III
АУДІЄНЦІЯ

Того дня настрій у капітана королівських мушкетерів був не найкращий. Проте він чемно відповів на привітання юнака, що вклонився йому мало не до землі. Почувши беарнську говірку, він усміхнувся, бо вона нагадала йому молодість і рідні краї – спогади, що можуть у будь-якому віці змусити людину усміхнутися. Але, підійшовши до дверей передпокою і зробивши рукою знак, ніби прохаючи в д’Артаньяна дозволу спочатку закінчити з іншими відвідувачами, а вже потім приділити увагу йому, він тричі гукнув, з кожним разом усе голосніше, і щоразу з різними інтонаціями – від наказової до повного роздратування:

– Атосе! Портосе! Арамісе!

Обидва мушкетери, з якими ми вже встигли познайомитись і яким належали два останніх імені, одразу розкланялися зі своїми співрозмовниками й заквапилися до кабінету, двері якого зачинилися за ними, щойно вони переступили поріг. Ïхня манера триматися хоча й видавала деяке занепокоєння, проте своєю невимушеністю, сповненою водночас і гідності і покірності, викликала захоплення д’Артаньяна, якому ці люди здавалися напівбогами, а їхній начальник – Юпітером-олімпійцем, що тримає в десниці свої блискавки.

Мушкетери ввійшли, і двері за ними зачинилися, а передпокій знову сповнився гамором від розмов, поживою для яких став, безперечно, виклик мушкетерів. Пан де Тревіль, насупивши брови, кілька разів мовчки пройшовся по кабінету повз Портоса й Араміса, що завмерли, виструнчившись, мов на плацу, а потім нараз зупинився навпроти і, змірявши їх поглядом від голови до п’ят, роздратовано спитав:

– Чи відомо вам, панове, що сказав мені король учора ввечері? Чи відомо вам про це?

– Ні, – помовчавши трохи, відповіли обидва мушкетери. – Ні, пане капітан, нам нічого про це невідомо.

– Але я сподіваюсь, що ви зробите нам честь і розповісте про це, – ввічливо додав Араміс, ґречно вклоняючись.

– Король сказав мені, що відтепер набиратиме собі мушкетерів із гвардійців пана кардинала.

– Із гвардійців пана кардинала? А чому ж так? – здивувався Портос..

– Його величність певен, що його поганеньке винце можна поліпшити, лише розбавивши порцією справжнього доброго вина.

Обидва мушкетери почервоніли по самісінькі вуха. Д’Артаньян не знав, куди йому подітись, і ладен був провалитися крізь землю.

– Так-так, – вів далі пан де Тревіль, усе дужче запалюючись. – І його величність має рацію, бо, присягаюся честю, сором дивитися на королівських мушкетерів. Пан кардинал учора ввечері за грою в шахи співчутливим тоном, що було мені дуже неприємно, почав розповідати, що ці кляті мушкетери, ці шибайголови – він вимовляв ці слова з особливим глузуванням, що було мені ще неприємніше, – ці рубаки, додав він, поглядаючи на мене своїми очима, як у дикої кішки, засиділися довше, ніж треба, в шинку на вулиці Феру. Його гвардійці, роблячи обхід, – я подумав, що він розрегочеться мені просто в обличчя, – були змушені затримати цих порушників нічного спокою. Хай йому біс! Ви чудово про все це знаєте! Заарештувати мушкетерів! Ви були в цій компанії… так, ви, не відмагайтеся, вас упізнали, і кардинал назвав ваші імена. Так, це моя помилка, моя, адже я сам підбираю собі людей. Ось ви, Арамісе: на біса вам мушкетерський мундир, якого ви в мене випросили, коли в сутані вам було б набагато краще? Ну а ви, Портосе… нащо вам здалася ця розкішна золота перев’язь? Щоб носити на ній солом’яну шпагу? Або Атос… Я не бачу Атоса. Де він?

– Добродію, – скрушно мовив Араміс, – він хворий, дуже хворий.

– Хворий? Дуже хворий, кажете ви? І яка ж хвороба до нього вчепилась?

– Припускають, що в нього віспа, добродію, – сказав Портос, щоб і собі докинути слово. – І це дуже сумно: хвороба, певно, спотворить йому обличчя.

