IV
ПЛЕЧЕ АТОСА, ПЕРЕВ’ЯЗЬ ПОРТОСА І ХУСТОЧКА АРАМІСА

Д’Артаньян, не тямлячи себе від люті, трьома стрибками перетнув передпокій і кинувся щодуху вниз, сподіваючись так само швидко подолати й ці сходинки, та зненацька він налетів на мушкетера, що виходив од пана де Тревіля через бічні двері, і головою так буцнув його в плече, що мушкетер аж закричав або, точніше, завив од болю.

– Пробачте… – сказав д’Артаньян, намагаючись його обминути, – пробачте мені, але я поспішаю.

Він проскочив іще кілька сходинок, аж тут чиясь залізна рука міцно схопила його за перев’язь, примусивши зупинитись.

– Ви поспішаєте! – вигукнув мушкетер, блідий, немов похоронний саван. – І тому ви штовхаєте мене, кажете «пробачте» і вважаєте, що цього досить? Ні, юначе, ви помиляєтесь. Чи, може, ви гадаєте, що коли пан де Тревіль у вашій присутності сьогодні трохи безцеремонно повівся в розмові з нами, то й вам дозволено говорити з нами так само? Е ні, друже! Ви – не пан де Тревіль.

– Слово честі… – відповів д’Артаньян, упізнавши Атоса, який повертався до себе після перев’язки, зробленої йому лікарем, – запевняю вас, це ненавмисно, і до того ж я вибачився. Хіба цього не досить? А втім, я ще раз кажу вам – і це вже, мабуть, зайве, – що я поспішаю, дуже поспішаю. Тому прошу вас: відпустіть мене і дозвольте мені йти у своїх справах.

– Добродію, – сказав Атос, відпускаючи його, – ви неввічлива людина. Відразу видно, що ви приїхали сюди здалеку.

Д’Артаньян, який уже встиг перескочити через три або й чотири сходинки, почувши зауваження Атоса, зупинився як вкопаний.

– До біса, добродію! – вигукнув він. – Хоч би звідки я приїхав, але, попереджаю, не вам учити мене хороших манер.

– Хтозна! – сказав Атос.

– О, коли б я не так поспішав, – вигукнув д’Артаньян, – і коли б я не гнався за одним типом…

– Пане Доганяйло, мене ви знайдете, не ганяючись за мною. Чуєте?

– Будьте ласкаві сказати, де саме?

– Біля монастиря Дешо.

– О котрій годині?

– О дванадцятій.

– О дванадцятій? Гаразд, я буду там.

– І не змушуйте на себе чекати. Бо вже о чверть на першу я сам вас наздожену, а наздогнавши – добряче намну вам вуха.

– Чудово! – вигукнув д’Артаньян. – Я буду за десять хвилин до дванадцятої!

І він ушкварив так, наче його сам біс ніс на собі, все ще сподіваючись наздогнати незнайомця, бо, як устиг помітити д’Артаньян, той ішов повільно, а отже, мав бути десь недалеко.

Але тут, біля парадних дверей, він побачив Портоса, який розмовляв з вартовим. Співрозмовники стояли близько один від одного, так, що між ними ледве могла протиснутися людина. Д’Артаньян вирішив, що цього простору для нього цілком досить, і рвонув уперед, сподіваючись стрілою пронестися між ними. Але д’Артаньян не врахував сили вітру. Він уже майже прослизнув між ними, як порив вітру підхопив довгий плащ Портоса, і д’Артаньян заплутався в його складках. Можливо, в Портоса були причини не розставатися з цією важливою частиною свого вбрання, бо, замість того щоб випустити з рук полу, яку він притримував, він потягнув її до себе і так крутнув д’Артаньяна, що остаточно загорнув гасконця в оксамит свого плаща.

Д’Артаньян, чуючи, як мушкетер лається на всі заставки, намагався напомацки вивільнитися з-під плаща і ще більше заплутувався в його складках. У цю хвилину він найдужче боявся пошкодити чудову перев’язь, про яку ми вже розповідали. Боязко розплющивши очі, він побачив, що впирається носом у Портосову спину, якраз між лопатками, тобто – в саму перев’язь.

На жаль, як і багато чого в цьому світі, що лише зовні здається прекрасним, перев’язь Портоса блищала золотом лише спереду, а ззаду була з простої буйволячої шкіри. Гоноровитий Портос, не маючи змоги придбати перев’язь із суцільного золотого шитва, купив таку, яка була золотою наполовину. Тепер ставали зрозумілими і його вдавана застуда, і потреба весь час носити плаща.

