– Наступного разу кажіть від свого імені, Портосе, коли у вас знову виникне бажання говорити такі дурниці, – перервав його Араміс. – Гадаю, що слова цих двох добродіїв слушні й цілком гідні шляхетних дворян.

– До ваших послуг, добродію, – вигукнув Атос, стаючи в бойову стійку.

– Я чекав тільки вашого слова, – відповів д’Артаньян, схрестивши з ним шпагу.

Та щойно пролунав дзенькіт клинків, як загін гвардійців його преосвященства на чолі з паном де Жуссаком з’явився з-за рогу монастиря.

– Гвардійці кардинала! – в одно вигукнули Портос і Араміс. – Шпаги в піхви, панове! Шпаги в піхви!

Та було вже пізно. Гвардійці застали супротивників у позі, яка не лишала жодних сумнівів щодо їхніх намірів.

– Гей! – вигукнув де Жуссак, поспішаючи до них і знаком наказуючи своїм підлеглим не відставати. – Гей, мушкетери! Ви зібралися битись? А як же королівський указ?

– Ви надто люб’язні, панове гвардійці, – досадливо поморщившись, сказав Атос, бо саме де Жуссак був одним з тих, з ким йому довелося битися два дні тому. – Якби ми застали вас за цією справою, можу вас запевнити – ми не стали б вам заважати. А тому дайте нам спокій і на дурничку матимете втіху спостерігати за нашим поєдинком.

– Панове, – заперечив де Жуссак, – на превеликий жаль, мушу сказати вам, що це неможливо. Наш обов’язок – понад усе. Вкладіть свої шпаги у піхви і рушайте за нами.

– Добродію, – сказав Араміс, передражнюючи де Жуссака, – ми з превеликим задоволенням пристали б на вашу люб’язну пропозицію, коли б це залежало від нас. Але, на жаль, це неможливо: пан де Тревіль заборонив нам це. Тож ідіть своєю дорогою, і то найкраще, що ви можете зробити.

Ці кпини роздратували Жуссака.

– Якщо ви не скоритеся, – вигукнув він, – ми будемо змушені арештувати вас!

– Ïх п’ятеро, – стиха зауважив Атос, – а нас тільки троє. Ми знову зазнаємо поразки, і цього разу нам доведеться накласти тут своїми головами, бо кажу вам: переможений, я не з’явлюся перед капітаном.

Атос, Портос і Араміс миттю стали один до одного, а де Жуссак тим часом шикував своїх солдатів.

Цієї миті було досить, щоб д’Артаньян прийняв рішення. Сталася одна з тих подій, які визначають подальше життя людини. Д’Артаньян стояв перед дилемою: король або кардинал, і, зробивши вибір, він уже не зможе звернути з обраного шляху. Схрестити шпаги з гвардійцями – означало порушити закон, а отже, ризикувати життям, ставши на якусь мить ворогом міністра, могутнішого, ніж сам король. Саме така перспектива відкривалася перед юнаком. Слід сказати, що д’Артаньян анітрохи не вагався, і це робить йому честь. Обернувшись до Атоса та його друзів, він сказав:

– Панове, дозвольте мені дещо додати до ваших слів. Ви сказали, що вас тільки троє, але, по-моєму, нас четверо.

– Але ж ви не мушкетер, – заперечив Портос.

– Це правда, – відповів д’Артаньян, – на мені немає мундира мушкетера, але я душею мушкетер. Серце моє – серце мушкетера. Я відчуваю це, і саме це почуття спонукає мене до дій.

– Відійдіть, юначе! – гукнув де Жуссак, який з рухів і виразу обличчя д’Артаньяна, певно, здогадався про його наміри. – Ви можете йти, ми не заперечуємо. Рятуйте свою шкуру, і якнайшвидше.

Але д’Артаньян залишився на місці.

– Ви таки славний юнак, – сказав Атос, потискуючи йому руку.

– Ну ж бо, зважуйтесь на щось! – знову нагадав про себе де Жуссак.

– Авжеж, давайте щось робити, – сказали в один голос Портос і Араміс.

– Цей юнак – сама шляхетність, – мовив Атос.

