XIV
НЕЗНАЙОМИЙ ІЗ МЕНГА

Натовп, що так налякав бідолашного галантерейника, зібрався зовсім не для того, аби подивитися, як когось вішатимуть, а дивився на вже повішеного.

А тому карета, на хвилину затримавшись, рушила далі, проїхала крізь натовп, проминула вулицю Сент-Оноре, звернула на вулицю Добрих Дітей і спинилася біля невисокого під’їзду.

Дверцята карети відчинилися, і двоє гвардійців підхопили Бонасьє, якого підтримував поліцейський. Його втягли до під’їзду, провели по сходах і залишили в передпокої.

Він рухався несвідомо, наче уві сні, перед його застиглими очима все пливло, мов у тумані. До нього долітали якісь звуки, але він їх не розумів. Якби в цю мить його повели на ешафот, він не зробив би жодного руху, щоб захиститися, не вимовив би жодного слова, щоб вимолити в ката пощади.

Він так і сидів на стільці, прихилившись до стіни й безвільно звісивши руки, на тому самому місці, де його залишили поліцейські.

Проте, оглянувшись довкола й не помітивши нічого, що загрожувало б його життю, нічого, що становило б реальну небезпеку, побачивши, що стіни покриті чудовою кордовською шкірою, на вікнах м’яко хилитаються червоні шовкові портьєри, підв’язані золотими шнурами, а стілець, на якому він сидить, досить зручний, він зрозумів, що перелякався набагато більше, ніж треба. Збадьорившись, він почав крутити головою сюди-туди, то опускаючи її, то підводячи.

Оскільки цим рухам ніхто не перешкоджав, він трохи осмілів і ризикнув зігнути спочатку одну ногу, а потім і другу. І нарешті, відіпхнувшись руками від стільця, він підвівся на ноги.

У цю мить якийсь показний на вигляд офіцер відхилив портьєру і, продовжуючи розмовляти з кимось у сусідній кімнаті, несподівано обернувся до арештованого.

– Це ви Бонасьє? – спитав він.

– Я, пане офіцер, – пробелькотів галантерейник, ледь живий від страху. – До ваших послуг.

– Увійдіть, – сказав офіцер.

І, відступивши на крок, він пропустив арештованого. Той, не кажучи ні слова, боком прослизнув до кімнати, де на нього, певно, чекали.

Це був просторий кабінет, стіни якого прикрашала різна зброя. Товсті килими під ногами вбирали в себе найменший звук, вуличний гамір сюди теж не долітав. Хоча був лише кінець вересня, проте в каміні палахкотів вогонь. Посеред кімнати стояв квадратний стіл, захаращений книгами й паперами, а зверху була розгорнута величезна карта Ла-Рошелі.

Перед каміном стояв середнього зросту чоловік, гордовитий, вельможний, із широким чолом і пронизливим поглядом. Його сухорляве обличчя ще більш видовжували гостра борідка й тонкі вусики. Дарма що на вигляд йому було тридцять шість, щонайбільше тридцять сім років, – його волосся, борідку й вуса вже посріблила сивина. Він був без шпаги, але все виказувало в ньому військового. Його ботфорти були вкриті тонким шаром пилу, з чого можна було зробити висновок, що в цей день він їздив верхи.

Це був Арман-Жан дю Плессі, кардинал де Рішельє, але він зовсім не був таким, яким звичайно його змальовують, тобто це був не зіщулений старий, не хворий мученик з безбарвним голосом, вгрузлий у глибоке крісло, наче в передчасну могилу, що живе лише силою свого духу й підтримує боротьбу з Європою повсякчасним напруженням думки. Він був таким, яким у ті роки був насправді: галантний кавалер з вишуканими манерами, слабкий тілом, але дужий силою духу, який і зробив його одним з найвизначніших людей усіх часів і народів. Підтримавши герцога Неверського в його мантуанських володіннях, захопивши Нім, Кастр та Юзес, він готувався вигнати англійців з острова Ре й почати облогу Ла-Рошелі.

З першого погляду ніщо в цій людині не виказувало кардинала, тобто служителя церкви, і той, хто не знав його в обличчя, ніколи б не здогадався, хто стоїть перед ним.

