Тут д’Артаньян не стримався від усмішки. Помітивши її, пан де Тревіль зрозумів, що перед ним не якийсь там дурисвіт, і, змінивши тему розмови, одразу перейшов до справи.

– Я дуже любив вашого батька, – сказав він. – Що я можу зробити для його сина? Кажіть швидше, бо я, на жаль, не владний розпоряджатися своїм часом.

– Пане, – мовив д’Артаньян, – їдучи з Тарба до Парижа, я мав намір в ім’я пам’яті тієї дружби, про яку ви не забули, просити у вас плащ мушкетера. Але після всього, що мені довелося побачити за останні дві години, я зрозумів, що ця милість була б надто велика, і я боюся, що не заслужив її.

– Це й справді милість, юначе, – відповів пан де Тревіль. – Але для вас вона, може, й не така недосяжна, як ви гадаєте або як вдаєте, що гадаєте. Хай би як там було, проте одне з розпоряджень його величності передбачає подібний випадок, і я мушу, на жаль, сказати вам, що нікого не зараховують у мушкетери перш, ніж він не візьме участі в кількох військових кампаніях, не відзначиться на полі бою або не прослужить два роки в іншому полку, менш привілейованому, ніж наш.

Д’Артаньян мовчки вклонився. Бажання надягти форму мушкетера ще дужче його полонило відтоді, як він дізнався, як важко цього досягти.

– Але… – вів далі де Тревіль, спрямувавши на свого земляка такий пронизливий погляд, наче хотів дістатися до самих глибин його душі, – але заради вашого батька, мого давнього бойового соратника, про що я вже вам казав, я все-таки мушу щось зробити для вас, юначе. Наші беарнські хлопці звичайно небагаті, і я сумніваюся, що з того часу, як я поїхав з провінції, щось помітно змінилося. Тому мені здається, що тих грошей, які ви припасли, надовго не вистачить…

Д’Артаньян випростався з тим гордим виглядом, який красномовно свідчив, що він ні в кого не проситиме милостиню.

– Гаразд, гаразд, юначе, – провадив далі де Тревіль, – мені це добре знайомо. Я приїхав до Парижа з чотирма екю в кишені і ладен був битися з кожним, хто сказав би мені, що я неспроможний купити Лувр.

Д’Артаньян ще вище задер голову. Завдяки продажу коня він починав свою кар’єру, маючи на чотири екю більше, ніж мав пан де Тревіль на початку своєї.

– Отож, – вів далі капітан, – ви повинні зберегти свої гроші, хоч би й значною була ця сума. Але ви також повинні вдосконалюватися в усьому, що належить уміти дворянинові. Я сьогодні ж напишу листа начальникові Королівської академії, і вже завтра він прийме вас на навчання без усякої плати. Не відмовляйтеся від цієї маленької послуги. Наші дворяни, навіть найіменитіші та найбагатші, нерідко марно домагаються, щоб їх прийняли туди. Ви навчитеся їздити верхи, фехтувати й танцювати. Ви заприятелюєте з потрібними людьми і час од часу будете приходити до мене, доповідати, як у вас посуваються справи і чи можу я чимось вам допомогти.

Д’Артаньян ще погано розумівся на придворних манерах, але й він помітив, що прийняв його де Тревіль досить прохолодно.

– На жаль, добродію, – сказав він, – я розумію, як мені зараз бракує рекомендаційного листа, що його вручив мені батько перед моїм від’їздом.

– Справді, – відповів де Тревіль, – я здивований, що ви рушили в таку тривалу подорож, не прихопивши з собою цього дивовижного зілля, так необхідного нашому братові беарнцю.

– Лист був при мені, добродію, і, хвалити Бога, написано його було як слід! – вигукнув д’Артаньян. – Але його в мене підступно викрали!

І він розповів про все, що сталося в Мензі, якнайдокладніше описавши незнайомого дворянина, і все це з таким запалом і щирістю, які просто зачарували де Тревіля.

– Дивно… – задумливо сказав капітан мушкетерів. – Отже, ви вголос називали моє ім’я?

– Визнаю, це було необачно з мого боку. Але не дивуйтесь! Таке ім’я, як ваше, мало правити мені в дорозі щитом, і вам судити, чи часто я ним прикривався.