– Якого біса! – репетував Портос, щосили намагаючись здихатися д’Артаньяна, який вовтузився в нього за спиною. – Чи ви блекоти об’їлися, що отак накидаєтеся на людей?

– Вибачте, – сказав д’Артаньян, визираючи з-під руки велетня, – але я дуже поспішаю. Я женуся за одним типом…

– І, женучись, очі залишаєте вдома? – не заспокоювався Портос.

– Ні… – відповів ображений таким зауваженням д’Артаньян, – мої очі при мені і, дякуючи їм, я бачу те, чого не бачать інші.

Хтозна, чи зрозумів Портос цей тонкий натяк, але він дав волю своєму гнівові.

– Добродію, – гарикнув він, – запевняю вас: якщо ви отак і далі налітатимете на мушкетерів, то вас добряче віддухопелять!

– Відлупцюють? – перепитав д’Артаньян. – Чи не сильно сказано?

– Сказано так, як личить людині, що звикла дивитися в обличчя своїм ворогам.

– Ще б пак, хай йому біс! Я ж бо знаю, що спиною ви ні до кого не повернетесь.

І юнак, у захваті від свого дотепу, побіг далі, голосно регочучи.

Розлючений Портос хотів був уже побігти за д’Артаньяном.

– Пізніше, пізніше! – гукнув йому молодий гасконець. – Коли на вас не буде плаща!

– О першій годині, за Люксембурзьким палацом!

– Чудово, о першій! – відповів д’Артаньян, повертаючи за ріг.

Але ні на тій вулиці, якою він щойно пробіг, ні на тій, яка була перед його очима тепер, він нікого не побачив. Хоч як повільно йшов незнайомий, він таки встиг зникнути або зайти до якогось будинку. Д’Артаньян розпитував про нього кожного зустрічного, спустився до перевозу, піднявся спершу вулицею Сени, а потім і Червоного Хреста. Незнайомий мов крізь землю провалився! Попри неуспіх, ця погоня, проте, була не марною: в міру того як піт усе рясніше стікав з його чола, серце його охолоняло.

І він почав обмірковувати події, що сталися, – їхні наслідки були несприятливими або такими невдовзі стануть: зараз лише одинадцята година, а він уже встиг здобути неласку пана де Тревіля, який, безперечно, сприйме вкрай негативно те, як він його залишив.

Окрім того, він наразився на дві дуелі з людьми, здатними вбити трьох д’Артаньянів кожен, – тобто з двома мушкетерами – тими, кого він шанував так глибоко, що в глибині своєї душі ставив їх понад усіх.

Така ситуація навівала невеселі роздуми. Певен, що його вб’є Атос, він, звісно, мало турбувався про дуель з Портосом. Проте надія останньою згасає в людському серці, і невдовзі йому спало на думку, що, незважаючи на страшні рани, які судилися йому в цих поєдинках, він усе-таки виживе. Окрилений цією надією, хлопець почав собі гірко докоряти:

«Я вчинив, як останній селюк! Цей сміливий і шляхетний Атос поранений саме в те плече, в яке я, мов баран, стусонув головою. Дивно, що він не порішив мене на місці, адже мав на це цілковите право: біль, якого я йому завдав, був, напевно, жахливий. Що ж до Портоса… О, з Портосом то просто весела пригода!..»

І юнак мимоволі розсміявся, та відразу й умовк, роззираючись урізнобіч: чи хтось, бува, не сприйме цей безпричинний – як дивитися збоку – сміх за власну образу.

«Так, з Портосом справді вийшла кумедна штука. Але який же я все-таки йолоп! Ну, хіба можна так, ні сіло ні впало, налітати на людей? А хіба пристойно заглядати їм під плащі, щоб побачити те, чого там немає! Він, звичайно, пробачив би мені… так, пробачив, коли б я не почав казати йому про цю кляту перев’язь. Щоправда, я казав натяками, проте якими! Ех! Побий мене грім, але я гасконець і жартуватиму навіть тоді, коли мене смажитимуть на пательні… Отож, друже мій д’Артаньяне, – вів далі він, звертаючись до себе з усією чемністю, на яку, здавалось йому, заслуговує його персона, – якщо тобі пощастить зберегти голову на плечах, у що важко повірити, ти станеш взірцем ввічливості. Треба, щоб усі тобою захоплювались і ставили тебе за приклад. Бути люб’язним і ввічливим зовсім не означає бути боягузом. Поглянь-но хоча б на Араміса! Араміс – сама лагідність, сама вишуканість. А хіба може комусь спасти на думку назвати Араміса боягузом? Звичайно, ні! І відтепер я в усьому наслідуватиму його… До речі, он і він, власною персоною!»