Бідолашний галантерейник спинився біля дверей, тоді як чоловік, якого ми щойно змалювали, пильно розглядав його, наче хотів зазирнути в глибину його минулого.

– Це і є той самий Бонасьє? – спитав він після деякого мовчання.

– Так, ваша світлосте, – відповів офіцер.

– Гаразд. Подайте мені он ті папери й залиште нас самих.

Офіцер узяв зі столу вказані папери, подав їх і, низько вклонившись, вийшов.

Бонасьє відразу в них упізнав протоколи його допитів у Бастилії. Чоловік, який стояв біля каміна, час від часу підводив очі від списаних аркушів паперу, і тоді його погляд, ніби кинджал, устромлявся в самісіньке серце бідолашного галантерейника.

Після десяти хвилин читання й десяти секунд спостереження кардинал усе зрозумів.

«Цей дурень ніколи не брав участі у змові. Та все-таки подивимось…»

– Вас звинувачено в державній зраді, – мовив повільно кардинал.

– Мені вже повідомили про це, ваша світлосте! – вигукнув Бонасьє, називаючи свого співрозмовника так, як його щойно титулував офіцер. – Але присягаюся вам, що я нічого не знаю.

Кардинал стримав усмішку.

– Ви були в змові з вашою дружиною, з пані де Шеврез і з герцогом Бекінгемом.

– Справді, ваша світлосте, – сказав Бонасьє, – мені доводилося чути від неї ці імена.

– І у зв’язку з чим?

– За її словами, кардинал де Рішельє заманив герцога Бекінгема в Париж, аби занапастити його, а разом з ним і королеву.

– Вона так казала? – гнівно вигукнув кардинал.

– Так, ваша світлосте, але я заперечив їй, що вона даремно так вважає, бо його високопреосвященство не здатний…

– Замовкніть, ви просто бовдур! – урвав його мову кардинал.

– Те саме стверджує і моя дружина, ваша світлосте.

– Чи відомо вам, хто викрав вашу дружину?

– Ні, ваша світлосте.

– Але ж у вас є підозри?

– Були, ваша світлосте. Але ці підозри, як мені здалося, не сподобалися панові комісару, і я вже від них відмовився.

– Вашій дружині пощастило втекти. Ви знали про це?

– Ні, ваша світлосте. Я довідався про це вже у в’язниці від пана комісара. Він дуже люб’язна людина.

Кардинал знову стримав усмішку.

– Виходить, вам нічого не відомо, що сталося з вашою дружиною після її втечі?

– Навіть уяви не маю, ваша світлосте. Вона, мабуть, повернулася до Лувру.

– О першій попівночі її там ще не було.

– Боже мій! Що ж із нею сталося?

– Скоро дізнаємося, не турбуйтеся. Від кардинала нічого не приховаєш. Кардинал знає все.

– У такому разі, ваша світлосте, як ви гадаєте, кардинал погодиться повідомити мені, що сталося з моєю дружиною?

– Цілком можливо. Але спершу ви повинні розповісти все, що вам відомо про стосунки вашої дружини з пані де Шеврез.

– Але, ваша світлосте, я нічого про це не знаю. Я ніколи не бачив цієї дами.

– Коли ви заходили по вашу дружину до Лувру, ви разом з нею відразу ж поверталися додому?

– Дуже рідко. В неї були справи з якимись торговцями полотном, і я проводжав її.

– І скільки їх було, цих торговців полотном?

– Двоє, ваша світлосте.

– Де вони живуть?

– Один на вулиці Вожирар, другий на вулиці Лагарп.

– Ви разом з нею заходили до цих торговців?

– Жодного разу. Я завжди чекав її біля входу.

– А як вона пояснювала своє бажання заходити самій?

– Ніяк не пояснювала. Казала, щоб я зачекав, – я й чекав.

– Так, ревнивцем вас назвати важко, мій любий пане Бонасьє! – зауважив кардинал.

«Він називає мене «мій любий пан Бонасьє», – подумав галантерейник. – Хай йому біс, але мої справи, здається, йдуть на краще!»

– Могли б ви впізнати двері, куди вона входила?

– Так.

– Ви запам’ятали номери будинків?

– Так.

– Назвіть їх.

– Номер двадцять п’ять на вулиці Вожирар і номер сімдесят п’ять на вулиці Лагарп.

