів тих, з ким мав битися, і поступово почав уже тверезіше оцінювати ситуацію. Він сподівався, що, попросивши якнайщиріше його вибачити, подружиться з Атосом, чия велична постава і суворе обличчя дуже йому сподобалися. Він тішив себе надією залякати Портоса історією з перев’яззю, яку він міг, у разі, якщо не буде вбитий на місці, всім розповісти, а така розповідь, якщо її вміло подати, могла зробити Портоса загальним посміховиськом. І нарешті, що стосується Араміса, то він його не дуже боявся. Коли ж, однак, черга дійде й до нього, д’Артаньян вирішив, що легко впорається з ним або принаймні ударом в обличчя, як Цезар радив робити з солдатами Помпея, завдасть непоправної шкоди красі, якою Араміс так пишався.

Крім того, д’Артаньян мав ту непохитну рішучість, основи якої були закладені порадами його батька, а їхня сутність полягала в словах: «Не підкорятися нікому, крім короля, пана кардинала і пана де Тревіля». Ось чому д’Артаньян не йшов, а летів до монастиря Дешо. Це була давно покинута й занедбана споруда з вибитими шибками, оточена заростями пустирів, яка була свого роду відділенням Пре-о-Клер: там проводили дуелі ті, кому кортіло швидше з’ясувати стосунки.

Коли д’Артаньян підходив до невеличкого пустиря біля підніжжя монастиря, пробило полудень. Атос чекав на нього якихось п’ять хвилин – отож гасконець був бездоганно точний і навіть найвимогливіший знавець правил дуелей не посмів би йому дорікнути.

Атос, усе ще тяжко страждаючи від болю в плечі, хоч лікар де Тревіля і наклав на рану свіжу пов’язку, сидів на уламку каменя й чекав свого супротивника з властивими йому незворушністю і гідністю. Побачивши д’Артаньяна, він підвівся і ввічливо зробив кілька кроків йому назустріч. Той і собі підійшов до супротивника, тримаючи капелюха в руці так, що перо тяглося по землі.

– Добродію, – сказав Атос, – я послав по двох моїх друзів, які будуть моїми секундантами, але вони ще не прийшли. Я здивований, що вони спізнюються: це зовсім не схоже на них.

– У мене секундантів немає, – відповів д’Артаньян. – Я тільки вчора приїхав до Парижа і не встиг ще ні з ким познайомитись. Я знаю тільки пана де Тревіля, котрому рекомендував мене мій батько, який має честь бути одним з його друзів.

Атос на мить замислився.

– Ви знайомі тільки з паном де Тревілем? – спитав він.

– Так, добродію, я знайомий тільки з ним.

– Он воно як, – розмірковував Атос, звертаючись чи то до себе, чи то до д’Артаньяна. – Але якщо я вас уб’ю, то на мене почеплять ярлик дітовбивці!

– Зовсім ні, добродію, – заперечив д’Артаньян, з гідністю вклоняючись. – Адже ви робите мені честь, оголюючи шпагу проти мене, незважаючи на рану, яка, безперечно, дошкуляє вам.

– І слід зізнатися, неабияк, слово честі. Ви завдали мені пекельного болю, мушу вам сказати. Але я триматиму шпагу в лівій руці, як роблю це завжди в таких випадках. Проте не думайте, що цим я дам вам полегкість: я однаково вільно володію обома руками. Ба, в мене буде навіть перевага, бо лівша дуже незручний супротивник, особливо для тих, хто не підготовлений до цього. Мені прикро, що я не попередив вас заздалегідь про цю обставину.

– Добродію, – сказав д’Артаньян і ще раз вклонився, – ви такі люб’язні, що я вам безмежно вдячний за це.

– Я почуваюся трохи ніяково від ваших слів, – сказав Атос з вишуканою чемністю. – Поговорімо краще про щось інше, якщо ви, звичайно, не проти… О, хай йому біс, якого болю ви мені завдали! Плече так і горить!

– Якщо дозволите… – несміливо почав д’Артаньян.

– Що саме, добродію?

– У мене є чудодійний бальзам для лікування ран, що його дала мені моя мати, і я випробував його на собі.

– І що ж?

– Я певен, що не мине і трьох днів, як цей бальзам зцілить вас, а через три дні, коли ви одужаєте, добродію, я матиму за велику честь битися з вами.

Д’Артаньян вимовив ці слова з простотою, яка робила честь його чемності і не давала найменшого приводу сумніватися в його мужності.

– Присягаюся Богом, добродію, – відповів Атос, – мені подобається ваша пропозиція. Я не кажу, що приймаю її, але від неї віє шляхетністю справжнього дворянина. Так говорили й чинили доблесні воїни часів Карла Великого^[21], яких повинна наслідувати кожна шляхетна людина. На жаль, ми живемо не за часів великого імператора. Ми живемо за часів пана кардинала, і за три дні, хоч як би ретельно ми берегли нашу таємницю, стане відомо, що ми маємо намір битися, і нам перешкодять схрестити шпаги. Так… Але мені здається, що ці ледацюги взагалі не збираються приходити!

– Якщо ви поспішаєте, добродію, – мовив д’Артаньян з тією ж простотою, з якою хвилину тому він запропонував Атосові відкласти дуель на три дні, – якщо ви поспішаєте і якщо вам хочеться поквитатися зі мною негайно, прошу вас – не соромтеся.