Отак розмовляючи сам із собою, д’Артаньян дійшов до будинку д’Егільйона і тут побачив Араміса: той весело про щось базікав із трьома королівськими гвардійцями. Араміс теж помітив д’Артаньяна, але вдав, що не впізнав його. Ще б пак, хіба міг він забути те, як сьогодні вранці пан де Тревіль при цьому юнакові суворо розпікав його разом з Портосом! Звісно, що той був йому неприємний, бодай уже тому, що мав можливість чути, які докори сипалися на голови мушкетерів. А д’Артаньян, навпаки, прагнучи якнайшвидшого примирення і подумки вирішивши стати взірцем чемності та порядності, підійшов до молодиків і вклонився їм, якнайприязніше усміхнувшись. Араміс ледь помітно кивнув головою, але при тому не виказуючи привітності. Усі четверо відразу ж припинили розмову й мовчки втупилися в нього.

Д’Артаньян був не якийсь там бевзь, аби не помітити, що він тут зайвий. Але він був ще зовсім мало обізнаний з манерами вищого світу, щоб з гідністю вийти з того скрутного становища, в яке, як правило, потрапляє людина, що, зустрівшись з малознайомими людьми, втручається в чужу розмову. Він гарячково шукав спосіб, як, не принизивши себе, чкурнути звідси, і раптом помітив, що Араміс упустив хусточку і, мабуть, через неуважність наступив на неї ногою. Д’Артаньянові здалося, що доля, нарешті, подарувала йому чудову нагоду виправити свою помилку. Нахилившись, він з найлюб’язнішим виглядом висмикнув хусточку з-під ноги мушкетера, хоч той, здається, щосили намагався цьому протидіяти, і, простягаючи її Арамісові, сказав:

– Здається, це ваша хусточка, добродію. Для вас, певне, було б дуже прикро її загубити.

Хусточка й справді була розкішно вигаптувана, а на одному з її ріжечків виднілися корона і герб. Араміс густо почервонів і скоріше вихопив, ніж узяв хусточку з рук гасконця.

– Овва! – вигукнув один із гвардійців. – І після цього ти, Арамісе, будеш запевняти, що не знаєшся з пані де Буа-Трасі, тоді як ця мила дама люб’язно позичила тобі свою хусточку! Га?

Араміс зиркнув на д’Артаньяна так, аби той зрозумів, що в нього з’явився смертельний ворог, але відразу перейшов на звичайний для нього веселий тон.

– Ви помиляєтеся, пане, – запевнив він. – Бо ця хусточка ніяк мене не стосується, і я не знаю, чому цей добродій дав її саме мені, а не комусь із вас. До речі, моя хусточка ось, у мене.

І він витяг з кишені власну хусточку, також дуже вишукану і з тонкого батисту, – хоча батист у ті роки коштував дуже дорого, – але без усякої вишивки і герба, а лише прикрашену вензелем свого власника.

На цей раз д’Артаньян не пустив і пари з вуст: він зрозумів, що вскочив у нову халепу. Але запевнення Араміса ніяк не вплинули на його приятелів. Один з них з підкресленою серйозністю звернувся до мушкетера.

– Коли це так, як ти кажеш, – мовив він, – то я змушений, любий мій Арамісе, просити тебе повернути цю хусточку. Адже Буа-Трасі, як тобі відомо, – один з моїх найближчих друзів, і я не хочу, щоб хтось хизувався, що в нього є речі його дружини.

– Твої претензії безпідставні, – відповів Араміс. – І, визнаючи справедливість твоєї вимоги, я все-таки відмовлю тобі через форму, в якій ти її подав.

– Річ у тім, – несміливо втрутився д’Артаньян, – що я не бачив, щоб хусточка випала з кишені пана Араміса. Просто пан Араміс наступив на неї ногою – от я і подумав, що ця хусточка належить йому.

– І ви помилилися, добродію, – холодно відповів Араміс, не звертаючи уваги на бажання д’Артаньяна загладити свою провину.

Потім, повернувшись до гвардійця, який претендував на роль друга пана Буа-Трасі, він продовжив:

– Між іншим, я оце подумав і вирішив, дорогенький мій, що я пов’язаний з де Буа-Трасі не менш ніжною дружбою, ніж ти, найближчий його друг, тож хусточка з таким же успіхом могла випасти з твоєї кишені, як і з моєї.