Лестощі високо цінували в ті дні, і де Тревіль був так само чутливий до їх запашного аромату, як і будь-який король або кардинал. Тому він не міг стримати задоволеної усмішки, але вона швидко злетіла з його обличчя, і він знову повернувся до подій у Мензі.

– Скажіть мені… – провадив він, – скажіть, чи не було в цього дворянина невеличкого шраму на скроні?

– Так, схожого на слід від кулі.

– Це був показний чоловік?

– Так.

– Високий на зріст?

– Так.

– З блідим обличчям і темним волоссям?

– Саме такий. Звідки, добродію, ви знаєте цю людину? О, якщо я колись розшукаю його, а я розшукаю його – клянуся вам – хай навіть у пеклі…

– Він чекав на жінку? – перебив його де Тревіль.

– У всякому разі, він поїхав тільки після того, як перекинувся кількома словами з тією, на яку чекав.

– Ви не знаєте, про що була їхня розмова?

– Він вручив їй скриньку, сказавши, що в ній його розпорядження, і порадив не відкривати її, аж поки вона не приїде до Лондона.

– Ця жінка була англійкою?

– Він називав її міледі.

– Це він! – прошепотів де Тревіль. – Це він! А я гадав, що він і досі в Брюсселі.

– О, пане, якщо ви знаєте, хто цей чоловік, – вигукнув д’Артаньян, – скажіть мені, хто він і звідки, і я звільняю вас від обов’язку виконати ваші обіцянки, навіть обіцянку зарахувати мене в мушкетери! Бо передусім я хочу йому помститися.

– Обережніше, юначе! – сказав де Тревіль. – Навпаки, якщо ви зустрінете його на вулиці, перейдіть на другий бік. Не налітайте на цю скелю: він розіб’є вас, як розбив би звичайнісінький скляний келих.

– Хай і так, – уперто мовив д’Артаньян, – та якщо тільки я його зустріну…

– А поки що, – перебив його де Тревіль, – я порадив би вам не шукати його.

Раптом несподівана підозра змусила де Тревіля замовкнути. Ця ненависть, яку юнак так одверто демонстрував до людини, котра викрала – що малоймовірно – лист його батька… Чи не приховується за цією ненавистю якийсь підступ? Чи не підісланий цей юнак його високопреосвященством? Чи не прийшов він для того, щоб улаштувати йому якусь пастку? Ця людина, що називає себе д’Артаньяном, – чи не є він посланником кардинала, якого намагаються ввести в його дім і якого наближають до нього, щоб завоювати його довіру, а потім занапастити, як це вже бувало тисячу разів? Він знову глянув на д’Артаньяна, але вже пильніше, ніж першого разу. Ні лукаві очі, що іскрилися дотепністю, ні обличчя молодого гасконця з удаваною смиренністю не змогли розвіяти його сумнівів.

«Я напевне знаю, що він гасконець, – міркував де Тревіль. – Але він з однаковим успіхом може використати свої здібності як на користь кардиналові, так і на мою користь. Що ж, випробуємо його…»

– Друже мій, – промовив він повільно, – як синові мого давнього друга – бо я вважаю правдоподібною цю історію з листом, – і бажаючи спокутувати ту холодність, яку ви спочатку відчули в моєму прийомі, я хочу відкрити вам таємниці нашої політики. Король і кардинал – найкращі друзі. Ті непорозуміння, які, як усім здається, існують між ними, служать лише для того, щоб увести в оману дурнів. Я не бажаю, щоб мій земляк, гарний і сміливий, створений для успіху, був ошуканий цими хитрощами і попався на гачок, як багато інших, що скрутили собі на цьому в’язи. Запевняю вас, що я відданий цим двом могутнім володарям і все, що я роблю, має на меті служити королю та панові кардиналу, одному з найвидатніших людей, яких коли-небудь народжувала французька земля. Відтепер, юначе, візьміть це до уваги, і якщо через упереджені думки, що існують у вашій родині або серед ваших друзів, чи підсвідомо ви відчуваєте до кардинала почуття ворожості, як це нерідко демонструють деякі дворяни, – то відразу ж попрощаймося і розійдімось. Я тисячу разів прийду вам на допомогу, але не наближу вас до себе. У всякому разі, я сподіваюся, що моя щирість зробить вас моїм другом, бо ви єдина людина в такому молодому віці, з якою я коли-небудь говорив так одверто.