– І ці слова мені теж до вподоби, – сказав Атос, шанобливо вклонившись д’Артаньянові. – Це слова людини розумної і, безперечно, благородної. Добродію, мені подобаються люди вашого складу, і, коли ми не вб’ємо один одного, я охоче поспілкуюся з вами. Почекаймо цих добродіїв, прошу вас, я нікуди не кваплюсь, і так буде за правилами… Ага, он один з них, здається, йде!

Справді, в кінці вулиці Вожирар вималювалася велетенська постать Портоса.

– Як? – здивувався д’Артаньян. – Ваш перший секундант – пан Портос?

– Так. А ви щось маєте проти нього?

– Ні, нічого.

– А ось і другий.

Д’Артаньян подивився туди, куди вказував Атос, і впізнав Араміса.

– Як? – вигукнув він, і в голосі його був ще більший подив, ніж до цього. – Ваш другий секундант – пан Араміс?

– Це цілком природно. Хіба ви не знаєте, що нас ніколи не бачать поодинці і що як серед мушкетерів, так і серед гвардійців, при дворі й у місті нас називають Атос, Портос і Араміс, або троє нерозлучних. А втім, оскільки ви приїхали з Дакса чи По…

– З Тарба, – поправив д’Артаньян.

– …вам дозволено не знати цих подробиць, – закінчив Атос.

– Слово честі, панове, – вигукнув д’Артаньян, – імена ви собі вигадали непогані, і ця наша дуель, якщо вона наробить великого шелесту, буде принаймні доказом того, що ваш союз походить аж ніяк не від різниці характерів.

Тим часом Портос уже підійшов до них. Він помахом руки привітав Атоса, потім, обернувшись і впізнавши д’Артаньяна, завмер від подиву.

Слід зазначити, що Портос устиг за цей час змінити перев’язь і зняти свого плаща.

– Так… – тільки й зміг він сказати. – Що тут відбувається?

– Відбудеться. Я б’юся з цим добродієм, – показав Атос на д’Артаньяна рукою і водночас ніби вітаючи його.

– З цим добродієм б’юся і я, – заявив Портос.

– Тільки о першій годині дня, – уточнив д’Артаньян.

– І я б’юся з цим добродієм, – повідомив Араміс, що теж нарешті прибув на місце дуелі.

– Тільки о другій годині, – незворушно додав д’Артаньян.

– З якого приводу б’єшся ти, Атосе? – спитав Араміс.

– Чесно кажучи, я й сам до пуття не знаю, – сказав Атос. – Він боляче вдарив мене в плече. А ти, Портосе?

– Клянуся честю, я б’юся просто тому, що б’юся, – почервонівши, відповів Портос.

Атос, від пильного погляду якого ніщо не могло сховатися, помітив на вустах гасконця лукаву усмішку.

– У нас виникла дискусія щодо деяких деталей туалету, – пояснив юнак.

– А ти, Арамісе? – поцікавився Атос.

– А ми засперечалися з приводу теології, – відповів Араміс, подаючи знак д’Артаньянові, щоб той не виказав справжньої причини їхньої дуелі.

Атос побачив, як на вустах гасконця знову промайнула усмішка.

– Справді? – перепитав Атос.

– Так, одне місце з творів святого Августина^[22], з приводу якого ми не дійшли згоди, – сказав д’Артаньян.

– Він винахідливий і дотепний, – тихо прошепотів Атос.

– А тепер, панове, коли всі ви зібралися тут, – мовив д’Артаньян, – дозвольте мені вибачитися перед вами.

При слові «вибачитися» на обличчя Атоса набігла тінь, губи Портоса скривила гордовита посмішка, Араміс і собі заперечливо похитав головою.

– Ви не так зрозуміли мене, панове, – сказав д’Артаньян, підводячи голову. У цю хвилину промінь сонця ковзнув по мужньому обличчю юнака, позолотивши своїм сяйвом його тонкі риси. – Я прошу вас вибачити на той випадок, якщо не зможу сплатити борг усім трьом. Адже пан Атос має право першим убити мене, і це значною мірою позбавляє вас змоги, пане Портос, мати те, що вам належить. Вам же, пане Араміс, боюся, не дістанеться нічого. А тепер, панове, повторюю ще раз: прошу вибачити мені, але тільки за це… І – до бою!

З цими словами молодий гасконець галантним жестом вихопив свою шпагу.

Кров ударила йому в голову. У цю мить він ладен був кинути виклик усім мушкетерам королівства, як зробив це зараз щодо Атоса, Портоса й Араміса.

Було чверть на першу. Сонце стояло в зеніті, і місце, де зібралися дуелянти, було на осонні.

– Добре припікає, – сказав Атос, і собі виймаючи шпагу. – Шкода, що я не можу зняти камзол: моя рана знову почала кровоточити, і я не хотів би завдати прикрості своєму супротивнику – йому буде неприємно бачити кров, яку не він пустив.

– Ваша правда, добродію, – відповів д’Артаньян, – і запевняю вас, хоч би хто пустив вашу кров – я чи хтось інший, – мені завжди буде сумно бачити кров такого хороброго дворянина. Тому я також битимуся в камзолі, як і ви.

– Та годі, панове! – вигукнув Портос. – Не забувайте, що ми чекаємо своєї черги…