– Віспа! Гарненьку історію ви мені тут розповідаєте, Портосе! Хворіти на віспу в його роки? Та ні!.. Його, мабуть, поранено… або, може, вбито… О, якби я міг знати!.. Сто чортів! Панове мушкетери, я не бажаю, щоб мої люди вешталися по сумнівних закладах, встрявали у бійки на вулицях і хапалися за шпаги, коли їм заманеться! І нарешті, я не бажаю, щоб моїх людей мали за посміховисько гвардійці пана кардинала! Ці гвардійці – браві хлопці, вони порядні люди й умілі воїни. Ïх нема за що арештовувати, та, крім того, вони й не далися б, щоб їх арештували. Я цього певен! Вони ладні скоріше вмерти на місці, ніж відступити бодай на крок. Рятуватися, бігти, тікати – на це здатні тільки королівські мушкетери!

Портос і Араміс аж тремтіли від люті. Вони охоче задушили б пана де Тревіля, якби в глибині душі не усвідомлювали, що тільки палка любов до них змушує його так говорити. Каблуками чобіт вони дрібно витанцьовували на килимі, кусали до крові губи й щосили стискали ефеси своїх шпаг.

У передпокої чули, що викликали Атоса, Портоса й Араміса, а голос пана де Тревіля був такий розлючений, що десяток цікавих одразу підступилися до самих дверей. Неважко було помітити, як зблідли їхні обличчя від люті, коли вони, прислухаючись до кожного звуку з розмови, слово за словом переказували решті капітанові образи. За мить уже весь будинок, від дверей кабінету аж до під’їзду, гудів, як потривожений вулик.

– Он як! Королівські мушкетери дозволяють гвардійцям кардинала себе арештовувати! – вів далі пан де Тревіль, розлючений не менше, ніж його солдати, карбуючи кожне слово і, немов убивчі кинджали, встромляючи їх одне за одним у груди своїх слухачів. – Он як! Шість гвардійців кардинала арештовують шістьох мушкетерів його величності! Побий мене грім! Я прийняв рішення. Я зараз же йду до Лувру, подаю у відставку з посади капітана мушкетерів короля і проситимусь лейтенантом до кардиналових гвардійців. А якщо король мені відмовить, я, хай йому чорт, піду в монастир!

Ці слова подіяли, мов вибух. Звідусюди лунали лайка й прокльони. Вигуки: «Сто чортів!», «Бог і всі його ангели!», «Смерть і пекло!» – злетіли в повітря над розлюченою юрбою.

Д’Артаньян гарячково нишпорив очима по кімнаті, шукаючи бодай якоїсь портьєри, за яку він міг би сховатися, і відчував непереборне бажання залізти під стіл.

– Так ось, пане капітан! – роздратовано вигукнув Портос. – Ваша правда, нас було шестеро проти шести, але на нас напали зненацька, і ми ще не встигли вихопити шпаги, як двоє наших упали мертвими, а тяжко поранений Атос нічим не міг нам допомогти. Але ви знаєте Атоса: він двічі намагався підвестись і двічі знову падав. І ми не здалися. Ні! Нас потягли силою. По дорозі ми втекли. Що ж до Атоса, то гвардійці вважали його мертвим і лишили спокійнісінько лежати на полі бою, гадаючи, що його не варто тягти із собою. Ось як було насправді. Якого біса, капітане! Не можна щоразу перемагати. Великий Помпей^[19] програв Фарсальську битву, а король Франциск^[20], котрий, як я чув, був дечого вартий, – бій під Павією.

– А я маю честь запевнити вас, – сказав Араміс, – що одного з нападників я заколов його власною шпагою, бо моя зламалася після першого ж випаду. Убив чи заколов – як вам більше подобається, добродію.

– Я не знав цього, – уже примирливіше мовив пан де Тревіль. – Пан кардинал, як я бачу, трохи перебільшив.

– Але ради бога, добродію… – вів далі Араміс, помітивши, що де Тревіль почав заспокоюватись, і маючи намір звернутися до нього з проханням, – ради бога, не кажіть нікому, що Атоса поранено! Він буде в розпачі, якщо король про це довідається. А оскільки рана дуже тяжка – лезо, проколовши плече, пройшло в груди, – можна побоюватися…

Цієї миті край портьєри піднявся, і на порозі з’явився мушкетер: його обличчя було шляхетне й гарне, але смертельно бліде.