Цієї миті всі троє подумали про молодість д’Артаньяна: вони розуміли, що його недосвідченість може коштувати йому життя.

– Нас буде тільки троє, до того ж один поранений, а один майже дитина, і все-таки скажуть, що нас було четверо.

– Хай і так, але ж не здаватися!.. – вигукнув Портос.

– Ні в якому разі, – підтримав його Атос.

Д’Артаньян нарешті зрозумів причину їхньої нерішучості.

– Панове, – сказав він, – випробуйте мене, і присягаюся честю, що я не піду звідси, якщо нас переможуть!

– Як вас звати, мій хоробрий юначе? – спитав Атос.

– Д’Артаньян, добродію.

– Атосе, Портосе, Арамісе і д’Артаньяне! Вперед! – вигукнув Атос.

– Панове мушкетери, – втретє звернувся до них де Жуссак, – ви нарешті зважилися?

– Ми зважилися, добродію, – відповів Атос.

– І яке ваше рішення? – спитав де Жуссак.

– Ми матимемо за честь битися з вами, – відповів Араміс, однією рукою злегка здійнявши капелюх, а другою – виймаючи шпагу з піхов.

– Он як!.. Ви чините опір?! – вигукнув де Жуссак.

– Хай йому біс! Це вас дивує?

І всі дев’ятеро бійців завзято кинулися один на одного, втім, це не завадило їм дотримуватися певної тактики дій.

Атос узяв на себе такого собі Каюзака – улюбленця кардинала, Портосові в суперники дістався Бікара, а Араміс опинився віч-на-віч одразу з двома супротивниками.

Що ж до д’Артаньяна, то його візаві виявився сам де Жуссак.

Серце молодого гасконця ладне було розірвати йому груди – не від страху, дякувати Богу, про це не могло бути й мови, – а від бажання довести цим панам, що й він чогось вартий. Д’Артаньян бився, як розлючений тигр. Він разів десять оббіг навколо свого супротивника, разів двадцять поміняв стійку і місце розташування. Жуссак був, як тоді казали, «майстер клинка», і до того ж нерідко пускав його в діло. Проте йому доводилося докладати чималих зусиль, щоб захищатися від спритного й рухливого супротивника, який, проти всяких правил, постійно нападав з усіх боків, водночас відбиваючи чужі удари, як людина, що дуже цінує власну голову.

Ця сутичка зрештою вивела де Жуссака із себе. Розлючений тим, що не може подолати супротивника, якого мав за хлопчиська, він розпалився і почав раз у раз помилятися. Д’Артаньян, хоч і не був досить досвідченим на практиці, зате добре знався на теорії, почав рухатися вдвічі швидше. Жуссак вирішив покінчити з ним і всім тілом подався вперед, завдаючи при цьому супротивникові могутнього удару. Але д’Артаньян вистояв, і, поки Жуссак зводився на ноги, гасконець, немов змія, прослизнув під його клинком і наскрізь простромив гвардійця своєю шпагою. Жуссак упав як підкошений.

Переконавшись, що де Жуссак не боєць, д’Артаньян швидко і занепокоєно кинув оком на поле бою.

Араміс впорався вже з одним зі своїх супротивників, але другий уперто напосідав на нього. Проте становище Араміса було не загрозливим, і він міг ще захищатися.

Бікара і Портос устигли обмінятися результативними ударами: Портос був уже поранений у передпліччя, а Бікара – у стегно. Та позаяк їхні поранення не були серйозними, то вони продовжували битися ще завзятіше.

Атос, якого Каюзак поранив удруге, блід на очах, але ні на крок не відступав. Він тільки переклав шпагу в другу руку й тепер бився лівою.

Д’Артаньян, за правилами дуелі тих часів, міг прийти на допомогу будь-кому з товаришів. Він перебігав очима з одного на іншого, гадаючи, кого з них виручати, аж нараз піймав погляд Атоса – погляд вельми красномовний. Атосу легше було померти, ніж покликати на допомогу. Але він мав очі, його очі просили підтримки. Д’Артаньян, укмітивши це німе прохання, рвонувся вперед і збоку напав на Каюзака:

– До мене, пане гвардієць! Я уб’ю вас!