– Чудово, – сказав кардинал, і, взявши зі столу срібний дзвіночок, він подзвонив.

Увійшов офіцер, якого кардинал випровадив на початку своєї розмови з Бонасьє.

– Сходіть по Рошфора, – пошепки наказав Рішельє, – хай він негайно прийде, якщо тільки повернувся.

– Граф тут, – сказав офіцер. – І настійно просить ваше преосвященство його прийняти.

«Ваше преосвященство! – ледве чутно повторив Бонасьє, який знав, що так звичайно називали пана кардинала. – Ваше преосвященство!»

– Хай він зайде! – вигукнув кардинал. – Хай зайде!

Офіцер швидко вибіг з кімнати, як це робили всі слуги кардинала, що завжди слухняно виконували його накази.

«Ваше преосвященство!» – шепотів Бонасьє, дурнувато лупаючи очима, сповненими жаху.

Не минуло й п’яти секунд, як пішов офіцер, а двері відчинилися знову, і з’явився новий відвідувач.

– Це він! – вигукнув Бонасьє.

– Хто – він? – спитав кардинал.

– Той, хто викрав мою дружину!

Кардинал подзвонив удруге. З’явився той самий офіцер.

– Відведіть цього чоловіка і здайте солдатам, які його привезли. Хай він почекає, поки я знову його викличу.

– Ні, ваша світлосте, ні, це не він! – розпачливо вигукнув Бонасьє. – Я помилився! її викрав інший, зовсім не схожий на цього! Цей добродій – чесна людина!

– Заберіть цього ідіота! – гримнув кардинал.

Офіцер узяв Бонасьє під руку й вивів до передпокою, де на нього чекали вартові.

Відвідувач провів Бонасьє нетерплячим поглядом і, тільки-но двері зачинилися за ним, швидко підійшов до Рішельє.

– Вони бачились, – мовив він.

– Хто? – спитав кардинал.

– Вона і він.

– Королева і герцог? – вигукнув Рішельє.

– Так.

– Де?

– У Луврі.

– Ви в цьому певні?

– Цілком.

– Хто вам сказав?

– Пані де Ланнуа, котра, як ви знаєте, безмежно віддана вашому преосвященству.

– Чому вона не повідомила про це раніше?

– Чи то випадково, чи то запідозривши щось, але королева залишила пані де Сюржі ночувати в себе в спальні і потім цілий день не відпускала її.

– Ну що ж… Нас переграли. Спробуємо взяти реванш.

– Не турбуйтеся, ваша світлосте. Я докладу всіх зусиль.

– Як усе це сталося?

– О пів на першу ночі королева сиділа зі своїми придворними дамами…

– Де саме?

– У своїй спальні…

– Далі.

– …тут зайшла покоївка і передала їй хусточку від кастелянші…

– Потім?

– Побачивши хусточку, королева дуже розхвилювалась і, незважаючи на те, що була нарум’янена, помітно зблідла…

– Далі! Далі!

– Вона підвелася і тремтячим голосом сказала своїм придворним дамам: «Почекайте мене десять хвилин, я невдовзі повернуся». І квапливо вийшла до своєї опочивальні.

– Чому пані де Ланнуа відразу ж не повідомила вас про це?

– Тоді ще нічого не можна було стверджувати напевне. До того ж королева наказала: «Почекайте мене». І вона не посміла ослухатись.

– І як довго королева була відсутня?

– Три чверті години.

– Хто з придворних дам її супроводив?

– Тільки донья Естефанія.

– Потім королева повернулась?

– Так, але тільки для того, щоб узяти скриньку з рожевого дерева, прикрашену її вензелем, і знову вийшла.

– А коли вона повернулася, скринька була при ній?

– Ні.

– Чи відомо пані де Ланнуа, що було в цій скриньці?

– Так. Діамантові підвіски, подаровані королеві його величністю.

– І вона повернулася вже без скриньки?

– Так.

– Пані де Ланнуа гадає, що королева віддала підвіски Бекінгему?

– Вона в цьому впевнена.

– І на чому ґрунтується її впевненість?

– Удень пані де Ланнуа, як камер-фрейліна королеви, шукала скриньку і, вдавши, що стурбована її зникненням, зрештою спитала королеву, чи не знає вона, куди поділася скринька.