– Атос! – скрикнули обидва мушкетери.

– Атос! – повторив за ними і пан де Тревіль.

– Ви мене викликали, пане капітан, – сказав Атос, звертаючись до Тревіля. Голос його лунав слабко, але зовсім спокійно. – Ви мене викликали, як повідомили мені товариші, і я поквапився прийти. До ваших послуг, добродію!

І з цими словами мушкетер, бездоганно вдягнений і, як завжди, підібраний, твердим кроком увійшов до кабінету. Де Тревіль, до глибини душі схвильований таким проявом мужності, кинувся до нього.

– Я саме казав цим добродіям, – сказав де Тревіль, – що забороняю моїм мушкетерам без потреби ризикувати життям. Король дорожить хоробрими людьми, а його величність знає, що мушкетери – найхоробріші люди на землі. Вашу руку, Атосе!

І, не чекаючи, поки той відповість на цей прояв дружніх почуттів, де Тревіль схопив праву руку Атоса і міцно стиснув її, не помічаючи, що Атос, попри своє самовладання, здригнувся від болю і ще дужче зблід, хоч це й здавалося неможливим.

Відтоді, як увійшов Атос, двері до кабінету залишалися напіввідчинені. Його прихід викликав справжню бурю захоплення, оскільки про його поранення, незважаючи на всі спроби зберегти це в таємниці, було всім відомо. По останніх словах капітана в передпокої почувся гомін задоволення, і два чи три збуджених обличчя просунулося між портьєрами. Де Тревіль уже збирався зробити різке зауваження порушникам етикету, але раптом відчув, як Атос судорожно вчепився в його руку, і, перевівши погляд на мушкетера, побачив, що той ось-ось знепритомніє. Тієї ж миті Атос, який напружував усі сили, щоб перебороти біль, і все-таки подоланий ним, упав на підлогу як мертвий.

– Лікаря! – закричав пан де Тревіль. – Мого, королівського – найкращого! Мерщій приведіть лікаря, бо, побий мене грім, мій хоробрий Атос помре!

На поклик де Тревіля всі, хто був у передпокої, кинулися до його кабінету, двері якого він так і не зачинив. Навколо пораненого з’юрмилися охочі допомогти. Але всі їхні зусилля були б марними, якби лікаря не знайшли в самому будинку. Продершись крізь юрбу, він схилився над Атосом, який досі був непритомний, і зажадав, щоб мушкетера перенесли до сусідньої кімнати, де йому не докучали б цей гамір і метушня. Пан де Тревіль сам відчинив двері і пройшов уперед, показуючи шлях Портосові та Арамісові, які на руках винесли свого друга. Лікар заквапився слідом, і двері за ним зачинилися.

А кабінет пана Тревіля, ця святая святих, тієї ж митті перетворився на відділення передпокою. Всі голосно розмовляли, вигукували, сипали прокльонами й посилали кардинала та його гвардійців під три чорти.

За кілька хвилин повернулися Портос та Араміс. Біля пораненого залишилися тільки де Тревіль і лікар.

Нарешті з’явився і пан де Тревіль. Поранений прийшов до тями, і лікар сказав, що стан мушкетера не повинен непокоїти його друзів, бо він знепритомнів тільки від великої втрати крові.

Потім пан де Тревіль зробив знак усім вийти, і лише д’Артаньян, пам’ятаючи, що йому призначено аудієнцію, як справжній гасконець, попри все, що тільки-но відбулося, стояв, не рухаючись з місця.

Коли всі вийшли і двері зачинилися, де Тревіль обернувся до юнака. Останні події перервали нитку його думок. Він спитав у наполегливого прохача, чого йому треба від нього. Д’Артаньян назвався, і пан де Тревіль відразу пригадав, що він так і не вислухав його.

– Пробачте, мій любий земляче, – сказав він усміхаючись, – я зовсім забув про вас. Нічого не вдієш! Капітан – це той самий батько сімейства, тільки на ньому лежить тягар набагато більшої відповідальності, ніж на звичайному батькові. Солдати – дорослі діти, та оскільки я вимагаю, щоб розпорядження короля й особливо пана кардинала виконувалися…