Каюзак обернувся. Допомога приспіла вчасно: Атос, якого підтримувала тільки його нечувана мужність, опустився на одне коліно.

– Хай йому біс! – вигукнув він д’Артаньянові. – Не вбивайте його, юначе, прошу вас. Я мушу ще звести з ним давні рахунки, коли одужаю. Обеззбройте його, вибийте шпагу… Ось так… Добре! Дуже добре!

Цей вигук вихопився в Атоса, коли він побачив, як шпага Каюзака відлетіла кроків на двадцять убік. Д’Артаньян і Каюзак водночас кинулися за нею: один – щоб повернути її собі, другий – щоб заволодіти нею. Але д’Артаньян був спритніший, він добіг перший і ногою наступив на шпагу.

Каюзак підбіг до гвардійця, якого вбив Араміс, схопив його шпагу й хотів повернутися до д’Артаньяна, але дорогу йому перепинив Атос, який устиг, завдяки втручанню гасконця, перепочити. Боячись, що д’Артаньян уб’є його ворога, Атос знову кинувся в бій.

Д’Артаньян умить збагнув, що перешкодити йому – означало б завдати Атосові кривди. І справді, за кілька секунд Каюзак упав із простромленим горлом.

Тієї ж миті Араміс приставив шпагу до грудей поваленого ним супротивника, змушуючи його просити пощади.

Залишалися Портос і Бікара. Портос блазнював, питаючи в Бікара, котра година, і вітаючи його з новим призначенням брата, який дістав під своє командування роту в Наваррському полку. Але всі його жарти не мали успіху: Бікара був одним з тих залізних людей, які падають тільки мертвими.

Час було закінчувати поєдинок. З хвилини на хвилину могла з’явитися сторожа й арештувати всіх учасників дуелі – здорових і поранених, роялістів і кардиналістів. Атос, Араміс і д’Артаньян оточили Бікара, вмовляючи його здатися. Один проти всіх, поранений у стегно, Бікара, однак, не хотів складати зброю. Але Жуссак, підвівшись на лікті, гукнув йому, щоб він здавався. Бікара був гасконцем, як і д’Артаньян. Він пропустив повз вуха наказ свого командира і тільки засміявся. Продовжуючи вести бій, він між двома випадами кінцем шпаги вказав на землю.

– Тут… – вигукнув він, наслідуючи слова Біблії, – тут помре Бікара, один з усіх, хто був з ним.

– Але ж їх четверо проти тебе одного. Здавайся, наказую тобі!

– Ну раз ти наказуєш, тоді інша річ, – сказав Бікара. – Бо ти мій командир, і я мушу коритися.

З цими словами він відскочив назад і зламав об коліно свою шпагу, щоб вона не дісталася супротивникові. Уламки він перекинув через стіну монастиря і, схрестивши на грудях руки, почав насвистувати якусь кардиналістську пісеньку.

Мужність завжди заслуговує на повагу, навіть коли це мужність ворога. Мушкетери відсалютували Бікара своїми шпагами і вклали їх у піхви. Д’Артаньян зробив те саме, а потім, за допомогою Бікара, єдиного з гвардійців, хто тримався на ногах, відніс до ґанку монастиря Жуссака, Каюзака і того з Арамісових супротивників, який був тільки поранений. Четвертий гвардієць, як ми вже сказали, був убитий. Потім, подзвонивши у дзвін і прихопивши з собою чотири шпаги з п’яти, окрилені успіхом мушкетери разом з д’Артаньяном попрямували до палацу пана де Тревіля.

Коли б якесь пильне око спостерігало за ними в цей час, воно б завважило, як вони йшли, обійнявшись, в усю широчінь вулиці, вітаючись з усіма мушкетерами, яких зустрічали, і це, зрештою, було схоже на тріумфальну ходу. Д’Артаньянове серце заколисували хвилі невимовної радості. Він ішов між Атосом і Портосом, з любов’ю обіймаючи їх.

– Коли я ще не мушкетер, – сказав він своїм новим друзям, переступаючи поріг будинку де Тревіля, – то принаймні мене, може, прийняли в учні?