«Якщо цього юного крутія підіслав до мене кардинал, – думав де Тревіль, – то він, знаючи, як я його ненавиджу, безперечно не забув сказати своєму шпигуну, що найкращий спосіб завоювати мою довіру – це наговорити про нього всяких гидот. І звичайно, цей хитрун, незважаючи на мої запевнення, мабуть, почне переконувати мене, що й духу його преосвященства не може терпіти».

Але все сталося зовсім не так, як очікував де Тревіль. Д’Артаньян відповів, нітрохи не лукавлячи:

– Добродію, – сказав він, – я прибув до Парижа саме з такими переконаннями. Батько мій велів мені не коритися нікому, крім короля, пана кардинала і вас, кого він вважає першими людьми у Франції.

Читач, певно, помітив, що д’Артаньян додав ім’я де Тревіля до двох перших. Але він подумав, що це додавання напевно не буде зайвим.

– Тому, – казав він далі, – я дуже шаную пана кардинала і схиляюся перед його діяннями… Тож краще для мене, коли ви, як ви про це самі щойно сказали, відверті зі мною – отже, ви робите мені честь, оцінивши подібність наших поглядів. Але якщо у вас виникли якісь підозри щодо мене – що, втім, цілком природно, – тоді я відчуваю, що завдаю собі непоправної шкоди, кажучи правду. Нехай і так. Але через це ви не станете менше поважати мене, а цю повагу я ціную найбільше у світі.

Де Тревіль був украй здивований. Стільки проникливості, стільки щирості, зрештою, відчув він у словах д’Артаньяна, які, проте, не розвіяли остаточно сумнівів. Що більшою була перевага цього юнака над іншими його ровесниками, то більше треба було остерігатися його, якщо де Тревіль помилявся в ньому. Хоч би як там воно було, але він міцно потис д’Артаньянові руку і сказав:

– Ви чесний юнак, але зараз я можу зробити для вас тільки те, про що я вже вам сказав. Двері мого будинку завжди будуть для вас відчинені. Згодом, маючи можливість бачити мене будь-коли, а отже, і маючи змогу скористатися слушним моментом, ви, можливо, дістанете те, чого так прагнете.

– Ви хочете сказати, добродію, – мовив д’Артаньян, – що ви чекаєте, щоб я виявився гідний цієї честі. То що ж, – додав він з тією невимушеністю, що так властива гасконцям, – мушу запевнити вас, що чекати вам доведеться недовго.

І вже збираючись вийти, він уклонився з виглядом людини, яка вважає, що з рештою вона впорається сама.

– Та заждіть же, – сказав де Тревіль, зупиняючи його. – Я обіцяв вам листа до начальника академії. Чи ви, мій юний друже, надто горді, щоб узяти його?

– Ні, добродію, – заперечив д’Артаньян. – І запевняю вас, що з ним не станеться того, що сталося з листом мого батька. Я берегтиму його якнайпильніше, і він, клянуся вам, потрапить у потрібні руки, і горе тому, хто спробує відняти його в мене!

Почувши ці слова, де Тревіль усміхнувся і, залишивши свого молодого земляка біля віконної ніші, де вони щойно розмовляли, сів за стіл, щоб написати обіцяного рекомендаційного листа. Д’Артаньян у цей час, від нічого робити, заходився вистукувати по шибці якийсь марш, спостерігаючи за мушкетерами, що один по одному виходили з будинку, і проводжаючи їх поглядом доти, поки вони не зникали за рогом вулиці.

Написавши листа, пан де Тревіль запечатав його, підвівся і підійшов до юнака, щоб вручити йому конверт. Але тієї миті, коли д’Артаньян простяг руку за листом, де Тревіль із подивом побачив, як юнак раптом підстрибнув на місці і, почервонівши від гніву, вибіг з кабінету з криком:

– Ні, тисячу чортів! Цього разу він од мене не втече!

– Хто він? – спитав де Тревіль.

– Той, хто вкрав у мене листа! – не спиняючись, відповів д’Артаньян. – Негідник! – І з цими словами він зник за дверима.

– Божевільний! – пробурмотів де Тревіль. – Якщо тільки… – додав він, – це не спритний привід утекти, бачачи, що його хитрість ні до чого не привела.