– Ні, присягаюся честю! – запально вигукнув гвардієць його величності.

– Ти присягатимешся честю, а я – чесним словом, і тоді хтось із нас, цілком очевидно, виявиться брехуном. Знаєш що, Монтаране, зробимо інакше. Давай поділимо її на двох.

– Хусточку?

– Авжеж.

– Чудово! – в один голос вигукнули двоє інших гвардійців. – Це рішення гідне самого царя Соломона! Арамісе, ти справжній мудрець!

Молоді люди розреготались, і, схоже, на тому все й закінчилося. За кілька хвилин розмова урвалася, і співрозмовники, дружньо потиснувши один одному руки, розійшлися. Троє гвардійців подалися в один бік, Араміс – у другий.

«Ось нагода помиритися з цією чемною людиною», – подумав д’Артаньян, який, після свого невдалого втручання, решту часу тримався осторонь. І, сповнений шляхетного пориву, він поспішив услід за мушкетером, що крокував собі, не зважаючи більше на нього.

– Добродію, – звернувся до нього д’Артаньян, – сподіваюся, ви пробачите мені…

– Юначе, – перебив його Араміс, – дозвольте вам зауважити, що в цій справі ви повелися не так, як належить порядній людині.

– Хіба, пане! – вигукнув д’Артаньян. – Ви гадаєте…

– Я гадаю, добродію, що ви, хоч і приїхали з Гасконі, проте не якийсь там телепень, отож добре знаєте, що носові хусточки просто так ногами не топчуть. Париж, хай йому біс, аж ніяк не вимощений батистовими хусточками.

– Добродію, ви даремно хочете принизити мене, – відповів д’Артаньян, відчуваючи, як його природна задириста вдача починає вже брати гору над мирними намірами. – Я справді прибув з Гасконі, і мені не треба, раз ви про це знаєте, нагадувати вам, що у гасконців дуже швидко уривається терпець. А тому, вибачившись раз за свій вчинок, хай і нерозважний, вони переконані, що зробили й так забагато.

– Добродію, – відповів Араміс, – я сказав це зовсім не для того, щоб з вами посваритися. Я, дякувати Богу, не якийсь вуличний розбишака, та й мушкетер я лише тимчасово. Б’юся я, тільки коли мене до цього змушують, і роблю це з відразою. Але цього разу справа куди серйозніша, бо йдеться про честь дами, яку ви скомпрометували.

– Тобто ми скомпрометували! – вигукнув д’Артаньян.

– І треба ж було вам подати мені цю хусточку!

– І треба ж було вам упустити її!

– Я вже сказав, добродію, і повторюю, що хусточка ця випала не з моєї кишені.

– Тоді виходить, добродію, що ви збрехали двічі, бо я на власні очі бачив, як вона випала саме з вашої кишені.

– Он ви як дозволяєте собі розмовляти, пане гасконець! То я навчу вас, як поводитися в пристойному товаристві!

– А я відправлю вас правити обідню, пане абат! Зробіть мені ласку, вийміть свою шпагу. І негайно!

– І не подумаю, любий, принаймні не тут. Хіба ви не бачите, що ми стоїмо навпроти будинку д’Егільйона, що аж кишить прибічниками кардинала? І де гарантія того, що це не його високопреосвященство доручив вам принести йому мою голову? А я, знаєте, хоч це, може, й смішно, дорожу своєю головою, бо вона, як мені здається, непогано сидить на моїх в’язах. Отож, не клопочіться, я вас уб’ю, але уб’ю тихо, без зайвого галасу, десь у безлюдному місці, де ви ні перед ким не зможете похвалитися своєю смертю.

– Згоден. Але не занадто покладайтеся на свою спритність і захопіть оцю хусточку: ваша вона чи ні, можливо, вам доведеться нею скористатися.

– Ви гасконець, добродію? – спитав Араміс.

– Так. А ви що, вирішили з обережності відкласти бій?

– Обережність, добродію, звичайно, зайва чеснота для мушкетера, але вкрай необхідна служителям церкви. А оскільки я мушкетер тільки тимчасово, то волію бути обережним. О другій годині я матиму честь чекати на вас біля будинку пана де Тревіля. Там я назву вам місце, де ми зможемо схрестити наші шпаги.

Молоді люди розкланялись, і Араміс пішов вулицею, що вела до Люксембурзького палацу, а д’Артаньян, оскільки вже наближалося до полудня, попрямував у бік монастиря Дешо.

«Так, нічого змінити вже не можна, – міркував він. – Та якщо мені судилося бути вбитим, то принаймні від руки мушкетера».