– А що королева?..

– Королева дуже зніяковіла і сказала, що напередодні вона зламала одну з підвісок, тож мусила віддати її своєму ювелірові, щоб той полагодив.

– Треба зайти до королівського ювеліра і переконатися, чи так це насправді.

– Я вже був там.

– І що сказав ювелір?

– Ювелір ні сном ні духом не знає ні про які підвіски.

– Чудово, Рошфоре! Отже, не все ще втрачено і, можливо… можливо, на нас чекає перемога.

– Я певний, що геній вашого преосвященства…

– …зможе виправити усі дурниці, які накоїв його шпигун, чи не так?

– Саме це я й хотів сказати, якби ваше преосвященство дозволили мені закінчити мою думку.

– Ви вже знаєте, де переховувалися герцогиня де Шеврез та герцог Бекінгем?

– Ні, ваша світлосте. Мої сищики не змогли нічого рознюхати.

– А я знаю.

– Ви, ваша світлосте?

– Так. У всякому разі, догадуюсь. Один з них весь час перебував у будинку номер двадцять п’ять на вулиці Вожирар, другий, або друга, в будинку під номером сімдесят п’ять на вулиці Лагарп.

– Чи бажає ваше преосвященство, щоб я наказав арештувати їх обох?

– Гадаю, що вже пізно. Вони, скоріше за все, встигли звідти втекти.

– І все-таки, не зайве було б перевірити…

– Візьміть із собою десяток моїх гвардійців і обшукайте обидва будинки.

– Слухаюся, ваше преосвященство.

І Рошфор вибіг з кабінету.

Залишившись один, кардинал на якусь мить поринув у роздуми, потім подзвонив утретє.

На порозі з’явився той самий офіцер.

– Приведіть арештованого! – наказав кардинал.

Пана Бонасьє знову ввели до кабінету. Офіцер за знаком кардинала вийшов.

– Ви обдурили мене, – суворо мовив кардинал.

– Я? – вигукнув Бонасьє. – Щоб я обдурив ваше високопреосвященство!..

– Ваша дружина, йдучи на вулицю Вожирар і на вулицю Лагарп, заходила зовсім не до торговців полотном.

– А до кого ж вона заходила, Боже правий?

– Вона зустрічалася з герцогинею де Шеврез і герцогом Бекінгемом.

– Так… – підтвердив Бонасьє, намагаючись щось пригадати, – ну звичайно ж! Ваше високопреосвященство має цілковиту слушність. Я неодноразово висловлював свій подив з приводу того, що торговці полотном мешкають у таких будинках – у будинках без вивісок. І щоразу на моє зауваження дружина чомусь починала сміятись. О, ваша світлосте, – продовжував Бонасьє, падаючи до ніг його високопреосвященства, – ви й справді кардинал, великий кардинал, геній, перед яким усі схиляються!

Хоч якою мізерною була перемога над таким пішаком, як Бонасьє, проте кардинал якусь мить втішався нею. І саме цієї миті йому спала на думку непогана ідея. Його вуста скривилися в посмішку, і він простягнув галантерейникові руку.

– Підведіться, мій друже, – сказав він. – Ви порядна людина.

– Кардинал торкнувся моєї руки, я торкнувся руки великої людини! – вигукнув Бонасьє. – Великий кардинал назвав мене своїм другом!..

– Так, мій друже, так! – мовив кардинал батьківським тоном, до якого він іноді вдавався і який міг обдурити лише тих, хто погано його знав. – З вами вчинили несправедливо, ну що ж, ви заслуговуєте на компенсацію. Ось, візьміть цей гаманець, у ньому сто пістолів, і пробачте мені.

– Пробачити вам, ваша світлосте?! – вигукнув Бонасьє, не наважуючись узяти гаманець, мабуть, боячись, що це лише жарт. – Ви владні арештувати мене, катувати мене, повісити, ви наш володар, і я не посмів би навіть пискнути! Пробачити вам, ваша світлосте! Це неймовірно!

– О, любий пане Бонасьє, ви надзвичайно великодушні! Я це бачу і вдячний вам. Отож ви візьмете цей гаманець і підете звідси, гадаю, не надто засмученим.

– Я не тямлю себе з радощів, ваша світлосте.

– Тоді прощавайте. Чи, точніше, до побачення, бо, я сподіваюся, ми ще побачимось.

– Коли буде завгодно вашій світлості! Я весь до послуг вашого преосвященства.

– Ми будемо часто бачитися, запевняю вас. Мені дуже сподобалося з вами розмовляти.

– О, ваше преосвященство!..

– До побачення, пане Бонасьє, до побачення!

І кардинал зробив знак рукою, у відповідь на який Бонасьє вклонився майже до землі. Потім, увесь час задкуючи, він вийшов з кімнати до передпокою. І тут кардинал почув, як галантерейник від надміру почуттів, які його охопили, щосили закричав: «Хай живе його світлість! Хай живе його преосвященство! Хай живе великий кардинал!»

Кардинал, посміхаючись, слухав ці захоплені виливи почуттів пана Бонасьє. І коли вже вигуки Бонасьє стихли десь вдалині, він вдоволено потер руки:

– Чудово, ось та людина, яка віднині зобов’язана мені своїм життям.

Після цього він підійшов до столу, на якому, як ми вже казали, була розгорнута карта Ла-Рошелі, і почав ретельно її вивчати, креслячи олівцем лінію славнозвісної дамби, яка через півтора року закрила вхід до гавані обложеного міста.

Він з головою поринув у свої стратегічні плани, як раптом двері знову відчинилися і ввійшов Рошфор.

– Ну, що скажете? – спитав кардинал. Жвавість і поспішність, з якими він випростався, свідчили про велику його зацікавленість у результатах завдання, що його він доручив графові.

– Я все з’ясував, – відповів граф. – Молода жінка років двадцяти шести – двадцяти восьми і чоловік тридцяти п’яти – сорока років справді мешкали в будинках, на які вказали ви, ваше преосвященство. Чоловік пробув там чотири дні, жінка – п’ять. Жінка виїхала сьогодні вночі, а чоловік – вранці.

– Це вони! – вигукнув кардинал і кинув швидкий погляд на стінний годинник. – Але пускатися за ними в погоню тепер надто пізно – герцогиня вже в Турі, а герцог Бекінгем у Булоні. Ми знайдемо їх у Лондоні.

– Які будуть розпорядження вашого преосвященства?

– Жодного слова про те, що сталося за ці останні дні. Хай королева ні про що не здогадується, навіть не підозрює, що ми знаємо про її таємницю. Нехай гадає, що ми переймаємось розкриттям якоїсь змови… Пришліть до мене канцлера Сег’є.

– А що з тим чоловіком?

– З яким чоловіком? – спитав кардинал.

– З Бонасьє?

– Я добився від нього всього, чого можна було добитись. Він шпигуватиме за власною дружиною.

Граф Рошфор уклонився, недвозначно даючи зрозуміти, що він цілком визнає недосяжну зверхність свого володаря, і вийшов.

Залишившись сам, кардинал знову сів у крісло. Написавши листа і запечатавши його своєю особистою печаткою, він взяв у руки дзвінок. З-за дверей миттю з’явився черговий офіцер.

– Покличте до мене Вітре, – звелів кардинал, – і скажіть йому, щоб він готувався негайно вирушити в дорогу.

За якусь мить той, кого він викликав, стояв перед кардиналом: на Вітре були високі ботфорти зі шпорами, що їх взувають, як правило, для далекої дороги.

– Вітре, – сказав Рішельє, – ви цієї ж хвилини маєте вирушити до Лондона. В дорозі ніде не зупиняйтесь ні на мить. Цього листа ви передасте міледі. Ось чек на двісті пістолів. Зайдіть до мого скарбника, і він виплатить вам цю суму. Якщо повернетеся через шість днів і бездоганно виконаєте моє доручення, дістанете в нагороду ще стільки ж.

Гонець, не мовивши й слова, вклонився і, взявши листа та чек на двісті пістолів, вийшов.

У листі зазначалося:

«Міледі! Будьте на першому ж балу, де з’явиться герцог Бекінгем. Його камзол прикрашатимуть дванадцять діамантових підвісок. Підійдіть до нього й відріжте дві з них.

Як тільки підвіски будуть у ваших руках, негайно повідомте мені».